Аутентифікація з використанням односторонніх функцій

Групи користувачів

Облікові записи

Для того щоб аутентифікація користувача була можлива, у системі має зберіга­ тись інформація про цього користувача. Таку інформацію називають обліковим записом (account). Із ним звичайно пов'язують такі дані:

· ім'я користувача, яке він вказує для входу у систему;

· ідентифікатор користувача, що зазвичай є чисельним значенням, унікальним у межах комп'ютера або групи комп'ютерів (цей ідентифікатор OC викори­стовує під час аутентифікації і авторизації);

· інформація про пароль користувача;

· інформація про обмеження на вхід користувача у систему (термін легітимності облікового запису, періодичність зміни пароля, години і дні тижня, у які кори­стувач може отримувати доступ у систему тощо);

· інформація про групи, до яких належить цей користувач;

· місце знаходження домашнього каталогу користувача (у якому він може ство­рювати свої файли);

· налаштування сесії користувача (шлях до його командного інтерпретатора тощо).

Інформацію про облікові записи зберігають у базі даних облікових записів (account database). Адміністратор системи може змінювати будь-яку інформацію в цій ба­зі, для інших користувачів звичайно доступна лише зміна їхнього власного пароля.

У сучасних OC для зручності адміністрування системи користувачі можуть об'єд­нуватись у групи. Користувач може одночасно належати до кількох груп. Під час авторизації доступу до об'єктів перевіряють не тільки права самого користувача, але й права груп, до яких він належить.

Інформацію про групи також зберігають у базі даних облікових записів. Зви­чайно OC визначає кілька стандартних груп, які створюють під час її установки, зокрема, групу адміністраторів системи (які можуть виконувати в ній будь-які дії) і групу звичайних користувачів із обмеженим доступом.

Для перевірки пароля немає потреби знати цей пароль, досить уміти відрізняти правильний пароль від неправильного. Тому замість зберігання паролів доцільно зберігати односторонні функції цих паролів. Подивимося, як виглядатиме в дано­му випадку протокол аутентифікації.

1. Аліса посилає системі свої ім'я і пароль.

2. Система обчислює односторонню функцію від пароля.

3. Система порівнює результат обчислення односторонньої функції зі значен­ням, що зберігається у базі даних облікових записів.

У результаті зменшуються втрати, які може задати зловмисник, коли отримає доступ до списку паролів, оскільки навіть у цьому разі за односторонньою функ­цією відновити паролі неможливо. Проте цей підхід не позбавлений недоліків.

Словникові атаки і сіль

Якщо зловмисник володіє списком паролів, зашифрованих односторонньою функ­цією, можлива словникова атака. Зловмисник бере набір найпоширеніших паро­лів, застосовує до них односторонню функцію і зберігає всі зашифровані паролі. Потім він порівнює список зашифрованих паролів із цим файлом (словником) у пошуках збігів.

Один зі способів боротьби із такою атакою пов'язаний із використанням солі (salt). Сіль - це випадковий рядок S, який додають до пароля перед шифруван­ням. У список шифрованих паролів заноситься рядок S + E(S + P), де P - пароль, E - функція шифрування, «+» - конкатенація рядків. Якщо кількість можливих значень солі достатньо велика, то це робить словникову атаку значно складні­шою, оскільки у словник потрібно вносити результати шифрування паролів із усіма можливими значеннями солі.

Солі потрібно досить багато. Наприклад, стандартний її обсяг, прийнятий в UNIX (12 біт, що дає 4096 можливих значень), є не зовсім достатнім (є словни­ки найуживаніших паролів, об'єднані з усіма значеннями солі).

Аутентифікація за принципом «виклик-відповідь»

Більш серйозна проблема, пов'язана із використанням описаного підходу, поля­гає в тому, що пароль передають мережею незашифрованим, і він може бути пере­хоплений зловмисником. Один зі способів вирішення цієї проблеми полягає в то­му, щоб передавати мережею не паролі, а їх односторонні хеші (дайджести). Цей підхід називають аутентифікацією за принципом «виклик-відповідь» (challenge-response authentication) або дайджест-аутентифікацією.

Протокол такої аутентифікації має такий вигляд.

1. Система зберігає значення односторонньої функції від пароля Аліси F₁(P_s) у базі даних облікових записів.

2. Аліса передає системі своє вхідне ім'я (відкритим текстом) і значення F₁(P_A ), обчислене із використанням пароля Р_А, який вона ввела.

3. Система генерує випадкове число C, яке називають викликом (challenge), і пе­редає його Алісі.

4. Аліса застосовує іншу односторонню функцію до значення виклику. Ha вхід цієї функції, крім виклику, передають значення F₁(P_A )

R_A = F₂(F_t(P_A), С).

5. Аліса передає системі значення R_A (відповідь, response).

6. Система обчислює аналогічне до R_A значення R_s на підставі інформації із бази даних облікових записів

R_s = F₂(F₁(P₅), C).

7. Якщо значення R_A і R_s, отримані системою на кроках 5 і 6, збігаються, аутенти­фікацію вважають успішною.

Використання випадкового значення виклику в цьому разі зумовлене необ­хідністю запобігання атаці відтворенням (replay attack), під час якої зловмисник перехоплює інформацію, передану Алісою системі для того, щоб пізніше відісла­ти її самому, прикидаючись Алісою.

Цей протокол був основним підходом до аутентифікації у системах лінії Win­dows XP до появи Windows 2000 і дотепер підтримується у цих системах (на­приклад, для локальної аутентифікації). Його надійність залежить від надійності алгоритму, використаного для односторонньої функції (перехоплення зловмис­ником дайджесту дасть можливість здійснити на нього словникову атаку). Зазна­чимо також, що в цьому разі користувач не може бути впевнений, що система на­справді є тією, до якої він запитує доступ.

Більш складним протоколом аутентифікації є протокол Kerberos. Це роз­поділена система аутентифікації користувачів із можливістю аутентифікації клієнта і сервера. Протокол Kerberos є основним протоколом мережної аутенти­фікації у системах лінії Windows XP, починаючи із Windows 2000. Реалізація цього протоколу доступна і для UNIX-систем.

2.

Для реалізації керування доступом операційна система має можливість визнача­ти, що за дії і над якими об'єктами має право виконувати той чи інший користу­вач системи. Звичайний розподіл прав відображають у вигляді матриці доступу, у якій рядки відповідають суб'єктам авторизації (користувачам, групам користу­вачів тощо), стовпці - ресурсам (файлам, пристроям тощо), а на перетині рядка і стовпця зазначені права цього суб'єкта на виконання операцій над даним ресур­сом (рис. 18.1).

Зберігання повної матриці контролю доступу неефективне (вона займатиме багато місця), тому звичайно використовують два базові підходи для її компакт­ного відображення.

1. У разі реалізації списків контролю доступу (Access Control Lists, ACL) збері­гаються стовпці матриці. Для кожного ресурсу задано список суб'єктів, які мо­жуть використовувати цей ресурс.

2. У разі реалізації можливостей (capabilities) зберігаються рядки матриці. Для кожного суб'єкта задано список ресурсів, які йому дозволено використовувати.

Дата добавления: 2014-10-23