Поняття і визначення міжнародного права

Міжнародне право виникло внаслідок реальних сус­пільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку пер­вісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші зви­чаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщин­ного ладу, до становлення державності. Поява ж між­народного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами станов­лення державності.

Міжнародне право є результатом суспільної практи­ки. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (група­ми, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змі­нюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів.

З огляду на особливу значимість міжнародного пра­ва як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.

Міжнародне право — це система юридичних прин­ципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що ви­никають у результаті угод між державами й іншими

суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.

Виходячи з особливої значимості міжнародного права для становлення, розвитку й існування людського спів­товариства і світового об'єднання держав, воно має різ­номанітні трактування, що даються як ученими-міжна-родниками, так і різними міжнародними органами.

Так, наприклад, проф. Н.Т. Блатова думала, що між­народне право — це сукупність юридичних норм, дого­вірних і звичаєих, вироблюваних у результаті угоди між державами і регулюючих відносини між учасниками міжнародного спілкування. Л. Оппенгейм бачив у між­народному праві сукупність звичаєво-правових і дого­вірних норм, визнаних цивілізованими державами, юри­дично обов'язкових у взаєминах між ними. В.П. Панов вважає, що міжнародне право — це особлива правова, система, що регулює відносини між його суб'єктами за допомогою юридичних норм. Ж.Тускоз визначає між­народне право як сукупність юридичних норм та ін­ститутів, що регулюють відносини в міжнародному спів­товаристві з метою встановлення в ньому миру, справе­дливості і сприяння його розвитку.

Як приклад визначення міжнародного права міжна­родними органами можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя в справі пароплава «Лотос», у якому говорилося: «Міжнародне право регу­лює відносини між незалежними державами».

Таким чином, можливо запропонувати узагальнюю­че трактування міжнародного права, відповідно до кот­рого міжнародне право — сукупність норм, що виника­ють у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і ком­промісів, із метою підтримки міжнародного правопо­рядку й організації усіх форм спілкування між держа­вами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.

З наведених вище формулювань можливо виділити основні ознаки міжнародного права:

— міжнародне право — це сукупність юридичних
норм і принципів;

— ці норми створюються шляхом фіксованої (дого­
вір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єк­
тами міжнародного права;

— ці норми признаються суб'єктами міжнародного
права в якості юридично обов'язкових;

— реалізація норм міжнародного права забезпечу­
ється примусом, форми, характер і межі якого визнача­
ються в міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою міжнародного права є те, що воно виступає в якості окремої відособленої пра­вової системи зі своїми галузями й інститутами. Та­ким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить у його правову систему.

Питання про співвідношення міжнародного і внут­рішньодержавного (національного) права є одним із центральних у теорії міжнародного права. Міжнарод­на доктрина в цьому питанні виробила три основних напрямки: одне дуалістичне і два моністичних.

В основі дуалістичного підходу лежить теза про те, що міжнародне право і право національне являють собою два різноманітних правопорядки. Відмічаючи це, основопо­ложник цього напрямку німецький учений XIX сторіччя Г. Трипель писав: «Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але і різноманітні правопорядки. Це два кола, що не більш ніж стикаються і ніколи не перетинаються».

Суть моністичних концепцій полягає у визнанні єд­ності обох правових систем. Міжнародне і національне право розглядаються як частини єдиної системи пра­ва. При цьому прихильники цих концепцій розходять­ся тільки в питанні примату (першості, верховенства) цих правових систем. Одні з них виходять із примату внутрішньодержавного права над міжнародним (німе­цька юридична література другої половини XIX — по­чатку XX в.). Так, один із видатних представників цьо­го напрямку німецький вчений А. Цорн писав: «Між­народне право юридично є правом лише тоді, коли воно

є державним правом». А його колега А. Лассон стверд­жував, що «держава лишає за собою свободу вирішува­ти, дотримуватися міжнародного права або ні, в залеж­ності від того, чи диктується це її інтересами».

Обгрунтування позиції прихильників іншого різно­виду моністичної концепції — примату міжнародного права над внутрішньодержавним, що одержала широке поширення, міститься в працях австрійського юриста XX в. X. Кельзена, у повоєнні роки, професора Каліфор­нійського університету (США). Ототожнюючи державу з корпорацією, Кельзен писав: «Держава розглядається тільки як правове явище, як юридична особа, тобто корпорація». Тому співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками «нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації».

Радянська концепція по цьому питанню грунтува­лася на таких посилках:

— міжнародне і внутрішньодержавне право, будучи
самостійними правовими системами, знаходяться в по­
стійній взаємодії, що опосередковується волею держав-
учасниць міжнародного спілкування;

— оцінюючи обидві моністичні теорії як невідповід­
ні об'єктивній реальності існування суверенних держав,
не можна заперечувати можливого переважного зна­
чення тієї або іншої системи права в процесі їхньої
тісної взаємодії;

— якщо вплив норм внутрішньодержавного права
на міжнародне можна назвати первинним, тому що ко­
жна держава, що бере участь у створенні міжнародного
права, виходить із характеру і можливостей свого вну­
трішнього права, то в процесі взаємодії вже існуючих
норм вона не може не визнавати принципу переважно­
го значення норм міжнародного права. Цей принцип
одержав чітке вираження в статті 27 Віденської кон­
венції про право міжнародних договорів 1969 року, від­
повідно до якої учасник договору «не може посилатися
на положення свого внутрішнього права в якості ви­
правдання для невиконання ним договору».

Таким чином, хоч і з досить туманними застережен­нями, признавався примат норм міжнародного права над нормами національного законодавства. В даний час такий примат норм міжнародного права знаходить своє закрі­плення в поточному законодавстві України (див., напри­клад, частина 2 статті 17 Закону України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України»).

Тут доречно торкнутися питання про взаємовплив міжнародного і національного права. Дійсно, з одного боку, міжнародне право справляє суттєвий вплив на ста­новлення, формування і динаміку норм національного права, покладаючи на держави виконання зобов'язань, узятих ними під час підписання різних міжнародних договорів (наприклад, до цього їх зобов'язував Віден­ський документ НБСЄ 1989 p.). Але, з іншого боку, і саме міжнародне право може відчувати на собі вплив норм внутрішньодержавного права. Наприклад, прий­няття в 1951 році в СРСР Закону про заборону пропа­ганди війни призвело до того, що в статті 20 Міжнарод­ного пакту про громадянські та політичні права, при­йнятого Генеральною Асамблеєю ООН у 1966 році, з'яв­илася норма, відповідно до котрої «всяка пропаганда війни повинна бути заборонена законом».

Норми міжнародного права створюють права й обо­в'язки тільки для суб'єктів міжнародного права. Орга­ни державної влади й інші суб'єкти, що знаходяться на території держави, безпосередньо нормам міжнародно­го права не підпорядковуються.

Реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньо­державному рівні здійснюється шляхом входження норм міжнародного права в норми внутрішньодержав­ного права.

Сам процес входження норм міжнародного права в національне законодавство називається імплемента­цією. Засоби входження іменуються трансформацією. У широкому значенні трансформація, на думку Р.А. Мюл-лерсона, являє собою «засіб здійснення міжнародного права за допомогою видання державою внутрішніх нор­мативних актів (законів, актів ратифікації і публікації

міжнародних договорів, адміністративних постанов, роз­поряджень і т.п.) і забезпечення виконання нею свого міжнародного зобов'язання або в інтересах використан­ня нею своєї міжнародної правомочності». Таким чи­ном, норма міжнародного права не перетворюється, вона зберігає свій статус. А от її змісту, правилу поводження надається статус норми національного права. Власне, як відзначає І.І. Лукашук, мова йде про імплементацію між­народної норми за допомогою національного права.

Трансформація може бути загальною й індивідуаль­ною.

При загальній трансформації держава встановлює, що усі або тільки визначені види прийнятих нею між­народно-правових норм є частиною національного пра­ва країни.

При індивідуальній трансформації необхідно в кож­ному випадку вводити міжнародні норми в національ­не право країни спеціальним актом.

У деяких країнах, наприклад у Великобританії, у від­ношенні звичаєвого міжнародного права застосовуєть­ся загальна трансформація, а у відношенні договорів — індивідуальна. В Україні у відношенні міжнародних договорів застосовується індивідуальна трансформація (Верховної Радою України видається спеціальний за­кон про ратифікацію).

У доктрині міжнародного права розрізняють декіль­ка засобів трансформації:

а) пряму рецепцію — коли норма міжнародного пра­
ва без зміни запозичується національним законодавст­
вом — має місце в Україні (див., наприклад, статтю 9
Конституції України). Нерідко цей засіб іменується ін­
корпорацією, тобто включенням;

б) бланкетну рецепцію — коли норма міжнародного
права не запозичується, але на неї робиться відповідне
посилання (див., наприклад, статтю 18 Конституції Укра­
їни);

в) власне трансформацію — коли норма міжнарод­
ного права змінюється шляхом створення словесної на­
ціональної транскрипції (перекладається на іншу мову)

і закріплюється в національному нормативному акті, але її смислове значення при цьому не зазнає значних

змін.

Міжнародне право слід відрізняти від міжнародних

відносин і дипломатії.

Міжнародні відносини набагато ширші, ніж міжна­родне право. Вони можуть виникати між фізичними і юридичними особами й іншими суб'єктами різних дер­жав і міжнародних суб'єктів, у тому числі такими, що не є суб'єктами міжнародного права.

Під міжнародними відносинами розуміють сукуп­ність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових, соціальних, культурних та інших зв'язків між державами, основними соціальни­ми, економічними і суспільними рухами, що діють на міжнародній арені, тобто між народами в широкому значенні цього слова.

Основними рисами міжнародних відносин є:

— зміцнення різнопланового співробітництва між

державами;

— розширення міжнародних відносин;

— забезпечення миру;

— зростання ролі науково-технічного прогресу;

— посилення глобальної тенденції інтернаціоналі­
зації господарського життя і зміцнення світової систе­
ми господарських зв'язків;

— зростання ролі міжнародних організацій, у тому
числі і неурядових, і їхньої кількості;

— виникнення якісно нових міжнародних проблем
(глобальні проблеми виживання людської цивілізації);

— актуалізація глобальних проблем виживання люд­
ської цивілізації (особливо проблем миру, запобігання
ядерній війні, роззброювання);

— підвищення регулятивної, інтегруючої і коорди­
наційної ролі міжнародного права.

Отже, можна стверджувати, що міжнародні відноси­ни на порозі III тисячоліття стають усе більш універсаль­ними, різноманітними, всеобіймаючими, рівнообов'язко-вими для всіх суб'єктів міжнародного права.

Міжнародні відносини частіше всього виявляються зовні в таких видах:

— міждержавні відносини (між державами, між дер­
жавами і націями, що борються за незалежність); між­
державні відносини недержавного характеру (наприклад,
відносини між державами і міжнародними організаці­
ями, а також державоподібними суб'єктами; між між­
народними організаціями; між державами, міжнарод­
ними організаціями, з одного боку, і фізичними і юри­
дичними особами — з іншого; між фізичними і юриди­
чними особами);

— внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті,
у внутрішню компетенцію держави, але включені в сфе­
ру міжнародно-правового регулювання (питання оборо­
ни і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої
допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т.д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правови­ми відносинами в результаті угод (укладання догово­рів або усних угод) між державами й іншими суб'єкта­ми міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Дипломатією називають сукупність прийомів і ме­тодів реалізації зовнішньої політики держав та інших суб'єктів міжнародного права, за допомогою яких:

а) реалізується зовнішньополітична програма конк­
ретної держави;

б) реалізуються статутні задачі й функції міжнарод­
ної організації;

в) реалізуються на практиці норми міжнародного
права.

Дата добавления: 2014-10-23