Медичне обслуговування – одна з форм соціального забезпечення

Право на охорону здоров’я з-поміж інших є найширшим: воно включає право на медичну допомогу і право на медичне страхування. Тобто право на медичну допомогу є відносно самостійним. Варто відрізняти права та обов’язки громадян у сфері охорони здоров’я й, відповідно, обов’язки держави щодо його забезпечення, і права пацієнтів під час здійснення медичної допомоги. Перша група прав має загальний характер (вони сформульовані у ст. 6 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров’я») і зачіпає майже усі сфери, що оточують життєдіяльність людини. У сфері охорони здоров’я утворений цілий конгломерат суспільних відносин – медичних, фінансових, управлінських, організаційних. Вони регулюються різними галузями законодавства – конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, господарським, кримінальним, екологічним тощо. Але підґрунтям для цих відносин є саме медичні відносини, які виникають між пацієнтом і лікарем (медичним працівником) із приводу надання медичної допомоги на всіх етапах її здійснення.

Концептуальною основою для такого розуміння медичного права є виділення та спеціальне правове регулювання відносин щодо реалізації права людини на медичну допомогу. Зрозуміло, що в такому відокремленні є певна частка умовності. Але з прагматичного погляду тільки такий: підхід здатний відокремити відносини, змістом яких є безпосередню надання медичної допомоги, від інших відносин у сфері охорони: здоров’я і надати їм досконаліше правове регулювання.

До предмета медичного права належать відносини з приводу: надання медичної допомоги (діагностичної, лікувальної, первинної, невідкладної, швидкої, спеціалізованої» реабілітаційної); медичного втручання; надання медичної допомоги людині для забезпечення її репродуктивної функції; трансплантації органів і тканин людині, корекції (зміни) статі тощо. До медичних відносин також; належать відносини щодо забезпечення хворих лікарськими, протезно-ортопедичними, коригувальними засобами; проведеш я медичної експертизи; проведення медико-біологічних дослідів з участю людини.

У сучасних умовах в Україні існує чимало законопроектів і нормативно-правових актів щодо надання медичної допомоги та охорони здоров’я населення. Передусім Конституція України закріплює право громадян на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49). Конституційними гарантіями реалізації цього права виступають державне фінансування соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм: безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах охорони здоров’я; заборона скорочення таких закладів; держзабезпечення санітарно-епідемічного благополуччя.

Медичні відносини регулюються Конституцією України, Законами України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (1992 р.), «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (1994р,), ««Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» (12 грудня 1961р., ред. закону від 3 березня 1998 p.),«Продонорство крові та її компонентів» (1996 p.), «Про заходи протидії незаконному обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» (1995 p.), «Про трансплантацію органів і тканин людині» (1999 p.), «Про лікарські засоби»(1996 p.), «Про психіатричну допомогу» (2000 р.), «Про захист населення від інфекційних хвороб» (2000 p.), а також указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, нормативними наказами Міністерства охорони здоров’я, інструкціями тощо. У цій сфері затверджено низку державних цільових програм, якими передбачено систему заходів щодо реформування системи охорони здоров’я у напрямі забезпечення доступності медичного та медико-санітарного обслуговування всього населення країни. Реформі підлягатиме механізм фінансування медичної допомоги шляхом уведення медичного страхування.

Медичному праву властиві кілька специфічних рис.

По-перше, наявність медико-спеціальних норм, пов’язаних із методикою лікування, встановленням ступеня втрати працездатності, проведенням медичних маніпуляцій, операційна людині, штучним заплідненням, стерилізацією чоловіків і жінок, констатацією смерті тощо. Такі норми з медичною «забарвленістю» є одночасно і біологічними, і технічними (техніко-біологічними), і правовими, оскільки формально обов’язкові для медичних працівників усіх медичних закладів незалежно від форми власності.

По-друге, у структурі медичного права значне місце посідають норми про соціальний захист особи під час застосування медичного впливу на людину, зокрема під час лікування лікарськими засобами, проведення медичного втручання, обмеженнях щодо донорства, встановлення у визначених законом випадках обов’язкових медичних оглядів, вакцинації, примусового лікування тощо.

По-третє, тісний зв’язок медичного права з моральністю, етикою. Етичні норми виступають нормами-принципами, що забезпечують, приміром, безоплатність гарантованого мінімуму медичного обслуговування, неможливість відмови лікаря від пацієнта, безоплатності донорства, заборону евтаназії, забезпечення лікарської таємниці.

Слід також підкреслити об’єктивний характер відносин, які становлять предмет медичного права.

Медичне право за своєю суттю є соціальним правом, так само, як і трудове право та право соціального захисту. Медичне право виступає єдиним правовим механізмом, за допомогою якого реалізується право кожної людини в Україні на одержання кваліфікованого медичного обслуговування. Важливою ознакою його механізму є публічні засади, які походять із закріпленого в Конституції та законах України права громадян на медичну допомогу і державного гарантування здійснення цього права, які виявляються у наявності та функціонуванні державних і комунальних медичних закладів системи охорони здоров’я, державному фінансуванні встановленого законом гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги, у всезагальності спеціалізованих медичних правил та обов’язковості їх виконання усіма медичними працівниками під час надання медичної допомоги.

Для методу медичного права характерними є поєднання публічних і приватних засад, імперативного і диспозитивного способів правового регулювання; соціально-захисна спрямованість; медична спеціалізованість; певні етико-правові принципи.

Основними принципами медичного права є:

- рівність можливостей кожного отримати медичну допомогу;

- її доступність для кожного;

- безплатність гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги;

- кваліфікованість медичної допомоги, зокрема її відповідність сучасному рівню науки і техніки в галузі медицини;

- відповідальність держави за стан охорони здоров’я населення;

- заборона дій медичного працівника на шкоду пацієнту.

Структура системи медичного права, як об’єктивно зумовлена внутрішня будова цієї галузі права, складається із загальної і особливої частин. До загальної частини належать положення, які стосуються організації медичного обслуговування в цілому. Наприклад, норми, які встановлюють предмет і завдання цієї галузі права; її основні принципи; джерела права; поняття та зміст медичної допомоги і медичної діяльності як особливого виду суспільної діяльності; поняття та обсяг гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги (суб’єкти медичного права, права та обов’язки сторін медичних правовідносин). До особливої частини належать правові положення, що регулюють надання окремих видів медичної допомоги, встановлюють окремі права та обов’язки учасників цих відносин. До основних інститутів медичного права належать: медична допомога; медична допомога матері й дитині і планування сім’ї; правове регулювання репродуктивної функції людини; забезпечення громадян лікарськими, протезно-ортопедичними та коригувальними засобами; правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медико-дослідницьке право; медична експертиза.

Основою медичного права є інститут, медичного обслуговування.

Медичне обслуговування подібне до соціального, тут є елемент соціального надання. У науці медичного права формується система фундаментальних юридичних понять, таких як «здоров’я», «хвороба», «пацієнт», «лікар, що лікує», «сімейний лікар», «медична допомога», «лікарська допомога», «невідкладна медична допомога», «високоспеціалізована медична допомога», «медико-соціальна допомога», «медична послуга», «додаткова медична послуга», «медичне обслуговування», «медичний експеримент», «корекція (зміна) статі», «трансплантація органів людини», «медичний огляд», «медичне обстеження», «профілактичне щеплення» тощо. Визначення і закріплення цих термінів у юридичних нормах на рівні єдиного закону мають велике практичне значення як для медичних працівників, так і для пацієнтів.

Критерії, за якими можна відокремити медичну послугу від медичної допомоги, це мета (корисний результат) і платність. Під час надання медичної послуги може досягатися не тільки лікувальний (відновлювальний) результат, а й додатковий естетичний ефект. Характерними особливостями медичної послуги с:

а) діяльність (дії) медичного характеру надавача медичної послуги завжди спрямована на особливе благо фізичної особи – здоров’я;

б) очікуваний «корисний» результат медичної послуги не може бути цілком гарантованим послугонадавачем;

в) медична послуга не може бути повністю стандартизована, тому що характер самих дій суб’єкта надання медичної послуги може істотно відрізнятися залежно від різних факторів, які не можна повністю передбачити;

г) до медичної послуги та її надавача з боку держави висуваються підвищені вимоги, оскільки медичне втручання завжди пов’язане з ризиком заподіяння шкоди здоров’ю чи життю людини.

Отже, питання доцільності окремих видів медичних послуг, що безпосередньо можуть бути спрямовані на завдання шкоди здоров’ю, є проблемою життєвої безпеки та подальшого законодавчого обґрунтування.

Надання послуги та її використання – єдиний нерозривний процес, результат послуги невіддільний від самої послуги. Крім того, виконання медичної послуги характеризується неоднорідністю та змінністю. Якість та обсяг медичної послуги залежить від того, хто конкретно її надає, а також від того, кому, коли, де і як її надають.

Досягнення прийнятного для суспільства рівня охорони здоров’я та гарантій якості медичного обслуговування можливе в умовах: реалізації інтенсивного розвитку системи, оскільки екстенсивний напрям вичерпав свої можливості.

Насамперед це стосується обґрунтування, створення і впровадження нових механізмів контролю якості діяльності медичного закладу, розроблення формалізованих: технологій та уніфікованих принципів оцінювання якості медичного обслуговування в нових умовах діяльності галузі. Основні компоненти і механізми забезпечення якості медичного обслуговування населення зображено на схемі 8.3.

Саме такий підхід до вирішення проблеми забезпечує інтенсивний розвиток системи охорони здоров’я і дає змогу вирішувати як медичні, так і правові та фінансові питання взаємодії суб’єктів охорони здоров’я. Особливого звучання проблема набуває в аспекті інтеграції України у світове товариство лід час вирішення завдань, поставлених ВООЗ щодо удосконалення і безперервного розвитку якості медичного обслуговування населення з орієнтацією на кінцеві результати для забезпечення права громадян на охорону здоров’я через його збереження і зміцнення.

Упровадження нових механізмів оцінювання і контролю якості на основі стандартизації, ліцензування й акредитації слугує вдосконаленню існуючих відомчого, установчого контролю і самоконтролю якості та застосуванню позавідомчих і незалежних форм контролю. Таким чином, система заходів щодо забезпечення якості медичного обслуговування в нинішніх умовах трансформації ринкових механізмів в охорону здоров’я зміцнила свої функції та структуру.

Схема 8.3. Основні компоненти і механізми забезпечення якості медичного обслуговування населення

На теперішньому етапі розвитку охорони здоров’я концептуальні положення системи забезпечення якості медичного обслуговування ґрунтуються на впровадженні державної акредитації закладів охорони здоров’я та їх ліцензуванні, використанні стандартів медичних технологій стаціонарної допомоги дорослому і дитячому населенню України та їх подальшому розвитку і вдосконаленню; застосуванні інформаційних технологій; організації науково-методичного забезпечення з проблеми гарантії якості медичного обслуговування для медичний працівників, організаторів охорони здоров’я тощо.

Забезпечення якості медичного обслуговування – це система, що постійно розвивається і вдосконалюється. Ще одним якісно новим рівнем її розвитку є впровадження в закладах охорони здоров’я системи якості, що відповідає міжнародним стандартам ISO серії 9000. Стандарт є добровільним для використання в Україні, дія його поширюється на заклади, підприємства, організації, у тому числі й ті, що надають медичні послуги, незалежно від форми власності. Система якості – це інструмент вищого керівництва організації, що допомагає вирішувати такі завдання: виконання вимог обов’язкових нормативних документів, які регламентують діяльність підприємств; доведення до контролюючих організацій, споживачів, страхових організацій системи відповідності та якості послуг, що надаються; оптимізація всіх процесів на підприємстві, забезпечення їх керованості та ефективності; запобігання ймовірним недолікам, невідповідностям у діяльності підприємства; постійне вдосконалення всіх процесів та діяльності персоналу. У галузі медичних послуг розроблені та впроваджені системи якості для медичних закладів як державної, так і акціонерної форм власності.

Основною метою сучасної системи забезпечення якості є підвищення ефективності і доступності медичного обслуговування, поліпшення «якості життя» населення України, зменшення показників захворюваності, інвалідності, смертності населення.

Система забезпечення якості медичного обслуговування впроваджується на всіх рівнях охорони здоров’я: Міністерство охорони здоров’я України, управління: охорони здоров’я обласних (міських) держадміністрацій, лікувально-профілактичні заклади, незалежно від їх підпорядкування та форм власності. Де інтегрується з принципами єдиного медичного простору і є відмінною особливістю цієї системи та визначає її універсальний характер.

У постанові Кабінету Міністрів України від 1 березня 2007 р. № 316 «Про схвалення Декларації цілей та завдань бюджету на 2008 рік (Бюджетної декларації)» наведений перелік способів підвищення, якості та доступності медичного обслуговування населення, а саме:

- розроблення та впровадження державних стандартів медичної допомоги та підвищення рівня підготовки медичних кадрів;

- сприяння удосконаленню організації надання медичної допомоги населенню насамперед на селі, оснащенню сільських амбулаторно-поліклінічних закладів та фельдшерсько-акушерських пунктів медичною технікою, забезпечення санітарним автотранспортом сільських закладів охорони здоров’я для надання невідкладної медичної допомоги;

- забезпечення технічного переоснащення закладів охорони здоров’я, що діють, та утворення нових з метою створення сучасної матеріально-технічної бази для впровадження нових ефективних технологій діагностики, лікування та профілактики найпоширеніших захворювань;

- поліпшення діагностики та ефективності лікування хворих на серцево-судинні та онкологічні захворювання, особливо дітей;

- реалізація комплексу заходів щодо запобігання та стабілізації рівня інфекційних захворювань, насамперед соціально небезпечних – ВІЛ-інфекщії / СНІДу, туберкульозу, здійснення інформаційно-освітніх заходів з питань профілактики цих захворювань;

- створення умов для переходу до системи загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування;

- стимулювання утворення закладів охорони здоров’я різних форм власності, впровадження у практику новітніх методів діагностики та лікування.

Обставини надання медичної послуги можуть ускладнювати її виконання, а професійність, спеціальні знання, майстерність виконання – ускладнювати таку оцінку послуги пацієнтом, яка б відповідала її якості. Заклад охорони здоров’я, незалежно від форми здійснення діяльності (тобто господарюючий або негосподарюючий суб’єкт), отримує встановлені законодавством або за згодою сторін грошові кошти з метою погашення витрат за здійснення медичного або фармацевтичного обслуговування.

Медичні послуги можуть бути як оплатними, так і безоплатними, але відповідно до ст. 904 ЦК – завжди оплатними для закладу охорони здоров’я. Крім того, згідно зі ст. 37 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», медичні працівники зобов’язані надавати першу невідкладну допомогу в разі нещасного випадку і гострих захворювань. Медичну допомогу мають забезпечувати служба швидкої медичної допомоги або найближчі лікувально-профілактичні заклади незалежно від відомчої підпорядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат. У разі медичного або фармацевтичного обслуговування платником виступає бюджет, позабюджетні фонди, а у разі запровадження обов’язкового або добровільного медичного страхування – і населення як шляхом безпосереднього укладення договорів, так і через лікарняні каси.

Результатом здійснення медичного або фармацевтичного обслуговування може бути:

а) настання повного позитивного для здоров’я ефекту відповідно до умов договору або бажань пацієнта;

б) настання повного негативного для здоров’я ефекту відповідно до умов договору або бажань пацієнта;

в) настання часткового позитивного для здоров’я ефекту відповідно до умов договору або бажань пацієнта;

г) настання часткового негативного для здоров’я ефекту відповідно до умов договору або бажань пацієнта.

Однак практичні результати надання медичної допомоги та медичних послуг потребують законодавчого регламентування питань, пов’язаних із:

- захистом: прав пацієнтів;

- порядком надання медичної допомоги та медичних послуг, у тому числі в лікувально-профілактичних закладах державної і комунальної форми власності.

Медичне обслуговування – це господарська діяльність або господарче забезпечення в межах господарської компетенції з виконання робіт і послуг, пов’язаних із виробництвом медичних протезів, а також санітарно-профілактичних:, лікувально-профілактичних, фізкультурно-оздоровчих, санаторно-курортних, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних, науково-медичних послуг за державним завданням, державним замовленням або за господарсько-правовими договорами з посиленим публічним інтересом на користь третіх: осіб (пацієнтів), спрямована на зміну або збереження фізичного та психічного здоров’я, або для отримання споживчої користі пацієнтом, не завжди спрямованої на збереження здоров’я.

Фармацевтичне обслуговування – це господарська діяльність або господарче забезпечення в межах господарської компетенції з виконання робіт і послуг, пов’язаних із розробкою лікарських засобів, клінічними випробуваннями, їх реєстрацією, виробництвом, доставкою, зберіганням, реалізацією, у тому числі шляхом застосування договорів консигнації, відпуском їх лікувально-профілактичним установам та іншим медичним закладам або безпосередньо пацієнтам, а також виготовленням лікарських засобів в умовах аптеки, за індивідуальними прописами лікарів, за державним завданням, державним замовленням або за господарсько-правовими договорами з посиленим публічним інтересом на користь третіх: осіб (пацієнтів), спрямована на зміну £5о збереження фізичного та психічного здоров’я.

Визначення понять «медичне» і «фармацевтичне обслуговування» дасть змогу запровадити нові договірні конструкції під час надання медичних послуг та уникнути спірних питань щодо розмежування робіт і послуг як таких.

8.7. Види державних пенсій

Конституційне положення про те, що громадяни мають право на соціальний захисту старості, уразі хвороби, повної чи часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника, визначає суть пенсійного забезпечення, правові засади якого створені Законом України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991р. із подальшими доповненнями.

Законодавством України встановлено види пенсій (схема 8.4).

Трудову пенсію призначають особам, зайнятим суспільно корисною працею. На неї мають право особи, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України, а також інші громадяни, наприклад учні та студенти, особи, які стали Інвалідами під час виконання державних і громадських обов’язків, та ін.

Трудові пенсії поділяють на пенсії за віком (старістю), за інвалідністю, у разі втрати годувальника та за вислугу років.

На пенсію за віком мають право чоловіки, які досягли 60- річного віку і мають трудовий стаж не менше ніж 25 років, жінки – відповідно 55 і 20 років.

Схема 8.4. Види державних пенсій

Пенсія за інвалідністю може бути двох видів: у зв’язку з каліцтвом чи профзахворюванням та у зв’язку із загальним захворюванням. Інвалідність буває I, II, III груп. Розмір цієї пенсії залежить від групи інвалідності, яка визначає рівень утрати працездатності, та від розміру попередньої заробітної плати.

Пенсію в разі втрати годувальника отримують непрацездатні члени родини померлого, які перебували на його утриманні, а також діти, незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника, та ін. Розмір такої пенсії залежить від тривалості трудової діяльності та рівня заробітної плати годувальника.

Пенсії за вислугу років надають окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, які втрачають професійну працездатність із досягненням певного віку. Це, наприклад, льотно-випробувальний склад авіації, працівники локомотивний бригад, деякі категорії артистів та ін. Цей вид пенсій зазвичай; призначають чоловікам після досягнення 55-річного віку та зі стажем 25 років і жінкам, які, відповідно, досягли 50 років і 20 років стажу.

Військовослужбовцям та особам, яких прирівнюють до них, пенсії за вислугу років призначають на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» від 9 травня 1992 р. Пенсії для них надають на пільгових умовах.

Пенсії за віком, за інвалідністю, у разі втрати годувальника можуть установлювати і при неповному стажі, недостатньому для призначення повної пенсії. Розмір таких пенсій пропорційний наявному стажу роботи, але не нижче 50% мінімальної пенсії за віком, а в разі інвалідності чи втрати годувальника – не нижче соціальної пенсії відповідних пенсіонерів.

Соціальна пенсія – пенсія для всіх непрацездатних за відсутності права, на трудову пенсію. На неї мають праве інваліди з дитинства, чоловіки, які досягли 60-річного віку, жінки, які досягли 55-річного віку та ін.

Дата добавления: 2014-10-15