Легенда про манкурта

(За Чінгізом Айтматовим)

У глибині Азійського материка розкинулись великі пустельні простори — Сари-Озеки, Серединні землі жовтих степів. У давні часи по цьому безмежному степовому роздоллі кочували недоброї пам'яті жуаньжуани — ці жорстокі пришельці надовго захопили сарозекську округу. Вони особливо жорстоко поводились з полоненими. Іноді жуаньжуани продавали бранців в інші краї — і це вважалося щастям, бо проданий раб мав надію рано чи пізно втекти на батьківщину. Жахлива доля випадала тим, кого жуаньжуани залишали в рабстві в себе. Вони знищували пам'ять раба страхітливою тортурою — надіванням на голову жертви ширі.

Зазвичай це були юнаки, захоплені в боях. Спочатку їм ретельно голили голови, вискоблюючи кожну волосинку під корінь. Тимчасом досвідчені забійники укохкували матерого верблюда, свіжували шкуру, передусім відділяючи найважчу і найщільнішу вийну частину. Поділивши вию на шматки, нап'ялювали її свіжою на бриті голови — вона відразу цупко обліплювала череп. Це і називалося надіти ширі.

Ті, хто був підданий такій процедурі, або помирав, не витримавши тортур, або на все життя позбувався пам'яті, ставав манкуртом — рабом, який не пам'ятав свого минулого.

Після надівання ширі кожного приреченого заковували дерев'яною шийною колодою так, щоб нещасний не міг торкнутися головою землі, і відвозили у найбезлюдніші місця, щоб не доносились їхні нестямні крики. І кидали їх у відкритому полі на кілька діб зі зв'язаними руками і ногами, на осонні, без води і їди. Від нелюдських мук і болю, що завдавало ширі, скорочуючись від сонця і залізним обручем стискаючи череп, від спеки, спраги і голоду нещасні навіки втрачали пам'ять. І якщо потім доходили до близьких чутки, що жуаньжуани перетворили когось із родичів на манкурта, то навіть найрідніші люди не старались викупити чи порятувати його — це означало повернути собі опудало колишньої людини.

Із п'яти-шести нещасних виживало від сили двоє, їх звільняли від оков, відпоювали, відгодовували і ставили на ноги. Раб, позбавлений пам'яті, вартий десяти звичайних. Було навіть правило: у випадку вбивства манкурта в міжусібних чварах, викуп за таку шкоду встановлювався втричі вищим, ніж за життя вільного одноплемінця.

Манкурт не знав, хто він, якого роду-племені, не відав свого імені, не пам'ятав дитинства, батька-матері — словом, манкурт

Не усвідомлював себе людською істотою. Він не міг навіть думати про втечу, не міг протестувати, бунтувати, не відав жодних пристрастей, як собака, визнавав тільки своїх господарів — з Іншими навіть не спілкувався.

Одна мати розшукала свого сина, перетвореного на манкурта, І вжахнулась. Матір він не впізнав.

— Як тебе звати? — запитала.

— Манкурт, — відповів.

— А як звали батька твого? Звідки ти родом? Де народився? Він нічого не пам'ятав і нічого не знав.

— Що вони зробили з тобою? — горю матері не було меж. Мати не відмовилась від сина-манкурта, умовляла його піти з

нею.

Господар, побачивши відвідувачку біля свого манкурта-пастуха, намагався наздогнати матір і вбити, але не зміг. Він залишив манкурту лук зі стрілами, давши зрозуміти, що треба робити. Коли мати знову повернулася до сина, щоб врятувати його хоч такого, рука сина не здригнулась — мати впала пронизана стрілою в саме серце.

Ось яких манкуртів робили з людей жуаньжуани.

Після виходу в світ романа Чінгіза Айтматова "Буранний полустанок", в якому наведена ця легенда, слово манкурт стало називним — це людина, яка втратила пам'ять, а з нею — людську подобу, яка може холоднокровно вбити навіть рідну матір, бо ні родинне почуття, ні людське "Я" манкурту не властиві, їх він втратив разом з пам'яттю... (з кн.).

Завдання 15. Прочитайте текст. Що ви думаєте про амбітних людей? Чи е амбітність позитивною рисою в журналістиці?

Амбітність

Амбітність — слово іншомовне. Воно походить від латинського "ambire", що означає — "ходити навколо". Давні римські кандидати на різні посади своїм настирливим і впертим "ходінням навколо" під час виборів надали цьому слову той новий зміст, який знаходимо в усіх сучасних європейських мовах.

Амбітністю тепер називають пристрасне бажання виробити собі ім'я й становище в світі, піднестися в який-небудь спосіб над сірою анонімною масою, примусити про себе говорити, довести свою вищість, осягнути шану й почесті. З цього окреслення амбітності випливає, що вона охоплює цілу низку людських рис, споріднених між собою.

З одного боку, амбітність може піднестися до прагнення справжньої слави, що означає бажання безсмертності, а з другого боку, через незмірний простір звичайного честолюбства, зійти до рівня порожньої чванькуватості та марнослів'я.

З огляду на те, що амбітність охоплює таку широку гаму людських почувань, її не можна категорично віднести ані до позитивних, ані до негативних рис людської вдачі. Все залежить від того, на що саме, на яке поле людської діяльності скеровується ця амбітність честолюбника, а також і від того, якою мірою цей амбітник зважає на інтереси й потреби суспільства, до якого належить, якими засобами користується.

Нема людини, що в тій чи іншій мірі не була б амбітною. Важко собі уявити, що було б з усією людськістю, якщо б люди були позбавлені амбітності. Можна здогадуватися, що вони ще й досі блукали б, мов ті дикі звірі, десь по горах та лісах. Сама земля виглядала б тоді цілком інакше, бо амбітність — це справжні дріжджі цивілізації. Подібно до того, як для фізичного розвитку людського роду на землі природа прив'язала до акту розмноження незвичайну чуттєву насолоду, так і для розвитку духовних сил людини природа дала їй безконечні втіхи задоволеної амбітності.

І саме тому, що задоволення амбітності походить не стільки від посідання якоїсь речі, як від втіхи здобуття жаданої речі, не стільки від самої речі, як від отієї ціни, яку ми самі їй надаємо, напрямок нашої амбітності красномовно говорить про суспільну вартість самої нашої особи. Бо одну людину амбітність штовхає на шлях політичної демагогії, де вона, п'яніючи своїм впливом на масу, цілковито забуває про обов'язки перед суспільством; другу людину амбітність виводить на високу службову драбину, бюрократична кар'єра якої позначається медалями та орденами; третю людину амбітність спонукає чимсь відзначитися на полі науки, прокласти мові шляхи для поступу людської думки; четверту — підмовляє ннерто працювати, щоб заробити добрий гріш і мати можливість цим усе й усіх купити; п'яту виганяє до кінотеатру чи концертної (али, ваблячи втіхою оплесків та приманою великих літер свого прізвища на афішах, розвішаних по всьому місту; шосту — ставить у лави народних працівників, що мають надію спричинитися будь-якою цеглинкою до розбудови Батьківщини й записати тим своє Ім'я в історії своєї нації; сьому — виводить на шлях геройської смерті, на пам'ять і подив нащадків, щоб міг потім батько сказати синові: "... Молись, молися, сину, за Вкраїну його замучили колись..."

Розмовна мова, що виступає часто як незаперечний суддя, визначає амбітність, як нейтральну пристрасть, яка знаходиться І юза межами добра й зла, залежно, як ми вище зазначали, від якості цієї пристрасті. Тому амбітність для визначення своєї моральної вартості, вимагає обов'язкового прикметника, і тому ми говоримо про "шляхетну амбітність" і про "злочинну амбітність".

Тому й Тома Аквінський свого часу сказав: "Амбітність — добра річ, але за умови, щоб вона мала за принцип милосердя, а славу Бога та добро ближнього — за ціль" (Є. Онацький).

Завдання 16. Ознайомтеся з коротким викладом статей "Мова" І "Батьківщина" в "Українській малій енциклопедії" Євгена Онаццького. Складіть свій текст енциклопедичної статті "Рідна мова"

Мова —...це емоційний напій... Значення слів-квіток дитина вбирає так природно, як дихає повітрям рідного краю... Зі стану мови можна безпомилково судити про характер культури народу — взагалі кажучи, про всю його духовну сутність... Мова виявляє рівень національної самосвідомості та дає змогу порівняти цей народ у культурному відношенні з іншими народами в певний історичний період...

Батьківщина — одна з найцінніших духовних вартостей людини, обороняючи яку, людина здіймається до вершин подиву гідного героїзму, а втративши яку, почуває себе ніби без ґрунту під ногами й або намагається всіма силами її знову віднайти, або духовно порожніє й морально занепадає... Любов до Батьківщини — одне з кращих людських почувань.

Завдання 17. Уважно прочитайте уривок зі статті Світлани Богдан "Епістолярій Лесі Українки і мовленнєвий етикет українського народу". Запам'ятайте і використовуйте у щоденному спілкуванні українські моделі звертання, прощання, вибачення, вдячності, прохання тощо.

...У звертаннях Лесі Українки домінують опорні лексеми, які вказують на родинні зв'язки й стосунки з різними людьми: мамочко, дядьку, дядино, тіточко, родино, товаришу, товаришко, пане, пані, друз/се (ці лексеми доповнюються епітетами любий, люба; милий, мила; коханий, кохана; дорогий, дорога, які в окремих випадках функціонують і як самостійні звертання). У прощаннях — слова бувай, бувайте, прощай, прощавайте, будьте (здорові), добраніч, поклін (поклон), уклін, відкланяюся, кланяюся, кланяйся, кланяйтеся. У вибаченнях — вибачте, вибачай, прости, простіть, не гнівайся, не гнівайтесь, даруйте, не сердътеся, нехай вибачить, прошу пробачити. Вдячність найчастіше виражається словами спасибі, дякую, прийміть подяку, приношу подяку, дяка за... І особливо різноманітний синонімічний ряд формул прохання. Назвемо хоч би кілька опорних лексем і їх варіантів: будь ласкава, будьте ласкаві, будь ласка, з ласки Вашої, майте велику ласку, коли Ваша ласка, просьба, просимо, прошу, попрошу, хотіла просить, прошу Вашої ласки, коли хтось ласкав, вчини мені ласку та ін....Саме мати прищепила Лесі з дитинства любов до рідного слова, зробила все для того, щоб мова народу, серед якого вона зростала, була для неї найближчою.

З-поміж найважливіших чинників, які формують мовленнєвий етикет у листах Лесі Українки і, закономірно, визначають його специфіку, назвемо два: фактор адресата та особисті уподобання авторки листів.

Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам "з рідного краю, та ще й від приятелів". Хоч не раз шкодувала, що доки дійдуть листи на чужину, "то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес". З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть замінити не тільки розмову, а й "навіть мовчання удвох, сам на сам", бо "якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіційне...".

У листах — Лесині радощі й печалі, тривоги й сподівання, "дні праці і ночі мрій". У листах — її невичерпна любов і одержимість, фантастична стійкість і беззахисність... Увесь непростий світ її взаємин з різними людьми.

...В одному з листів до Михайла Павлика, звертаючись до нього з проханням, Леся зауважувала, що в разі відмови їй доведеться просити когось іншого, "тільки, звісно, в іншій формі, ніж до Вас. Я тому найперше вдалась до Вас, що се можна без "форм "і формальностей, а просто і по-приятельськи..." Так, у листах до М. Павлика формула звертання зазнала істотних змін (якщо в перших листах — "Вельмиповазісаний добродію!"; "Високоповазісаний добродію!"; "Високоповажний пане!", то пізніше майже завжди "Шановний друже!"). І навпаки, до частини адресатів, зокрема до матері, батька, бабусі, дядька М. Драгоманова тощо, початкова формула і кінцева прощальна мала лише кілька варіантів (у листах до М. Драгоманова — "Любий дядьку!"; "Любий мій дядьку!"; "Кохані мої дядьку й дядино!"; "Дорогий дядьку!").

Крім фактора адресата, вибір тієї чи іншої формули мовленнєвого етикету залежав від особистих уподобань Лесі Українки, тобто можна говорити про її улюблені вислови, оскільки в різних комунікативних ситуаціях і до різних адресатів вона вживала не раз однакові (чи синонімічні) етикетні формули. У листах до друзів, до людей "одного племені" вона надавала перевагу звертанню "товаришу" (пор.: "Шановний і дорогий мій товаришу!"; "товаришу милий"; "Дорогий товаришу!" — до А. Кримського; "Товаришко люба!"; "дорога моя, люба товаришко" — до О. Кобилянської; "Моя Лілія, моя люба, дорога сестро і товаришко", "Папу і все товариство теж міцно цілую ", "Товаришкам привіт " — до сестри Ольги; "Бажаю тобі сили, енергії і охоти до роботи, так як і сьому товариству. Твоя сестра і товаришка Леся" — до брата Михайла; "Дорогий товаришу!" — до Гната Хоткевича тощо.

Пояснення такого вибору є в листі до Н. Кибальчич: "Вельмишановна пані товаришко!.. Може, не поремствуєте, що називаю Вас товаришкою, бо се ж загальнолюдський звичай зватися так межи людьми однакової "зброї", а ми ж обидві "воюємо пером". Як відомо, звертання "-товариш" здавна вживалося українським народом тоді, коли йшлося про близьких людей, об'єднаних спільними справами. Воно завжди передбачало рівність співрозмовників.

Із прощальних формул Леся Українка найчастіше використовувала Бувзй здорова, Будьте здорові, (тоді як найхарактерніше для епістолярію наших сучасників "До побачення!" — дуже рідко).

Особливої ваги надавала вона початковій формулі—звертанню, своєрідному вступному акордові подальшої розмови, який задає певну тональність, відповідний стиль і ритм усього листа. Тому й виважувала Леся щоразу кожне слово, добираючи в мовній скарбниці найбільш доречне в конкретній ситуації листування. Свідчень виваженості кожного варіанту етикетного звертання є немало в її листах.

Звертання на ім'я та по батькові, не типове для українців (Леся "не дуже любила' його і називала "чуженародним звичаєм величання") — трапляється рідко в її листах, переважно до російськомовних адресатів...

Привертає увагу й те, що до більшості адресатів Леся Українка зверталась із пошанним Ви (традиційна форма для нашого народу), однак у листах до рідних (зокрема до матері, батька) вона використовувала займенник ти, що пояснюється, мабуть, родинними традиціями я тим, що дана форма була здебільшого вживаною в сім'ях інтелігенції.

Епістолярій Лесі Українки відзначається ще й тим, що містить значну кількість конструкцій, пов'язаних з християнськими святами, віруваннями і язичеською обрядністю українців, які належать до однієї із специфічних рис мовленнєвого етикету нашого народу. Найчастіше Леся послуговується такими з них: "Святий вечір, добрий вечір!"; "Христос воскрес!"; "Слава Icy су Христу!"; "Дав би Бог"; "З Богом!"; "Бога ради"; "Борони мене Боже!"; "Дай боже бачитись!"; "Хай Бог минус!"; "Бога для "; "Щасти Вам боже на кождій дорозі!"; "На Бога"; "На Бога святого"; "Прости Боже"; "Боже, прости мене і помилуй!"; "Богу дякувати"; "Борони боже"; "Дай боже!" і "Дай-то, более!"; "Не дай боже"; "Слава богу"; "Але цур їм проти ночі згадувать!"...

Отже, Леся по краплині вбирала все найсокровенніше з мовленнєвого етикету рідного народу. Водночас вона прокладала стежки й до інших земель і народів. Вивчення іноземних мов, безпосереднє знайомство з традиціями різних народів спричинило появу в листах численних етикетних висловів німецькою, французькою, італійською, болгарською, польською мовами тощо.

Етикетні вислови іноземними мовами вона використовувала переважно в листах до родини Драгоманових, до матері, до сестри Ольги, до О. Кобилянської та І. Франка (здебільшого це звертання, прощальні й привітальні формули). Недарма однією з визначальних рис її листів є неповторна індивідуальна манера, яка виявляється в творенні нових формул мовленнєвого етикету на основі типових моделей української мови, інших слов'янських та неслов'янських мов. Залишивши нам чимало власних оригінальних етикетних висловів (це стосується в першу чергу звертань і прощальних формул), Леся тим самим збагатила скарбницю мовленнєвого етикету нашого народу, розширила його лексичні й функціональні можливості.

Її листи — то дивовижно глибинна й чиста, криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й:жертовного. В них віддзеркалюється вся багатогранна палітра її взаємин злюдьми, особисте сприйняття Лесею найрізноманітніших подій складного й суперечливого світу, в якому вона жила. Мовленнєвий етикет листів Лесі Українки є справжньою гармонією знань і моральності. Він розкриває внутрішню незалежність авторки листів, культуру її почуттів і глибоке знання мови рідного народу. Лесині листи стверджують неповторність і високість морального духу українців, невмирущість їх мовленнєвого етикету, який виплекав геній народу впродовж віків. А тому відродження нашої національної духовності не можна уявити ні без осягнення мовного материка Лесиної поезії, ні без відкриття її, на жаль, і досі не пізнаної драматургії, ні без вдумливого прочитання епістолярію... (С. Богдан).

Завдання 18. Уважно прочитайте притчу зі статті Світлани Єрмоленко "Нові комунікативні технології і мовна культура журналіста". Які літературні афоризми про журналістів і журналістику ви знаєте?

Щоб зберегти глибину історичної пам'яті народу, треба постійно оживлювати нашу класику, де маємо зразки літературної мови, гідної наслідування. Сучасний комунікат, що його створює журналіст, може бути прикрашений не тільки блискітками літературних афоризмів, народним гумором, а й уривками з української преси столітньої давності, як, скажімо, притчею з газети "Буковина" за 8 січня 1906 року (тексти з буковинської тогочасної преси зібрала дослідниця публіцистичного стилю Ростислава Бродська; подаємо їх у сучасній писемно-літературній практиці):

Коли предобрий Господь сотворив людей, прийшло йому на думку, що воно добре б було, щоб кожний власним трудом заробляв на життя. Тим-то одної гарної днини наказав Він ангелам скликати усіх людей на одне місце, а коли їх почислив, казав принести собі величезний міх, в якому містилися всі ремесла й усі заняття. І почав їх між присутніми розпайовувати. І так став один столяром... третій кравцем, четвертий моряком і т. д... А в своїй безмежній премудрості Господь поділив так, що все відбулося по найбільшій справедливості: хто мав довгий язик, дістав адвокатуру, хто був "палкий " — став жовніром, хто скорим кроком ступав в життя — касиром, хто вказував нахил до дрімоти — міністром. Так перепаював Господь усе, аж мішок став порожній, а не забув і тих, що мали багато гріхів до спокутування, цих поробив народними вчителями і помічниками урядників". А далі йдеться у притчі про професію журналіста, для якого не вистачило ремесел, і люди мали поділитися з ним: "Люди почали роптати, але відмовити годі було, тільки кожний — як це звичайно діється, коли хто приневолений до жертви — вирішив.в душі віддати в дарунок найгіршу частину своєї професії. Адвокат, наприклад, пожертвував свою брехню, артист — свою заздрість, жовнір — нахил до поєдинків, народний учитель поклав на жертовнику частину своєї нужди. Один поет тільки віддав дещо ліпшого: свої мрії і свое натхнення. Можна собі уявити, яка мішанина вийшла з такої збірки. Милосердний Господь не дуже-то нею втішився. "Що почати нам з отим Сорокатим Іваном?" — сказав. Але нове людське дитя засміялося глумливо і відповіло: "Не журіться, Пане, вже я з тим дам собі раду яко журналіст ". Сказав і поплівся у світ...".

Завдання 19. З'ясуйте, чому стилістика і культура мови с близькими науками.

Стилістика

Стилістика (лінгвостилістика) — розділ мовознавства, що вивчає: а) закономірності існування й структурну будову суспільне зумовлених різновидів мови — функціональних стилів; б) мовні одиниці щодо їх додаткового експресивно-стильового забарвлення;

в) взаємодію різних рівнів словесно-виражальних засобів у конкретному тексті, їх зв'язок із позамовними чинниками;

г) типологію стильової специфіки текстів.

Як наймолодша мовознавча дисципліна, стилістика виокремлюється в 20-30-ті роки XX сторіччя, набуваючи ознак системи впорядкованих і взаємопов'язаних понять, проектуючись на галузь загального, теоретичного мовознавства, а також на сферу практичного оволодіння мовою.

У сучасній стилістиці простежується її зв'язок із риторикою, поетикою — навчальними дисциплінами, що були відомі з античної доби: риторика як наука про ораторське мистецтво; поетика як галузь, що займається проблемами художньої творчості, використанням тропів, фігур — художніх засобів, взаємодією різних компонентів художнього цілого. Якщо риторика вивчає правила й прийоми виголошення промов, враховуючи їхній вплив на аудиторію, то поетика орієнтована на образність писемної мови, на художні тексти, створені за певними нормами.

Сучасна стилістика в її практичному спрямуванні має охоплювати частково завдання і риторики, і поетики. Проте, як власне лінгвістична галузь, вона грунтується насамперед на вивченні мовної діяльності в різних суспільних сферах, на пізнанні механізму, за допомогою якого мовні одиниці, виконуючи комунікативну функцію, передають відтінки змісту, додаткові емоційно-експресивні забарвлення вислову.

Зі стилістикою пов'язують майстерність володіти усним і писемним словом, опанувати правила, за якими будуються текстові, більші, ніж речення, одиниці, а також правила переходу від одного типу спілкування до іншого.

Пізнання мовної системи в її динамічній функції закінчується пізнанням стилістичної системи мови. Твердження "Стилістика вивчає стилістичну систему мови" часто викликає запитання: "Чи існує стилістична система мови подібно до лексичної та граматичної системи мови?" Іншими словами, чи існують одиниці, подібні до одиниць мовних рівнів, — фонем, морфем, лексем, словосполучень, речень? А в зв'язку з цим, чи можна розглядати стилістику як самостійний рівень у мовній структурі за взірцем фонології, морфології, лексикології, синтаксису?

Специфіка стилістики полягає в тому, що вона оперує оцінним критерієм щодо вживаних мовних одиниць, тобто вона поєднує власне мовну й позамовну семантику, визначає ступінь виразності тієї чи іншої форми у висловлюванні, характер ЇЇ додаткової семантики.

Додаткові стилістичні значення з'являються не лише як наслідок індивідуального використання загальновживаної мови; вони пов'язані з мовною діяльністю взагалі, і з поліфункціональною природою літературної мови, яка використовується в різних сферах суспільної діяльності й передбачає вироблення певних взірців, суспільне й історично усвідомлених типів спілкування.

Розрізняють загальну, або теоретичну, і практичну стилістику. Перша стосується широкого кола питань, дослідження системи функціональних стилів, розрізнення функціональних та експресивних стилів, встановлення стилетвірних чинників (позамовних і власне мовних), визначення зв'язку стилістики з суміжними лінгвістичними дисциплінами — історією літературної мови, культурою мови. До проблем теоретичної стилістики належить окреслення лінгвістичного змісту поняття "стиль", його співвідношення із системою мови і мовною діяльністю.

Практична стилістика — це вироблення навичок володіти усною та писемною літературною мовою в усій різноманітності засобів увиразнення.

Змінюваність стилів як суспільне усвідомлення типів мовного спілкування, динаміка емоційно-експресивного змісту виразових засобів мови становлять предмет вивчення історичної стилістики.

Які додаткові значення є в певному висловлюванні, що становить його стилістичний зміст, — на ці питання звичайно відповідає синхронна стилістика, яка розглядає мовні ресурси з погляду сучасних літературних норм, зокрема й стилістичних.

Має свій предмет вивчення й порівняльна стилістика; це зіставлення мовних явищ двох або більше мов на основі співвіднесеності їхніх стилістичних систем. Принципи порівняльної стилістики застосовуються в аналізі мови перекладу та мови оригіналу, зіставленні відповідних функціональних стилів різних мов та індивідуальних стилів.

Сучасну науку про мовні стилі називають також функціональною стилістикою, акцентуючи на меті, функціях, що їх виконують мовні одиниці в процесі спілкування, на ролі елементів мови в конкретному тексті (з посіб.).

Завдання 20. Виразно прочитайте текст. Зверніть увагу на інтонацію, вимову приголосних та голосних звуків.

— Ти мене любиш? — питає.

— Люблю.

— Віддай мені радість свою.

— Я віддав.

— І тепер мене любиш?

— Люблю.

— Віддай мені силу свою.

— Віддав.

— І ще мене любиш?

— Люблю.

— Віддай мені мужність свою.

— Віддав.

Тоді очі звела,

Повні спокою,

Тоді повела

Проти себе рукою,

Я дивлюсь —

А моїх одинадцяти друзів нема,

Тільки вечір та падає тьма...

В. Свідзинський

Завдання 21. Прочитайте вголос один з ліричних вірішв Тараса Шевченка. Проаналізуйте засоби поетики та милозвучності.

Завдання 22. Запишіть до словника опрацьованих слів і словосполучень значення іншомовних слів. Доберіть українські відповідники і складіть з ними речення.

Варіант 1. Брифінг, вотум, дайджест, дефолт, диск-жокей, ді-джей, дилер, ексклюзивний, електорат, евро, зомбі.

Варіант 2. Аудит, банкомат, ваучер, гамбургер, гриль, дивіденди.

Варіант 3. Імідж, імплементація, інновація, інтернет, кліп, кліпмейкер.

Варіант 4. Компакт-диск, консенсус, кутюр'є, менеджер, мійеніум, модем.

Варіант 5. Моніторинг, номінація, он-лайн, пейджер, рейтинг, сканер, термінал, тинейджер, ток-шоу, трилер.

Варіант 6. Файл, факс, хакер, хіт, шейпінг, шопінг, шоу, шоу-бізнес, фан, фест, папараці, саміт, харизма.

Завдання 23. Виразно прочитайте текст. З'ясуйте роль кожного розділового знака в інтонаційному оформленні речень.

Кривавник* рідного слова

Настане суд. Як не людський, то Божий,

Впадуть навально хвилі темних вод

На плем'я, правді й совісті вороже,

Що обкрадає рідний мій народ.

Із-за межі біжать хорти на лови,

Їх лютий брех — на гордий жар калин.

Святий засів небес — барвінок мови

Витоптують моголи і хохли.

Куди і з чим, в яку ми йдемо еру,

Чи гордість роду нашого жива,

Коли бруднять озонну атмосферу

Гидотні, чорні викиди-слова?

Весь час ми ніби винні щось

Химері, їй слово наше коле вже давно.

Женеш її, виштовхуєш у двері,

Вона ж нахабно лізе у вікно.

Я знов і знов себе сльозою краю,

Росою мови змочую вуста.

Ну, стрепенись, народе мій, благаю,

Допоки знов рабом німим не став.

__________

* Кривавник, -а, ч., бот., рідко. Те саме, що й деревій. Деревій – трав’яниста запашна лікарська рослина родини складноцвітих.

Допоки із хрещатого барвінку

Тобі вінок надгробний не сплели.

Ти ж маєш і Шевченка, й Українку,

Вони ж за тебе муки прийняли.

Лікую рани словом-деревієм,

Безсмертним подорожником-листком

І знову й знов слова, немов надію,

Лелію, вишиковую рядком.

Аби вони, з'єднавши міцно руки,

Стояли чистим звуком проти мли.

І від неправди, муки та розпуки

І від моголів край мій берегли.

Ще платить він принижено данину,

Та першим квітом волі вже вродив.

Кривавник слова рідного не згине,

Він вистоїть під хвилями орди.

Вдихаю все тепло своє у слово

Із вірою, що холод промине,

Зійдуть сніги — і мова пролісково

Усім сліпцям прозрінням спалахне.

Василь Гей

Завдання 24. Прочитайте текст. З'ясуйте, чому спілкування с "найпліднішою і найприроднішою вправою нашого розуму"?

Наш розум зміцнюється у спілкуванні

з мудрими й сильними особистостями...

Мішель де Монтень

Найплідніша та найприродніша вправа нашого розуму — розмова. З усіх видів життєвої діяльності вона для мене найприємніша. Ось чому, якби мене змусили негайно зробити вибір, я волів би, напевне, втратити зір, ніж слух і дар мови. Афіняни, а за ними й римляни, дадавали в своїх академіях високу вагу цьому мистецтву. У нашу добу італійці зберегли в ньому деякі навички з великою вигодою для себе... Навчаючись чого-небудь з книжок, посуваєшся вперед повільно, мляво, без усякого запалу; живе ж бо слово і вчить, і вправляє. Якщо я веду розмову з людиною сильної душі, сміливим суперником, він нападає на мене з усіх боків, коле і справа, і зліва, його уява розпалює мою. Дух змагання, прагнення до перемоги, бойовий запал поривають і підносять над самим собою. Цілковита згода — властивість для розмови вельми нудна.

Наш розум зміцнюється у спілкуванні з мудрими й сильними особистостями й годі уявити собі, як багато він втрачає, як баналізується в щоденному зіткненні й спілкуванні з людьми ницими та дріб'язковими. Це найзгубніша зараза. З досвіду свого знаю, чого це варте. Я люблю співбесіду й дискусію, але з не багатьма й в тісному колі. Бо виставлятися напоказ сильним світу, хизуватися своїм розумом і красномовністю вважаю справою, негідною порядної людини.

У співбесіду чи дискусію вступаю дуже легко й охоче, тим паче, що загальноприйнятні думки не знаходять у мені сприятливого ґрунту, куди можна було б проникнути й пустити коріння. Ніяке судження не вразить мене, ніяка думка не образить, хоч би якими чужими мені не були. Нема примхи такої легковажної й химерної, яку б я не вважав цілком допустимим виплодом людського розуму.

Ми повинні поблажливо ставитися до найрозмаїтіших помислів, і навіть якщо з ними не згодні, маємо їх усе ж спокійно вислуховувати (Мішель де Монтень).

Завдання 25. Прочитайте текст. Проаналізуйте логічність вислову "Мова е універсальним і невід'ємним елементом розуму".

Греки — перший народ, що досконало дослідив людське мислення та його логіку, — визнали мову універсальним і невід'ємним елементом розуму. Вони вважали, що оскільки мова властива всім представникам людського роду, то в руках освіченої людини мова стає мірою порівняння, зіставлення ідей, досвіду, реальності. Вони не сумнівалися в тому, що будь-яку думку легко перекласти з однієї мови на іншу. Але ж це правильно лише частково! Справді, шведські вислови просто перекладаються англійською, а ось у випадку фінська — англійська це зробити складніше.

Якщо англійська, французька, німецька, українська та інші індоєвропейські мови ще якось зіставлювані, то знайти відповідність між китайською, індонезійською, фінською та японською важко.

Іспанці та італійці розглядають свою мову як інструмент красномовства. Намагаючись донести свої ідеї повністю, вони перебирають велику кількість слів, допомагаючи собі пальцями, руками та мімікою, максимально використовують тембр голосу та інтонацію....Іспанці вживають багато пестливих та зменшених форм, як і італійці. Це дає змогу їм говорити гаряче й відверто, демонструючи свою широку натуру і доброту.

Німці ж покладаються на логіку, але намагаються зібрати якомога більше доказів та ретельно опрацювати свої аргументи. Німецька мова в діловій атмосфері позбавлена гумору. Мала кількість омонімів, прозора словотвірна система придатні для висловлення чітких вказівок.

Скандинави довго обдумують ситуацію, складають список усіх "за" і "проти", перш ніж зроблять висновки.

Англійська мова жвава, рухлива, має здатність адаптуватися. Основна риса розмови — сарказм.

Японці використовують мову інакше. Для них мова — засіб комунікації, але самі слова та речення не передають суті сказаного. Те, що японці хочуть сказати, позначається манерою спілкування, ставленням до співбесідника...

...Отже, ми стикаємося з багатоманітністю культур, специфіка мови яких обумовлена не лише граматичною будовою, словником і синтаксисом, але й способами впливу на читача (з кн.).

Завдання 26. Прочитайте текст з книги Ярослава Радевича-Винницького "Етикет і культура спілкування" (Львів, 2001). Коротко з'ясуйте особливості вербального і невербального спілкування.

Невербальні засоби спілкування

Найуніверсальнішим і найефективнішим засобом інформаційного зв'язку між людьми є словесне (вербальне) мовлення. Проте спілкування відбувається не завжди і не тільки за допомогою слів, поєднаних у висловлювання. Люди використовують для комунікативного зв'язку цілу низку невербальних засобів. Це передусім соматичні (грецьк. ашца — "тіло") знаки: погляди, міміка, пози, рухи тіла тощо. Це також системи штучних знаків, створених людством на шляху його поступу, наприклад, транспортна сигналізація, символи різних наук (математики, географії та ін.), знаки спортивного суддівства.

...Як зазначають дослідники, вираз обличчя, поза, жести і т. д., коли йдеться про сприйняття співрозмовника як особистості, набагато ефективніші, ніж його словесне мовлення. Тому "мова тіла" має гармоніювати з вербальним мовленням, доповнюючи й підсилюючи його, а не створювати т. зв. інформаційний шум, який заважає сприйняттю.

Кожен мовець повинен виробити в собі звичку свідомо аналізувати цю "мову", довести її використання до автоматизму.

Американський автор Алан Піз рекомендує виділяти на це щодня бодай 15 хвилин. Тоді не буде проблем із тим, де подіти руки, як стояти під час розмови з різними категоріями людей, як сидіти, який вибрати вираз обличчя тощо. Водночас мовець умітиме "читати" цю мову в поведінці своїх комунікативних партнерів.

Мова тіла здебільшого не усвідомлюється, тому мовцеві в невербальних реакціях важче прикидатись і фальшивити, ніж у словесному мовленні. Ця ж мова може збуджувати довір'я співрозмовника, заохочувати його до спілкування, до відкритості й відвертості. За даними американських учених — фахівців у галузі спілкування, приблизно 55% інформації ми отримуємо від невербальних знаків, які супроводжують мовленнєвий контакт (міміка, жести), 38% дають нам голос, висота тону, тембр і тільки 7% — зміст сказаного. Хоча, на нашу думку, ці дані потребують уточнення стосовно того, про що йдеться у мовленні та в якому стилі воно провадиться (одна річ з'ясовувати у розмовному стилі стосунки з сусідами, інша — говорити в науковому стилі про досягнення астрофізики), все ж іноді адресат чує у мовленні одне, а відчуває — у виразі обличчя, поглядах, рухах тіла — щось цілком інше. Внаслідок цього — довір'я до адресанта може виявитися підірваним, на що той, звичайно, не сподівався. У таких випадках адресатові доцільно ввічливо, з м'якими інтонаціями й щирістю в голосі сказати партнерові про збентеженість, спричинену невідповідністю між його словами і тоном, виразом обличчя тощо. Для цього можуть придатися фрази: Мені здасться, що...; Можливо, це тільки моє помилкове (суб'єктивне) враження, але...; Ви чимось занепокоєні (стурбовані; розгнівані), хоча переконуєте у протилежному...; Чи не могли б ми з'ясувати, що Вас непокоїть, і докладніше розглянути справу? Такий підхід виявиться корисним і для адресата, і для адресанта (Я. Радевич-Винницький).

Завдання 27. Прочитайте текст. Коротко з'ясуйте роль невербальних засобів спілкування в тележурналістці.

Дата добавления: 2014-10-31