Табу й евфемізми

Артикуляція, дикція, наголошення

Комунікативні помилки в аспекті культури мовлення

Терміном артикуляція називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. Позаяк мовлення адресується іншій людині (людям), то артикуляція повинна бути виразна, розбірлива. Якомога виразніше треба артикулювати, виступаючи перед аудиторією.

Ступінь виразності має назву дикція. Під цим словом розуміють також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер, скажімо, в одного вони нахилені вліво, а в іншого прямі.

Недбала артикуляція, дефектна дикція, «ковзання» звуків, «ковтання» їх, гугнявість тощо вимушують співрозмовника (аудиторію) напружувати увагу, «заглядати в рот» мовцеві, аби впізнавати звуки за рухами артикуляційних органів. Для виразності артикуляції дуже важливо не порушувати «пороги сприйняття» звуків.

Поріг розпізнавання звука визначається його найменшою тривалістю. Вона становить 30-50 мілісекунд (тисячних часток секунди). Якщо звуки вимовляти швидше (коротше), то адресат не встигатиме їх упізнавати й розрізняти.

Поріг чутності – це нижня межа гучності (голосності) звука, за якою його вже не чути.

Поріг дотику – це максимальна гучність, або, точніше, максимальна сила звука, яку сприймає вухо за певної частоти. Перехід за цю межу спричиняє неприємне відчуття. Деякі мовознавці називають її порогом больового відчуття.

Виразність артикуляції є однією з найперших вимог культури й етикетності мовлення.

Наголошення являє собою вимовляння голосного звука (а з ним цілого складу) з більшою силою голосу і зміною висоти тону. Дуже важливою ознакою українського слова є місце наголосу. Нерідко за цією ознакою слова розрізняються за значенням. Наголос належить до найпомітніших особливостей мови. Перенесення як властивостей самого наголосу, так і його місця з інших мов – явище негативне. На жаль, воно досить поширене в українському мовленні. Будь-яке невиправдане відхилення від літературної норми не прикрашає мовлення і не сприяє авторитетові мовця.

Суспільна заборона чогось не торкатися, щось не вживати, про щось не говорити тощо має назву табу. Табуювання слів, невербальних знаків, дій у прадавніх народів було пов’язане з міфічними уявленнями, з вірою в магію слів та речей, у сучасних суспільствах воно мотивоване етичними, естетичними та політичними міркуваннями й уподобаннями. Табуювання в етикетному мовленні може бути як постійним, так і ситуативним. Табу на інвективну лексику, фраземіку, інвективні невербальні знаки є, так би мовити, вічним: вихована, інтелігентна людина за жодних обставин не лаятиметься матірно і не плюватиме в бік співрозмовника.

Спілкуючись з представниками інших народів, дуже бажано знати, що є образливим для них, що у них табуюється.

Коли слово табуйоване, а його значення мовцеві необхідно висловити, застосовуються слова-замінники – евфемізми (від грецьк. «пом’якшений вираз»). Наприклад, замість Брешете! кажуть: Ви відхиляєтесь від істини.

Евфемізми – ефективний засіб етикетного спілкування: дають мовцеві можливість висловити те, що він уважає за доцільне, але у формі, прийнятній для співрозмовника.

Дата добавления: 2014-10-31