Розділ 2 Практичні аспекта судової риторики 7 страница

1 Леоненко В. В. Профессиональная этика участников уголовного судопроизводства. — К., 1981. — С. 128.

не як факт, а як логічну посилку, як необхідну умову для даного судового змагання.

Зробити таку тимчасову, умовну поступку обвинуваченню для захисту уявляється цілком безпечним. Звичайно, для захисту суттєво відхилити отруєння: досягнувши цього результату, він може вважати своє завдання виконаним. Немає смерті від отрути, немає злочину отруєння, не може бути і мови і про будь-чию винність...

Не відмовляючись від жодного слова, мною сказаного про причину смерті, переходжу до другого питання — про винність підсудної. Я повинен тимчасово допустити, що спірне отруєння доказане"1.

Коли так трапиться, що виникнуть підстави і для виправдання, і для перекваліфікації дії підсудного, найкраще вибрати позицію, найсприятливішу для підзахисного, — просити виправдувальний вирок.

Але в захисній промові слід розібрати і докази, які підтверджують і можливість перекваліфікації. В даному випадку можна застосувати такий риторський прийом, як запитально-відповідальна форма.

Ставиться запитання:

— А чи мав місце склад злочину, передбачений статтею... КК України, за якою підсудного віддано до суду?

У відповіді доказується, що даного складу злочину немає.

Потім знову запитання:

— А, можливо, має місце інший склад злочину — та-кий-то?

Доказується, що і цього складу злочину немає, після чого захисник переходить до викладу остаточної позиції про виправдання. Це так звана прихована альтернатива, і вона допустима в промові адвоката.

1 Судебные речи известных русских юристов. — С. 839—840.

Питання для контролю та самоконтролю

1. Що таке захисна промова?

2. Чим визначається зміст захисної промови?

3. Яким повинен бути захист підсудного?

4. Яка структура захисної промови?

5. Які способи і прийоми вступної частини захисної промови ви можете назвати?

6. Які фактичні обставини справи повинен висвітлювати адвокат, виступаючи із захисною промовою?

7. У яких випадках виклад фактичних обставин справи особливо доречний?

8. Чому аналіз і оцінка зібраних у справі доказів складає, як правило, основну частину захисної промови?

9. В якій послідовності рекомендується робити аналіз доказів?

10. Яка тема захисної промови частіше звучить у залі судового засідання?

11. Назвіть обставини, передбачені Кримінальним кодексом України, що пом'якшують відповідальність підсудного?

12. Які помилки найчастіше допускають молоді адвокати при аналізі доказів?

13. Що вимагається від судового ритора при обгрунтуванні кваліфікації злочину?

14. Які ситуації найбільш поширені в судовій практиці при обгрунтуванні кваліфікації злочину?

15. Як складаються картки судової практики і як вони допомагають у питаннях про кваліфікацію злочину?

16. Яке завдання повинен ставити перед собою захисник, даючи характеристику особи підсудного?

17. Про що може говорити захисник, який не заперечує кваліфікацію злочину, звертаючись до суду?

18. Які ви можете назвати пом'якшуючі відповідальність підсудного обставини, не передбачені ст. 40 КК України?

19. Чому С. Андрієвський так високо цінував Антона Чехова за характеристику героїв створених ним оповідань?

20. Чому захисник не може обійти мовчанням питання заявленого цивільного позову?

21. В яких випадках захисник просить відмовити в цивільному позові, а в яких— залишити цивільний позов без розгляду?

22. Про що може захисник просити суд, коли не заперечує факту здійснення підсудним злочину?

23. Про що може говорити захисник у заключній частині промови?

24. Що таке репліка?

25. Чим відрізняється зміст репліки від основної судової промови?

26. Чи може захисник відмовитись від проголошення репліки, якщо прокурор скористався нею? Мотивуйте свою відповідь.

27. Чи може виступати захисник з реплікою, якщо прокурор відмовиться від неї? Мотивуйте обидва варіанти.

28. Що має бути виділено і сформульовано в репліці?

29. Яких основних правил повинні дотримуватися під час судових дебатів прокурор і адвокат?

30. Чи допустима альтернатива в судовій промові?

31. В чому полягає зміст такого риторського прийому, як запитально-відповідальна форма?

Короткий словник з риторики

Аарон (1574—1451 до н. е.) — перший первосвященик єврейського народу і старший брат пророка й законодавця Моисея. Через Мойсееву тяжковустість був "його вустами" і виголошував промови перед єгипетським фараоном, вимагаючи звільнення ізраїльтян. Покликання А. відбулося на 83-му році життя; він і його нащадки започаткували ізраїльське священство. Помер у віці 123 років на горі Ор, що на кордоні з Едемською землею.

Августин Аврелій Блаженний (Святий) (354—430) — один з Отців Церкви, фундатор західної патристики. Замолоду вивчав риторику, щоб стати оратором. Пережив духовну кризу, відкинувши милі йому здобутки античної культури й прийнявши християнство. Напруженим психологізмом сповнена його автобіографічна "Сповідь". А. обгрунтував основні положення християнської теології та філософії. Незадоволений "переможною балакучістю" античних риторів, А. зосередився на слухачеві, виклавши у творі "Про християнську доктрину" новий погляд на риторику: 1. Корисна, але не обов'язкова антична риторика; християнинові достатньо вивчати Біблію. 2. Проповідникові важливіше мати мудрість, аніж красномовство. 3. Проте говорити красиво бажано. 4. Варто дотримуватися норм трьох стилів — високого, середнього та низького. 5. В апостольські часи проповідників надихав Святий Дух, тепер можна розраховувати лише на допомогу Благодаті Божої.

Авраамій Флоринський (? —1797) — український гомі-лет, вихованець Київської Духовної Академії, в якій викладав і проповідував (1752—1758). Відома його обробка коментарів Іоанна Златоуста на Новий Завіт.

Авсоній Децим Магн (бл. 310—394) — вчитель граматики й риторики, життя якого є прикладом пієтету, що ним в тогочасному суспільстві було оточено риторику. Почавши свою кар'єру в м. Бордо, він досягає успіху в Римі, де стає наставником майбутнього імператора й підноситься до посади консула. Завдяки своїй риторській майстерності, А. постійно отримував високі чини та нагороди. Риторика просякає його вірші: він ставить перед собою су-

то формальні завдання — блиснути знанням тропів і фігур, продемонструвати ерудицію тощо.

Антологічна лексика — слова з прямим значенням; чисельно переважають у будь-якій формі національної мови. А. л. протилежна металогічній лексиці.

Азіанізм — пишний і гучний стиль, що виник в елініс-тичний період у грецьких землях Малої Азії, де намагалися перевершити класичних ораторів, широко вживаючи експресивні прийоми.

Академічне красномовство — ораторське вміння нау ковця та викладача, що доповідає про результати дослі дження або популяризує досягнення науки. Основні жан ри А. к.: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська і шкільна), реферат, виступ на семінар ському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бе сіда..

Аксіологія в риториці (грец. а?{а — цінність А.буо? — вчення) — морально-етичні цінності промовця. З часів Арістотеля вважається необхідним, аби оратор виходив з певної системи цінностей.

Алегорія (грец. аААтууорІа — іносказання) — троп, за допомогою якого стає можливим зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. А. однозначна (на відміну від багатозначного символу).

Алітерація (від лат. ad — до, при lit(t)era — буква) — повторення однорідних приголосних звуків у реченні з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Алогізм (грец. а... Алуіацо^ — судження) — порушення послідовності, логіки в міркуванні, що веде до викривлення думки і можливості зловживання довірою аудиторії. Виникає як наслідок логічних помилок.

Алюзія (від лат. allusio — натяк) — стилістична фігура: натяк на якийсь відомий факт. Зловживання А. може затьмарити зміст.

Амвросій Медіоланський (бл. 340—397) — син римського намісника Галлії та Іспанії; вже в роки навчання (в Римі) прославився ораторськими здібностями і зробив ве-

лику державну, а згодом церковну кар'єру. Автор богословських творів, молитов, коментарів до Біблії; основна нота творів А. — проповідницька. Мав величезний вплив в епоху боротьби за ортодоксію.

Амфіболія (від грец. ацфІроАла — двозначність) — троп, побудований на двозначності слова: оратор свідомо приховує, яке саме значення з двох він використовує.

Анадиплозис, або стикування (від грец. ava5iitA,a>ai? — подвоєний) - стилістична фігура', лексико-синтаксичне повторення слова (словосполучення) в кінці рядка (речення), яке ніби "підхоплюється" на початку наступного речення.

Аналогія (від грец. avaXoyia — відповідність) — схожість явищ, що є підставою для умовиводів у певних ситуаціях (наприклад, коли промовець хоче пояснити щось незнайоме з допомогою знайомого). Обов'язковою умовою для використання А. є зіставлення за суттєвими (а не випадковими) ознаками. До А. не слід вдаватися академічному ораторові; не завжди на неї можна покластися в судовому красномовстві (А. не є доказом), але вона широко вживається в інших видах красномовства.

Анафора (від грец. dvcKpopa — піднесення) — стилістична фігура: лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку прозаїчних речень (у віршах відповідно — рядків).

Аномінація (від лат. annominatio — перейменування) — стилістична фігура: створення нового слова на основі двох відомих слів. Найчастіше А. використовується для сатиричного ефекту.

Антиклімакс — Див. Градація.

Антитеза (грец. dvriOeai^ — протиставлення)— стилістична фігура, протиставлення антагоністичних (чи ситуаційно антагоністичних) явищ.

Антифонт (бл. 480 до н. е. —?) — фундатор політичного красномовства, обстоював олігархію в епоху Пело-понеської війни, був засуджений на смерть. До нас дійшло 15 промов А., що їх можна розглядати як школу політичного красномовства — тут звинувачувальні та захисні промови моделюють умовний судовий процес.

Апологія — промова або письмовий твір на захист певної особи. А. складали для звинувачених судом давньогрецькі логографи-софісти.

Апосіопеза, або замовчування (від грец. шгоаіо)7сг|сл? — замовчування) — стилістична фігура: обрив, що містить у собі щось невимовне, підтекст. Промова переривається, тому що потрібно щось "сховати" чи імітувати таємницю.

Арістід Елій (бл. 117(29)—187(89)) — талановитий ритор пізньої античності, представник так званої другої софістики. Отримав блискучу освіту, був популярним оратором у Римі, мандрував з великою розкішшю, мав широку славу. Переконав Марка Аврелія відновити зруйноване землетрусом м. Смирну, за що мешканці цього міста поставили йому пам'ятник. Як ворог християнства сприяв консервації античної релігії, захищав її у своїх творах. Як політичний красномовець вихваляв славне минуле й сучасне Афін, Риму та інших міст.

Арістотель (384—322 до н. е.) — один з найвидатніших мислителів Греції, учень Платона, вчений-енциклопедист, наставник Олександра Македонського, засновник Лікей-ської філософської школи. А. переорієнтував філософію на вивчення земних речей; серед них — питання практичного життя, зокрема право кожної людини обороняти себе на суді, посідає особливе місце. Автор книги "Риторика", в якій підсумовано досвід судового та іншого грецького красномовства ранньої стадії. Відокремив риторику від поетики. А. встановив загальні принципи риторики, вказав на значення особистості оратора та його моральної позиції, на потребу врахування специфіки аудиторії оратора; не залишилися поза його увагою техніка промовця, пафос промови, гумор оратора тощо. Спадщина А. була широко використана християнською схоластикою та арабською науковою думкою.

Аркани (стовпи) віри — викладені в Корані догмати ісламу, які лягли в основу мусульманського права - шаріату (єдинобожжя, обов'язкова п'ятиразова молитва щодня, піст протягом місяця рамадан, пожертва 1/40 достатку на бідних і паломництво до Мекки).

Артикуляція (від лат. articulatio — розчленування) — дія мовного апарату, внаслідок якої утворюються звуки. Чітка А., необхідна для оратора, визначається правильним положенням певних органів цього апарату.

Архаїзми (грец. осрхсхіо^ — стародавній) — застарілі слова (словосполучення), які передають реалії минулих епох. Ораторові не рекомендується зловживати А.

Асиндетон (грец. ccauvSetov — безсполучниковість) — синтаксична фігура поетичної злови.

Асонанс (від лат. assono — відгукуюсь) — повторення голосних з метою створення художнього образу і підсилення звучності тексту.

Асертивність (від лат. assero - претендувати) - здатність людини чітко визначити для себе, чого вона прагне, а чого — ні.

Аттіцизм — (грец. осттіхіа цо? — аттічна манера) вишукана й образна мова, властива давнім жителям Аттіки за часів розквіту їхньої культури.

Auctor ad Herennium — автор-анонім латинського підручника з риторики (бл. 85 р. до н. е.), який базувався на грецькому досвіді й був присвячений якомусь Геренію. Текст приписувався Цицеронові, й, дійсно, дуже близький до його ранніх творів. Навіть після занепаду античної культури цей твір довго використовувався як підручник.

Афанасій Олександрійський (бл. 297—373) — один з Отців Церкви, який потерпів гоніння за палку та красномовну оборону церковної ортодоксії. Мав ^класичну освіту, був пропагандистом черничого життя. Його богословські твори та листи стали фундаментом християнського вчення про Троїцю.

Афтоній (друга половина IV ст.) — антіохійський ритор, автор комплексу письмових завдань на певну тему ("Progimnasmata"), що надовго стали фундаментом риторичної освіти.

Баранович Лазар (1620—1694) — видатний український церковний діяч і проповідник, освітянин, який, прагнучи союзу з Москвовією, водночас намагався зберегти незалежність української культури. Полеміст, який видав

польською мовою антикатолицький трактат "Nowa Miara Starej wiary". Автор популярних збірок проповідей: "Меч духовний" та "Труби словес проповідних", в яких відбився високий рівень тодішньої української гомілетики.

Бернард Клервоський (1090-1153) — французький богослов і проповідник, противник раціоналізму П'єра Абеляра, аббат монастиря в Клерво, який прославився палким і пишним стилем проповідництва; був одним з натхненників хрестових походів.

Біблеїзм — слово або вираз, запозичені з Біблії, що створюють відповідну стильову атмосферу, інколи — цер-ковнослов'янизм.

Бібліографія (грец. рфХю — книга уромрю — пишу) — допоміжна наукова дисципліна, що дозволяє ораторові зорієнтуватися в друкованих виданнях (рукописах) і базується на правилах бібліографічного опису.

Будда — Див. Гаутама Будда.

Варваризми (грец. рар(3аріац — чужоземний) — слова іншомовного походження. Засмічення мови оратора В. робить її незрозумілою. Суміш рідної мови з великою кількістю В. утворює макаронічний стиль.

Василій Великий (бл. 330—379) — один з Отців Церкви, син видатного ритора; отримав риторичну освіту в Константинополі та Афінах, епіскоп Кесарії (з 370 p.), прославився численними проповідями та богословськими працями з догматичних питань. Виступав як коментатор Біблії ("Шестоднев"). Обороняв за Юліана Відступника, як і за часів усього свого життя, святу віру Христову.

Вербалізм (від лат. verbalis — словесний) — зловживання словом, марнослів'я, пусте пишномовство, під яким не криється ніякої думки.

Види красномовства — сфери застосування ораторського слова в суспільній ситуації (школа, церква, суд, політика, побут). Залежно від цього найчастіше розрізняють п'ять В. к.: академічне, церковне, судове (юридичне), політичне, суспільно-побутове,

І_

Виразне читання — читання з дотриманням певної системи правил (орфоепії, артикуляції, дикції тощо). Часто термін В. ч. вживається також як синонім поняття "художнє читання" або декламація, що не зовсім точно.

Вишенський Іоанн (1545(50)—1620(30)) — український православний ченець, плідний письменник-полеміст, який значну частину життя провів в Греції (Афон), звідки, наслідуючи традиції апостольських послань, писав листи в Україну, палко обстоюючи в них православ'я та живо змальовуючи обставини життя свого часу. Твори В. є яскравою сторінкою давньої української риторики.

Вступ — Див. Структура ораторського твору.

Вульгаризми (від лат. vulgaris — звичайний, простий) — слова (словосполучення) лайливого характеру. Використовуються, як правило, малокультурними промовцями, їхня сфера — переважно суспільно-побутове красномовство, почасти — політичне.

Галятовський Іоаникій (? —1688) — український письменник, видатний діяч Української Церкви, викладач і ректор Києво-Могилянської Колегії. Автор першого вітчизняного

курсу гомілетики — "Наука або способ зложення казаня", збірок проповідей — "Ключ розумения" та інших творів. У спадщині Галятовського почесне місце посідає апологетика православ'я; він прагне спростувати вчення католицизму, протестанства, ісламу, юдаїзму, вдаючись до багатющого арсеналу риторичних прийомів письменника-полеміста.

Гаутама Будда (бл. 563—483 до н. е.) — син одного з Індійських князів, який з 29 років покинув дворець і в подальшому став проповідником вчення — основи буддизму.

Гебраїзм — вид варваризму, давньоєврейське слово (зустрічається в церковному красномовстві); як всякий варваризм, вимагає пояснення.

Гермагор з Темносу (II ст. до н. е.) — грецький письменник і ритор, автор шести книг, в яких викладено систему поглядів на риторику, що певною мірою підсумовує давньогрецький досвід (вчення про систему аргументації, юридичні тлумачення та ін. в застосуванні до потреб шко-

ли). Пізніші підручники з риторики багато в чому базувалися на доробку Г.

Гермоген Тарсійський (бл. 160—225) — античний ритор, автор праці про стильові якості ораторського твору. Ним визначено сім стилів: ясний, величний, прекрасний, кропіткий, повчальний, палкий, правдивий, могутній.

Герод Аттік (101—177) — представник "другої софістики", що впровадив аттіцизм.

Гіпербола (від грец. шгер|ЗоА/п — перебільшення) — троп, який базується на художньому перебільшенні, укрупненні.

Глоса — (лат. glossa — слово, що потребує тлумачення) — примітка між рядками та на полях манускрипту, коментар до тексту. В юридичних творах європейського середньовіччя запровадження Г. означало розвиток ідей римського права, поштовх до розвитку судового красномовства. Див. також Глосатор.

- юристи, тлумачі законів в європейському що почали виходити не з букви, а з духу

Глосатор •

середньовіччі, права.

Голос — звуки, що їх виробляє голосовий апарат людини. Індивідуальні особливості визначають висоту, силу і тембр Г. Володіння голосом — необхідна умова підготовки оратора. Оратор мусить обов'язково берегти Г. (руйнівні чинники — переохолодження, вживання тютюну та алкоголю, перевтома).

Гомілет — християнський проповідник, майстер гомілетики.

Гомілетика (від грец. бцІАла — бесіда) — християнська риторика, що має на меті витлумачення Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Гомілія — Див. Церковне красномовство.

Горгій (бл. 480—380 до н. е.) — один із засновників софістики. Викладав на о. Сіцілія та в Афінах, де користувався величезною популярністю як оратор. Один із засновників риторики, який сприяв усвідомленню її предмета. Щоправда, Г. як софіст не гребував засобами досягати перемоги: істина була для нього байдужа; для впливу на слу-

хачів він уживав так звані Горгіеві фігури. Школа красномовства, заснована Г. в Афінах, стала фундаментом політичного й академічного ораторства.

Горгієві фігури — введені вперше Горгієм різноманітні прийоми, що наближали ораторську промову до поезії (симетрично-ритмічна побудова речень, використання рим і тропів), спиралися почасти на практику фольклорних заклинань.

Гра — самовияв особистості, що може набувати характеру рольової Г. Для оратора важливо вміти перевтілюватися, "входити в роль", тому підготовка оратора включає деякі моменти викладання в акторських школах.

Градація (від лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, що дозволяє показати явище в розвитку. Види градації: клімакс — розташування слів за семантикою зростання, накопичення; антиклі-макс — розташування слів за семантикою послаблення.

Грамотність (від грец. урацца — лист, послання) — знання правил мови і вміння ними користуватися. Г. надзвичайно важлива для оратора. Ораторська Г. — обізнаність у сфері науки про красномовство.

Григорій Великий Двоєслів (540—604) — виходець шляхетного сенаторського роду, заснував на свої кошти багато лікарень, будинків для прочан, сім монастирів, в одному з яких був пострижений в ченці; а згодом поставлений в ігумена. Звідси у 590 р. одностайно був обраний на престол папи Римського. Видатний церковний реформатор, автор багатьох творів, корисних для мирян і кліру; у риторику ввів поняття казуальності.

Гротеск — художній образ, що базується на сполученні страхітливого з комічним.

Гумор (від лат. humor — волога; за античними уявленнями, стан організму, що визначає настрій) — змалювання явищ у м'якій, жартівливій інтонації (на відміну від сатири). Англійські дослідники виділяють також грубий гумор (slapstick), властивий народному красномовству; у нас він невід'ємний часом і від красномовства політичного.

Дао (шлях) — прихований в глибині природного єства закон, який визначає протиріччя буття і який осягає мудрець у філософії Лао-цзи; також — моральний імператив у філософії Конфуція.

Дебати (від франц. debats) - обговорення, полеміка, які виникають після виступу.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод умовиводу за типом: від загального до конкретного. Звичайно Д. протиставляється індукції.

Декалог (грец. 8єка — десять А,оуоДемагогія (грец. бтщссуюуіа — "водіння народу") — голослівні аргументи, що мають вигляд глибокої аргументації на користь загалу, а насправді прикривають корисні розрахунки, низькість душі та некомпетентність, прагнення маніпулювати людьми.

Демосфен (бл. 384—322 до н. е.) — давньогрецький оратор і політик. Замолоду мусив відстоювати в суді свої права на майно від нахабних родичів, що примусило його розвинути ораторські здібності (за переданням, маючи погану дикцію і слабкий голос, вправлявся в ораторстві на безлюдному березі, набивши рота камінцями — для розвитку артикуляційного апарату та сили голосу). Був адвокатом; згодом став політичним оратором, уславивши себе так званими філіппіками — промовами проти Філіппа (царя Македонії), який прагнув захопити Афіни. Д. мав величезний успіх як оратор; після македонського завоювання Афін покінчив життя самогубством. Ім'я Д. стало синонімом красномовного оратора.

Дикція (від лат. dictio — вимова) — манера вимовляння звуків і слів. Правильна Д. — чітка та ясна.

Дискусія (лат. discussio — розгляд) — публічне (й часто — конфліктне) обговорення якоїсь проблеми. Оратор повинен вміти організувати і вчасно припинити Д.

Диспут (лат. disputo — досліджую, сперечаюсь) — організована форма дискусії, інколи — із заздалегідь визначеними ролями. У рамках Д. особливого значення набуває здатність оратора переконувати.

Дихання — найважливіша фізіологічна функція організму, чинник формування голосу. Правильно поставлене дихання дає ораторові можливість звучно, виразно і тривалий час говорити перед аудиторією. Існує система вправ щодо розробки правильного Д., яку ораторові варто застосовувати.

Діалектизми (від грец. бихАякто^ — говірка, місцева мова) — слова та вирази, якими користуються мешканці окремих місцевостей і які не збігаються з літературною нормою. Дозоване вживання їх оратором припустиме в казусі спілкування з носіями Д.

Діалог у риториці (від грец. oid'koyoC, — розмова двох) — спосіб побудови промови, який 1) включає елементи буквальної співбесіди з аудиторією; 2) імітує реальний Д. у монолозі оратора (прямо чи приховано).

Діапазон голосу — звуковий обсяг ораторського голосу, що визначається інтервалом між найнижчим і найвищим звуками. Оратору важливо знати свій Д. г. (пор.: бас, баритон, тенор тощо у співі).

Діафора (від грец. біафора — розрізнювати) — стилістична фігура, різновид повтору: повторюються слово чи вираз, які щойно прозвучали, але вони набувають більш експресивного звучання.

Діонісій Галікарнаський (друга половина І ст. до н. е.) — письменник-історик, автор риторичних праць; прихильник аттіцизму. Використав риторичний стиль у фундаментальному дослідженні римської історії ("Римські старожитності" у 20 т.).

Дидактика — Див. Повчальне слово.

Дискурс — емоційна атмосфера, семантичне поле, що створюється в тексті "між словами"; певною мірою збіга-

ється з поняттям підтекст

Доведення — процес доведення оратором справедливі вості (чи навпаки) якогось твердження. У Д. використовуються методи індукції та дедукції (інколи аналогії"). Оратор може доводити свою думку, спираючись на власний досвід, чужі думки (у т. ч. цитати), очевидні факти тощо.

Доступність промови — побудова виступу з урахуванням особливостей аудиторії (вікових, соціальних, світоглядних тощо). Див. також: Казуальність, Казуїстика.

Дужки квадратні [ ] — рядковий знак партитури, який вживається при додаванні слова (слів), що допомагають утримати зміст речення, виражений нечітко.

Дужки ромбічні < > — рядковий знак партитури, яким позначаються вставні речення або слова, що вимовляються у дещо прискореному темпі. Див. також: Темп прискорення.

і Евристика (від грец. єиріокоо — знаходжу) — особли-

I вий метод ведення діалогу, навчання, введений Сократом.

f В Е. все будується на системі навідних питань, що підштов-

' хують співрозмовника до вирішення проблеми.

Евфемізм (грец. єи — добре <ртщ{ — слово) — троп, заміна табуйованих (священних, стилістично неприйнятних для якоїсь групи або ж просто непристойних) слів описовими синонімічними словами (зворотами).

Евфонія (грец. єисрота — благозвучність) — певна якість мовних звуків, що визначає емоційне забарвлення мови оратора. Прийоми гри алітерацією та асонансом, ритмічні моделі тексту сприяють Е.

Евфуїзм (грец. єифит|^ — витончений, стрункий) — стиль, що відрізняється штучною пишномовністю, манірністю.

Екзегетика — метод символіко-алегоричного потрактування тексту Біблії (засновник — Філон Олександрійський); згодом цей метод був перенесений і на тлумачення художніх текстів. Е. здавна використовується ораторами, насамперед церковними. Див. також: Підтекст, Імпліцитний.

Експансивність (від лат. expansio — поширення) — свідоме чи неконтрольоване свідомістю нав'язування власного "я", власної картини світу та цінностей аудиторії, що грунтується на болісній переоцінці оратором своєї особистості. Експансивний оратор зазвичай запалює почуття невибагливої, малорозвиненої аудиторії. Часто Е. поєднують з демагогічними прийомами.

Дата добавления: 2014-10-31