Розділ 2 Практичні аспекта судової риторики 9 страница

Патристика (грец. тгсстпр, лат. pater — отець) — сукупність творів Отців Церкви, що сприймається ортодоксальними Церквами як Святе Передання, одне з найважливіших джерел істин віри, що йде одразу після Біблії. Це — тлумачення Біблії, догмати християнства, полеміка з іновірцями та єретиками, літургічні тексти, власне проповіді

тощо. П. стала основним джерелом ідей церковної риторики.

Пауза — тимчасовий інтервал в мовленні, визначений кількома чинниками: 1)

дихальним ритмом людини; 2) логічною структурою тексту; 3) психологічним членуванням тексту. Відповідно виділяють дихальні, логічні та психологічні П. Оратор повинен слідкувати за тим, щоб дихальні П. підпорядковувалися логічним.

Пауза фразова — рядковий знак партитури, який показує необхідність фрагментаризації у проголошенні тексту. Розрізяють три види П. ф.: | коротка (на один рахунок); 11 на два рахунки (раз, два); 111 на три рахунки (раз. два, три).

Пафос (від грец. жх9о? — пристрасть) — ставлення оратора до своєї ідеї — наприклад, захоплення й піднесення, що передаються слухачам (патетична промова).

Перифраза (грец. яєрі — біля, навколо <рраоч? — ка~ жу) — троп, описовий зворот мовлення, що вживається для надання реченню більшої виразності, щоб уникнути повторення.

Перікл (бл. 490—429 до н. е.) — видатний афінський політик, прибічник демократії, користувався в народі ве~ личезним авторитетом. Ораторський дар П. вже в античні часи став легендарним.

Перікопи — визначені для літургічного читання місця Біблії, що їх коментує священик у проповіді.

Період — складна синтаксична конструкція, що об'єднує в одне ціле значну кількість речень (або кілька колонів).

Період ораторський — складна синтаксична конструк-ція з багатьох речень, з допомогою якої здійснюється розгорнута аргументація думки чи положення; формально збігається з періодом.

Персоніфікація (від лат. persona — особа асеге — робити) — троп, що.базується на наданні абстрактному явищу рис живої особи.

Підтекст (англ. covert sense) — прихований зміст тексту, те, що розуміють "між словами". П. виражається інтонацією, мімікою, жестами тощо.

Підтема — Див. Тема.

Пірке — проповідь, що являла собою коментар до Святого Письма під час юдейського богослужіння в синагогах. П. виникла з великого досвіду коментування Біблії на грунті Мішни (системи приписів до Закону Мойсея, яка згодом ляже в основу Талмуду). На традиціях П. будувалися проповіді Христа та апостолів, котрі, у свою чергу, стануть грунтом для пізнішої середньовічної гомілетики.

План — структурна модель майбутнього ораторського тексту, його ідейний "скелет". П. конденсує основні моменти структури ораторського твору. Основні його види: простий, складний і цитатний.

Платон (427—347 до н. е.) — великий давньогрецький філософ, засновник вчення про світ ідей, теоретик державності, блискучий літератор; розвивав свої ідеї у формі філософського діалогу, наслідуючи усну традицію Сократа. Слідом за Сократом П. розвінчав софістику як "мистецтво обдурювання". За П., оратор має два роди здібностей: здатність звести все до єдиної думки та здатність розкласти явище на складові частини (сучасною мовою — синтез і аналіз).

Повтор (реприза) — дублювання оратором час від часу слова (слів, фрази), що нагадують про основну проблему і слугують засобом ідейно-формальної ритмізації виступу.

Повчальне слово (дидактика) - характерний різновид релігійної літератури; наприклад - книги Писань у Старому Завіті. П. с. органічно адаптується педагогікою, почасти - художньою літературою.

Поетика: 1. Вчення про художню літературу як таку. 2. Вчення про прийоми "прикрашення" прозаїчної та поетичної мови ("піїтика"). 3. Дисципліна, що близька до стилістики, яка вивчає поетичну функцію тропів і фігур.

Полісиндетон (від грец. noA,uauv5stov) — синтаксична фігура, багатосполучниковість.

Політичне красномовство — виступ оратора, що виражає інтереси тієї чи іншої партії (політичної сили) або роз'яснює якусь суспільно-політичну ситуацію. Основні жанри П. к.: політичні промови (парламентська, мітингова та воєнна), доповідь, виступ, інформація, огляд, бесіда.

Помилки логічні — порушення законів логіки промовцем. Основні П. л.: підміна тези, недоведена основа доказу, "коло" в доказі, повторення доказу (тавтологія) і т. п.

Помилки мовні — порушення літературної норми (неправильні наголос, вимова окремих звуків, вживання слів за семантикою, значенням, невміння враховувати стилістичне забарвлення слова (фрази), включати слово (фразу) в контекст, розрізняти окремі морфеми у слові, тавтологія, плеоназм, слова-паразити, какологія тощо).

Порівняння — троп, що будується на зіставленні одного предмета з іншим за спільною ознакою.

Приписи — система юридичних норм ("права людського") у Біблії, яка була спробою закріпити моральні норми Декалогу в численних (603) правилах святого життя. П. були компромісом між ідеалом та реальністю; заповідь "не вбивай" коригувалася, наприклад, такими нормами, як смертна кара за неповагу до батьків, за чужолозство тощо. Вважалося, що порушник Закону Декалогу сам себе позбавляє захисту з його боку. Тут відбився вплив поширеного на всьому Стародавньому Сході принципу вавілонського законодавства "око за око, зуб за зуб". Саме цей момент заперечував Христос, а після роз'яснення і всі християни вустами апостола Павла остаточно зрекаються такої частини Старозавітного Закону, як П.

Природне право — ідея, що формується від часів Ренесансу, коли право починають розуміти як особливий, кре-ативний фактор культури, який не вичерпується нормами римського права; це стане згодом підґрунтям численних утопічно-революційних доктрин.

Прокопович Феофан (Єлеазар; також Самуїл Церей-ський) (1681—1736) — видатний церковний діяч, учений, проповідник і теоретик риторики. Отримав ґрунтовну для того часу освіту в Києві та Римі (єзуїтські колегіуми), був професором риторики та піїтики (поетики), а згодом рек-

тором Києво-Могилянської Академії; популяризував ідеї Просвітництва, торуючи часом шлях безпосередньо секуляризації. Автор низки творів, в яких викладено теорію та практику тодішньої риторики.

Проповідь — основний жанр церковної риторики (гомілетики), що сформувався^на юдейсько-античних традиціях тлумачення сакральних текстів. У візантійському вжитку встановлюється три типи П. (за правилами Василія Великого): 1. П. як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту Біблії, розрахованого на інтелектуалів; 2. настановна П., призначена для простого люду; 3. богословська П., що трактує питання віри й оберігає від єресей. У сучасній церковній П. виділяють: П.-розпо-відь, П.-слово, П.-повчання, П.-бесіду, тлумачення Святого Письма.

Пророче слово - специфічний різновид релігійного красномовства, що будується на мовленні безпосередньо від імені божества.

Проспекція — один із способів інтеграції тексту: натяк на те, про що йтиметься в наступних частинах виступу (майбутніх виступах).

Просторіччя — слова (словосполучення), які переважно вживаються для передачі мови простолюду (яка не в усьому відповідає граматичним нормам). Оратор може вживати П. для налагодження контакту з відповідною аудиторією або для гумористичного ефекту.

Протагор з Абдери (бл. 490—420 до н. е.) — найвидат-ніший софіст, який зробив свої лекції, що читалися ним по всій Греції, джерелом збагачення. Виступив як теоретик державності, вчитель моралі, ритор і граматик. П. приділяв велику увагу питанню "як видавати чорне за біле", зосереджував увагу слухачів на влучному використанні слова.

Протогімнасма — типи елементарної організації частин тексту промови у пізньоантичній і візантійській риториці (хрія, ствердження, похвала, ганьба тощо).

Професор (від лат. professor — знавець) — учитель риторики в пізньоримській державі.

Психологічна реакція аудиторії — момент, надзвичайно важливий для оратора, оскільки свідчить про успіх чи неуспіх промови. П. р. а. може бути позитивною чи негативною, тому досвідчений оратор окрім використання системи логічних доказів завжди апелює і до емоцій слухачів.

Пуант — Див. Розв'язка несподівана.

Ремінісценція (від лат. reminiscentia — відгомін) — стилістична фігура: відбиток відомої теми чи події в ораторській промові. Культурні Р. завжди збагачують імідж оратора.

Репліка (від лат. replica — розкриваю) — коротка фраза, породжена необхідністю термінового заперечення, уточнення, підтримки тощо; найуживаніша в судовому красномовстві.

Реприза — Див. Повтор.

Rethor roxolanum — визначення українського оратора як характерної постаті національної панорами в ренесансно-бароковій культурі Європи.

Ретроспекція — один із способів інтеграції тексту: відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки чи загальновідому інформацію.

Римське виховання — педагогічна система Стародавнього Риму, яка за часів Республіки та Імперії обов'язково включала школи риторів (поруч з елементарними та граматичними). Риторські школи поступово стали осередком для підготовки державних чиновників. Багато чого з їхнього досвіду запозичили середньовічні християнські школи.

Римське право — сукупність юридичних норм, вироблених у Стародавньому Римі. Р. п. базується на принципах: недоторканності законослухняної особи та її приватної власності; презумпції невиновності; чесності й об'єктивності судочинства та ін. Розвиток ідей, закладених в Р. п., став основою концепції природного права. Положення Р. п. стали основою законодавства сучасного західного світу; воно було почасти адаптоване і у Візантії, де, проте,

було розмите постійними корекціями з боку імператорської влади та бюрократії.

Ритм прози — організація слів, колонів і періодів за принципом упорядкування. Хоча саме слово "проза" означає "вільна" — на відміну від мови віршів, мова оратора базується на "неправильній" ритміці живої розмовної мови, що не означає відсутності потреби в загостренні ритму: упорядкування Р. п. може відбуватися за принципами паралелізму, градації тощо.

Ритор (від грец. ртітсор) — те саме, що й оратор, промовець. В античному суспільстві також — викладач риторики; так само і в українських братських школах.

Риторика, реторика (від грец. рг|тбрікті — наука ораторського мистецтва, красномовства) — наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Склалася як наука в основах своїх у Стародавній Греції. В Україні поширюється з кінця XVI ст.; довго викладалася разом з поетикою.

Риторичне звертання — стилістична фігура, що виражає емоційне ставлення оратора до об'єкта його промови. Оратори звертаються часто не тільки до людей, а й до неживих предметів або абстрактних понять. До Р. з. можна віднести й етикетні формули.

Риторичне запитання — стилістична фігура: запитання, відповідь на яке вже закладено в ньому самому, або ж відповідь не потрібна.

Риторичний вигук — стилістична фігура, що являє собою гасло в чистому вигляді.

Риторські школи (від грец. рт)торікті акоХтІ — ораторська школа) — школи, що готували ораторів (переважно політиків) у Стародавній Греції (з V ст. до н. е.), а потім у Римі. Освіта будувалася як продовження граматичної школи: поруч з літературою, філософією, математикою тощо тут широко вивчалася — на основі практичних занять — риторика. Ця традиція перейде в середньовічну освіту і триватиме до середини XVIII — початку XIX ст.

Сатира (від лат. satura — суміш) — змалювання явищ у гостро критичному вигляді. С. відрізняється від гумору саме цією гостротою, її не слід ототожнювати з іронією — прийомом більш тонким (імпліцитним).

Святитель Димитрій Ростовський (Туптало Данило Са-вич, 1651—1709) — митрополит, письменник і просвітник, розпочав свою діяльність як проповідник в Києво-Печерській лаврі, автор житійного зводу "Четьих-Миней", в якому висунув ідеал святості, що протистояв розбещеній сучасності. У проповідях засуджував моральні недоліки суспільства, що видавало його внутрішню опозицію новим порядкам після возз'єднання України з Росією.

Семантика — те саме, що значення (слова).

Силогізм (від грец. стоХЛоушцб^ — міркування) — логічна модель, в якій із двох суджень випливає третє як висновок.

Символ (від грец. стоц(ЗоА,ОУ — умовний знак) — троп, покликаний змалювати невичерпну складність явища, багатозначна метафора. Головною відмінністю С. від алегорії є те, що в принципі кожен може розшифрувати С. по-своєму, він — багатозначний.

Симплока (від грец. аицяЯ,окт| — сплетіння) — стилістична фігура, збіг в паралельних структурах початку, кінця чи середини.

Синекдоха (від грец. аиуєкбохті — співвідношення) — троп (різновид метонімії), побудований на перенесенні значення з одного слова на інше на основі кількісних відношень: частина замість цілого, ціле замість частини, однина замість множини, множина замість однини.

Синтаксичний паралелізм — синтаксична фігура, повторення однакової структури речень (1234/1234).

Синтез (від грец. oi>v6eai? — з'єднання) — розумова операція по з'єднанню окремих моментів в одне ціле, що дозволяє узагальнювати та систематизувати ораторові певні явища.

Сікофантство — шантаж з боку античних риторів, які збирали на тих чи інших осіб компрометуючі матеріали.

"Сім вільних мистецтв" (лат. septem artes liberates) — програма середньовічної освіти (школи та підготовчі відділення університетів), що складалася із семи дисциплін (тривіум квадривіум), серед яких була і риторика в системі так званого тривіуму.

Скарга Петро (1536—1612) — видатний католицький оратор Польщі, який брав активну участь у полеміці з українськими православними ораторами. С. вмів пов'язати єзуїтську мету з "польською ідеєю", чим активізував слухачів. Мав величезний вплив на короля і все польське суспільство. Наслідуючи біблійних пророків, таврував шляхту, яка була байдужою до приниження бідних. Його "Житія святих" були певною мірою використані Дмитрієм Ростовським.

Славинецький Єпіфаній (? —1675) — письменник і філолог. Вчився за кордоном, викладав в Києво-Могилян-ському колегіумі, згодом став засновником і ректором першої в Московії греко-латинської школи. Серед півто-расотні творів, що складають літературну спадщину С., виділяється, з погляду на значущість для риторики, перша у східних слов'ян бібліографічна праця "Оглавленіє книг, кто их сложил".

Сленг — Див. Жаргон.

Слово — жанр давньоукраїнської риторики; С. мовилося громадськими діячами до народу в якихось важливих ситуаціях. З часом С. стали називати й літературний твір (наприклад, "Слово про Ігорів похід"), а також церковну проповідь ("Слово про Закон і Благодать").

Смотрицький Мелетій (1572—1633) — блискучий український письменник і граматик, у духовних шуканнях якого відбився шлях української релігійно-культурної думки епохи Ренесансу. Діставши прекрасну західну освіту, органічно пов'язаний водночас з традиціями Острозької школи, С. з величезним талантом красномовця обстоював спершу православ'я ("Тренос" та ін.), а потім — унію.

Сократ (470—399 до н. е.) — великий грецький філософ, вчитель Платона, який гостро критикував софістику. Він ототожнював поняття добра, щастя і доброчинності з правдою. За С., знання розпочинається з самопізнан-

ня, точніше, з усвідомлення власного незнання. Він примушував шукати істину шляхом евристичної бесіди. Життя С. небагате на зовнішні події: за винятком недовгої й не-славної участі в Пелопонеській війні; все життя він був шевцем в Афінах. Його погляди зафіксовано в діалогах Платона. Страчений за звинуваченням у духовному розтлінні молоді.

Солецизми (грец. аоА.оІкІстцо? — від назви м. Соли, грецької колонії в Малій Азії, де грецька мова була засмічена) — свідоме вживання граматично неправильних форм з метою створення певного образу.

Соломон (X ст. до н. е.) — цар Ізраїлю, за якого було створено підвалини давньоєврейської культури. При Храмі, побудованому С., існував інститут мудреців-хакамів, які створили біблійні Книги Писань, занотувавши тут від імені С. його власні афоризми та притчі; виділяється Книга Екклезіаста (Проповідника), в якій з величезною філософською глибиною осмислено екзистенціальні проблеми людини, показано цінність не тільки віри, а й сумнівів, стверджено сенс осмисленого, просякнутого вірою життя. Сюди ж належать Книга Приповідок Соломона, збірка афоризмів, що конденсують у собі багату життєву мудрість.

Софіст (від грец. аофгсттп'^ — мудрець, митець, винахідник) — з V ст. до н. е. С. стали називати вчителів філософії, які навчали мистецтва сперечатися і перемагати за будь-яку ціну (навіть із застосуванням свідомої облуди), що було важливим для клієнтів суду, а також виховували вміння говорити з проблем політики, будь-якої науки тощо. Красномовство було для них самоцінним об'єктом уваги; вони першими звернулися до проблем граматичного та стилістичного оформлення тексту.

Софістика (від грец. очхрісттікті — уміння хитромудре сперечатися) — філософська течія у Греції (V ст. до н. е.), що спекулювала на плинності, нетривкості явищ і непевності людської думки, підносячи релятивність як критерій мислення взагалі. Основною моделлю тут виступає софізм — силогізм, яким виглядає правдоподібно, але є навмисно неправильним. С. стане певною мірою підвалиною майбутньої середньовічної схоластики, яка, своєю чергою,

• і

L

буде річищем формування європейської діалектичної філософії Нового часу.

Статус — ситуація, в якій перебуває оратор (категорія візантійської риторики).

Стереотипний персонаж (англ. stock character) — узагальнення того чи іншого типу людської поведінки чи позиції, який набув характеру кліше. С. п. — найчастіше загострений, шаржований; вживається найчастіше в політичній пропаганді, в проповідях, інколи — в суспільно-побутовому красномовстві.

Стиль (від лат. stylus — стрижень для письма) — спосіб викладу, організація мовлення. Старовинна риторика розглядала С. як об'єктивну систему мовних правил, що мусив опанувати оратор. На цьому базуються традиційні поняття високого, середнього та низького С. У сучасній риториці простежується тенденція до переносу центра тяжіння до сфери ораторського самовиразу, індивідуального С. Оратор вільно комбінує чужі С., і його власний С. формується ніби в діалозі з ними. Розрізняють також усно-розмовний і книжково-писемний С. промови. С. визначається можливостями національної мови; домішування до неї варваризмів утворює так званий макаронічний С.

Стиль риторичний — традиційне визначення особливостей ораторської манери як "прикрашеної", урочистої; сьогоднішня риторика відкидає зведення С. р. до самих лише "прикрас".

Структура ораторського твору — модель побудови виступу з певних складових частин, найпростішими з яких є вступ, виклад, висновки. С. о. т., що виникла в античні часи, постійно ускладнювалася (наприклад: вступ-зацІкав-лення; виклад, або основна частина — опис, оповідь, міркування; висновки-захлих і т. п.).

Суб'єктивність оратора — цілком закономірне і навіть бажане явище за умови, що власні цінності не нав'язуються силоміць, а сама С. не переростає в суб'єктивізм.

Судове (юридичне) красномовство — ораторські виступи юристів, підсудного та цивільних осіб у процесі розгляду судової справи з позицій законодавства. Основні

жанри С. к.: прокурорська (обвинувачувальна) та адвокатська (захисна) промови.

Суспільно-побутове красномовство — дотепне або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті чи певної гострої, цікавої ситуації. Основні жанри С.-п. к.: ювілейні промови, привітальне слово, застольне слово (тости), надгробне (поминальне) слово.

Схоластика (грец. ахоХасткб^ — учений) — середньовічна система мислення та освіти, що продовжила на грунті християнської догматики певні традиції античної софістики. Риторика тут відігравала, зазвичай, дуже важливу роль. Сьогодні слово С. вживається найчастіше для позначення далекого від життя розуміння.

Тези — вид конспекту; стислий запис основних положень плану промови в дещо розгорнутому вигляді. Т. інколи можуть набувати характеру цитатного плану.

Тема — проблема, що покладена в основу ораторського виступу. Не слід плутати Т. з об'єктом, промови: на відміну від останнього, Т. завжди конкретна, стосується одного питання. Сукупність тем у рамках одного тексту утворює тематику, що відбиває у своїй сукупності багатогранний і складний "об'єкт уваги. Проте в тематиці завжди домінує основна Т., якій підпорядковано підтеми та мікротеми. Тема може бути розкритою чи нерозкри-тою (останнє означає провал оратора).

Тембр (від франц. timbre) — забарвлення звука, що дає можливість розрізнити звуки однієї висоти у звучанні різних голосів.

Темп мовлення (від лат. tempus — час) — швидкість, з якою проголошується промова; вимірюється кількістю звуків (або складів), що вимовляються за секунду. Занадто швидкий Т., так само, як і занадто повільний, ускладнює сприйняття промови.

Темпу прискорення —•• — підрядковий знак партитури, що використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації.

Темпу уповільнення _____ — підрядковий знак партитури, який використовується для фіксації уваги на слові (словах), що для промовця є ключовим.

Типи промов за знаковим оформленням і закріпленням — 1. Промови, що виголошують за конспектом. 2. Промови, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять. 3. Промови, що пишуть заздалегідь і вчать напам'ять. 4. Імпровізовані промови (експромти).

Толерантність (від лат. tolerans — терплячий) — повага до чужих позицій і концепцій. Наявність Т. в оратора — свідчення його духовної зрілості та сили.

Тону підвищення Я — надрядковий знак партитури, який вживається для позначення незавершеності вислову, інтонації питання та непевності, окличних речень та звертань.

Тону пониження Э1 — надрядковий знак партитури, який використовується для позначення інтонації завершеності вислову (частини вислову); зазвичай — наприкінці речення.

Троп (грец. троло^ — зворот) — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. До тропів, зазвичай, відносять: алегорію, амфіболію, гіперболу, евфемізм, епітет, літоту, метафору, метонімію, оксюморон, перифразу, персоніфікацію, порівняння, символ, синекдоху, уособлення.

Увага аудитори — запорука успіху промовця, який ніколи не повинен втрачати з поля зору цей важливий момент.

Умовивід — те саме, що силогізм.

Уособлення — троп, що дозволяє надавати неживим речам або нелюдському життю людських рис.

Установка ораторська — орієнтація промовця на доведення певних тез, формування певного ефекту сприйняття промови різнотипною аудиторією, використання того чи іншого кола прийомів.

Утопія — літературний жанр, у річищі якого часто відбувається становлення та пропаганда нових політичних ідей, природна сфера політичного красномовства.

Фанатизм (від лат. fanaticus — одержимий) — ірраціональна самовіддача оратора якійсь ідеї. Ф. несумісний з толерантністю, оскільки формує різко негативне став-

лення до всього чужого. Нетерпимий Ф. може знайти численних прибічників серед малорозвинених слухачів, але недопустимий в культурній риториці.

Фігури риторичні (від лат. figura — позиція в танку) — незвична побудова фрази або її частини задля експресивності виразу. Ф. р. поділяються на синтаксичні та стилістичні. До синтаксичних звичайно відносяться: асиндетон, зевгма, полісендитон, симплока, синтаксичний паралелізм, хіазм; до стилістичних — алюзія, анадиплозис, анафора, аномінація, антитеза, апосіопеза, градація, діафо-ра, еліпс, епістрофа, епіфора, інверсія, іронія, каламбур, обрив, парадокс, паралепсис, ремінісценція, риторичний вигук, риторичне звертання, риторичне питання.

Філон Олександрійський (6л. 25 до н. е. — до 50 н. е.) —

олександрійський філософ і філолог, що прагнув сполучити юдейську віру з грецькою філософією. Ф.О. є засновником екзегетичного методу потрактування Біблії (врахування символіко-алегоричного, імпяіцитного змісту).

Фоніка — галузь поетики, яка вивчає прийоми створення художнього образу звуками. Знання законів Ф. важливе й для оратора, оскільки сприяє евфонії промови.

Харизма (від грец. %ссріац<х — Божий дар) — сприйняття тієї чи іншої особистості як такої, що має особливе обдарування та гарантує незмінний успіх своїм прихильникам. Харизматичні оратори найчастіше виступають у сфері релігійної проповіді, інколи в політиці.

Хіазм (від грец. хюктцб^ — зворотний) — синтаксична фігура, в якій спостерігається порядок слів відносно до попереднього речення на зразок літери X.

Хрія — Див. міркування.

Церковне красномовство — проповіді, бесіди, напучення, коментування Біблії у практиці різноманітних християнських конфесій. Основний жанр Ц. к. — проповідь; деякі церковні автори розрізняють гомілгю (чистий коментар до Біблії) та проповідь (з включенням соціальне-побутових, політичних, юридичних та інших моментів).

Цитування — один із сильних засобів впливу на аудиторію, особливо коли цитується авторитетне джерело, оскільки це виглядає звичайно як доведення оратором своєї

правоти. Ц. найбільш поширене в академічному красномовстві. Зловживання цитатами вкрай небажане.

Ціцерон Марк Туллій (106—43 до н. е.) — великий римський оратор та політик, ворог тиранії, який заплатив життям за оборону принципів республіканізму. Навчався у Римі, де дістав блискучу юридичну, філософську та риторичну освіту; був судовим оратором, згодом сенатором. Його промови, значна частина яких дійшла до нашого часу, є зразком класичного латинського стилю. Найбільше значення для риторичної теорії мають три книги Ц.: "Про оратора" (змалювання авторського ідеалу промовця), "Брут" (нарис історії римського красномовства) та "Оратор" (питання стилістики промови).

Частини промови — Див. Структура ораторського твору.

Шаріат — ісламське законодавство, яке не диференціюється на релігійну, громадянську та кримінальну сфери, а цілком будується на релігійній концепції. Ш. практикує такі форми судової риторики, як іджма (узгоджена думка богословів та юристів) і кияс (умовивід за аналогією).

Рекомендована література

1. Абрамович С. Д. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995.

2. Абрамович С. Д., Гураль М. И., Чикарькова М. Ю. Риторика. Ч. 1. История развития риторики. — Черновцы, 2000.

3. Аверинцев С. С. Античный риторический идеал и культура Возрождения //Античное наследие в культуре Возрождения. — М., 1984.

4. Адамов Е. А. Личность лектора. — М., 1985.

5. Адамов Е. Рациональное и эмоциональное в ораторском выступлении //Политическое самообразование. — 1982. — № 3.

6. Амвросий (Ключарев) архиеп. Живое слово. — Харьков, 1892.

7. Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или Гомилетика. — Ч. 1—2. — К., 1846.

8. Андреев В. И. Деловая риторика. Практический курс для творческого саморазвития делового общения, полемического и ораторского мастерства. — Казань, 1993.

9. Античные риторики. — М., 1978.

10. Апресян Г. 3. Ораторское искусство. — М., 1982.

11. Аннушкин В. И. Зачем нужна риторика // Русская речь. — 1988. — № 5.

Дата добавления: 2014-10-31