Скажи це собі. 1 страница

Розвиток риторики в Давній Греції у V—IV ст. до н. є. пов'язаний з епохою софістики і цим вченням стимулювався. Як філософське вчення, що виникло на етапі розпаду, руйнування міфологічної свідомості, яка вже відходила, і ще не зміцнілих науково добутих знань про світ, тому що експериментальна база природничих наук була слабкою, софістика заперечувала об'єктивну істинність (вона нічим не могла її довести) і сповідувала релятивізм та скептицизм. Іншими словами, софістика піддавала сумніву можливість вірогідного пізнання істини, існування надійних критеріїв істини і взагалі критично-недовірливо ставилася до спроб її пізнання, тому спрямувала увагу на ближчий, конкретніший і доступніший об'єкт пізнання — людину, її розум і духовну сферу, проголосивши вустами Протагора: «Людина — міра всіх речей: існуючих — що вони існують, неіснуючих — що вони не існують».

Риторика Давньої Греції. Вчення красномовства виникло зі спілкування та систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, суперечок та диспутів, які отримали широке розповсюдження в античній Греції з її розвиненим політичним життям та боротьбою різних партій за вплив на маси.

Міфологія красномовства. Як і все з давнього життя, у міфології знаходив своє відродження і дар красномовства, майстерне володіння пісенно-поетичним переконувальним живим словом, що здатне впливати на людину, а то й вирішувати її долю.

Красномовства та основні етапи її розвитку

Риторика – дисципліна, яка виникла дуже давно, як наука спілкування, полеміки, суперечки. Уміння розуміти та переконувати, слухати та чути дається не тільки від природи або працею самовиховання. Воно досягається також і спеціальним навчанням, оволодінням цілою системою мовленнєво-розумових операцій, яким навчали всіх культурних людей з найдавніших часів. Система ця була створена давньогрецькими філософами-риторами і отримала назву риторика.

З стародавніх часів риторика була присвячена наступним питанням:

- як навчитися говорити не тільки красиво та правильно, а й переконливо, у відповідності зі смислом викладати усно та письмово те, що ми хочемо сказати, та так, щоб нас точно розуміли ті, до кого ми звертаємось;

- риторика вчила й вчить, як здійснювати мовленнєву комунікацію;

- як правильно, логічно й виразно викладати та розвивати думки, вживати слова;

- як користуватися мовленнєвою активністю в особистому житті та в суспільній діяльності, як виступати перед аудиторією.

У сучасній науковій та навчальній літературі часто слово риторика виступає синонімом до слова красномовство. Так, значення цих слів близькі, але все ж між ними існує відмінність.

Риторика (гр.) – 1. ораторське мистецтво, теорія красномовства; навчальний предмет, що вивчає теорію красномовства; навчальна книга, що вивчає основи цієї теорії. 2. Ефективність, зовнішня краса мовлення. 3. Застаріла назва молодшого класу духовної семінарії.

Красномовство – здатність, уміння говорити красиво, переконливо; вправне мовлення, побудоване на ораторських прийомах; ораторське мистецтво, риторика.

Сучасна наука схильна до розділення понять «ораторське мистецтво» і «риторика», трактуючи останню в більш широкому значенні. А саме: риторика – технологія (сукупність методів, засобів, прийомів) створення (породження) будь-якого тексту, оформленого в зрозумілому та переконливому висловлюванні (усному чи писемному), яке виражає важливі для автора та його адресата думки, почуття, переживання.

Аналогічно трактували сутність риторики й давньогрецькі мислителі, античні теоретики і практики риторики. Розуміючи величезну силу слова, яке може вбити і оживити, вони попереджали, що правом на впливове, переконливе мовлення мають лише ті люди, які сформували в собі основні базові якості мовної особистості.

Живе словесне спілкування – це наука і мистецтво. І тільки у взаємодії, в об’єднанні одного і другого можливе процвітання тієї частини культури, яка називається ораторським мистецтвом. Багатий запас активної лексики, прекрасний голос, жвава мова ще не означають, що людина володіє технікою виступу. «Уміє говорити людина та, - підкреслював А.В.Луначарський, сам чудовий оратор, - яка може висловити свої думки з повною ясністю, вибрати ті аргументи, які найбільш доцільні в даному місці і для даної особи, надати їм той емоційний характер, який був би в даному місці переконливий та доцільний». І далі: «Людина, яка уміє говорити, тобто, яка уміє в максимальній мірі передати свої переживання близькому, переконати його, якщо потрібно, висунути аргументи або розвіяти його забобони та помилки, врешті, вплинути безпосередньо на весь його організм шляхом збудження в ньому відповідних почуттів, ця людина володіє в повній мірі мовленням».

Як бачимо, в основі мовлення лежать зрозумілі аргументи. І не просто аргументи, а такі, вибір яких вмотивований ситуацією спілкування та складом аудиторії. Ці аргументи повинні діяти не тільки логічно, але й емоційно. Тільки тоді вони можуть бути переконливими.

Відомий дослідник мови В.В.Виноградов вважав, що «ораторська промова» - синкретичний жанр. Вона – водночас і літературний твір, і сценічна вистава. Ораторська промова – особлива форма драматичного монологу пристосованого до обстановки суспільно-побутового або громадянського «дійства». Вчений підкреслював, що ораторська промова - це підготовлений літературний твір, який має певні стилістичні характеристики, а оскільки вона розрахована на сценічний показ, то вона має художню і естетичну направленість.

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев'яти мистецьких муз прекрасноголоса богиня Калліопа, донька Зевса і богині пам'яті Мнемосіни. Від імені Мнемосіни пізніше в риториці називатиметься розділ, у якому розроблятимуться прийоми запам'ятовування промов у період їх підготовки до виголошення — мнемонікою. Калліопа була покровителькою духовної культури — риторики парувального слова і співу, поезії та науки. Вона вчила співати Ахілла. Скульптурним зображенням цієї богині стала красива жінка з навощеною дощечкою та з паличкою (стилосом) для писання в руках. Одним з її синів — прекрасних співців — був популярний у грецькій міфології Орфей. Словесними і музичними чарами Орфей впливав на богів, людей, птахів, звірів, усю природу.

Божественним голосом чарування були наділені міфічні істоти - сирени-напівжінки, напівптахи. Це доньки музи трагедії богині Мельпомени. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, чарівним голосом заманювали мореплавців. Ніхто не міг встояти проти цих чар.

У грецькій міфології був бог глузування і лихослів'я Мом, що злісно пащекував про богів і людей. Зевс вигнав його з Олімпу, і в цьому виявилося негативне ставлення до лихослів'я у грецькому суспільстві.

Провісниця Зевса, богиня чуток Осса, була наділена божественним голосом і мала назву «дитя золотої надії».

Богиня чаклунства Геката, за міфами, допомагала людям у громадських справах захищати себе словом.

Цей міфологічний матеріал свідчить, як побожно греки ставились до Слова, шанували добре слово й осуджували лихе, як цінували велику силу живого слова і вірили в неї.

У Греції покровительками красномовства були три богині: богиня переконання Пейто (гр. Peitho — переконання), супутниця Афродіти і Гермеса, і дві богині Ериди (гр. Егіs) — богині суперечок. Одна Ерида — гармонійна, тобто така, що прагне гармонії у спілкуванні, злагоді, компромісу і хоче досягти мети, істини. Друга Ерида — дисгармонійна, яка йде до перемоги через конфлікт і навіть смерть, тому її вважали злою, на відміну від першої Ериди. Звідти ж іде традиція розрізняти два основні види суперечок: конструктивний, нині — це компромісний, консенсусний шлях розв'язання проблеми (греки називали його діалектикою) і деструктивний, конфліктний (у греків — агональний, аж до агонії, тобто передсмертного стану організму), його називали еристикою, або агональною еристикою. Згодом еристикою стали називати обидва види словесних спорів.

У римській культурі риторика зображалась в образі величної жінки — богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу (ornatus), і меч, що символізував грізну зброю (persuasio). Риторика красою і силою живої мови переконує. Поруч зображені найвидатніші оратори минулого на чолі з Цицероном і Вергілієм.

У єгипетській міфології всесильним був бог Тот, покровитель усього розумного. Він дав людям письмо і рахунок, володів часом, ввів літописання, керував «усіма мовами» і вважався язиком бога Птаха. Тот був покровителем архіваріусів, бібліотек, переписувачів книг, охоронником усього пізнання.

На зображеннях поруч з богом Тотом сидить красива жінка — богиня мудрості Сіа і бог чарівних слів Ху.

Японська міфологія має сім богів щастя, одним з яких є бог красномовства Бенсай-тен. Це він, за повір'ями, засобами красномовства продовжував життя, збагачував його, дарував мудрість, захищав від злих сил. Зображувався Бенсай-тен верхи на драконі чи змії, тримав у руках музичний інструмент біва.

У давньоіндійській міфології було дві богині красномовства. Донька бога любові Ками богиня слова Вач вважалася повелителькою богів, царицею богів, володаркою незліченних багатств, богинею мудрості. У відомому епосі «Рігведа» їй присвячено окремий гімн. Богиня священного мовлення Сарасваті була і богинею мудрості та красномовства. її вважають винахідницею санскриту й алфавіту деванагарі, покровителькою наук і мистецтв. А ще Сарасваті вважалася богинею чистої води, великого потоку. Це свідчить, що в уявленні давніх індійців мова була близькою до води, мала бути чистою і литися, як вода, вільно, природно.

Слід звернути увагу на те, що в міфології і давніх епосах усіх народів боги і герої красномовства, слова, голосу, мови і співу були напрочуд красивими, вишуканими, обдарованими. Народ пов'язував з мовою, з її впливом на людину все краще, чого досягав, що хотів мати, і як його уявляв.

Людина від природи наділена суспільним даром мовлення, тобто здатністю розуміти все навколо неї, передавати свої думки, почуття, переживання словом. Найкраще це вміють робити митці слова – поети та письменники. Але дар мовлення притаманний всім людям. І дар цей особливий. Він потребує бережного ставлення до його збереження, примноження. Кожний народ світу, розвиваючи та збагачуючи свою мову, передавав її як неоціненний спадок від покоління до покоління.

Класичну риторику та ораторське мистецтво можна розуміти як синоніми. В класичному варіанті вивчення риторики включало три необхідні компоненти:

- вивчення теорії (викладання риторичних правил, характеристика специфіки мовленнєвого спілкування, вивчення типів аудиторії та пов’язані з цим теоретичні аспекти відповідної мовленнєвої поведінки);

- вивчення визначних зразків риторики минулого та сьогодення, що дають змогу зрозуміти, як формується образ мовця, з одного боку, та конкретні прийоми і засоби мовленнєвого впливу – з іншого;

- робота над створенням самостійних публічно-мовленнєвих виступів, складання та виголошення промов.

Сучасна оновлена риторика отримала назву «неориторика». Вона являю собою пряме продовження риторики класичної і включає її в себе. В риториці, що відроджується, немало нового, взятого з безлічі виниклих в 20 ст. мовознавчих наук, присвячених вивченню структури спілкування, процесів комунікації, механізмів видів мовлення тощо. Неориторика цікавиться теорією та досвідом, накопиченим засобами масової інформації, рекламою, вивченням процесу оволодіння мовою і мовленням дітьми та дорослими, побудовою теорії діалогу та полілогу, варіантами зворотного зв’язку в спілкуванні, лінгвістикою тексту.

Неориторика займається пошуком практичного застосування всіх зазначених вище наукових направлень в ораторській діяльності, в найрізноманітніших варіантах мовленнєвого спілкування, усного та писемного. Значно розширюється практичне застосування неориторики: вона шукає застосування в діловому та особистісному спілкуванні і навіть у спілкуванні з самим собою (тобто у внутрішньому мовленні).

Неориторика в сучасних умовах стає необхідним компонентом в системі вивчення мови та в системі мовленнєвої та мовної грамотності людини. Вона є верхівкою мовної освіти, об’єднуючи її забарвлення під одним «дахом» практичного застосування.

Основним принципом сучасної риторики є те, що риторика є мистецтвом мовленнєвого самовираження, спілкування та вплив людей одне на одного. Тому навчання її основам повинно йти поряд з вихованням та самовихованням моральної, відповідальної мовної особистості. За словами М.Сперанського, «оратор повинен бути вихований на принципах високої філософії та моралі». Звідси випливає завдання риторики: з одного боку – виховання високоморальних та відповідальних мовних особистостей, громадян Батьківщини, а з іншого – широке розповсюдження риторичних знань та вмінь: розуміння всіх засобів впливу, котрими користуються при виступах з публічними промовами, їх стратегії та тактики.


Антична риторика	Батьківщиною риторики вважається Давня Греція, а першими риторами – софісти («мудрець», «вправний»), їх заслугою слід вважати розробку риторики як мистецтва красномовства, евристики як мистецтва суперечки та діалектики як мистецтва доведення. У 5 ст. до н.е. у Греції з’являється перший підручник з риторики. Його автор Горгій, який приїхав з грецьких колоній Сицилії. У другій половині 5 ст. до н.е. риторику почали розглядати як «царицю всіх мистецтв», її почали викладати в школах. Одна з таких шкіл була відкрита греком Сократом. Майстром розмов-діалогів був давньогрецький філософ Сократ (бл. 470 -399 рр. до н.е.).Для нього міркування (роздум) стало головним методом ведення розмов, в результаті яких він намагався відкрити істину. Метод обговорення питань у софістівбув іншим. Для них головне – отримати перемогу в суперечці, активно заперечувати іншу точку зору. Тому з часом слово «софіст» набуло негативного характеру. Витонченим знавцем живого слова був учень Сократа Платон (427-347 рр. до н.е.), який не був практиком, але його праці являють собою діалоги, котрі не тільки суворо логічно побудовані, але й сповнені яскравими художніми образами. Визначною постаттю в розвитку давньогрецької риторики є Демосфен (384—322 рр. до н.е.) Саме він очолив школу риторів, перетворив судову трибуну в трибуну ідеологічної боротьби. Теоретиком античної риторики виступав давньогрецький філософ Аристотель(384-322 рр. до н.е.), який розглядав риторику як науку, невід’ємну від логіки та діалектики. Основи красномовства та риторики, закладені в Давній Греції, були продовжені ораторами Давнього Риму. Визначним теоретиком та практиком красномовства у Давньому Римі бувМарк Тулій Цицерон(106-43 рр. до н.е.), він високо цінував свого грецького попередника Демосфена. Римську теорію красномовства розвивав Марк Фабій Квінтіліан.Він активно навчав всіх бажаючих ораторській майстерності. Його школа в римі стала першою державною школою красномовства. Таким чином, античні мислителі заклали основи науки риторики, зробили перші кроки по вивченню її теорії та узагальненню практичних прийомів та засобів публічного виступу. Наступні покоління риторів спиралися на традиції античного красномовства, елементи якого використовуються й тепер.
Риторика Середньовіччя	Риторика Середньовіччя пов’язана з новими суспільними відносинами – феодальним ладом та іншим видом духовної культури – релігійним. Центром розвитку риторики стала церква, а проповідь «Про закон Божий» стала основною формою середньовічного красномовства. Священнослужитель повинен бути оратором, йому необхідно було переконати, залучити до віри та повести за собою людей. До наших днів дійшли імена богословів-ораторів: Іоанна Златоуста, Фоми Аквінського, протопопа Авакума, Феофана Прокоповича. Церковна риторика займала провідне місце протягом всього середньовіччя в Європі та інших регіонах світу. Вона була знаряддям не тільки релігії, але й усього феодального ладу.
Риторика Нового часу	До 17-18 ст. проповідь настільки канонізувалася, що не могла вже враховувати процеси, які складалися в суспільному житті того часу і поступово почала вироджуватися. Перші паростки риторичної слов’янської традиції зародилися ще в Давній Русі. Першим твором, присвяченим красномовству, було «Сказання про сім вільних мудростей». Цей твір складався з семи глав і в кожній ішла мова про одну з наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, астрономію, музику, геометрію. Відомі імена богословів-риторів –Іларіон (11ст.), Кирило Туровський. Слов’янські оратори продовжували традиції античних риторів. На зміну феодальним відносинам прийшли буржуазні, які принесли ідею свободи, рівності, демократії. Виникла система парламентаризму, зародилися політичні партії, суспільні організації. В цих умовах красномовство отримало інший зміст, почався новий етап його розвитку. З’явилися оратори, чиє життя було пов’язане з політичною боротьбою – Жан Поль Марат, Робесп’єр, Дантон, Мірабо. В основу їх діяльності полягли ідеї філософів-просвітителів 18 ст.: Руссо, Дідро, Вольтера, Монтеск’є. Однак революційні промови з часом були замінені на парламентські дебати, які були направлені на укріплення буржуазних порядків і урядової влади.
Риторика 19 століття	У 19 ст. з’явились оратори нового типу – трибуни робітничого класу. В промовах цих ораторів відображались інтереси трудового народу, зазвучали соціально-політичні мотиви, однією з головних форм їх красномовства стала агітація. Розвиток риторики як науки в Україні бере початок з початку введення її як дисципліни в братських школах. Києво-Могилянська академія. Інтерес до риторики був викликаний як потребами культурного проповідництва, релігійної полеміки, так і потребами суспільного письма, поезії. У 17-18 ст. було складено декілька десятків курсів риторики, які викладались видатними професорами. У більшості курсів відмічались три умови красномовства, які варто розвивати та виконувати: природні здібності, необхідні вправи та мистецтво наслідування. З другої половини 19 ст. починається занепад риторики як науки про прозу. Але передові мислителі, письменники, суспільні діячі продовжували приділяти мові, її чистоті пильну увагу. У цей час починає розвиватись і такий різновид красномовства як судовий. У другій половині 19 ст. живуть та працюють дуже відомі юристи, адвокати, прокурори, ораторські прийоми яких захоплювали передову громадськість того часу.
Сучасна риторика (20 ст. – початок 21 ст.)	На сучасному етапі суспільство знову звернуло увагу на риторику. Так як зросла потреба різних прошарків населення (політиків, бізнесменів, юристів та ін.) в практичному оволодінні мистецтвом красномовства внаслідок демократичних перетворень в нашій державі, в результаті виникнення нових політичних та суспільних рухів, розвитку підприємницької діяльності, підвищення соціальної активності громадян. Риторику як предмет почали викладати в навчальних закладах. У 21 ст. риторика, безперечно, посяде гідне місце серед гуманітарних наук, вона збагатить людину знаннями культури минулого та допоможе їй використовувати на практиці при публічному виступі такі прийоми та методи красномовства, які народились, сформувались в надрах сьогодення і які будуть утворюватись у майбутньому.

Софісти (в перекладі з грецької — учителі мудрості, майстри), виходячи з ідеї, що об'єктивної істини немає, а може бути тільки суб'єктивне судження про істинність, проголосили, що істинною буде та думка, яка переконливіша. Тому вчителі софістики своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою або сильною. Для того, щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика). Хто оволодіє цими мистецтвами переконувати, той зможе домогтися успіху в тогочасному демократичному суспільстві Афін, той стає «громадською» людиною. Зрозуміло, що у зв'язку з цим зростала роль риторики як науки переконання.

На розвиток риторики впливали філософські школи софістів: діалектики, елеати, піфагорійці.

Основою діалектики є ідея вчення Геракліта Ефеського (кінець VI — початок V ст. до н. є.) про рух і змінність світу («все тече, все змінюється»). Софісти поширили цю ідею на речі та людей, на те, що про будь-яку річ і про все може бути кілька думок і з різних, часом взаємовиключних, позицій. В дію мав вступати доказ, спрямований на переконливість певної думки. Мистецтво доказу породило логіку, яку Арістотель пізніше оформить як науку.

Елеати відстоювали багатоманітність думок, скептицизм стосовно істини і намагалися утверджувати свої думки за допомогою гімнастики розуму, майстерної вибудови доказів.

Піфагорійці під впливом вчення Піфагора про гармонію небесних тіл шукали гармонію в людині і знаходили її через мову, формували засобами мови, звучання, ритму, стилістичних прикрас.

Софісти багато зробили для розвитку мови і мовознавства, риторики й етики. Протагор першим сформулював правила граматики й орфоепії (зрозуміло, що тодішня граматика не мала сучасного вигляду), поділив слова на частини мови, ввів поняття способу дієслів і назвав чотири способи. Як свідчить Арістотель, Протагор розділив «роди імен... чоловічий, жіночий, середній».

Нарешті, софістика зробила основне: до існуючої родової елітарності (за походженням, належністю до певного, зокрема аристократичного, роду) додала і вивищила елітарність за освітою і знаннями. В демократичній державі кожний має право висловити свою думку у відкритій публічній дискусії і думка його може бути сприйнята, але він має подбати про свої освіту і знання.

Для того, щоб зрозуміти, чим був викликаний та як підтримувався такий інтенсивний і пишний розвиток риторики в Давній Греції, треба звернути увагу на кілька передумов. Першою з них є змагальність, яку фахівці з античності називають фундаментальним принципом грецької культури, настільки вона пронизувала грецький менталітет. Намагаючись довести свої переваги, давні греки змагались у всьому навіть з богами (це відображено в міфології, літературі й мистецтві). Свідчення цьому можемо знайти в «Риториці» Аристотеля: «...змагання [як ревнісне бажання порівнятися] є щось хороше і буває у людей гарних... Схильними ж до змагання (dzelos) будуть обов'язково люди, що вважають себе гідними тих благ, яких вони не мають, бо ніхто не бажає того, що здається неможливим. Тому-то такими [тобто схильними до змагання] бувають люди молоді і люди, що мають велич душі, а також люди, що володіють такими благами, як і достойні мужів, що користуються повагою; до цих благ належить багатство, велика кількість друзів, влада та інші схожі блага. Якщо почуття змагання виявляється стосовно благ, що користуються повагою, то сюди необхідно віднести добродійництво і все те, з допомогою чого можна принести користь і виявляти благодійництво до інших людей...». На Олімпійських іграх, що, на думку вчених, почалися з 776 р. до н. е. і перетворилися на унікальну подію політичного й культурного життя Давньої Греції, організовувалися не тільки спортивні змагання, а й мистецькі: за лаврові вінки переможця змагалися в майстерності поети, скульптори, музики, художники, оратори. Відомо, що там виступали оратори Платон, Демосфен, Сократ.

Другою передумовою зародження й успішного розвитку риторики можна вважати те, що риторика виникла не на порожньому місці. До риторики вже існувала усна традиція ліричної та епічної поезії. Про це свідчить і текст «Іліади» Гомера, де подано виступи царів перед воїнами, й інші зразки ораторської прози, зокрема оповіді про злочини й убивства в родині, які потім використовувалися в судових промовах.

Очевидно, для поширення риторики мало значення й те, що в VII—V ст. до н. є. у греків був культ живого, а не писаного слова. Цінувалося живе звертання до колективу (воїнів, ремісників, міщан) із закликом діяти. Виникає жанр стройових пісень воїнів (ембатеріїв). Майстром таких закличних промов був Тіртей. Легенда розповідає, що Спарта терпіла поразку у другій Месенській війні і попросила в Афін допомоги. Афіни послали Тіртея. Коли кривий шкільний учитель Тіртей ледве зійшов з колісниці, спартанці зовсім підупали духом — не такої допомоги чекали. Проте як став Тіртей промовляти своїми піснями до спартанців, вони вщент розгромили ворога. Інша легенда також нагадує, яку роль виконувало живе слово в Давній Греції. У війні з сусідкою Мегарою Афіни втратили острів Саламін. Не змігши повернути острів, афіняни заборонили навіть згадку про нього під страхом смерті. Тоді молодий Солон [майбутній батько афінської демократії] склав елегії — 100 вишуканих віршів про острів і, прикинувшись божевільним, прочитав їх на площі перед народом. Соромно стало афінянам, вони призначили Солона керівником воїнів, відбили острів, а потім відсудили в суді. Греки вірили гарним словам і любили мову. Тому охоче вивчали гарні тексти, декламували, захоплювалися афоризмами і цитували їх, карбували на камені, виголошували тріумфальні промови, вітаючи переможців. Є свідчення про те, що давні греки не знали читання «про себе», а читали тільки вголос. Більшість писемних пам'яток, що дійшли до нас, мали живомовне походження і призначення.

Однак головною передумовою розвитку риторики був демократичний устрій Давньої Греції: верховний суд, народні збори і рада п'ятисот.

Давні греки тривалий час терпіли свавілля родової знаті, яка карала всіх за традиційними неписаними законами аристократичної ради (ареопагу). Ясно, що найбільше кривд зазнавав демос (простолюдини). Під тиском афінського демосу архонт Драконт уклав закони (так, як це зробив Зелевк в Локриді — Центральній Греції), за цими законами стали судити і аристократів, і простий люд. А що закони були суворі, то вислів «драконтові закони» (у нас — «драконові закони») став символом жорстокості. Так у Давній Греції аристократія втратила право самочинно карати чи милувати.

За часів Солона був створений суд присяжних, суддею якого міг стати будь-який громадянин держави незалежно від майнового цензу (це вперше!), якому виповнилося ЗО років. Цей суд називався гелією, що свідчить про те, як любовно ставилися до нього греки, адже у перекладі з грецької мови це слово означає «сонячне місце зібрання». Залежно від того, якою була судова справа і наскільки важлива, жеребкуванням обиралися судові засідателі за кількістю 201 або 401 чи 501, а для винятково складних кримінальних справ обиралося 1001, 1500 і навіть 2001 суддя. Такий суд неможливо було підкупити. Проте, крім цього суду, ніяких інших юридичних інституцій (прокуратури, адвокатури, слідства) не було. Позивач сам був слідчим, а відповідач — захисником. Усе це відбувалося без ділових паперів, тільки в живих промовах. Якщо немає позивача чи відповідача, його замінювали родичі, близькі люди, друзі. Після заслуховування сторін таємним голосуванням виносився вирок. У таких ситуаціях рішення суду присяжних залежало від того, яке враження на суддів справлять промови позивача і відповідача, хто зможе засобами живого слова більше переконати суддів у своїй правоті.

Так у суспільстві виникла гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві і зростав попит на риторів-учителів красномовства та риторичні школи. Суспільство стало цінити тих, хто вміє себе захищати, добре говорити, гідно триматися перед публікою. Афіни за Солона були правовою державою; дотепники жартували, що афіняни стали «вічними сутяжниками», бо часто судилися, домагалися справедливості і честі. Про цей час (V—IV ст. до н. є.) і значно пізніше (II ст. н. є.) римський письменник Лукіан, жартома пишучи про те, які в його уяві образи пов'язані з давніми народами, скаже у «Захмарному польоті» так: «Кожного разу, вглядаючись в Гетику, я помічав воюючих готів, коли ж оглядався на скіфів, то бачив їх кочівниками з кибитками. Злегка перевівши погляд вбік, я міг спостерігати за єгиптянами, що обробляли землю; фінікійці мандрували, кілікійці робили розбійні набіги, лаконяни самі себе картали, афіняни судилися». Давні греки розуміли, що суд є найкращим способом вирішення конфліктів і демократична, справедлива держава немислима без юридичної системи, яка з цього часу активно розвивається, і насамперед засобами риторики. Риторика гучно про себе заявила саме судовим красномовством.

Давні греки мали особливу форму покарання — остракізм (у перекладі з грецької мови це слово означало «черепок»). Остракізму піддавали лише дуже відомих людей, як правило, політичних і державних діячів. Раз на рік Народні збори вирішували, чи треба організовувати остракізм. Якщо рішення приймалося позитивне, то суд організовував голосування з черепками, на яких кожний суддя писав ім'я того діяча, який ставав небезпечним для демократії або міг стати тираном у суспільстві. Якщо 6000 геліастів (суддів) голосували за остракізм, то звинуваченого висилали на 10 років за межі батьківщини без позбавлення громадянства і конфіскації майна, але все одно для греків це було як смертна кара, настільки вони любили вітчизну. «Дим батьківщини» («і навіть дим солодкий та коханий...» —Леся Українка) у нашій культурі — це від них, патріотичних греків. Вигнання з Атики на 10 років зазнав реформатор Солон, тричі намагалися покарати остракізмом Перікла, але не набиралося 6000 голосів.