Для повторення, контролю та самоконтролю 2 страница

Надихаюча промова — вона може не нести в собі нової інфор­мації, або прямолінійної агітації, або прямого заклику до дій, але вона допомагає людині відчути себе особистістю, перейнятися мо­ральною ідеєю, укріплює силу духу, волі. Звернена до почуттів, до духовного світу людини. Наприклад, церковна проповідь.

Наголос фразовий, логічний — виділення голосом найбільш важливих слів; зміна наголосу змінює смисл речення і тексту.

Невербальні (лат.) засоби спілкування — позамовні: погляди, міміка, посмішки, жести, показ предметів; різноманітні сигнали: стук, дзвінок, малюнок; у тактильному відношенні - дотик; мов­чання за певних обставин також є засобом агітації.

Неологізм (гр.) — нове слово, що тільки входить в ужиток. Іноді неологізм створює письменник.

Неориторика (гр.) — нова риторика, виникла у другій половині XX ст. на засадах ідей класичної риторики, як пошук оптимальних алгоритмів спілкування, мовного впливу на людей. В основу неориторики закладені нові наукові напрямки — психолінгвістика, те­орія комунікації, лінгвістика тексту та ін.

Норма (лат.) мовленнєва - - загальноприйняті та узаконені правила, установки, зразки у використанні мови. Виділяють ви­мовну норму (фонетика, орфоепія, інтонація); слововживча, лек­сична — її визначають словники; морфологічна — правила фор­мотворення; синтаксична; орфографічна.

Нотатки — стислі записи, виписки з книг, бібліографічні відо­мості, словесні замальовки, які накопичує автор, готуючись до до­повіді, виступу, збираючи матеріал для статті та ін.

Опис — один із функціонально-смислових типів мовлення (по­ряд з розповіддю та міркуванням), в ньому розкриваються ознаки предметів. Вимальовуються картинки, зображується зовнішність людини та інше (портрет, інтер'єр, пейзаж). В описі сюжет не грає вагомої ролі, дійова особа — сам автор.

Оратор (лат.) — той, хто виступає з промовою; професіонал, що володіє майстерністю, багатством мовних засобів, виразністю.

Ораторська промова — мовлення, спрямоване до багатьох лю­дей, що переконує їх, мовлення майстерне, що межує з мистецтвом.

Органи мовлення — мовні центри мозку; системи, що коорди­нують дію всіх органів; голосові органи, резонатори; органи сприймання мовлення — усного і писемного.

Особистість оратора передбачає сукупність і взаємодію всіх ас­пектів його соціального, інтелектуального, духовного обличчя, йо­го характеру і волі, темпераменту і культури. Особливо високі ви­моги до особистості оратора ставиликласики риторики у Давній Греції та в Римі.

Парадокс (гр.) — судження, що різко розходиться із суспільни­ми поглядами; несподіваний поворот в міркуванні, «зигзаг» думки.

Паралелізм — однакова побудова сусідніх речень чи їх частин.

Пародія (гр.) — жартівливе наслідування, що відтворює в поси­леному, загостреному вигляді певні, не дуже вдалі, образи і зворо­ти мови автора (частіше — у віршах).

Пауза (лат.) — коротка перерва у мовленні, засіб зосередження уваги слухачів; паузи психологічно налаштовують слухачів.

Пафос (гр.) — одна з трьох основ риторики в античному світі: етос — етичне джерело, логос — словесне, мислительне джерело, пафос — емоційне джерело.

Персоніфікація троп, в якому тварини і неживі предмети от­римують людські якості.

Питання риторичне (фігура) або взагалі не потребує відповіді, або відповідь міститься в самому запитанні, наприклад: Що може бути ганебніше недомислу (Цицерон), або відповідь буде дана в промові оратора.

Писемне мовлення — мовлення у графічному коді, що призна­чається для запису; мовлення, що має певні стилістичні особли­вості. Має переваги: збережуваність; багаторазовість відтворення, високий рівень правильності, можливість редагування, точність.

План — схема, модель, словесні нариси твору, що буде створю­ватись. Необхідний етап роботи автора.

Поетика (гр.) — наука, що вивчає будову художніх творів і си­стему їх естетичних засобів (образи, стилістику та ін.)

Поза (фр.) — положення тіла, постава оратора (див. манери оратора).

Полеміка (фр.) — суперечка, переважно в політиці, — вид дис­кусійного мовлення.

Полілог (гр.) — різновид мовлення, в якому декілька учасників і всі вони активні у мовленнєвому відношенні.

Політичні (гр.) промови — промови, пов'язані з соціальними проблемами, з боротьбою партій, з діяльністю влади і т. і. Досить широко представлені у практиці ораторського мистецтва. Як пра­вило, полемічні, різкі, мають чітку авторську позицію, свого адре­сата.

Помилки мовленнєві — неточне вживання слова; просторічні та діалектні слова в літературному тексті; невірне утворення форм відмінювання; порушення співвідносності слів; невірна побудова речень, словосполучень; невиправдані повторювання та ін.

Поняття — одна із форм мислення, вища форма узагальнення; розрізняють життєві і наукові поняття; передаються словом, слово­сполученням.

Порівняння — 1. Співставлення для визначення подібності та відмінності. 2. Троп, побудований на співставленні двох предметів, понять або станів, що мають спільні риси.

Постановка голосу — процес засвоєння правильної координації найраціональнішої взаємодії органів і систем мовного апарату з метою професійного використання.

Правильність мовлення — див. норма мовлення. Притчі — алегорична повчальна (рідше сатирична) невелика сюжетна розповідь, наприклад: Притча про блудного сина. Нерідко вводиться в структуру публічної промови.

Проза (лат) — мовлення, позбавлене обов'язкової ритмічної структури; в прозі переважає комунікативна, часто інформаційна мета; проза буває науковою, публіцистичною, художньою. Проти­ставляється поезії, як мовлення повсякденне.

Промови, що закликають до дії — зазвичай різновид політич­них промов. Відрізняються стислістю, силою призову, сильним збу­дженням емоцій, яскраво вираженою позицією оратора.

Просодія (гр.) — загальна назва таких ритміко-інтонаційних сторін мовлень, як висота тону, тривалість, гучність, тембр та ін.

Протокол (гр.) — документ, що фіксує хід обговорення на збо­рах, конференціях; що містить опис певних досліджених обставин, дій, факторів та ін.

Психолінгвістика (гр.) — наука, що виникла у 50-і роки XX ст.; її предмет — мовна здатність людини, її проблеми: механізми мов­лення (говоріння — аудіювання, письма — читання), мовлення і мис­лення, моделювання глибинних та поверхових структур, кодові пе­реходи, оволодіння мовою і мовленням — рідною чи нерідною та ін. Психолінгвістика вважається основою ряду напрямів неориторики.

Публічна промова (лат.) — мовлення, відкрите для всіх, мовлен­ня оратора. Протистоїть приватній, приятельській, діловій, дипло­матичній промові.

Редагування (фр.) тексту — його перевірка, коректування, оп­рацювання, доведення до досконалості. Стосується змісту тексту, його побудови, логіки, доступності адресату, його мовної правиль­ності при виборі слів, в побудові синтаксичних конструкцій.

Резюме (фр.) — стислий виклад суті виступу, стислий висновок.

Реферат (лат.) — доповідь на певну тему на зразок огляду літе­ратури; стислий виклад певної наукової книги; виклад суті власної праці — автореферат.

Ритм (гр.) — одна з характеристик мовлення, що звучить; чер­гування його елементів: наголошених і ненаголошених складів, синтаксичних конструкцій схожих типів з метою виразності зву­чання, легкості засвоєння та ін.

Ритор — у Давній Греції і Римі: оратор, а також, вчитель ора­торського мовлення.

Риторика (гр.) — теорія і практична майстерність красномовст­ва (усного чи писемного), переконання, вплив за допомогою мов­них засобів.

Розвиток дії — композиційна частина розповідного твору від зав'язки до кульмінації.

Розвиток мовлення дитини, дорослого — процес оволодіння мовленням: засобами мови (фонетикою, лексикою, граматикою, стилістикою),їх вживанням, механізмами мовлення, мовним чут­тям, вибором комунікативно-доцільних мовних засобів та ін.

Розвиток тезису — основна частина роздуму, його обґрунтування, доведення і заперечення.

Розв'язка — вирішення конфлікту в оповідальному творі. Розгортання промови — поступова реалізація заздалегідь про­думаної композиції ораторської промови (і письмової також). Ав­тор ніби відкриває перед слухачем картину за картиною, подію за подією.

Роздум — функціонально — смисловий тип мовлення (поруч з описом, розповіддю), будується на логічних умовиводах, на причи­ново — наслідкових зв'язках. Правдивість певного судження дово­диться чи заперечується за допомогою аргументів.

Розміщення матеріалу — план, композиція (див. диспозиція). Розмова — діалог, спілкування, як правило, поза офіційними умовами; бесіда; характеризується спрощеним синтаксисом, зниже­ною лексикою.

Розмовні стилі (за однією з класифікацій): літературно-розмов­ний та розмовно-побутовий — в межах норми; поза межами нор­ми — просторіччя, жаргони.

Розповідь — один із функціонально-смислових типів мовлення (поряд з описом і роздумом); у розповіді викладаються події, роз­виваються дії, вона динамічна, має сюжет і персонажі, в ній мають місце діалоги, часто вводяться елементи опису, рідше — роздуми.

Ситуативне (фр.) мовлення — непідготовлене, що визначається не стільки цілями комунікації, скільки, власне, ситуацією (напри­клад, в грі).

Сленг (англ.) — сукупність слів і виразів певних вікових та соціальних груп.

Словесність — філологія; сукупність наук, що вивчають мову і літературу.

Слово-відповідь - один з видів публічної промови. У виступі од­ного виду можуть бути такі смислові частини, як етикетний вступ, звернений до присутніх, слова подяки, «самохарактеристика». Ха­рактеристика колективу, суспільної важливості своєї професії та ін.

Слухання — див. аудіювання, сприйняття мовлений.

Софістика напрям древньогрецької інтелектуальної думки В центрі її уваги знаходилися проблеми теорії ти практики красномовства, мистецтва аргументації, суперечки, а також різноманітні аспекти етики, політики, теорії пізнання.

Софістика — це також мистецтво різноманітний хитрощів, орієнтація на перемогу в супе­речці будь-якою ціною, нехай навіть і шляхом обману, порушення вимог логіки, навмисного збиття з пантелику опонента та ін.

Соціальна роль промови — виявляється в спілкуванні, при обміні інформацією, в діалозі. Через мовлення людина вклю­чається в соціальні процеси (в сім'ї, в праці, в навчанні, в творчості та ін.).

Соціально-політичне красномовство — одна з гілок мистецтва переконання, промови політичних діячів.

Соціолінгвістика — галузь мовознавства, що вивчає суспільні умови розвитку мови: її проблеми: мовна політика, мова влади, культура мовлення, мова масової комунікації, статистика мови та ін.

Співставлення — логічний прийом, що сприяє розумінню; з'ясування схожості та відмінності між предметами, явищами; порівняння; при суттєвих розбіжностях — протиставлення.

Спілкування — це складний і багатогранний процес, що одно­часно може виступати як взаємодія індивідів, і як інформаційний процес, і як відношення однієї людини до іншої, і як процес їх взаємовпливу один на одного, і як процес співчуття і взаєморо­зуміння.

Сприйняття мовлення (аудіювання, читання) — вид зовнішньо­го мовлення, прийом сигналів акустичних або графічних, їх переко­дування на мислительний код, розуміння смисл.

Стилізація (лат) — наслідування зовнішнім формам якого-не-будь стилю: народно-поетичному або притаманному класицизму та ін.

Стилістика (лат) — розділ мовознавства, що вивчає стилі мови, мовлення, жанрові стилі, індивідуальні; теорія, що досліджує умо­ви вибору засобів мови в залежності від умов та цілей комунікації.

Стилістичні (риторичні) фігури — конструкції, що сприяють виразності мовлення: анафора, епіфора (повтор-кінцівка), пара­лелізм, антитеза, градація, інверсія, еліпсис, умовчання, риторичні запитання, звернення та вигуки, багатосполучниковість та безспо­лучниковість та ін.

Судове красномовство — одна з гілок риторичного красномов­ства, промови видатних юристів, зразки судових дискусій та ін.

Судження - логічна структура: думка, в котрій стверджується або спростовується що-небудь стосовно предмету або явища.

Тезис (грец.) — положення, що потребує доказу;перша частина моделі дедуктивного розмірковування. Стисло сформульоване поло­ження підготовленої доповіді, виступу; зазвичай у множині — тезиси. Текст (лат.) — продукт, витвір мовленнєвої діяльності; послі­довність знаків (слів, речень), що створює єдине ціле, витвір мов­лення, зафіксований на письмі або іншим способом.

Тембр (лат.) голосу — специфічне його забарвлення, що ство­рюється обертонами, які супроводжують основний звуковий тон. Відображає емоції. Але може бути вироблений спеціальними впра­вами (див. постановка голосу).

Темп (лат.) мовлення — її швидкість; кількість звуків, слів, складів за одиницю часу; звичайний темп усного мовлення — 120 слів за хв. Техніка (грец.) мовлення — сукупність умінь та навичок, голо­вним чином, виразного усного мовлення; володіння прийомами по­будови мовлення і вибору засобів мови; побудова типових конст­рукцій ділових паперів; графічні уміння, каліграфія; техніка читання. Тропи (грец.) — слова або звороти мовлення, вжиті в перенос­ному значенні з метою виразності: епітети, метафори, порівняння, гіперболи, перифрази, алегорії, уособлення та ін..

Узагальнення — одна з основних форм (операцій) мислення — виділення відносно сталих властивостей явищ і предметів, утворен­ня понять, вияв зв'язків між іншими та ін.

Умовивід — логічна конструкція; така форма мислення, котра забезпечує вірний висновок з одного або декількох суджень. Зазви­чай умовиводи будуються по згорнутій моделі; використовуються в роздумах.

Умовчання — стилістична фігура, яка полягає в тому, що поча­те висловлювання переривається в розрахунку на здогадку читача, котрий повинен мислено завершити його.

Усне мовлення — мовлення в акустичному коді. На відміну від письмового мовлення, вона миттєва, одноразова, не підготовле­на — імпровізується, їй притаманні швидкість реакції в діалозі, ши­рокі можливості виразності (інтонації, паузи, темп та ін.). усне мов­лення вважають первинні по відношенню до письмового мовлення. Учбове красномовство — гілка мистецтва спілкування, що ви­користовується в педагогічній діяльності, в педагогічному спілку­ванні, у викладання, вихованні.

Функції (лат.) мовлення — комунікативно, тобто, функція спіл­кування; функція формування та вираження думки (на рівні внут­рішнього мовлення); пізнавальна функція, збереження інформації; контактна функція; функція передачі емоцій; регулятивна, плану­вальна функція та ін..

Цілеполягання — остання сходинка мотиваційного етапу підго­товки висловлювання, цільова установка автора, основа плану про­мови; ціль — це усвідомлена потреба. Церковне (богословське) красномовство (див. гомілетика).

Цитата (лат.) — дослівний вислів з якого-небудь тексту, твору, або дослівно наведені чиїсь слова; використовується в доведенні або полеміці, в міркуваннях.

Галузеві риторики — галузь застосування загальних риторич­них установок в діяльності політичній, судовій, академічній, дипло­матичній, військовій та ін.

Чистота мовлення — відсутність у ній жаргонних, простонарод­них, вульгарних елементів — всього того, що виходить за рамки літе­ратурної норми, а також слів-паразнтів, непотрібних призвуків та ін.

Читання — сприймання мовлення, зафіксованого в графічному коді, один з 4-х видів зовнішнього мовлення; процес перекодуван­ня графічних комплексів (тобто надрукованих або написаних слів) на код акустичний при читанні уголос або на мислитель ний код внутрішнього мовлення при читанні про себе.

Школи риторичні — учбові заклади в Древній Греції та Римі (пізніше і в країнах Європи), що очолювалися видатними оратора­ми (Лісіц, Квинтиліан та ін.). школи відрізнялися своїми наукови­ми позиціями.

Езопова мова — мова іносказань, натяків, недомовок, калам­бурів, притч; високо цінувався в ораторських школах.

Експозиція (лат.) — початковий композиційний елемент роз­повідного твору; в ній характеризуються обставини та роз­повідається про події, що передували основній дії. Еліпсис (грец) — стилістична (риторична) фігура: пропуск у ре­ченні, в тексті окремих слів, їх сполучень, котрі легко зрозуміти в діалозі, у відомій ситуації.

Елокуція (лат.) — один з основних розділів класичної ритори­ки, «вираження» та «прикрашення»: в ньому розглядається мовне оформлення підготовленого змісту промови.

Емоції — почуття; вони можуть бути виражені в промові як словесно, так і засобами інтонації, темпу і тембру, а також жестами і мімікою.

Епілог (грец.) — заключна частина розповідного твору; в ньо­му висвітлюються події, що відбулися після завершення основного сюжету.

Епіфора — стилістична фігура, однакове завершення речень.

Етикет (грец.) — встановлений порядок поведінки в певних си­туаціях, в тому ж числі й порядок мовленнєвої поведінки, вживан­ня загальноприйнятих мовленнєвих форм.

Використана література.

1. Аристотель. Риторика // Античные риторики. – М., 1978.

2. Платон. Сочинения. В 3-х т. - М., 1968-1970.

3. Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи Середньовіччя IX – XV століть. Упорядники Василь Яременко, Оксана Сліпушко, К., Видавництво «АКОНІТ», 2002. книга 1. 784 с.

4. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навчальний посібник. – Київ: Вища шк.., 2003.- 311 с.

5.Чибісова Н.Г., Тарасова О.І. Риторика: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури,, 2003. – 228 с.

6. Баева О.А. Ораторское искусство и деловое общение: Учебное пособие. – 4-е издание, исправленное. – М.: Новое знание, 2003. – 368 с.

7. Шейнов В.П. Искусство убеждать. – М.: «Издательство ПРИОР», 2000. – 304 с.

8. Доминов Э. Тренировка памяти. Уникальные методики гениев. – СПб.: Лениздат; «Ленинград», 2007. – 320 с.

9. Пекелис В.Д. Твои возможности, человек! Изд. 4-е, перераб. И доп. – М.: Знание, 1984. – (библиотека «Знание»).. – 272с.

10. Поварнин С.И. Как читать книги. Изд. 3-е. М., Книга, 1978. – 53 с.

11. Линкова И.Я. Ты и твоя книга. М., «Просвещение», 1975. – 144 с.

12. Карнегі Д. Як здобувати друзів і впливати на людей. Переклад з англ.. В.М. Грузина. – К.; Молодь, 1990. – 168 с.

13. Мусский И. А. 100 великих мыслителей. – М.: Вече, 2000. – 688 с.

14. Фрэнк Милтнер и Вернер Сифер, Джозеф Шеппах, Джулиан Брейтенфелд. Мысль. Разум. Интеллект. Практическое руководство по развитию умственных способностей.

15. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: Тов ВКФ «БАО», 2006. – 480 с.

16. Сагач Г.М. Золотослів, Київ, «Райдуга», 1993 р.

17. Чорнецький Я.Я. Українська мова за професійним спрямуванням. Ділова українська мова, Київ ЦНЛ, 2004 р.

18. Шевчук С.В. Сучасні ділові папери, Київ «А.С.К.», 2004 р.

19. Кузнецов И.Н. Язык мимики и жестов/ И.Н.Кузнецов, А.А. Масалов. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 251, (1) с.: ил. – (Психологический практикум).

20. Тесты для всей семьи / Сост. А. П. Краснящих. – Харьков: Книжный клуб «Клуб Семейного Досуга», 2006. – 320 с.

21. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1986.

Дата добавления: 2014-10-31