Тема 1. Основи кримінального права

Розділ 11. Основи кримінального права

1. Кримінальний кодекс України (КК): його загальна характеристика.

2. Поняття і підстави кримінальної відповідальності.

3. Злочин і його ознаки. Види злочинів.

4. Склад злочину.

5. Обставини, що виключають злочинність діяння.

6. Стадії здійснення злочину і співучасть у злочині.

7. Покарання за кримінальним правом, його види. Порядок призначення покарань.

8. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

1. Кримінальне законодавство – система законів, уведених у дію вищим законодавчим органом державної влади, які визначають основи і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні дії є злочином і яке покарання може бути застосоване до особи, яка його вчинила.

Усе кримінальне законодавство України зараз репрезентовано у Кримінальному кодексі, який є систематизованим нормативно-правовим актом, що охоплює всі питання кримінального права і здійснює їх вичерпне регулювання.

Об'єктами, які беруться під охорону за допомогою норм КК, є права і свободи людини та громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства. Норми КК охороняють лише найважливіші елементи зазначених об'єктів. Охорона менш важливих суспільних відносин і соціальних благ здійснюється за допомогою правових норм інших галузей права (зокрема адміністративного, цивільного, трудового права).

Кримінальний Кодекс поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв'язку. У Загальній частині подано норми загального значення, які визначають підстави кримінальної відповідальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Загальної частини можна застосовувати лише на базі Особливої частини. Статті Особливої частини складаються з двох елементів: диспозиції та санкції. Диспозиція дає ознаки забороненої поведінки. Санкція визначає вид і міру покарання, яке застосовується у разі, коли вчиняються діяння, визначені диспозицією.

Загалом Загальна частина КК України складається зі 108 статей, що узагаль­нені у п'ятнадцяти розділах.

Особлива частина КК України складається з 20 розділів, що об'єднують загалом339 статей.

Кримінальний кодекс діє відносно певних осіб, у певних просторових і часових межах.

Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності згідно з чинним Кодексом. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами не є підсудними у кримінальних справах судам України, у разі вчинення ними злочину на території України, вирішується дипломатичним шляхом.

Громадяни України, а також особи без громадянства, які постійно проживають в Україні й вчинили злочини за її межами, теж підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підлягають відповідальності за Кримінальним кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами.

Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Закон про кримінальну відповідальність, який встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

2. Кримінальна відповідальність є одним з видів юридичної відповідальності, яка встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційного характеру.

Кримінальна відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і зазвичай включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо.

Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс установлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарань, передбачає підстави, порядок, межі їх призначення.

По-друге, кримінальна відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у вчиненні злочину.

По-третє, кримінальна відповідальність – це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.

У ст. 2 КК України передбачена підстава кримінальної відповідальності. У ній зазначено, що кримінальну відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, яке передбачене кримінальним законом як суспільно небезпечне. Сукупність ознак, які визначають діяння як злочин, має назву " склад злочину ". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину.

Розрізнюються фактична і юридична підстава кримінальної відповідальності. Фактична підстава - це певна форма поведінки людини, здійснення суспільно небезпечного діяння (лише за думки, погляди, переконання до відповідальності притягати не можна). Кримінальна відповідальність виникає одночасно з фактом здійснення особою вказаного в законі діяння. Юридичною підставою відповідальності є наявність у вказаному діянні складу конкретного злочину.

3. Відповідно до ст. 11 КК України злочином визнають передбачене КК суспільне небезпечне діяння (дія чи без­діяльність), яке вчинив суб'єкт злочину. Це поняття містить указівку на такі обов'язкові ознаки злочину:

- злочином є лише діяння (дія або бездіяльність);

- це діяння має бути вчинене суб'єктом злочину;

- воно має бути винним;

- діяння має бути суспільно небезпечним;

- діяння має бути кримінально протиправним;

- діяння має бути кримінально караним.

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Крім того, обов'язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов'язку і реальної можливості запобігти відповідним наслідкам (наприклад, неповідомлення відповідним державним органам про підготовку учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості зробити таке повідомлення).

Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18 КК. Його застосування у законодавчому визначенні поняття злочину означає, що злочином є діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності.

Суспільна небезпека – оцінна категорія, яка характеризується певними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, які охороняються кримінальним законом. Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину:

- цінністю того блага, на яке посягає злочин;

- шкідливістю наслідків, які настають через вчинення злочину;

- способом діяння;

- мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Кримінальна протиправність означає, що відповідне діяння повинно бути передбачене чинним кримінальним законодавством. Кодекс встановлює вичерпний перелік злочинів. Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом правопорушення винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, але яке не передбачене чинним КК.

Караність, як ознака злочину означає, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання.

Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопорушень. Одна з них базується на визначені ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільно небезпечні правопорушення. Наприклад, дрібне хуліганство (тобто нецензурна лайка в громадських місцях, образливе докучання громадянам та інші подібні дії) передбачають адміністративну відповідальність. Однак вчинення хуліганських дій із застосуванням насильства (побої, заподіяння тілесних ушкоджень), у присутності інших людей, в обстановці проведення публічного заходу (покладення квітів до пам'ятника, концерт тощо) є однією із ознак, яка вказує на грубість порушення громадського порядку, тобто на кримінально каране діяння.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на: нетяжкі, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Нетяжким є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

За тяжкий злочин передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

За особливо тяжкий злочин – покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десяти років або довічне позбавлення волі.

У більш загальному вигляді види злочинів залежно від об'єкта посягання можна поділити на: 1) спрямовані проти особи (фізичної чи юридичної); 2) спрямовані проти суспільства; 3) спрямовані проти держави. Тобто, об'єктами, які беруться під охорону за допомогою норм КК, є права і свободи людини та громадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства.

4. Склад злочину - це певна сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається злочином. Склад злочину - це логічна модель, яка містить типові ознаки злочинного діяння.

Елементами складу злочину є:

1) об'єкт злочину;

2) об'єктивна сторона злочину;

3) суб'єктивна сторона злочину;

4) суб'єкт злочину.

Тільки наявність усіх цих елементів у сукупності є підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Відсутність в скоєному хоч би одного з указаних елементів означає відсутність складу злочину і відсутність підстави для притягнення до кримінальної відповідальності.

Об'єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішній вираз злочину. Основними ознаками об'єктивної сторони злочину є: 1) суспільно небезпечне (злочинне) діяння; 2) його наслідки; 3) причинний зв'язок між діянням і наслідками.

Злочинне діяння – це передбачені кримінальним законом дія (активна поведінка суб'єкта, наприклад хуліганство) чи бездіяльність (пасивна поведінка, наприклад ненадання лікарем допомоги хворому). Думки, переконання, навіть засуджувані морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком).

Наслідки злочину – реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об'єкті внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати матеріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров'я, позбавлення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психологічна, інша шкода) характер.

Причинний зв'язок між суспільно шкідливим діянням і його суспільно шкідливими наслідками є конкретним зв'язком між першим і другим у конкретному злочині. Причинний зв'язок існує тоді, коли по-перше, причина (діяння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без цієї причини (без цього діяння) конкретні наслідки не настали б.

Факультативними, тобто такими, які не є обов'язковими для більшості злочинів, ознаками об'єктивної сторони є: місце, час, спосіб, обставини, засоби, знаряддя, за допомогою яких здійснюється злочин.

Суб'єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв'язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Ознаками суб'єктивної сторони злочину є: 1) вина; 2) мотив злочину; 3) мета злочину.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел буває прямим і непрямим. За наявності прямого умис­лу винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій або бездіяльності, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків і бажає їх настання. На відміну від прямого непрямим визнається такий вид умислу, за якого особа, що скоїла злочин, усвідомлювала суспільно небезпеч­ний характер вчиненої нею дії або бездіяльності, передбача­ла суспільно небезпечні наслідки злочину, не бажала їх, але свідомо допускала настання їх.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість (особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховує на їх відвернення, наприклад перевищення швидкості водієм, який розраховує у будь-яких момент загальмувати й уникнути небажаних наслідків, але не встигає цього зробити і завдає ушкодження пішоходу) та злочинну недбалість (особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна і могла б їх передбачати,.

Мотив злочину – це ті внутрішні спонукання, якими керувався винний, вчиняючи злочин, а його мета – це той уявний результат, якого домагався винний, коли скоював злочин.

Суб'єкт злочину - це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язковими ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.

Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що суб'єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи, тварини, предмети чи сили природи.

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб'єктами злочину.

Кримінальний Кодекс встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Тобто, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб'єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів окремо передбачених в КК: умисне вбивство, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, крадіжка, хуліганство і ін. За деякі види злочинів кримінальна відповідальність настає з 18 років (військові злочини). Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності.

5. Відповідно до Конституції України (ст. 55) "кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань". Це положення Конституції деталізується Кримінальним кодексом України.

У деяких випадках можуть мати місце діяння, ззовні схожі на злочин. Наприклад, громадянин, захищаючи своє життя, вбиває злочинця, який на нього напав. Однак закон не визначає такі дії злочинами, а навпаки – вважає суспільно корисними, що виключає їхні суспільну небезпечність і кримінальну протиправність. До обставин, що виключають злочинність діяння, слід віднести: не­обхідну оборону (ст. 36 КК); уявну оборону (ст. 37 КК); затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК); крайню необхідність (ст. 39 КК); фізичний або психічний примус (ст. 40 КК); виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК); діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК); виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочин­ної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Необхідною обороною визнають дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої за даних обставин для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Право на необхідну оборону (ст. 36 КК України) виникає лише за певних умов, визначених законом:

1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, які становлять її зміст, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається; прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); суспільних інтересів; інтересів держави;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання;

3) необхідна оборона має бути своєчасною (тобто, можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту, коли виникла реальна загроза посягання, і до того моменту, коли посягання ще не закінчилось);

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається;

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає;

6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК України необхідною обороною визнається і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів:

1) для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб;

2) для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло або інше приміщення.

Також не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження або умисного вбивства.

Уявною обороною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.

Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.

Відповідно до ст. 38 КК України не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Дії, якими вчинено шкоду особі, що скоїла злочин при її затриманні не визнаються злочинними і не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності при наявності у сукупності таких умов:

1) особа, якій вчинено шкоду, здійснила діяння, що має ознаки злочину (посягання на життя, грабіж, крадіжка тощо);

2) дії, якими вчинено шкоду, здійснювалися безпосередньо після здійснення злочинцем посягання;

3) дії були спрямовані на затримання злочинця і доставлення його відповідним органам влади (наприклад до відділу міліції);

4) при здійсненні дій не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

Не є злочином і заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю не­безпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Перевищення меж крайньої необхідності є умисне запо­діяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є значнішою, ніж відвернена шкода.

Небезпека, яку усувають, може походити з будь-яких джерел, наприклад, з явищ природи, діянь живих істот, людини.

Правомірні дії суб'єкта не можуть утворити стан крайньої необхідності. Та ж сама ситуація матиме місце і якщо існує засіб усунення небезпеки без заподіяння шкоди.

Крайня необхідність (ст. 39 КК) буде вважатися правомірною за наявності у сукупності таких умов:

1) шкода заподіюється з метою усунення реальної небезпеки, що безпосередньо, у даний момент, загрожує законним правам та інтересам будь-якої особи, держави чи суспільства;

2) у даній обстановці небезпеку не можна було усунути іншими засобами;

3) при заподіянні шкоди не було перевищено меж крайньої необхідності.

Крайня необхідність відрізняється від необхідної оборони ознаками:

- небезпека, яка усувається шляхом вчинення шкоди, при необхідній обороні створюється лише діями осудної фізичної особи, а при крайній необхідності може виходити і з будь-яких інших джерел — природних явищ, машин і механізмів, тварин,

- при необхідній обороні шкода завдається виключно здо­ров'ю (аж до позбавлення життя) особи, від посягань якої, власне, і здійснюється оборона. При крайній необхідності шкода може вчинятись різним (наприклад, майновим) інтересам суб'єк­тів, що не мають ніякого відношення до загрози, яка відвер­тається;

- при необхідній обороні шкода вчиняється здоров'ю особи, посягання якої відвертається або припиняється, а при крайній необхідності — іншим, наприклад майновим інтересам;

- при необхідній обороні вчинення шкоди особі, посягання якої припиняється, буде правомірним незалежно від того, чи можна було уникнути небезпеки іншими засобами, наприклад втекти від нападника. При крайній необхідності заподіяння шко­ди буде правомірним лише за умови, якщо іншими засобами усунути небезпеку неможливо;

- при необхідній обороні правомірною може бути шкода, яка вчиняється нападнику, навіть якщо вона більша, ніж шкода, яка відвертається. При крайній необхідності заподіяна шкода буде правомірною лише за умови, що вона була меншою відвер­нутої.

У ст. 40 КК України передбачено, що не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження (ст. 41 КК України).

Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.

Також не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ст. 42 КК України).

Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти за даних обставин дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

І відповідно, ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Також не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності (ст. 43 КК України).

Відповідальність наступає тільки за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

6. Усі злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Якщо особа повністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений злочин, то необхідність виділяти будь-які етапи кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність виникає у разі недоведення задуманого злочину до його логічного завершення.

Кримінальний закон (ст. 13 КК) виокремлює три стадії вчинення злочину:

1) готування до злочину;

2) замах на злочин;

3) закінчений злочин.

Закінченим злочином (ст. 13 КК) визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Готуванням до злочину (ст. 14 КК) є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Підшукування означає придбання засобів і знарядь будь-яким способом (купівля, обмін, викрадення, отримання у борг тощо). Пристосування – це такий вплив винного на матеріальні предмети, внаслідок якого вони стають придатними або більш зручними для застосування при вчиненні злочину (наприклад, виготовлення обріза з мисливської рушниці). Під підшукуванням співучасників слід розуміти знайомство з потенційними співучасниками, їх вербування, підбурювання до участі у вчиненні злочину. Усунення перешкод – це дії чи бездіяльність, які полягають в усуненні перепон, що заважають реалізації злочинного наміру (наприклад, отруєння сторожової собаки, вимкнення охоронної сигналізації). Під іншим умисним створенням умов для вчинення злочину, слід розуміти розробку плану, підготовку алібі, підготовку місць для зберігання викраденого та ін.

Замахом на злочин (ст. 15 КК) є вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від особи. Закон виділяє закінчений і незакінчений замахи на злочин. Закінченим є замах, при якому суб'єкт зробив усе, що вважав за необхідне, однак злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від його волі (наприклад, особа з метою вбивства стріляє у потерпілого і, вважаючи, що мети досягнуто, залишає його на місці злочину, а згодом життя потерпілого рятується). При незакінченому замаху винний, хоч і безпосередньо спрямовує свої зусилля на вчинення злочину, але не робить всього того, що вважає за необхідне для досягнення злочинного результату, усвідомлює неповноту вчинення своїх дій і необхідність їх продовження (наприклад, винного, який таємно вилучив з квартири чуже майно, затримують при виході з неї).

У процесі виконання злочинного діяння можливо настання добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Добровільною відмовою (ст. 17 КК) є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Мотиви такої відмови можуть бути різними (страх перед відповідальністю, бажання виправитися, жалість і т.ін.) і особливого значення не мають.

Відмова характеризується такими основними ознаками: 1) добровільністю; 2) остаточністю; 3) своєчасністю. Підлягає кримінальній відповідальності та особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Деякі злочини здійснюються не однією особою, а групою. У таких випадках має місце співучасть в злочині. Співучастю у злочині (ст. 26 КК) є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Основні ознаки співучасті:

1) у вчиненні злочину беруть участь хоча б дві особи;

2) спільність їх участі у злочині;

3) умисний характер діяльності співучасників.

Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні злочину співучасть може мати просту і складну форму.

Проста співучасть буває тоді, коли всі співучасники є виконавцями злочину, наприклад, дві особи напали на третю і грабують її.

Складна співучасть буває тоді, коли кожний із учасників виконує різні за характером і правовою оцінкою ролі у скоєнні злочину.

Залежно від функцій, покладених на співучасників злочину, розрізняють: виконавця, організатора, підбурювача, підсобника.

Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Організована група – це стійке об'єднання декількох осіб, які попередньо зорганізувалися для готування або вчинення злочинів. Злочинна організація – це стійке ієрархічне об'єднання декількох осіб, члени якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинною діяльністю інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Підбурювачем визнається особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Підсобником є особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяла приховуванню злочину.

Ступінь і характер участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину враховуються судом при призначенні покарання.

7. Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність, тобтопокарання є реакцією держави на скоєний злочин.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Кримінальне покарання породжує судимість людини.

Метою покарання відповідно до ст. 50 КК є:

1) кара щодо засудженого;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню засудженим нового злочину;

4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Покарання відновлює соціальну справедливість у суспільстві. У той же час воно не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Чинне законодавство передбачає різні види покарань, перелік яких є вичерпним. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Установлену систему покарань закон поділяє на три групи: 1) основні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання:

- громадські роботи – полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування, на строк від 60 до 240 годин і котрі відбуваються не більш як 4 години на день;

- виправні роботи – встановлюються на строк від 6 місяців до 2 років і відбуваються за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків;

- службові обмеження для військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, застосовуються на строк від 6 місяців до 2 років. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від 10 до 20 відсотків;

- арешт полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від 1 до 6 місяців;

- обмеження волі – тримання особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням до праці на строк від 1 до 5 років;

- тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від 6 місяців до 2 років;

- позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк (від 1 до 15 років) до кримінально-виконавчої установи;

- довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.

Не застосовується це покарання до таких категорій осіб: 1) осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років; 2) осіб, що вчинили злочин у віці понад 65 років; 3) жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину; 4) жінок, що були в стані вагітності на момент постановлення вироку.

Основні покарання є найбільш суворими позбавленнями й обмеженнями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть приєднуватися одне до іншого або поєднуватися.

Додатковими покараннями є:

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу - застосовується за тяжкий чи особливо тяжкий злочин;

- конфіскація майна (тобто примусове безвідплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого) - встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України, наприклад, мінімум майна (предмети першої необхідності), потрібні засудженому та особам, які перебувають на його утриманні.

Як основні, так і додаткові покарання можуть застосовуватися штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо не передбачено вищого розміру в санкції статті. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: 10 годин громадських робіт за 1 неоподатковуваний мінімум або виправними роботами із розрахунку 1 місяць виправних робіт за 4 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років.

Покарання призначається тільки за вироком суду і тільки у суворо установлених законом межах і порядку.

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують та обтяжують відповідальність.

Обставинами, які пом'якшують покарання є:

- з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;

- добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;

- вчинення злочину неповнолітнім;

- вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

- вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

- вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

- вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

- вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності та інші.

На відміну від обставин, які пом'якшують покарання, закон (ст. 67 КК) встановлює вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання.

Обставинами, які обтяжують покарання, визнаються:

- вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

- вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;

- вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

- вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

- тяжкі наслідки, завдані злочином;

- вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

- вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

- вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

- вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

- вчинення злочину з особливою жорстокістю;

- вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

- вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

- вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

- 2 роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

- 3 роки – у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі;

- 5 років – у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

- 10 років – у разі вчинення тяжкого злочину;

- 15 років – у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства.

8. Відповідно до ст.22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Особи, які скоїли злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за ті злочини, які окремо названі в КК (умисне вбивство, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників, зґвалтування, крадіжку, грабіж та інші). Враховуючи біологічні, психологічні та соціальні особливості неповнолітніх, закон, по-перше, забезпечує їх посилену кримінально-правову охорону, по-друге, передбачає особливості притягнення їх до відповідальності, звільнення від відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання.

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, тобто:

1) застереження;

2) обмеження дозвілля і встановлення особистих вимог до поведінки неповнолітнього;

3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу, а також окремим громадянам;

4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк не більше 3 років.

У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються, і він притягується до кримінальної відповідальності. До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) штраф – його розмір залежить від тяжкості злочину і встановлюється в межах до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів;

2) громадські роботи – на строк від 30 до 120 годин і не більше 2 годин на день;

3) виправні роботи - за місцем роботи на строк від 2 місяців до 1 року;

4) арешт – призначається неповнолітнім, які досягли 16-річного віку і полягає у триманні в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від 15 до 45 діб;

5) позбавлення волі на певний строк – не може бути призначене на строк більше 10 років, а за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, - на строк 15 років.

До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Слід зазначити, що згідно з чинним законодавством (ч. 3 ст. 66 КК) вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує покарання.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке кримінальна відповідальність, які характерні риси вона має?

2. Що таке злочин, які основні ознаки він має?

3. Які види злочинів передбачені Кримінальним кодексом України?

4. Що таке склад злочину? Назвіть його елементи.

5. Назвіть обставини, що виключають злочинність діяння.

6. Які стадії здійснення злочину виділяє кримінальний закон?

7. Яке значення в кримінальному праві має добровільна відмова від доведення злочину до кінця?

8. Що таке злочинна співучасть, які форми вона має?

9. Що таке покарання? Яку мету воно має?

10. Яка система покарань встановлена кримінальним законом?

11. Які обставини пом'якшують, а які обтяжують покарання?

12. Які примусові заходи виховного характеру кримінальний закон застосовує до неповнолітнього, який вчинив злочин?

Дата добавления: 2014-10-31