Проблема істини в пізнанні

Історія цивілізації пройнята духом безкорисливих по­шуків істини. Багато мислителів, учених, митців присвячу­вали своє життя цим пошукам. Поняття «істина» людство поєднало з моральними поняттями «правда» і «щирість», завдяки чому істина і правда стали метою науки і мистецт­ва, ідеалом моральних спонук. Цінність істини неосяжна.

Істина — адекватна інформація про об'єкт (ним може бути і сам суб'єкт), отримана завдяки його чуттєвому чи інтелектуальному осяг­ненню або завдяки свідченню (повідомленню) про нього.

Найхарактернішою ознакою цієї інформації є її досто­вірність. Істина існує як певна духовна реальність в її ін­формаційному та ціннісному вимірах. Цінність знання ви­мірюється його істинністю. У ній виявляється зустрічна тотожність знання з предметом і предмета зі знанням. Ко­ли, наприклад, стверджують про людину як істинного пат­ріота, мають на думці особистість, яка чинить патріотично, на користь власної держави, народу.

Проблема істини була усвідомлена й сформульована ще в Давній Греції. Вже елеати й софісти піддали сумніву достовірність чуттєвих знань людини. Платон обстоював можливість знань лише про вічні та незмінні ідеї, вважаю­чи відомості про чуттєвий світ недостовірними. За переко­наннями Арістотеля, істина є відповідністю між певними твердженнями, судженнями, висловлюваннями і тим, про що у них ідеться. Звичайно, поняття «ціле число», «квант», «гравітація» не є ні хибними, ні істинними. Але певні твер­дження з використанням їх можуть бути істинними або хибними. Наприклад, із суджень «квант — одиниця вимі­ру маси тіла», «±1 є цілим числом», «гравітація — спосіб приготування їжі» перше і третє є хибними.

Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумін­ням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдсь­кі ідеї; Берклі й Мах — як комбінації (комплекси) відчут­тів; Гегель — як світовий розум, що розвивається. Матері­алістичні вчення тлумачать дійсність як об'єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.

Філософське розуміння світу

Оскільки істина не існує окремо від знання, тому, згаду­ючи про неї, людина має в думці істинне знання, виражене в поняттях, судженнях, теоріях та інших його формах. Вна­слідок однобічного сприйняття об'єкта, поспішних узагаль­нень, тлумачень віроЛднісного знання як достовірного або в результаті використання недосконалих пізнавальних за­собів виникає помилкове знання. Воно може бути фактич­ним (за змістом) і логічним (пов'язаним з некоректним рухом думки, з порушенням логічних правил). Помилко­ве знання є неминучим. Тому метою пізнання є виявлення та витіснення його зі сфери знання.

Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнан­ня як взаємодію та взаємозалежність об'єкта і суб'єкта, доводячи, що пізнання не є копіюванням об'єкта, існують й інші концепції.

Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узго­дженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в аде­кватності об'єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою.

Прихильники кореспондентної концепції істини ви­ходять з того, що твердження повинні відповідати зовніш­ній дійсності. Йдеться про твердження, що містять понят­тя, які відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»). Однак наука часто послуго­вується абстрактними поняттями, які відображають поняття і відношення, недоступні для безпосереднього сприймання органами відчуттів («спін», «валентність» тощо). У зв'яз­ку з цим прихильники кореспондентної концепції істини поділяють мову науки на мову споглядання, мову теорії та кореспондентну мову (мову інтерпретації). Завдяки вико­ристанню мови інтерпретації теоретичні поняття, які не піддаються безпосередньому спогляданню, інтерпретують­ся мовою споглядання, замінюються поняттями, що опису­ють відчуття.

Однак далеко не всі теоретичні поняття, твердження, які з них складаються, піддаються такій інтерпретації чи спрощенню до понять, що описують відчуття. Абстракції (особливо філософські категорії) не підвладні чуттєвості, спогляданню. Кореспондентна теорія є безсилою і щодо ви­значення істинності чи помилковості знання багатьох роз­ділів вищої математики.

Свого часу І. Кант переконував, що питання про приро­ду істини нерозривно пов'язане з питанням про критерій

Філософія пізнання (гносеологія)

(мірило) істини. Якщо прихильники когерентної концеп­ції шукають критерій істини в логічному доведені, а твор­ці кореспондентної концепції знаходять його в прямому спогляданні, то згідно з прагматистською концепцією іс­тини він полягає в її практичній корисності, ефективнос­ті. Тобто, істинність знань перевіряється успіхом у пев­ній діяльності. Наголошуючи на активній ролі суб'єкта, представники прагматизму пов'язують істину з практич­ною корисністю, вигодою, співвідносять її з діяльністю людини.

Із розумінням істини як процесу пов'язана проблема абсолютного та відносного в ній. За словами Г.-В.-Ф. Геге­ля, істину не можна розглядати як дану в готовому вигля­ді і сховану в кишені відкарбовану монету, адже пізнання весь час розвивається. Уточнюючи та поповнюючи знання, долаючи помилки, воно рухається від істин відносних до істин абсолютних.

Прикладом відносної істини є вчення античного філо­софа Демокріта про атоми — найдрібніші неподільні час­точки матерії, з яких складаються усі тіла. Люди вважали це вчення абсолютною істиною до кінця XIX ст., поки не було винайдено електрон, який входить до складу атому. Натепер відомо понад сто елементарних часток, хоча й ці відкриття не є межею розвитку знань про них.

У прадавні часи люди вважали, що Земля є площиною, оскільки далекі мандри були тоді неможливі ні землею, ні водою, а горизонт здавався певною досяжною межею. Для тих людей і для того часу те, що Земля є площиною, було абсолютною істиною. І це навіть можна довести за допо­могою математичних формул. Відомо, що кривизна нескін­ченно малої ділянки сфери прямує до нуля. А саме такою нескінченно малою ділянкою було місце проживання тих давніх людей порівняно з площею всієї Землі (або земної кулі). Але ця абсолютна істина виявилася помилковою, ко­ли вони стали мандрувати і землею, і морем, зрозумівши, що горизонт не є тією видимою межею, а Земля не є площиною.

Подібні приклади свідчать, що істина може бути абсо­лютною у конкретних просторових і часових межах. У пев­ний час вона може фігурувати і як помилкове знання. Завдяки цій своїй якості істина є відносною. Вона може змінюватися з відносної істини на абсолютну і навпаки.

Об'єкт пізнання (наприклад, держава) можна розгля­дати з точки зору загальних, сутнісних ознак, на відміну від конкретної держави, яка має притаманні тільки їй, іс­торично зумовлені ознаки. Це дає підстави для висновку,

Філософське розуміння світу

що загальне положення є істинним лише у конкретних просторових і часових межах, за якими воно як певна аб­солютна істина стає хибним знанням. Наприклад, судження про температуру води, за якої вона перетворюється на па­ру, дорівнює 100 °С, є істинним лише тоді, коли атмосфер­ний тиск становить 760 мм. ртутного стовпчика.

Отже, зв'язок істини з конкретними умовами місця й ча­су, з певною системою координат (точкою відліку) зумовлює її конкретність. А це означає, що істина завжди конкретна.

Дата добавления: 2014-10-31