Як ті самі задуми до протилежного ведуть

Розділ XXIV

Жак Аміо, великий милостинник Франції, оповів мені одного разу славну історію про одного з наших княжат (гадаю, нашим його можна назвати з цілковитим правом, хоча родом він чужинець). Як почалися наші чвари під час облоги Руана, князь дістав від королеви‑матері застереження, що на його життя готується замах; зокрема в листі зазначалося, хто саме має його вбити. Був то анжуйський, а може, менський шляхтич, який із цією метою учащав до княжого двору. Князь нікому не звірився про одержану засторогу. Але назавтра, гуляючи по горі святої Катерини, звідки обстрілювали Руан (ми його тоді облягали), у супроводі тамтого великого милостинника і ще одного біскупа, він угледів цього шляхтича, якого знав у вічі, і звелів його погукати. Скоро‑но той постав перед ним, князь (бачачи, як той блідне і тремтить, бо ж сумління мав чорне) сказав йому так: «Мостивий пане, ви здогадуєтесь, чому я вас позвав; це видко з вашого обличчя; нема чого переді мною критися, я знаю про все так докладно, що ви тільки погіршите справу, намагаючись відкрутитися. Ви добре знаєте те‑то й те‑то (тут він виклав найпотаємніші подробиці змови). Якщо вам дороге життя, викладіть мені без вагань усю правду про замах». Коли нетяга збагнув, що його піймано на гарячому (королеві все виказав один з його спільників), йому не зосталося нічого іншого, як скласти перед себе долоні й благати князя зглянутися; він уже лаштувався впасти до його ніг, але той утримав його, ведучи далі свою річ: «Устаньте, скажіть, чи я коли вас кривдив? Чи докучав комусь із ваших своєю ненавистю? Ще не минуло й трьох тижнів, як я вас знаю; яка падь на вас пала, що ви погодились зазіхати на моє життя?» Шляхтич пробелькотав, що жодної поважної причини він не мав – просто тяг руку за своєю партією; його переконали, ніби то річ боговгодна – в будь‑який спосіб згладити зі світу такого могутнього ворога їхньої віри. «Так ось, – підхопив князь, – я покажу вам, наскільки віра, яку я сповідую, людяніша за ту, яку ви маєте за свою. Ваша нараяла вбити мене, навіть не вислухавши, хоча я нічим не скривдив вас; а моя наказує пробачити вам, хоча доведено, що ви зголосилися погубити мене ні за що ні про що. Забирайтеся геть з‑перед очей моїх, щоб я вас більше не бачив; якщо маєте олію в голові, то, беручись до чогось, шукайте собі порадників серед людей чесніших, ніж досі».

Цезар Август, перебуваючи в Галлії, дістав звідомлення про те, що Люцій Цинна кує проти нього змову. Намисливши помститися, він призначив назавтра раду. Цілу ніч він не склеплював очей: не давали спокою думки, що йому доведеться стратити молодика з шанованого дому, сестринця великого Помпея. З болем душевним снував він тяжкі гадки. «Що ж воно виходить, – мовив він, – невже треба собі сказати: відпусти свого душогуба гуляти на волі, а сам живи у страхові та тривозі? Невже я маю дати йому піти безкарно, йому, хто важив на мою голову, яку я виніс цілою зі стількох горожанських воєн, зі стількох січ на суходолі та на морі? Невже я маю помилувати того, хто надумав мене не тільки забити, а й принести у жертву богам?» (Змовники ухвалили порішити його, коли він складатиме офіру.) Потім, трохи помовчавши, зачав ще голосніше докоряти самому собі: «Навіщо тобі жити, якщо стільком людям залежить на твоїй смерті? Чи ж настане коли кінець твоїй помсті та жорстокості? Чи ж варте твоє життя коштів, потрібних для його охорони?» Аж це, чуючи його голосіння, озвалася Лівія, його дружина: «А чи не могла б жона вділити тобі ради? Вчини, як лікарі: коли звичайні приписи не помагають, вони вдаються до засобів супротивної дії. Суворість досі тобі нічого не дала: Лепід ступив у слід Сальвідієнові, Мурена – Лепідові,

Цепіон – Мурені, Егнацій – Цепіонові. Спробуй, чи не вирятують тебе лагідність і поблажливість. Цинну висвідчили; пробач йому; далі він уже тобі не шкодитиме і буде живим пам'ятником твоєї слави». Август страх зрадів, що знайшов речника власної волі. Подякувавши малжонці й відмовившися збирати приятелів на раду, він наказав привести лише Цинну. Відтак спровадив усіх із палати, посадовивши Цинну, та й звернувся до нього так: «Передусім, Цинно, прошу тебе, вислухай спокійно і не перепиняй, я ще дам тобі час, аби ти міг відповісти. Ти знаєш, Цинно, що коли я полонив тебе у ворожому таборі, а ти ж не просто пристав до ворогів, ти був, сказати б, мій ворог із пупку, то все ж дарував тебе горлом, віддав тобі до рук усі твої статки і, нарешті, ущедрив тебе багатством і пишнотою, гідними того, щоби звитяжці, цілком слушно, заздрили звитяженому. Ти попросив у мене посади жерця, і я вволив твоє прохання, відмовивши іншим, чиї вітці билися пліч‑о‑пліч зі мною. І що ж? Після цих усіх щедрот із мого боку ти постановив мене забити». Коли Цинна у відповідь гукнув, що він не виношував такого лиходійства, Август зауважив: «Ти, Цинно, порушуєш свою обіцянку; ти ж бо запевняв мене, що моєї мови не перебиватимеш. Так, ти намислив мене забити певного дня і в певному місці, в певному товаристві й у певний спосіб». Бачачи, що Цинна геть приголомшений почутим і мовчить, не з огляду на їхню умову, а з гризоти, він додав: «Пощо ти так чиниш? Ти що, пнешся в цезарі? Бігме, кепські справи у річ‑посполитій, якщо я один тобі на заваді до цезарства! А ти ж не годен навіть відборонити статків свого дому і недавно програв позов у справі якогось вільновідпущеника! Що ж воно виходить? До чогось іншого у тебе не стає ні моці, ні влади, а важити на трон стає? Я його для тебе звільню, якщо окрім мене нема нікого, хто перешкоджав би твоїм сподіванням. Невже ти гадаєш, що Павло, Фабій, косси чи сервільяни стерплять тебе? Що з тобою примириться ціла лава лицарів, чиє шляхетство освячене не лише іменем, а й чеснотою?»

А закінчив свою довгу рацею (вона тривала понад дві години) Август ось як: «А тепер, Цинно, йди, я дарую тебе животом, тебе, здрайцю і батьковбивцю, як уже дарував, коли ми ворогували; але віднині між нами пануватиме приязнь. Спробуймо, хто з нас двох буде вірніший, я, що дарував тебе животом, чи ти, що дістав його з моїх рук?»

На цьому вони й розійшлися. Незабаром Август дав йому консулат, дорікнувши, що той не зважився сам про це попросити. Відтоді Цинна став його щирим приятелем і єдиним дідичем його маєтку. Після цієї пригоди, що приключилась Августові на сороковому році життя, більше не було жодної змови, ані замаху на нього: за свою поблажливість він дістав, сказати б, заслужену винагороду. Але зовсім не так усе обернулося для нашого князя: виявлена лагідність нічим йому не допомогла, і він попався у тенета зради. Ось яка підступна і ненадійна ця річ – людська обачність! Усупереч усім нашим замірам, постановам та осторогам доля завжди порядкує по‑своєму.

Ми кажемо, що лікар має легку руку, якщо доб'ється одужання. Так наче тільки його штука безсила утвердитися сама собою і має надто хисткі підвалини, щоб спиратися на власну силу! Так наче тільки вона потребує того, щоб їй давала підсобки фортуна! Моя думка про лікарську штуку щонайупередженіша, а може, щонайсправедливіша – це вже як на чий смак; дяка Богові, ми не можемо з собою нічого вдіяти. Тут я не такий, як інші; я гордую цією штукою завжди; але коли я хворий, то замість іти з нею на мирову, починаю ще більше її ненавидіти і боятися. Тим, хто напихає мене ліками, я відповідаю: хай вони бодай зачекають, поки до мене повернуться сили та здоров'я і я буду опірніший до ґвалту та небезпеки, пов'язаних із їхньою мікстурою. Я даю цілковиту волю природі: чи ж вона сама не має зубів та пазурів, аби принагідно захищатися від напасті й зберегти будову, розпад якої вона хоче відвести? Я побоююся, що замість підсобити їй (коли вона зітнеться у нещадимому двобої з недугою), ми, навпаки, спомагаємо не її саму, а її ворога і обтяжуємо її новим клопотом.

Так от, я кажу, що не лише в медицині, а й у решті куди надійніших штук фортуна задніх не пасе. Скажімо, поетичне натхнення, що пориває і заносить за хмари піїта, – хіба не можна приписати його щастю? Адже він і сам визнає, що перевищує його хист і снагу, адже він і сам відчуває, що воно на нього сходить і не залежить від нього. Промовці також зізнаються, що вони не владні над несподіваними поривами та злетами, які заводять їх набагато далі від первісного задуму. Так само і в малярстві: іноді з‑під пензля у маляра виходять творіння, що перевершують його задум, ба навіть хист, йому самому на подив. Надто ж видно, скільки у цих творах належить удачі, з гожості й краси, що виникли без усякого наміру і навіть без відома митця. Тямовитий читальник частенько відкриває у творах досконалість зовсім іншу, ніж та, що бачив і вклав у них сам автор, і наділяє їх багатшим змістом та образами.

Щодо військових дій, то тут ролю фортуни видно кожному. До наших розрахунків та ухвал домішується чимала дещиця щастя і талану. І це саме так! Наша мудрість тут мало чого варта. Що гостріший і пронозуватіший наш розум, то більше знаходить у собі немочі і сам собі віри не йме. Тут я Суллиної думки; коли розбираю глибше найблискучіші військові подвиги, то бачу (так мені здається), що ті, хто верховодить, вдаються до міркувань та розважань лише про людське око, покладаючись у найголовнішому на випадок, і часто‑густо у своїх діях вирішують іти напропале, всупереч здоровому глуздові. Їхні постанови, не раз ухвалені під впливом раптового піднесення, отухи чи дикого шалу, штовхали їх на вчинки, здавалося б, зовсім невиправдані й запалювали якоюсь відчайдушною відвагою. Недарма багато хто зі старожитніх верховод, намагаючись виправдати свої безрозумні накази, заявляли підлеглим, що їх до цього схиляє наслання звиш або якийсь знак чи провістя.

Ось чому коли нас гнітить і змушує вагатися наша незмога пізнати й обрати найліпшу ухвалу (кожну справу вскладнюють усілякі випадки та обставини), найпевніша річ (хай навіть інші міркування нас на це не підбивають) – піти на такі дії, які здаються найчеснішими і найсправедливішими. А якщо ми завше сумніваємося, який шлях найкоротший, то треба ступити на той, що найпряміший. Скажімо, в отих двох прикладах, що я навів, не підлягає сумніву, що гарніше і шляхетніше для того, хто зазнав зневаги, було пробачити, ніж учинити інакше. І якщо першому з них це вилізло боком, не слід винуватити в цьому його добрий рішенець; якби він пішов супротивним шляхом, то ще не знати, чи уник би загину, судженого йому долею; але ми знаємо напевно, що тоді б він не з'єднав собі слави за такий людяний учинок.

Ув історії ми бачимо чимало людей, що стикалися з такими клопотами; здебільшого вони намагалися вбезпечити себе від замахів та змов, удаючись до помсти і тортур; але серед них я бачу небагатьох, кому цей ярміс прислужився; згадати бодай долю цілої низки цезарів римських. Той, хто наражається на таку небезпеку, не повинен надто покладатися ні на свою силу, ні на обачність, адже так важко вберегтися від ворога, прикритого машкарою найщирішого приятеля, або звідати таємні бажання людей зі свого оточення! Тут не врятують ані наймана гвардія, ані мур особистих охоронців: той, хто нехтує власне життя, завжди може позбавити життя іншого. А безнастанна недовіра, що змушує державця підозрювати всіх і кожного, не може його не гнітити своїм страшним тягарем.

Ось чому Діон, попереджений, що Калліп шукає способу його вбити, відмовився повірити і сказав, що воліє радше померти, ніж животіти, остерігаючись не лише ворогів, а й приятелів. Олександер і собі довів таку готовність іще яскравішим і рішучішим чином. Сповіщений Парменіоновим листом, що Філіпп, його улюблений лікар, підкуплений Дарієвими грішми, заміряється його отруїти, він передав цього листа Філіппові й воднораз випив зілля, що той йому подав. Чи не показав він тим самим, що, як друзі хочуть згладити його зі світу, то він попускає їм так і вчинити? Ніхто не уславився такою звагою, як цей монарх. Але я не знаю в його житті іншого випадку, коли б він показав більшу притомність та звитяжнішу душевну красу.

Ті, хто радить княжатам кмітувати і гріхувати на кожного під приводом, що вони дбають про їхню безпеку, тільки наближають їхню ганьбу та загин, без ризику нічого путнього не зробити. Я знаю одного сподаря, на вдачу сміливця й одчайдуха, якого щодня з плигу збивають такими‑от порадами: хай він тримається якнайближче до своїх, ні у вік не сходиться зі своїми колишніми ворогами, не водиться ні з ким і ні в якому разі не довіряється дужчому, хоч би які обітниці від нього чув і хоч би як це вигідно було. Я знаю ще й іншого володаря, якому понад усякі сподівання усміхнулася доля завдяки тому, що він поклав зробити все навпаки.

Відвага, якою люди аж регнуть добути собі слави, об'явиться при нагоді однаково блискуче як у халаті, так і в риштунку, як у кабінеті, так і в полі, як з опущеною, так і з піднятою правицею. Ляклива та оглядна обережність є ворогом усіх високих замірів. Сципіон, прагнучи з'єднати собі Сифакса, покинув своє військо у Гишпанії, після підбиття ще остаточно не придушеній, і пустився до Африки на двох благеньких суденцях, щоб у ворожім краю віддатися до рук варварського царка, без гарантій, без заручників, здавшись лише на велич власного серця, на щасливу долю та на зорі своїх великих надій. Виявлена довіра зобов'язує до відповідної честі. Типі Лівій, XXII, 22.

У житті, сповненому амбіцій та подвигів, підозріливість треба тримати в шорах і не попускати їй: острах та недовіра будить і накликає злу волю. Найнедовірливіший із наших королів залагодив свої справи тим, що доброхітно вручив своє життя і волю до рук ворогів, виявивши їм цілковиту довіру, щоб і вони відповіли йому тим самим. Повсталим проти нього бунтівним легіонам Цезар протиставив лише владність свого обличчя та гордість мови; він так вірив у себе та в свою долю, що не побоявся віддатися до рук ворохобному і свавільному війську:

На дерновник він став непохитно,

Страх викликаючи, сам же

Безстрашний.

Лукан, V, 316

Звичайно, таку певність здатні проявити у всій щирості й простоті лише ті, хто зневажає як смерть, так і те найгірше, що може статися на смертній дорозі: якби у вирішальну хвилю вони подалися, завагалися, затремтіли, усе б димом догори пішло. Здатися на чиюсь ласку, довіритись комусь – чудовий спосіб завоювати серце та волю інших, якщо це робиться цілком не з‑під батога і під умовою, що ви довіряєте щиро й до кінця, принаймні, ваше чоло не захмарене тривогою. За мого дитинства один шляхтич, голова великого міста, став жертвою збунтованого і роз'ярілого люду. Аби придушити бучу в зародку, він постановив покинути цілком безпечне місце, де перебував, і піти до бунтівної юрби; це вийшло йому на зле, він наклав головою. Але помилка його полягала не так у тім, що він вийшов до юрби (як це звикле закидають його пам'яті), як в іншому: шляхтич обрав шлях поступливості та м'якості й хотів приборкати бурю, радше піддаючись їй, аніж підкоряючи її собі, радше просячи, аніж усовіщаючи. Я гадаю, що помірна суворість у поєднанні з твердою військовою владністю, належною його становищу та посаді, прислужилися б йому більше, принаймні допомогли б вибратися з халепи пристойніше й гідніше. Щоб юрба, це збурене страховисько, виявила людяність і лагідність, сподіватися годі. Куди легше їй можна навіяти шану та страх. Я дорікнув би йому й за те, що повзявши ухвалу (як на мене, радше сміливу, аніж зухвалу), кинутись отак, беззбройному, в хатній одежі, в бурхливе море ошалілих людей, він мав би до кінця лишатися рішучим і не виходити зі своєї ролі: натомість він, зустрівшись віч‑на‑віч із небезпекою, підупав духом і почав лабузитися, листом стелитися перед заколотниками. У голосі та в очах його з'явилися страх і благання. Крутячи та запобігаючи, він тільки роз'юшив тлум і нацькував його на себе.

На одній нараді ішлося про те, як найкраще підготуватися до загального огляду всіх родів військ (чим не зручна нагода для зведення порахунків – таємного і цілком безпечного). Було вже відомо, що від цього не здобріють деякі верховоди, яким випало в силу їхнього обов'язку виконувати свою ролю. Давалося розмаїті поради, як завжди у всіх складних справах немалої ваги, здатних мати серйозні наслідки. Я порадив насамперед не виказувати свого страху; хай командири сміливо, з піднесеною головою і ясним обличчям, займають свої місця серед солдатських шерег і замість домагатися, щоб вояки стояли наввипинки (до чого схилялася думка більшості), навпаки, через капітанів заохочують стріляти, віддаючи ясу начальству, і при цьому не щадити пороху. Цього вистачило для поблажливого ставлення до ненадійних корпусів, і відтоді між обома сторонами запанувала спасенна взаємна довіра.

На мій суд, шлях, на який ступив Юлій Цезар, найліпший. По‑перше, своєю лагідністю і доброзичливістю він спробував здобути любов навіть серед ворогів. Коли йому вносили у вуха вість про змову, він удовольнявся простою заявою, що для нього це не таємниця. Відповівши так, він зі шляхетною звагою, безбоязно і безтурботно очікував, як повернуться події, здаючись у всьому на ласку богів та долі. Так само він поводився і тоді, як його вбили.

Один чужинець базікав привселюдно, що міг би навчити Діонисія, сиракузького тирана, непомильно розпізнавати всі кови проти нього його підданців, якби той йому відсипав грошей. Діонисій, оповіщений про це, закликав його до себе і попросив просвітити його у штуці, конче потрібній для його безпеки. Чужинець відповів, що жодної штуки тут немає: хай тиран лише заплатить йому талант золота, а потім похваляється перед усіма, в який великий секрет його втаємничили. Цей фіґель припав Діонисієві до вподоби, і він звелів відрахувати прибульцеві шістсот талярів. Усі охоче вірили тирановим брехням: хіба дав би він незнайомцеві таку суму, не діставши від нього якоїсь дуже цінної науки. Завдяки такій забобонній вірі Діонисій тримав своїх ворогів у страху. Тим‑то мудро чинять державці, коли оприлюднюють внесені у їхні вуха остереження щодо замахів на їхнє життя; так вони утверджують віру, що все доводиться до його відома і що годі затіяти щось таке, про що зараз же не пронюхали б. Дук Атенський, зробившись тираном у Флоренції, накоїв силу дурниць, але найбільша з них полягала в тім, що, отримавши перші застереження про змову проти нього люду від самого її учасника Маттео ді Моро, він одразу велів його вбити, аби поховати цю вістку і не вийшло на яв, наче хтось у місті обурюється його справедливим владицтвом.

Пам'ятається, я читав колись історію про одного славного римлянина: рятуючись від тиранії тріумвірату, той безліч разів тікав від гонителів завдяки своєму неймовірному спритові. Одного разу кінний загін, якому доручено злапати його, мало не виявив його криївки в заростях, куди він зашився, проїхавши зовсім близько від неї; і тут, подумавши, як довго терпить він злигодні та лиха, рятуючись від цих безнастанних і запопадливих пошуків, збагнувши, як мало втіх обіцяє йому життя і наскільки краще було б раз і назавше покінчити з ним, ніж повсякчас ловити дрижаки, втікач сам погукав верхівців і відкрив їм свою схованку, охотою здавшись на їхню люту муку, аби звільнити їх і самого себе від подальших злигоднів. Стромляти шию у ворожий зашморг – лік, мабуть, занадто сильної дії, проте ліпше його зажити, ніж чекати у постійній тривозі лиха, на яке немає ради. Заходи безпеки, якими можна захищатися, дуже клопітні й непевні, тож‑бо ліпше набратися шляхетної відваги і приготуватися до всього, що може статися, черпаючи певну втіху в тім, що, може, не все ще втрачено.

Дата добавления: 2014-11-20