Про виховання дітей 1 страница

Розділ XXVI

Пані Діані де Фуа, графині де Ґюрсон

Я ніколи не бачив батька, який, хоч би його син був горбатий чи там шолудивий, не визнав би його через це за свого; не тому (якщо тільки він не засліплений батьківською любов'ю), щоб він не помічав цієї ґанджі, а тому, що це ж таки його кровинка! Так само я ліпше, ніж хтось інший, бачу, що ця моя базгранина – лише химери людини, яка надгризла колись у дитинстві лишень шкуринку науки і зберегла в пам'яті найзагальніше і вельми невиразне уявлення про її середину: трохи того, трохи того, а разом майже нічого, одне слово, з‑французька. Загалом беручи, я знаю, що таке медицина, правознавство, математичні дії, і так само приблизно знаю предмети кожної з цих наук. Зрештою також знаю, що науки загалом мають служити людям. Але залазити в їхні хащі, кусати собі нігті, гибіючи за Аристотелем, монархом новочасної науки, або заглиблюватися в якусь окрему царину я ніколи не намагався; і нема такої дисципліни, ази якої я міг би накреслити. Кожен учень середнього класу зуміє міркувати вченіше від мене; знань би моїх не стало, аби екзаменувати його бодай з першого завданого йому уроку. А якби мене все‑таки до цього змусили, я б, не маючи іншої ради, вибрав би з такого уроку, та ще й зовсім нездарно, якісь загальники, щоб на них перевірити, як він міркує, керуючись природженим здоровим глуздом: метода, незгірш чужа для наших школярів, ніж знов їхня – для мене.

Я не прочитав як слід жодної путньої книжки, опріч Плутарха та Сенеки, з яких черпаю, як данаїди[57], невпинно наповнюючись і виливаючи із себе всотане. Дещо потрапило звідти на цей папір, а так – майже нічого в мені не осіло.

Історія дає мені більший попас, так само й поезія, в якій я особливо кохаюся. Бо, за Клеантовими[58]словами, достоту, як голос, загнаний у тісний канал сурми, вихоплюється дужчим і пронизливішим, так, на мій суд, і думка, пробиваючись крізь численні поетичні ритми, вилітає з більшим імпетом і стрясає мене куди глибше. Що ж до моїх природжених здібностей (витвором яких є ці проби), то я відчуваю, що вони знемагають під тягарем цього задуму. Моя тяма і суд пробираються лише помацки, заточуючись, кульгаючи і шкопиртаючи; зайшовши навіть далі, ніж сподівався, я все‑таки не радію; я не перестаю бачити перед собою обрій, але якийсь млистий і невиразний, невловимий для мого ока. І хоч я збирався говорити вільно про все, що тільки спаде в голову, і використовувати при цьому лише власні природні дані, то, якщо мені трапляється, а це буває часто, знайти випадком у добрих авторів ті самі ідеї, які я намірявся викласти (так, власне, було із Плутарховими міркуваннями про силу уяви), то до мене починає доходити, який я сірий і кволий, неоковирний і тупий проти цих людей, і тоді мене огортає жаль до самого себе. Але воднораз я і втішаюся, що мої думки мають честь збігатися з їхніми помислами і що я, хоч і десь іззаду, а все ж тюпаю за ними, притакуючи їм. А ще я пишаюся, до чого вдатний не кожен, що бачу, яка прірва лежить між ними і мною. Тож‑бо попри все я гоню і далі свої химери, хоч би які хирляві та нікчемні вони були, у такій подобі, як вони законилися в моїй голові, не латаючи і не церуючи прогалин, які відслонило мені порівняння себе з вищезгаданими авторами. Треба мати міцні голінки, якщо хочеш іти пліч‑о‑пліч з ними. Дурноверхі сьогочасні писарчуки розцяцьковують сторінки своїх творів‑одноденок цілими уривками з античних авторів у надії добути цим собі слави, а допевняються протилежного. Кричуща різниця у блискові розуму робить їхню писанину такою тьмяною, млявою і незугарною, що вони більше на цьому втрачають, ніж виграють.

Тут є два протилежні підходи. Філософ Хрисипп тулив у свої книжки не лише уривки, а й цілі твори інших авторів, а до одної втелющив навіть Еврипідову Медею. Аполлодор[59]сказав, що як одвіяти з його книг усе, що чуже, то зостанеться чистий папір. Натомість ув Епікура у трьохсот залишених ним томах не знайдеш жодної цитати.

Якось мені довелося натрапити на один такий запозичений уривок. Я з позіхами гортав французький текст, безкровний, немічний, геть пустопорожній і безглуздий, словом, істинно французький. Аж це по довгім і нуднім порпанні напав на щось прегарне, мальовниче, пишне, знесене аж до хмар. Якби я брався туди узвозом положистим, довго і марудно, усе було б гаразд. Але контраст виявився таким різким і раптовим, що з перших слів я відчув, що злинаю до зовсім іншого світу. І безодня, з якої я вибрався, здалася мені такою глибокою і далекою, аж мені пропала охота знову спускатися туди. Якби якусь зі своїх розправ я приоздобив такою перлиною зі скарбів минувшини, це лишень вияскривило б нікчемність решти тексту.

Ганити в інших власні хиби, здається мені, так само не гріх, як ганити (що я теж роблю часто) чужі хиби в собі. Викривати їх треба всюди, викурюючи з усякого притулку. Отож я знаю, яке зухвальство з мого боку приміряти власне убозтво до крадених красот, намагатися зрівнятися з ними, не без кволого сподівання замазати очі своїм суддям. Моя ретельність винагородить брак натхнення та сили. При цьому я не фехтую з тими досвідченими герцівниками по‑справжньому, а тільки роблю принагідні випади, не сходжуся з ними сам на сам, а тільки злегка їх черкаю, не так карбую з ними крок, як пробую його поставити.

Якби я потрапив устигати за ними, то напевняка був би на висоті; бо я загаюся з ними завше в тім, у чому вони здаються найдужчими.

Натомість чинити так, як я бачу в інших, убиратися в чужу лицарію аж до самих пучок, мережити щось своє (а це легко в таких учених загальниках), уплітаючи тут і там мудрість старожитніх і привласнюючи її собі потаймиру: це мені здається чимось ницим і нечесним – передусім тому, що, не маючи нічого за душею, коштом чого можна б творити, вони пнуться видати чужий товар за свій; аби потім (яке глупство!) вдовольнятися тим, що таким ошуканством добилися хвали черні, ганьблячи себе в очах розумних людей, які тільки крутять носом на таку складену з лупу мозаїку; тимчасом як тільки їхня похвала чогось справді варта.

Щодо мене, то мені від такого просто з душі верне. Якщо я наводжу чужі слова, то лиш на те, щоб переконливіше висловити власну думку. Це не стосується центон[60], які наводяться саме як центони, а не щось інше. Замолоду я бачив між ними кілька скомпонованих вельми премудро, як‑от одна, оприлюднена під іменем такого собі Капілупа[61], не кажучи вже про центони старожитні. Справжні таланти здатні виявити себе однаковою мірою в такого роду творах, і в інших творах, як, скажімо, Ліпсій[62]у вченій і старанно укладеній збірці Політика.

Хай би там як, я хочу сказати: хоч би які були мої дурниці, я не збираюся їх приховувати, як не приховував би портрета самого себе, лисого і шпакуватого, бо маляр намалював не якесь там вродливе обличчя, а моє власне. Такі мої настрої і мої підходи; я подаю все так, як думаю, а не як думати належить. Моя мета – показати самого себе; може, завтра я буду інший, якщо якесь нове враження змінить мене. Тож я не вбачаю в собі такого поважного автора, щоб мені конче мали вірити, та й не прагну цього, відчуваючи, що надто погано освічений, аби навчати інших.

Одна читачка, яка ознайомилася з попереднім розділом, свого часу сказала мені, що треба було б трохи ширше зупинитися на вихованні дітей. Отож, пані, якби я мав більше знань у цій дисципліні, я не міг би їх краще застосувати, як зробити подарунок тому дрібняткові, яке наміряється незабаром живосилом видобутися на світ із вас (у вас надто гарна душа, щоб починати інакше, як із хлопчика). Адже спричинившись до вашого, пані, щасливого одруження, я маю якесь право прагнути величі та добробуту всього, що з нього постане. Я не кажу вже про те, що моє давнє бажання прислужитися вам, пані, зобов'язує мене зичити вам честі, добра й успіхів у всьому, що вас стосується. Але, сказати по щирості, я в тих матеріях мало що тямлю, знаю тільки одне: в царині людських знань ніщо не має такої ваги і не пов'язане з такими труднощами, як предмет виховання і навчання дітей. Узяти, приміром, рільництво: заходи для підготовки сівби добре відомі й легкі для проведення, як і сама сівба; але щойно посіяне зійде, виникає потреба в безлічі заходів та в подоланні багатьох труднощів, щоб його зростити. Так само і з людьми: невеликий клопіт їх посіяти, але скоро вони вродяться, настає час невисипущої праці, сповнений клопотів та тривог, як їх виростити і довести до розуму.

Нахили об'являються в дитячому віці так несміливо і невиразно, провісті такі непевні й оманливі, що важко скласти про них якусь тверду думку. Погляньте на Кимона, погляньте на Темістокла та на тисячі інших! Як вони міняються у дитинстві! У ведмедяток або цуциків виявляються їхні природні нахили; проте люди, улягаючи своїм звичкам, переконанням та законам, легко стають невпізнанними або маскуються. Тим часом вельми важко переробити те, що вкладено в людину самою природою. Ось чому, не знайшовши правильного шляху, люди тільки труд і час марнують, муштруючи дітей у тім, до чого в них нема кебети. Опинившись у такій скруті, треба завжди скеровувати їх до найкращого і найкориснішого і не дуже довіряти отим легковажним провістям та ознакам, які ми запримітили у поводженні дітей. Мені здається, що навіть Платон у своїй Республіці надавав їм занадто великої ваги.

Пані, наука – пишна оздоба і напрочуд корисне знаряддя, надто ж для осіб, так високо піднесених на щаблях фортуни, як оце ви. Справді‑бо, свого достеменного застосування вона не знаходить у руках людей ницих та підлих. Вона більше пишається, коли може надати свої засоби для ведення війни чи правування людом, з'єднання приязні чужого володаря чи його підданців, ніж тоді, коли хто шукає діалектичної аргументації чи хоче виграти позов у суді або прописати пігулки. Отож, пані, оскільки я гадаю, що, виховуючи дітей, ви не забудете і цих можливостей науки, бо ви самі скуштували її солодощів і походите з роду, славного нею (адже ще збереглися твори давніх графів де Фуа, ваших, пані, і вашого мужа предків, а ваш вуйко Франсуа де Кандаль працює вже в наші дні над створенням нових, які продовжать учену славу вашої родини на довгі віки), то я хочу висловити на порушену тему свою одним одну думку, суперечну повсюдному звичаєві; це й усе, чим я можу прислужитися вам у цій справі.

Роля педагога, якого ви призначите і від вибору якого залежать плоди виховання, передбачає багато інших завдань, але їх я не торкаюся, бо не зумію тут сказати нічого путнього. Що ж до питання, з якого я дозволю собі дати йому раду, то тут він також хай дослухається до мене лише тою мірою, якою вона здасться йому слушною.

Хлопця високого коліна навчають наукам не ради зиску (бо така мета нікчемна і не гідна ласки та фавору Муз, до того ж стосується інших і від інших залежить), а також не про людське око, а для того, щоб він почувався певніше, аби збагатив і прикрасив себе зсередини, радше прагнучи зробити з нього розвинену людину, ніж учену. Ось чому я волів би, щоб йому якнайстаранніше вибрали вихователя, який був би головатий з природи, а не просто мав туго натоптану голову, який би відзначався і тим і тим, але зацністю та розумом ще більше, ніж голою вченістю, і хай, виконуючи свої обов'язки, він застосовує новий спосіб навчання.

Зазвичай нам лиш невпинно кричать у вуха, дослівно вливають у нас знання, мов крізь лійку, а наше завдання тільки повторювати те, що почуємо. Тож‑бо я хотів би, щоб вихователь поправив цю методу і щоб від самого початку згідно з нахилами душі, яку йому припоручено, заходився прищеплювати самостійність, давати йому куштувати речі на смак, вибирати і розрізняти їх, коли показуючи йому шлях, а коли даючи змогу шукати шлях самому.

Я не бажаю, щоб вихователь говорив усе сам і сам усім орудував; хай він також вислухає свого учня. Сократ, а після нього Аркесилай спершу давали висловлюватися учням, а вже потім говорили самі. Часто авторитет наставників стримує і позбавляє сміливості учнів. Цицерон, Про природу богів, І, 5.

Хай він пускає учня трюхикати перед собою, аби могти оцінити його крок і вирішити, наскільки йому самому треба стримуватися, аби пристосуватися до його сили. Не дбаючи про таку домірність, ми можемо все зіпсувати; вміти її визначити і розумно витримувати – це, як на мене, одне з найважчих завдань. Уміння опуститися до дитячих понять і керувати ними – прикмета великої і дуже сильної душі. Сам я певніше і твердіше крокую під гору, ніж з гори.

Якщо наставники, як у нас заведено, навчають, ведучи той самий урок і дотримуючись того самого плану, цілу купу умів, таких відмінних своїми здібностями та підготовкою, то чи ж дивина, що в усьому тлумі трапляються заледве двоє чи троє дітей, здатних щось узяти для себе з їхньої науки.

Хай вихователь вимагає від учня не лише слів вивченого матеріалу, а також і його сенсу та змісту його і судить про принесену користь за свідченням не його пам'яті, а його життя. Те, чого він навчає, хай він покаже йому в сотні підходів, застосованих до сотні розмаїтих предметів, аби переконатися, чи добре учень сприйняв і засвоїв матеріал, і оцінити його успіхи за платонівською педагогічною методою. Якщо хто вертає їжу в такому вигляді, як спожив, це свідчить про її нестравність і грубість. Шлунок не впорався, якщо ґрунтовно не переробив як маси, так і форми того, що він мусив перетравити.

Наша душа керується лише чужим авторитетом, спутана і заполонена чужими настановами, зневолена й уярмлена прикладом інших. Нас так засупонено в шлейки, аж нам уже не хист ходити вільно; сила наша і свобода пропали: їм зроду не позбутися опіки. Сенека, Листи, 33. Я близько знав у Пізі одного достойного мужа, який так шанував Аристотеля, що головним догматом його віри було: «Пробою і мірою слушності всіх понять і будь‑якої істини є згода з Аристотелевою наукою; поза нею все лише химера та бридня, бо він усе зглибив і все передбачив». Це його твердження, зіткнувшись зі своїм аж надто вже узвичаєним антидотом, стало причиною великого непорозуміння з римською інквізицією, і втекло багато води, поки він викрутився з цієї халепи.

Хай учитель радить вихованцеві усе в голові просіювати крізь сито; хай нічого не втокмачує йому, спираючись на свій авторитет і знання. Хай не перетворюються на догмат Аристотелеві засади чи там максими стоїків або епікурейців; краще йому викласти різні погляди; а учень, як зможе, зробить свій вибір; а ні, то хай залишається з сумнівами. Тільки дурні впевнені й рішучі.

Не менше, ніж знання, мене втішає сумнів.

Данте, Пекло, XI, 93

Якщо учень осягне думки Ксенофонта і Платона власним розумом, вони вже будуть не їхньою власністю, а його. Хто сліпо йде за іншим, той іде за нічим; він нічого не знайде, бо нічого й не шукає. А ми не під царем; хай кожен сам собою управляє. Стека, Листи, 33. Хай, принаймні, знає, що він знає. Він повинен пройнятися духом цих любомудрів, а не повторювати їхні сентенції. А потім при бажанні хай сміливо забуває, звідки їх узяв, але хай уміє міцно їх засвоїти. Істина та умовивід – то спільне добро всіх і не більше належить тому, хто їх висловив раніше, ніж тому, хто – пізніше, потім. Те‑то й те‑то сказане так само у Платановому дусі, як і в моєму, оскільки він і я розуміємо і бачимо його однаково. Бджоли перелітають із квітки на квітку, аби робити з них мед, що належить їм; це вже не тим'ян і не материнка. Так само й учень нехай переробить і стопить водно запозичене в інших, перетворивши його на власний твір, тобто на свій суд. Виховання, праця та наука має на меті сформувати його. Хай він приховує, чим собі підсобив, і появляє лише те, що сам з усього зробив. Дерії та позичальники виставляють напоказ свої палаци і здобутки, а не те, що вони злупили з інших. Так само ви не бачите базаринок і почесток, піднесених радці трибуналу; ви бачите лишень, як шанують і віншують його самого та його родину. Ніхто не оприлюднює своїх прибутків, але всяк хвалиться своєю маєтністю.

Який зиск із нашої науки? Ми повинні стати кращими й розумнішими.

То розум, твердить Епіхарм[63], усе бачить і чує, то він з усього користає, він діє і панує; решта все сліпе, глухе й бездушне. Звісно, ми робимо його послужливим і полохливим через те, що не даємо йому чинити, як мовиться, своїм богом.

Хто коли‑небудь спитав учня, якої він думки про риторику чи граматику або про якусь Цицеронову сентенцію? Їх утовкмачують нам у голову вже готовенькими, уподібнюючись до якихось оракулів, в яких літери та склади і становлять саму сутність. Знати напам'ять ще не означає знати; це означає – лише держати в голові те, що в неї покладено на схов. Якщо хто знає що направду, то розпоряджається ним, не озираючись на задні колеса, не звертаючи погляду на книжку. Жалюгідна вченість – ученість чисто книжна! Гадаю, вона має правити – як радить Платон – за оздобу, а не за підмурок; незламність духу, вірність даному слову, щирість – ось правдива філософія; а науки, спрямовані на щось інше, тільки шарило.

Хотів би я знати, чи Палюель або Помпей, оті пречудові танцюри сьогодення, навчили б нас своїм скокам, лише проробляючи їх перед нами і не змушуючи нас рухатися? А тим часом оті недолугі вчителі збираються розвивати наш розум, не розбуркуючи його. Хто може навчити правувати конем, владати списом, лютнею або голосом без усякого вишколу, або навчити добре міркувати і добре мовити, не вправляючись ні в красномовстві, ні в розправах? Бігме, у добрій науці все, що впадає нам до віч, може правити за вчену книжку: витівка пахолка, глупота джури, балачки бенкетарів – усе це пожива для розуму.

Особливо тут корисне спілкування з людьми та відвідання чужинецьких земель: не на те, аби звичаєм нашої шляхти привозити з них лишень відомості, скільки кроків завдовжки Санта Ротонда або в яких пишних підштанках ходить їмосць Лівія, чи, подібно до інших, наскільки на якійсь старій руїні лик Нерона довший чи ширший від його подоби на тій чи тій медалі; а на те, щоб перебрати в них дух народів і їхні звичаї та щоб немовби вигострювати і шліфувати власний мозок об чужий. Я хотів би, щоб нашого вихованця починали отак возити з малого малку і насамперед, – аби одним пострілом двох зайців убити, – до країв, чия мова найдальша від нашої, бо ж як не наламати язика заздалегоди, пізніше йому важко до неї призвичаїтися.

Недарма кажуть, що негаразд плекати дитятко під опікою отця‑неньки. Вроджена любов робить їх м'якими і слабкими, навіть найрозважливіших. Вони не годні ані картати за переступи, ані допускати, аби дитя виховувалося по‑спартанському, як годилося б, і наражалося на певні небезпеки. Вони не можуть попустити, щоб син вертався спітнілий та закурений з якихось управ, пив гаряче чи холодне, або бачити його на норовистому коні, чи зі шпадою у герці з досвідченим фехтувальником, чи уперше взятою до рук аркебузою. Іншої ради нема: хто хоче виховати сина людиною в цілковитому розумінні, не може панькати його в замолоду; часто, хоч‑не‑хоч, треба діяти за приписом медицини:

Під голим небом хай у тривогах він

Життя проводить.

Горацій, Оди, III, 2, 5

Пер. Андрія Содомори

Замало гартувати душу, треба ще загартувати й м'язи. Душа була б надто обтяжена клопотами, якби не знайшла підсобки; на неї тоді лягає надсильний тягар, бо вона несе його за двох. Я знаю, як непереливки моїй душі в товаристві занадто ніжного та вразливого тіла, яке так дається їй узнаки, і, читаючи книжку, я часто помічаю, як те, що в них виставляється за велич душі та вольовий гарт, куди більше залежить від товстої шкіри та широкої кості.

Я бачив людей, чоловіків, жінок та дітей, змалечку вихованих так, що для них удар кийком означав менше, як для мене щиголь; діставши в шкуру, вони навіть не поморщаться. Коли атлети у витривалості змагаються з філософами, то тут дається взнаки більше гарт м'язів, ніж гарт душі. Навичка перетерплювати працю в поті чола – це навичка перетерплювати біль: праця гартує чутливість до болю. Цицерон, Тускуланські розмови, II, 15. Вихованця треба піддати мозольним трудам суворих управ, аби привчити до викручування членів, штрикань, припікань залізом, словом, до ув'язнення і тортур. А що ж? На таке він також може наразитися, адже бувають часи, коли воно загрожує як злому, так і доброму, прикладів не бракує! Хто зневажає закони, той найпоряднішим людям загрожує хлостою і мотузом.

Ба більше, приявність батьків підриває і вчительський авторитет, який має бути незаперечний. До цього треба додати, що пошана, якою молодик тішиться у домівників, усвідомлення багатства та потуги свого роду – це все, на мою думку, неабиякі перешкоди в юному віці.

У життєвій школі спілкування з людьми я не раз примічав одну ваду: замість намагатися пізнати іншого, ми все влаштовуємо так, щоб самим похизуватися, і більше дбаємо про те, аби виставити на продаж власний товар, аніж купити для себе новий. Мовчанка та скромність – це прикмети вельми пожиточні у громаді. Треба вимуштрувати хлопця так, щоб він був ощадний і стриманий, користаючи зі своєї науки, як її вже набуде; щоб не переймався дурницями та нісенітницями, висловленими при ньому: адже неґречно і нечемно відпихати все, що нам не до мислі. Хай він спокійно ставиться до того, що його хтось поправляє, і не ганить іншого за те, чого сам воліє не чинити; так само хай не стає цапки проти того, що в нас – річ світова. Мудрим можна буть без чвані і пихи. Сенека, Листи, 113. Хай уникає повчальних і непристойних манер, дитинної амбіції виокремитися і здатися розумнішим за інших, а також пошуків слави у лайці та претензії на нове слово. Тільки великі поети можуть дозволяти собі вільнощі у своїй штуці – так само єдино великі й високі душі можуть ставити себе вище за те, що заведено. Якщо Сократ чи Аристипп учинили щось проти звичаїв та усталених засад, не думай, що й тобі це вільно. Такі вільнощі вони заслужили своїми великими і боговитими прикметами. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Хай вихованця навчать заходити в суперечку чи розмову, лише коли йому зустрінеться гідний суперник; у такому разі хай він не вдається до всіх аргументів, які можуть йому прислужитися, а лише до найсильнішого з них. Треба його навчити добирати і відсіювати доводи, а також не забувати у диспуті про його мету, а отже, й стрункість. Особливо хай привчать його, щоб умів програвати і складати зброю перед істиною, щойно він її постереже, байдуже, об'явилася вона його супротивникові чи сяйнула йому самому. Адже він не сходить на катедру, щоб виголошувати завчену лекцію; так само не зобов'язаний він обстоювати те, що йому здається неслушним. Він також і не з тих, хто за готівку продає право признатися до своєї вини і спокутувати її. Не змушує його жодна конечність обстоювати і боронити все, що йому велено і приписано. Цицерон, Академічні питання, І, 41.

Якщо його вихователь сповідуватиме такі лихі погляди, він виховає свого учня вірним, прихильним і мужнім служником свого володаря; але й остудить у ньому бажання бути прихильним до нього інакше, ніж з уваги на суспільну повинність. Окрім інших болячок, які допікають нашій свободі з узяттям на себе інших особливих зобов'язань, думка найнятої і купленої людини або не така щира і вільна, або може стягнути на неї закиди в зухвальстві і невдячності. Щирий дворак не може мати ані права, ані бажання говорити про свого пана інакше, як тільки прихильно; адже той серед тисяч підданців вибрав його, аби тримати при собі і годувати власною рукою. Ця ласка і ця вигода, природно, витравляють із нього щирість і засліплюють його. Тим‑то ми бачимо, що мова цих людей зазвичай різниться від того, що говорять люди іншого стану, і не будить великої довіри, коли перекидаються на цю тему.

Хай сумління та цнота променіють у словах нашого молодика і хай лише розум буде йому за провідника.

Хай йому прищеплюють те, що визнати огріх, помічений у своїх висловлюваннях, навіть як його не зауважив ніхто, окрім нього, свідчить про його розум та щирість, а це головне, до чого він повинен прагнути; що впиратися у своїх заблудах і чіплятися за них – примітивні бзики, притаманні всім ницим душам; зате схаменутися і поправитися, облишити боронити неправе діло в розпал суперечки – прикмети рідкісні, цінні й гідні філософа.

А ще його слід навчити, аби в товаристві він спостерігав за всіма; адже я помічаю, що на найвищих стільцях зазвичай сидять люди найнедолугіші і що доля ущедряє своєю ласкою не за розумом. Не раз я був свідком: коли на покуті балакали про красу гобелену чи смак мальвазії, пробчували багато дотепного з того, що лунало на сірому кінці. Хай він усвідомить, чого вартий усяк: воляр, муляр, мандрівець; треба скористатися з усього і взяти від кожного те, чим він може похвалитися, – у господарстві придасться все; навіть глупота і чужі хиби можуть бути за науку. Зважуючи манери і поводження кожного, він розбуркає в собі охоту наслідувати добряг і зневажати нікчем.

Хай наставник прищепить його уму шляхетну цікавість; хай вихованець розпитується про все, що тільки спіткає незвичного довкола себе, хай придивляється до всього; будинок, водограй, людина, давнє бойовище, місце, де ступала нога Цезаря чи Карла Великого;

Де земля льодом кріпне, де аж репає з жару

І де вітер жене твій парус додому.

Проперцій, IV, З, 39

Хай він довідується про звичаї, могуть та укладені спілки того чи того князя: це все речі прецікаві й страх корисні.

Зрозуміло, у те спілкування з людьми треба включити, і то насамперед, тих, хто живе лише у пам'яті книжок. Хай молодик за посередництвом історії заглибиться у великі душі найблискучіших віків. Хтось скаже, що це марна трата часу, зате інший побачить у цьому неабияку користь. За Платоном, тільки цю науку й шанували лакедемоняни. Яким пожиточним стане для нього читання Життєписів нашого Плутарха! Але хай мій наставник не спускає з очей кінцевої мети своєї місії: нехай він утовкмачує учневі в помку не так дату руйнування Картагени, як звичаї Ганнібала та Сципіона; не так те, де упокоївся Марцелл, як те, чому саме на такий кінець він зовсім не заслуговував! Хай він знайомить його не так із подіями, як із думками про них. Це, як на мене, з усіх предметів саме той, який наші уми міряють найрозмаїтішими мірками. Скажімо, у Тита Лівія я вичитав сотні речей, яких хтось інший не вичитав; Плутарх вичитав ще сто, окрім тих, що вичитав я, і, може, окрім тих, що вклав у свої твори. Для одних це суто граматична вправа, для інших анатомія філософії, з допомогою якої ми засягаємо в найтемніші закамарки нашої істоти. У Плутарха є чимало вичерпних розправ, гідних того, щоб їх собі запозичити; адже, як на мене, це достеменний майстер у своєму ремеслі; але є в нього й тисячі інших місць, яких він лише ледь торкається: ось, показує він пальцем, куди нам слід іти, якщо матимемо охоту; іноді, в чомусь найживотрепетнішому, він обмежується лише натяком. Треба ті місця вихоплювати звідтам і повиставляти напоказ. Так, скажімо, репліка про те, що азійці служили одному панові тому, бо не вміли вимовити одного‑однісінького складу ні, – ці слова, можливо, дали Ла Боесі[64]тему та привід для написання Рабства зі своєї волі. Так само іноді він вилущує з життя якоїсь людини один дрібний учинок чи слово, варті цілої розправи. Шкода, що люди такого великого розуму так люблять стислість: звісно, їхня слава на цьому виграє, але ми втрачаємо. Плутарх воліє, щоб ми величали його за розум, а не за знання; він воліє залишати нас у голоді, аніж у переситі. Він знає, що навіть у добрих речах можна набалакати чимало зайвого і що Олександрит цілком слушно закинув тому, хто виголошував перед ефорами дотепну, але задовгу промову: «О чужоземцю, ти говориш те, що треба, але не так, як треба». Хто худий тілом, затушковується по саме нікуди; хто вбогий думкою, дметься словами.

Обертаючись у світі, людський розум набуває благословенної ясності. Всі ми схильні замикатися та поринати в себе і бачимо не далі свого носа. У Сократа якось запитали, звідки він, і почули у відповідь не: «З Атен», а: «Зі світу». Він, чий ум був ширший і гостріший від нашого, увесь світ сприймав як рідне місто й обдаровував своїми знаннями, спілкуванням та прихильністю весь рід людський: не так, як ми, бачачи лиш те, що тичеться до нас самих. Коли в моєму селі вимерзає винна лоза, панотчик пояснює це гнівом Господнім проти роду людського і гадає, ніби людожерів на тому кінці світу напала фолікулярна ангіна. Хто, дивлячись на наші горожанські війни, не гукне: все пішло шкереберть, не за горами день Страшного суду! – забуваючи, що бували ще страшніші лихоліття і що десять тисяч країн світу сієї хвилі гараздують? Я ж, споглядаючи нашу сваволю та безкарність, дивуюся, що вони ще м'яко і лагідно виявляються. Кого по голові тне град, тому здається, буцімто по всій півкулі лютують хвища та буря. Один савоєць вирік: якби отой дурило, король французький, умів розпоряджатися, то, може, став би маршалком у мого дука. Савоєць не міг собі уявити чогось величнішого за власного пана! Самі про це не здогадуючись, у такій самій омані перебуваємо і ми, а вона, ця омана, вельми шкідлива і таїть у собі цілу купу наслідків. Але хто собі уявить, як на мальовидлі, великий образ матінки‑природи, у всьому її маєстаті, хто вичитає в її ликові безконечно мінливі й розмаїті риси, хто узріє у ній себе, ба не тільки себе, а й ціле королівство, нібито цяточку, пришпилену тонесеньким гострячком, той здатний бачити речі в їхніх справжніх розмірах.

Цей великий світ, на думку багатьох мудреців, ще й множинний, бо вони мають його лише за одну з відмін усього роду, – ось верцадло, в яке треба вдивлятися, аби добре пізнати самих себе. Отож я прагну, аби це була книжка для мого учня. Сила‑силенна розмаїтих характерів, сект, міркувань, переконань, законів та звичаїв – усе навчає нас розумно судити про власні й наламує наш розум розуміти свою недосконалість і природну неміч, а це наука аж ніяк не благенька. Численні струси та круті зміни у громадському житті навчають нас не вельми пишатися собою. Стільки імен, стільки звитяг та підбоїв, похованих у забутті, у смішному світлі виставляють наші сподівання увічнити своє ймення захопленням у полон десяти комонників чи здобуттям курника, покликаного бути знаним опісля тільки своїм падінням! Розкіш та пишнота стількох урочистостей в інших державах, гордовитість і пиха стількох монархів та дворів гартують наш зір, аби його не засліпив блиск наших. Стільки мільйонів людей, похованих перед нами, додає нам духу не боятися віднайти таке добірне товариство на тому світі. Так і з усім іншим.

Дата добавления: 2014-11-20