Входження Закарпаття до складу Чехо-Словаччини. 2 страница

Західноукраїнське населення з надією на краще зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами. До того ж поляки, відступаючи під тиском німецьких і радянських військ, часто зривали свою злість на цивільному українському населенні, не зупиняючись перед убивствами мирних жителів. Звичайним явищем було знищення охороною польських тюрем в'язнів-українців.

В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Слід зауважити також, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами. Значну роль у формуванні образу радянського солдата як визволителя відігравало й тривале польсько-українське протистояння на західноукраїнських землях.

Що ж до польського населення Галичини та Волині, то воно вороже зустріло прихід Червоної армії, розцінивши його як «удар у спину». Воно було переконане, що на той час можливості боротьби польської держави з нацистами ще не були вичерпані.

Для узаконення радянського режиму у Львові 22 жовтня під пильним контролем нових властей було проведено вибори до Народних зборів. Хоча формально вибори відбувалися на засадах загального прямого виборчого права, вони провадилися за офіційним безальтернативним списком кандидатів. Наприкінці жовтня Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, які ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

Включення до складу СРСР Північної Буковини і придунайських українських земель.

У червні 1940 р. уряд СРСР зажадав від Румунії очищення від її військ Бессарабії, а також частини Північної Буковини, де проживало переважно українське населення. Не маючи підтримки від Німеччини, уряд Румунії віддав своїм військам наказ залишити вказані в ультиматумі території. Там була встановлена радянська влада. Північна Буковина і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР. Законодавче закріплення нових територій у складі Радянського Союзу відбулося шляхом створення нової союзної республіки — Молдавської РСР і поділу території Бессарабії між Молдавською та Українською РСР. До складу Молдавії увійшла також частина українських історичних земель Придністров'я, де ще в 1924 р. у складі УСРР була утворена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.

Радянізація західних областей України.

Включивши західноукраїнські землі до складу СРСР, сталінське керівництво розгорнуло політику їх радянізації. Була ліквідована стара система управління і впроваджувалася нова, радянська. По-ляків-чиновників заступили новоприбулі службовці. Це були відряджені з України працівники партійного, державного чи господарського апарату, здебільшого малоосвічені, малокваліфіковані виконавці, які не знали української мови, звичаїв місцевого населення. До участі в керівних органах допускалися й поодинокі члени Компартії Західної України.

Деякі заходи нових властей дістали у краї схвалення. Національна інтелігенція вітала розширення мережі українських шкіл, українізацію вищої освіти. Львівський університет ім. Яна Кази-мира було перейменовано на ім. Івана Франка. Львівський оперний театр був українізований і перейменований в Театр опери і балету ім. Івана Франка. Відкривалися нові українські газети.

Вводилося безплатне медичне обслуговування. Це особливо імпонувало сільському населенню, яке здебільшого взагалі не знало, що таке стаціонарна медична допомога. Симпатії до нової влади збереглися навіть попри її наміри здійснити докорінну ломку старих, заснованих на приватній власності, економічних структур. Річ у тому, що спершу перетворення в економіці мало торкалися інтересів українського населення, бо промисловість, торгівля і велике землеволодіння перебували в основному в руках поляків чи євреїв. Однак після націоналізації близько 2 тис. промислових підприємств, переважна кількість яких були середніми і дрібними, різко знизилась їхня ефективність, що негативно позначилося на становищі більшості населення. Подібні процеси відбувались і на селі. Поміщиків і заможних селян позбавляли землі, реманенту, худоби. Попервах було оголошено, що все це перейде найбіднішим селянам - переважно українцям, проте з часом у краї розгорнулася примусова колективізація, яка позбавляла селян не лише виділеного радянською владою, а й нажитого батьками та дідами.

Нові власті принесли в Західну Україну жорстокий політичний терор. Органами НКВС були розгромлені всі політичні партії і громадські об'єднання, у тому числі особливо шановані населенням «Просвіти». їхніх керівників та значну кількість членів оголосили «ворогами народу» й ув'язнили. Арешту підлягали власники фабрик і заводів, адвокатських контор, банків, кооперативних об'єднань, чиновники, священики, відставні офіцери, крупні, а часто й середні землевласники й усі ті, кого режим вважав «куркулями». Серед заарештованих було багато студентів, учнів-старшокласників, учителів, представників інших категорій місцевої інтелігенції. Без пред'явлення звинувачень, без слідства й суду їх тримали у переповнених в'язницях, а потім вагонами для худоби разом із членами сімей переправляли до східних районів СРСР.

Інколи розправам надавали видимість законності. Робилося це переважно для того, щоб залякати населення, зламати його опір. Наприклад, у січні 1941 р. у Львові НКВС організував гучний процес над 59 членами ОУН. Підсудними на цьому процесі були в основному студенти та учні, наймолодша серед яких - 15-літня дівчина. Лише один із підсудних не витримав тортур і дав свідчення проти товаришів. Після триденного процесу 42 особи, у тому числі 11 дівчат, були засуджені до смертної кари, інші - до десятилітнього ув'язнення.

Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні в 1939-1941 рр. було ув'язнено понад 10 % населення краю. Найчастіше жертвами розправ ставали поляки, але подібна доля спіткала й сотні тисяч українців.

Об'єднання всіх українських земель у складі УРСР мало, без сумніву, велике позитивне значення. Вперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в межах однієї держави. Але принесений на багнетах Червоної армії репресивний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції в Радянський Союз, а у творенні незалежної соборної української держави.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Окупація України військами Німеччини та ї союзниками.

Мета: Ознайомити учнів з окупацією України військами Німеччини та ї союзниками, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. Яким був зміст радянсько-німецького пакту про ненапад і таємного додаткового протоколу до нього?

2. Як змінилися кордони СРСР у 1939-1940 рр.?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Напад фашистської Німеччини на СРСР.

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Початок війни був для СРСР украй несприятливий. Вже першого дня на радянських аеродромах було знищено понад 1200 бойових літаків. Війська втратили прикриття з повітря. Противник бомбардував мости, залізничні вузли, знищував склади боєприпасів, пального і продовольства, які були зосереджені в прикордонній смузі. Німецькі війська забезпечили собі значну перевагу.Тиждень, з 23 по 29 червня, в районі Луцьк-Броди-Рівне-Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни, в якій з обох сторін брали участь близько 2 тис. бойових машин. Радянські танкісти зазнали в ній величезних втрат.

Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько-фашистські війська прорвали оборону Швденно-Західного фронту і 7 липня почали наступ до Києва.

Але в хаосі початкового етапу війни бійці Червоної армії не мали змоги виконати свого військового обов'язку. Не вистачало навіть гвинтівок. Було чимало випадків, коли деморалізовані командири великих з'єднань втрачали контроль над подіями і навіть кидали війська напризволяще. Все це призвело до величезних втрат. До середини липня Південно-Західний фронт втратив 2648 танків з 4200. В авіаційних частинах до 11 липня залишалося всього 249 літаків.

Причини невдач Червоної армії.

Кращі військові кадри Червоної армії були репресовані, про що добре знало німецьке командування. В армії не заохочувалась ініціатива командирів, а це породжувало схильність до шаблонів, застарілих схем. Бойова підготовка у військах була дуже низька. Якістю радянська військова техніка та озброєння поступалися німецьким, хоча кількісно їх переважали. Переозброєння відбувалося повільно. Сталін не вірив фактам, котрі свідчили про підготовку Німеччини до вторгнення. Коли ж стало ясно, що війна неминуча, з'явилася директива про приведення військ до бойової готовності. Але у військах цей наказ одержали тоді, коли війна вже почалася.

У розташуванні військ усередині округів було багато недоліків та помилок, скориставшись якими німці у перші дні війни здійснили глибокі прориви й оточили великі радянські з'єднання. Суттєвим прорахунком був демонтаж інженерних оборонних споруд на радянсько-польському кордоні, котрі з вересня 1939 р. опинилися в тилу Червоної армії. Сталінське керівництво фактично дезорієнтувало населення країни й армію.

Режим воєнного стану.

Прагнучи утримати країну під контролем, сталінське керівництво запровадило в ряді районів СРСР воєнний стан, відповідно до якого військові власті дістали надзвичайні повноваження. Практично всі справи, зокрема й ті, що не стосувалися питань оборони, громадського порядку і державної безпеки, передавалися до воєнних трибуналів.

Мобілізаційні заходи 1941 р.

3 початком вторгнення нацистських військ керівництво СРСР закликало населення до всенародного опору загарбникам. Ця війна була для більшості радянських людей Великою Вітчизняною війною, тобто справедливою, визвольною. Відповідно до директив створеного 30 червня 1941 р. Державного комітету оборони (ДКО), який перебрав на себе всю повноту влади в Радянському Союзі, йшла мобілізація засобів і ресурсів в Україні. Протягом перших трьох місяців війни з областей України до армії і флоту було мобілізовано 2 млн чоловік. Понад 2 млн чол. працювало на будівництві оборонних споруд. З числа добровольців формувалися загони народного ополчення та винищувальні батальйони. Одночасно здійснювалася перебудова народного господарства на воєнний лад.

Був збільшений робочий день, скасовувалися чергові й додаткові відпустки, вводилися обов'язкові понаднормові роботи. На виробництво озброєння, боєприпасів, військового обладнання переводилися машинобудівні заводи України.

Евакуація.

Раду з евакуації, організовану ЦК ВКП(б) і Раднаркомом СРСР, очолив перший секретар ВЦРПС М. Шверник. В Україні евакуацією керувала комісія на чолі із заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. На схід виїхало понад 3,8 млн робітників, селян і службовців. На нових місцях вони включалися в роботу на оборонних підприємствах, у сільському господарстві, в установах.

До східних областей РРФСР, середньоазіатських республік було евакуйовано понад 550 підприємств, майно багатьох колгоспів, радгоспів, МТС, установ. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню. Було виведено з ладу й зруйновано тисячі промислових об'єктів, електростанцій, шахт, мостів, продовольчих складів, запасів промислових товарів, адміністративних споруд, житлових будинків і навіть пам'ятників. Знищувалося навіть те, що було вкрай необхідне для виживання населення на окупованій території. Але до рук противника потрапили великі матеріальні цінності й об'єкти стратегічного характеру.

Оборонні бої в Україні літа осені 1941 р.

7 липня розпочалась оборона столиці України Києва, яка тривала 72 дні. До військ Південно-Західного фронту, що обороняли Київ, улилося 200 тис. жителів столиці, ще 900 тис. добровольців поповнили народне ополчення і винищувальні батальйони. 160 тис. чоловік працювали на будівництві оборонних споруд.

Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська залишили 16 липня Кишинів. Але під Одесою, де спільно з німецькими вели наступ війська 4-ї румунської армії, окупанти були зупинені. Це велике місто, важливий промисловий центр і порт, захищала Окрема Приморська армія, підтримувана Чорноморським флотом. Оборона Одеси розпочалася 16 липня і тривала 73 дні.

На правому фланзі Південного фронту противник прорвав оборону радянських військ і оточив ослаблені частини 6-ї та 12-ї армій у районі Умані. Війська зазнали тяжких втрат. Нацисти прорвалися до Дніпра. 18 серпня радянські війська, висадивши в повітря греблю Дніпрогесу, відійшли на правий берег Дніпра в Запоріжжі, а через тиждень залишили Дніпропетровськ. На деякий час Дніпро став лінією фронту, яку гітлерівці деякий час не могли подолати. Але у першій половині вересня 1941 р. німецькі війська, поновивши наступ, взяли у кільце в районі Києва чотири армії радянського Південно-Західного фронту.

Командування фронту відчувало наближення поразки. 11 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту В. Тупіков доповідав начальнику Генерального штабу Б. Ша-пошникову: «Початок зрозумілої для вас катастрофи - справа двох днів». Але Й. Сталін відмовлявся дати згоду залишити Київ. Лише пізно ввечері 17 вересня Ставка дозволила відступати. 19 вересня гітлерівці зайняли Київ. Війська фронту розбилися на численні загони й групи, кожна з яких самостійно виривалася з оточення. Тисячі солдатів та командирів загинули, переважна більшість особового складу фронту - понад 665 тис. - потрапили до німецького полону. Доля фронту спіткала і його командування. Штабна колона була оточена фашистськими військами біля урочища Шумейки на Полтавщині. В бою загинули командувач Південно-Західним фронтом генерал-полковник М. Кирпонос, член Військової ради М. Бурмистенко, начальник штабу фронту генерал В. Тупіков. Трагедія Південно-Західного фронту була однією з найбільших невдач Червоної армії у 1941 р.

Невдовзі після цього була залишена Одеса, потім радянські війська були розбиті в Криму, але зуміли закріпитися в Севастополі, героїчна оборона якого тривала 250 днів.

Таким чином, протягом літа-осені 1941 р. німецькі війська та їхні союзники захопили всю Правобережну і більшу частину Лівобережної України та Крим. Неокупованими в Україні залишилися лише східні райони Харківської області, частина Донбасу, а також невеликий клаптик кримської землі з Севастополем.

Невдалі спроби радянського контрнаступу в Україні.

В грудні 1941 р. радянські війська провели успішну наступальну операцію під Москвою. Передбачалося, що наступ під Москвою перетвориться у загальний наступ Червоної армії на всіх фронтах. Але події засвідчили нереальність і безпідставність цих планів. Зірвалася перш за все операція по звільненню Криму. Радянські війська здійснили в умовах штормової погоди й панування в повітрі ворожої авіації 25 грудня 1941 р. - 2 січня 1942 р. Керченсько-Феодосійську десантну операцію та очистили від противника Керченський півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях.

Червона армія не досягла поставлених цілей і на інших стратегічних напрямах. Гітлерівському керівництву до весни 1942 р. вдалося не лише компенсувати втрати, а й збільшити загальну чисельність військ на Східному фронті. Тим часом можливості й ресурси радянських військ унаслідок зимового наступу були вичерпані, а резерви ще не підготовлені.

У такому ослабленому складі радянське командування готувало наступ під Харковом, який розпочався 12 травня 1942 р. Наступ закінчився повним провалом. Радянські війська були оточені. Бої тривали до 29 травня. Лише невеликим групам з боями пощастило вийти з оточення. В полон потрапило 240 тис. солдатів і командирів.

У травні 1942 р. радянські війська зазнали поразки і на Керченському півострові. Втрати Червоної армії становили 200 тис. чол. Гітлерівці захопили майже всю бойову техніку і важке озброєння радянських військ, запаси продовольства, спорядження.

Події на Керченському півострові визначили долю Севастополя. На початку липня 1942 р. після героїчної 250-денної оборони місто захопили німецькі війська.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну обстановку на радянсько-німецькому фронті. Ініціатива знову перейшла до рук противника. Зосередивши 90 дивізій на півдні, ворог забезпечив собі вирішальну перевагу над військами Брянського, Південно-Західного й Південного фронтів. Наприкінці червня розпочався наступ нацистів проти Брянського фронту. 22 липня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся Україна опинилася під окупацією. Війська Німеччини і з'єднання її сателітів повели наступ на Сталінград і Кавказ. Тринадцять місяців замість планованих кількох тижнів витратив вермахт для захоплення України.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Окупаційний режим. Розгортання руху Опору в Україні.

Мета: Ознайомити учнів з окупаційним режимом та розгортанням руху Опору в Україні, формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. У чому полягав режим воєнного часу в прифронтових районах України в 1941 р.?

2. Яким був розмах евакуаційних заходів в Україні під час відступу радянських військ?

3. Коли Україна була повністю окупована нацистськими військами?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Розчленування України.

Захопивши Україну, окупанти перш за все знищили її цілісність. Вони поділили українські землі на чотири частини. Чернівецьку та Ізмаїльську області було включено до складу союзника Німеччини - Румунії. Одещину, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також проголосили частиною Румунського королівства. Західноукраїнські землі — Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області - на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» були включені до складу генерал-губернаторства, що охоплювало польські землі з центром у Кракові. Чернігівщину, Сумщину, Харківщину і Донбас, як прифронтові області, підпорядкували безпосередньо військовому командуванню. Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Рейхскомісаріат поділявся на шість генеральних округів з центрами у Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному. На пост рейхско-місара України Гітлер призначив Еріха Коха, який навіть серед німецьких чиновників відзначався своєю жорстокістю.

Що ж до Закарпатської України, то вона ще з 1939 р. залишалась у складі Угорщини.

Нацистський «новий порядок».

Окупаційні власті спиралися на каральні органи — державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) тощо. Крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: бургомістри у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна поліція.

Домагаючись підтримки населення, окупанти особливо охоче використовували факти недавнього минулого. Через газети, плакати та інші пропагандистські матеріали вони оприлюднювали трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні. Зокрема, в багатьох містах і містечках були виявлені масові поховання невинних жертв сталінських репресій. Ці невідомі населенню факти справляли гнітюче враження.

Водночас окупанти обіцяли їм аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення солдатів додому. У деяких місцях роздавали колгоспну худобу реманент. Частину полонених українців випустили із концтаборів. Такі дії окупантів були схвально сприйняті всіма незадоволеними радянською владою. Але «новий порядок» не виправдав надій цих жителів. Він приніс такі поневіряння, такий розмах терору, в порівнянні з якими недавнє радянське минуле здавалося майже райським.

На власній території українці та інші жителі республіки перетворилися на людей «третього гатунку». Окупанти заборонили їм користуватися кафе, ресторанами, стадіонами, іншими громадськими закладами. Навіть біля деяких криниць і колодязів вивішувалися попередження: «Тільки для німців».

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Місцеве населення, в тому числі українці, росіяни, євреї та інші, підлягали витісненню і навіть фізичному винищенню. Сотні тисяч жителів великих міст України стали жертвами організованого окупантами голоду. Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. Свій «Бабин Яр» був у кожному великому місті України. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тисяч євреїв.

Жорстоких репресій зазнало сільське населення. В ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні було вбито й замучено 3,9 млн цивільного населення, понад 1,3 млн військовополонених, 150 концентраційних таборів, влаштованих в Україні, перетворилися в страхітливі «фабрики смерті». Найбільшими серед них були Львівський, Славутський, Житомирський, Уманський, Кам'янець-Подільський, Володимир-Волинський, Кіровоградський, Сирецький і Дарницький (в Києві) концтабори.

Економічне пограбування України. Вивіз населення до Німеччини.

Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування країни. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метали, продовольство, твори мистецтва, музейні експонати і навіть родючі українські чорноземи. На роботу в промисловості й сільському господарстві Німеччини було вивезено з України 2,3 млн найпрацездатніших чоловіків і жінок. Це становило майже 80 % усіх депортованих з СРСР. Окупаційні власті прагнули налагодити роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12-14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю німецької держави, гітлерівці разом з тим не пішли на ліквідацію колгоспів. їх вважали «державними маєтками» з примусовою працею селянства й передачею вирощеного окупаційним властям. Передбачалося, що з часом кращі землі перейдуть до німецьких колоністів.

Дві течії руху Опору в Україні.

Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. Однією з найпоширеніших форм боротьби з окупантами був саботаж. Поступово пасивні форми опору переростали в активні: антигітлерівське підпілля і партизанський рух.

Факти свідчать, що в антигітлерівському русі Опору було дві течії, перша з яких справді керувалася радянськими гаслами, а друга орієнтувалася на створення незалежної української держави.

Радянське підпілля і партизанський рух 1941-1942 рр.

До 1941 р. сталінське керівництво СРСР, розраховуючи в майбутній війні вести боротьбу на ворожій території, не подбало про підготовку організаторів підпілля і партизанської боротьби. Ця робота розгорнулася в ході війни, велася поспішно і не завжди кваліфіковано.

У червні-вересні 1941 р. на окупованій території було залишено 23 підпільні обкоми, 685 міських і районних підпільних комітетів, 4316 підпільних організацій і груп КП(б)У. За перший рік війни на території України для партизанської і диверсійної роботи було залишено 3 500 груп. Однак уже в перші тижні окупаційного режиму сотні непідготовлених до підпільної роботи комітетів і груп були викриті та розгромлені гітлерівцями. Тоді ж були виявлені заготовлені для диверсійних і партизанських груп запаси зброї і продовольства, а самі групи розгромлені або ж розпалися. З 3500 на червень 1942 р. діяли лише 22.

Провал радянського підпілля свідчив про відсутність належної підтримки його населенням. З часом, коли терористично-грабіжницький характер нового режиму відчули мільйони жителів України і до боротьби з нацизмом почало за власним бажанням включатися багато безпартійних, зокрема оточенців, утікачів-військовополонених, літніх людей, жінок і навіть дітей, радянський рух Опору в Україні став набувати активніших і організованіших форм.

У районах, де партизанський рух був особливо інтенсивним, окремі загони зливалися в з'єднання. Так, незабаром після окупації Сумщини гітлерівцями, розгорнули бойову діяльність партизанські загони С. Ковпака і С. Руднєва. Невдовзі вони об'єдналися, в результаті чого виникло досить велике угруповання під командуванням С. Ковпака. Боротьбу з окупантами вели також загони на чолі з О. Федоровим, Я. Мельником, М. Наумовим, О. Сабуровим.

ДКО 30 травня 1942 р. створив при Ставці Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), начальником якого було призначено П. Пономаренка. В червні 1942 р. почав діяти Український штаб партизанського руху (УШПР), підпорядкований безпосередньо ЦК КП(б)У. Начальником штабу було призначено Т. Строкача.

Багато шкоди завдавали нацистам підпільні організації, діяльність яких охопила не лише лісові регіони України, а й степові, де умови для розгортання руху Опору були несприятливі. Підпільники виробили своєрідну тактику, що включала інформування населення про події на фронтах, зрив відправки молоді до Німеччини, організацію саботажу на підприємствах, диверсії, збройні напади на поліцію і німецьких військових.

Організація українських націоналістів (ОУН) на початку війни.

Організація українських націоналістів, зокрема та її частина, яка йшла за Андрієм Мельником, котрий заступив місце керівника ОУН Євгена Коновальця, вбитого в Голландії 1938 р., на початку війни покладала певні надії на Німеччину. Оунівці виходили з того, що більшовизм був спільним ворогом як ОУН, так і націонал-соціалістів, і проти нього вони можуть діяти спільно.

Більшість же в ОУН була невдоволена курсом А. Мельника на зближення з гітлерівцями. Цю частину очолив Степан Бандера - з 1933 р. голова ОУН на західноукраїнських землях. У вересні 1939 р. після вторгнення Німеччини в Польщу він вийшов з польської тюрми, куди був ув'язнений ще в 1935 р. Степан Бандера, не відкидаючи можливості співпраці з німцями, виступав за утворення власної армії і розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись переважно на сили і можливості українського народу.

Таким чином, ОУН напередодні радянсько-німецької війни розкололася на дві фракції: прибічників С. Бандери - ОУН-Б, яких називали бандерівцями, і прибічників А. Мельника - ОУН-М, або мельниківців. Між фракціями склалися напружені стосунки, які нерідко виливалися в жорстоку міжусобну війну.

Нацистське керівництво Німеччини, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погоджувалося на співпрацю з ОУН, сподіваючись використати її в боротьбі з Червоною армією. Зокрема, воно погодилося на комплектування з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» Легіону українських націоналістів, особовий склад якого планувалося використати при проведенні диверсійних операцій на радянських територіях. Зі свого боку, ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої української армії.

«Акт проголошення відновлення Української держави».

Ввечері 30 червня, одразу ж після відступу радянських військ зі Львова, скликані керівниками ОУН-Б Українські національні збори ухвалили відновлення державної незалежності України та формування національного уряду, прем'єром якого став Ярослав Стецько, один із провідних діячів ОУН. «Акт проголошення відновлення Української держави» та благословення митрополита Андрія Шептицького були широко оприлюднені, в тому числі й через львівську радіостанцію.

Однак вище партійно-державне керівництво нацистської Німеччини відмовилося підтримати проголошення Української держави. 9 липня 1941 р. уряд Я. Стецька було розігнано. 15 вересня 1941 р., за наказом Гітлера, були ув'язнені С. Бандера і Я. Стецько, а також деякі члени уряду. Тоді ж окупанти заарештували близько 300 членів ОУН, а 15 керівних діячів організації розстріляли.

Ці репресії вплинули на настрої в батальйонах «Роланд» і «Нахтігаль», і вони відмовилися виконувати німецькі накази. Через деякий час ці частини було розпущено, а їхніх українських офіцерів - заарештовано. ОУН перейшла до саботажу політики нацистських властей і підготовки власних збройних сил для боротьби з окупантами, розширення підпільної мережі.

Дата добавления: 2014-11-25