Сучасні проблеми теорії аргументації

Правила та помилки щодо демонстрації

Правила і помилки щодо аргументів

1. Аргументи доведення (спростування) повинні бути судженнями істинними; істинність їх має бути безсумнівною, доведеною.

Порушення цього правила веде до таких помилок:

а) "основна помилка" (eror fundamentalis). Суть цієї помилки полягає в обґрунтуванні тези заздалегідь відомими хибними аргументами (доказами);

б) "випередження основи" (petitio principii). Суть її полягає у тому, що у ролі аргумента використовується положення, яке саме ще потребує доведення, і істинність якого залежить від істинності доводжуваної тези. Найчастіше ця помилка зустрічається у формі "порочного кола у доведенні" (circulus id deraonstrando).

2. Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких визначена незалежно від тези.

Можливою помилкою при порушенні цього правила є хід думки „від сказаного у відносному розумінні до сказаного безвідносно". Виникає вона в разі порушення вимог закону достатньої підстави, тобто тоді, коли для доказу використовуються судження, які є істинними лише у певному відношенні, а не за будь-яких умов і обставин.

Наприклад, судження: "Гіперінфляція – це остання стадія розвитку інфляційного процесу, на якій темпи знецінення грошової одиниці перевищують 40-45% на рік – буде істинним, якщо темпи інфляції дійсно перевищують 40-45% на рік.

Загальним правилом і основною вимогою по відношенню до демонстрації доведення є необхідність наявності відношення логічного слідування між аргументами і тезою.

Оскільки логічний зв'язок аргументів з тезою протікає у формі дедукції, індукції і аналогії, то логічна коректність демонстрації залежить від дотримання правил відповідних умовиводів.

У загальному вигляді відсутність логічного зв'язку між аргументами і тезою називають помилкою, що „ не випливає" (поп sequitur).

У разі порушення правил умовиводу, у доведенні виникають типові помилки, прикладом яких є:

а) "занадто поспішне узагальнення" (в індуктивній формі доведення);

б) "почетверіння термінів" (у дедуктивній формі доведення) та інші помилки, які докладно розглянуті вище у розділі "Умовивід".

Сучасна теорія аргументації є інтегральною дисципліною, що об'єднує зусилля дослідників різних галузей науки: логіків, філософів, лінгвістів, психологів, видатних ораторів (майстрів красномовства), фахівців по створенню комп'ютерних технологій, дослідників у галузі теорії дій, теорії прийняття рішень та ін. Лінгвісти звертають увагу перш за все на мовні засоби, що використовуються в аргументативних діалогах, а також на умовах реалізації мовних засобів у таких діалогах. Політологи цікавляться тими способами аргументації, що є найбільш вживаними і ефективними під час дипломатичних переговорів, і які сприяють досягненню консенсусу. Філософи і логіки основну увагу звертають на мову логічної правильності та істинності аргументації тощо.

Позаяк, аргументація – це завжди комунікативний, діалоговий процес, то її можна розглядати з семіотичної точки зору. Тобто будь-яка аргументація має три виміри:

• синтаксичний,

• семантичний,

• прагматичний.

Синтаксичний вимір аргументації визначається, перш за все, послідовністю тез, аргументів і контраргументів під час діалогу. Саме тут виявляють умови правильної аргументації і намагаються відповісти на питання: як виглядає "правильна" аргументація (яка її структура). Отже, коротко кажучи, на синтаксичному рівні досліджується: яким чином (за наявності яких умов) із деякої сукупності засновків (аргументів) можна отримати істинний висновок (тезу).

Семантичний вимір аргументації визначається її предметом, темою аргуметивної дискусії і має справу із дослідженням змісту конкретних аргументів і тез. Якщо синтаксичні дослідження пов'язані із правильністю аргументації, то семантика вивчає питання про істинність аргументів і тези.

Прагматичний аспект аргументації полягає у дослідженні принципів та правил, що забезпечують доречність, дієвість та успішність аргументації. До кола прагматичних проблем аргументації належать, зокрема, дослідження закономірностей формування та зміни ціннісних орієнтацій людини, а також цілей, які переслідують учасники аргументативних діалогів. Основними компонентами аргументації є:

• комунікативно-моральний,

• логічний,

• ціннісний.

Дійсно, процес аргументації завжди реалізується у ситуаціях спілкування людей, отже, передбачає встановлення деяких граничних умов, дотримання яких робить можливим спілкування взагалі і аргументацію, зокрема. Це – морально-етичний аспект аргументації.

Аргументації притаманний і логічний компонент, позаяк, аргументація – це завжди деяке міркування, деяке, певним способом організоване, мислення, в якому усвідомлюються вимоги послідовності, доказовості, предметної визначеності та ін.

Сучасні підходи до вивчення аргументації розмежовують логічну і прагматичну аргументацію. Традиційно логічний погляд на аргументацію пов'язує її, перш за все, з характеристиками правильності та істинності:

аргументація – це демонстрація правильності логічного виводу, який, за умови наявності істинних аргументів, гарантує істинність тези (за такого підходу основну увагу звертають на логічні процедури аргументації).

Теорія прагматичної аргументації, що будується у межах, так званого, когнітивного підходу, тлумачить аргументацію як процедуру, яка змінює (формує) систему поглядів об'єкту аргументації і таким чином впливає на процес прийняття людиною рішення. Прагматична теорія аргументації скерована на дослідження важливих проблем сьогодення: проблем соціальної взаємодії, економічних відносин.

У сучасних дослідженнях теорії аргументації уточнюється низка важливих термінів: висловлена думка, "точка зору", "раціональне оцінювання". Поняття "раціональне оцінювання" має на увазі власне процес аргументації на захист позитивної чи негативної точки зору з метою виправдання або відхилення висловленої думки. Пропонент і опонент раціонально оцінюють власні аргументи і аргументи "супротивника".

За допомогою зазначених понять виділяють певні стадії дискусії:

І. Стадія конфронтації (або екстерналізація суперечки):

• мовець А формулює позитивну чи негативну точку зору стосовно деякої висловленої думки;

• мовець В піддає сумніву висловлену точку зору.

ІІ. Початкова стадія (мовці А і В вирішують провести аргументативну дискусію):

• мовець В оспорює захист висловленої мовцем А думки;

• мовець А приймає сумнів мовця В;

• мовець А і мовець В вирішують спробувати розв'язати суперечку за допомогою аргументативної дискусії;

• мовець А і мовець В вирішують, хто з них виконуватиме роль пропонента, і навпаки;

• мовець А і мовець В погоджують правила дискусії;

• мовець А і мовець В погоджують, коли дискусія вважатиметься завершеною.

ІІІ. Аргументативна стадія:

• протагоніст висуває аргументи на захист своєї точки зору;

• антагоніст реагує на аргументацію протагоніста, сумнівається з природи низки тверджень протагоніста.

IV. Заключна стадія:

• дискусія завершилась на користь протагоніста;

• дискусія завершилась на користь антагоніста;

• дискусія не завершена.

Оскільки процеси аргументації відбуваються, перш за все, у діалоговій ситуації реальної мовної ситуації, то зазначимо основний принцип і відповідні правила (максими) комунікації, дотримання яких є необхідними для учасників аргументативного діалогу.

Основний принцип – "принцип кооперації": "Твій комунікативний внесок на певному кроці діалогу повинен бути таким, якого вимагає спільно визнана мета цього діалогу".

У практичній діяльності людина зіштовхується з процедурою доказу і спростування, оскільки виникає необхідність установити, наскільки наші знання відповідають дійсності. Вимога обґрунтованості наших знань знайшла своє вираження у принципі достатньої підстави. Для того, щоб реалізувати принцип достатньої підстави, у практиці мислення використовується процедура доказу і спростування.

Логічна операція по обґрунтуванню істинності понять, суджень і умовиводів за допомогою інших понять, суджень і умовиводів, називається доказом.

Доказ виконує своєрідну пізнавальну роль. Він будується людиною з цілком визначеною метою – для того, щоб упевнитися в істинності деякого знання. Доказ безперервно пов’язаний з запитаннями: „Чи можливе назване висловлювання?” і „Чому воно вірне?”

Доказ має визначену структуру, яка залежить від відповіді на запитання:

а) що доводиться?

б) чим доводиться висунуте поняття?

в) як воно доводиться?

Доказ має тезу, підстави (аргументи) і демонстрацію.

Висловлювання, істинність якого варто довести, називається тезою доказу. Висловлювання, з яких випливає теза, називаються підставами доказу.

У процедурі доказу особлива роль належить аксіомі.

Аксіоми – це положення, які не доказувані у науці, не прийняті за вихідні, відправні при доказі інших її положень. Аксіоми були сформовані в ході людської практики. Вимога повноти аксіоми означає, що з цієї аксіоми виведені всі істинні положення даної наукової області.

У доказі особливе місце належить законам науки. Закон – підсумок величезної теоретичної і практичної роботи багатьох поколінь дослідників. Для того, щоб теза випливала з основ, між тезою і підставами повинен існувати визначений логічний зв'язок. Інакше кажучи, доказ повинен мати логічну форму побудови, що називається демонстрацією.

Демонстрація має форму дедуктивних умовиводів (полісилогізмів).

Докази поділяються на прямі і непрямі.

Прямим називається доказ, при якому теза логічно випливає зі знайдених основ.

Непрямим називається доказ, при якому істинність тези логічно випливає із установлюваного судження (або суджень), що знаходиться у визначеному логічному зв'язку із тезою.

Найбільш розповсюдженими різновидами непрямого доказу є апагогічні і розділові докази. При апагогічних (лат. apagoge – те, що веде) доказах встановлюється хибність антитези, тобто суперечного тезі судження.

Спростування – логічний процес обґрунтування хибності деякого висловлювання. Як і доказ, спростування має тезу, підстави (аргументи) і демонстрацію.

При побудові доказів і спростувань необхідно чітко дотримуватись правил стосовно тези, підстав (аргументів) та демонстрації, а саме:

а) теза повинна бути сформульована ясно і точно;

б) теза повинна залишатися тою самою протягом доказу чи спростування;

в) аргументи повинні бути істинними висловлюваннями;

г) аргументи повинні бути висловленнями, істинність яких доведена незалежно від тези;

д) аргументи повинні бути достатньою основою для тези;

е) сукупність аргументів повинна бути несуперечливою;

ж) елементи демонстрації повинні бути взаємопов’язаними між собою.

Логічні помилки у доказах і аргументах (і не тільки в них) можуть допускатися мимоволі, без явного наміру ввести співрозмовника в оману, або ж навмисно. У першому випадку, вони називаються парасилогізмами, що виникають як результат невисокої логічної культури.

Софізм – це навмисна, ретельно замаскована логічна помилка. Термін „sophism” у перекладі з грецького означає „хитрість”. Софісти з'явилися у Стародавній Греції. Вони навчали людей (за плату) риториці (красномовству), багато у чому сприяли розвиткові логіки. Саме у той час і з'явилися перші софізми, як особливі висловлювання людей, що вводять у оману.

Деякі софізми дійшли до наших днів:

1. „Те, чого ти не втрачав, ти маєш. Ти не втратив рогів. Отже, ти маєш роги”.

2. „Злодій не бажає придбати нічого дурного. Придбання хорошого - справа хороша. Отже, злодій бажає хорошого”.

3. „Чи знаєш ти цю закриту людину? Ні. Ця людина твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька”.

4. „Цей пес твій. Він є батьком. Виходить, що він твій батько”.

5. „Сократ – людина. Людина – не те ж саме, що Сократ. Отже, Сократ – це щось інше, ніж Сократ”.

6. „Хтось сказав: „Я брешу”. Якщо, сказавши „Я брешу”, він сказав, що він при цьому збрехав (тобто сказав неправду), то він сказав істину, і навпаки”.

Цікаво, що для широкої публіки софістами були також Сократ, Платон, Арістотель. При поверхневому знайомстві з діалогами Платона, головний герой яких Сократ, що намагається залякати свого супротивника влучними питаннями, виглядає софістом у більшій мірі, ніж Протагор. Не випадково, що Арістотель аналізові софістів присвятив трактат „Про софістські спростування”.

Варто лише мати на увазі, що софізм – це лише крок до постановки проблем. Світ проблем дивно різноманітний. Виявлення проблем пов’язано із самою суттю творчого мислення. Однієї з форм постановки проблем є парадокси.

Термін „парадокс” вживається в двох смислах – широкому і вузькому.

У широкому смислі парадокс – положення, твердження різко розбіжне з загальноприйнятими, устоялими, ортодоксальними думками.

У вузькому смислі парадокс – це два протилежні, несумісні твердження, з удаваними переконливими аргументами.

Найбільш різкою формою парадоксу є антиномія, тобто міркування, що доводить еквівалентність двох тверджень, одне з яких є запереченням іншого. До формулювань парадоксів прибігав Кант. Особливою популярністю парадокси користуються в логіці та математиці.

Питання для самоконтролю

1. Доведення та його структура.

2. Види доведення.

3. Метод підтвердження і спростування тези в генетичному доведенні.

4. Спростування та його види.

5. Логічні правила доведення і спростування та їх порушення (паралогізми і софізми).

6. Види доведення.

7. Методи підтвердження тези.

8. Генетичне доведення.

9. Види суперечок та їх сутність.

10. Логіка та юридична практика.

Дата добавления: 2014-11-25