Визначення. Загальні питання 3 страница

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: пожвавилось сільськогосподарське виробництво, покращилось постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці. Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижуватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від будь-яких реформ. Наступили «золоті роки стабільності».

Причини невдачі економічних реформ 50 – 60-х років лежать в основі тоталітарно керованої економіки, якою й була економіка радянська. Економічне реформування не могло принести успіху без політичних змін, демократизації і без реального суверенітету республік.

Реформування господарської системи у другій половині 80-х років. Перебудова

На середину 1980-х років усеохоплююча криза вразила всі сфери життя СРСР. Неефективна «соціалістична економіка» хронічно не заперечувала потреб країни. З кожним роком знижувався життєвий рівень населення. Разючого удару і без того критичному економічному станові завдали падіння цін на нафту і природній газ на міжнародному ринку та радянська агресія в Афганістані. Зазнали руйнації суспільні відносини, мораль, загрозливих масштабів набирало повальне п’янство, процвітали корупція, казнокрадство, організована злочинність. Без рішучих змін країна було приречена на повну деградацію. Подібна перспектива змусила М. Горбачова на квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. оголосити про потребу докорінних змін економіки й політики, соціальному і духовному житті. Почався період, що ввійшов в історію під назвою «перебудова».

Висунута програма перетворень в економіці передбачала «прискорення соціально-економічного прогресу» країни на основі широкого впровадження досягнень НТП, створення нового господарського механізму, активізації людського фактора. Але невдовзі стало зрозуміло, що реформування економіки вимагає якісних структурних змін у радянській економічній моделі. Реформатори ж прагнули поєднати ринок із централізованим плануванням. Тому їхні спроби добитися економічного зростання через розширення прав підприємства на основі формули «самостійність», «самофінансування», «самоокупність» (було прийнято закон «Про державне підприємство та об’єднання), активізацію приватної ініціативи (за законами «Про кооперацію», «Про індивідуальну трудову діяльність», тощо) не увінчалися успіхом. Наслідком цього були подальше падіння виробництва, продуктивність праці, зубожіння найширших верств населення, утвердження в держсекторі бартерної (на безгрошовій основі, натуральної) економіки, а в новому підприємницькому секторі – «економіки казино», коли головним стало не виробництво, а продаж товарів у найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.

Значною перешкодою на шляху реформування економіки України був її структурний дисбаланс. Зокрема, частка важкої промисловості становила більше 60%. Оборонні галузі поглинали до 2/2 науково-технічного потенціалу. 95% продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Залежність України від центру була закріплена в союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси доходів республіки та наступний її перерозподіл поза зв’язком із вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживання. Так, 1990 р. лише 36,2% витрат державного бюджету України покривалися власними доходами, решта – перерозподілом союзних.

Недосконалі перетворення в економіці ще більше ускладнили соціально – економічні проблеми робітництва і, як наслідок, привели до формування масового незалежного робітничого руху. Влітку 1989 р. розпочалися шахтарські страйки, які охопили найважливіші вугільнодобувні райони СРСР, у т.ч. Донбас та Львівсько – Волинський басейн. Крім економічних, шахтарі висували й деякі політичні вимоги, передусім про заміну місцевої влади. Уряд змушений був піти на поступки, задовольнивши майже всі домагання страйкарів.

Економічна думка тоталітарного періоду

В перші роки Радянської влади розгортаються дискусії з приводу основних закономірностей і напрямів розвитку економічної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв’язати.

Тепер навіть важко уявити, як багато уваги приділяли економісти розвиткові теоретичних досліджень. Тільки російською мовою тоді було надруковано близько тисячі праць з проблем радянської економіки. Ставилися й розв’язувалися найрізноманітніші питання: про доцільність управління, необхідність контролю, товарно-грошові відносини, стимули виробництва, завдання економічної теорії.

Російські марксисти у 20-х – на початку 30-х рр. зробили значний внесок в економічну теорію, зокрема М. Кондратьєв, О. Чаянов, О. Челінцев, М. Левитський, Є. Слуцький, В. Леонтьєв та багато інших.

Наприкінці 20-х років дискусії з приводу головних напрямів розвитку економіки радянської держави й основних принципів побудови соціалістичної системи підмінюються визначеними “згори” теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну функцію економічної теорії визнається ідеологічна, тобто захист існуючого ладу, постійні докази правильності партійного курсу, критика всіх економічних доктрин, що не відповідають радянським ідеологічним настановам.

Однак суто прикладні аспекти економічної теорії ще розглядаються радянськими економістами, причому досить оригінально й цікаво. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розвитку народного господарства, економіко-математичне моделювання, статистичні методи, сформульовано принципи планування та прогнозування.

Під політичним тиском погляди багатьох економістів зазнають змін, теорії пристосовуються до ідеологічних вимог. Варто проаналізувати, наприклад, еволюцію поглядів на оцінку планової роботи у соціалістичній державі фундатора радянської економічної науки С. Струмиліна. До початку 30-х рр. господарські проблеми планового народного господарства, а саме “кризу збуту” 1923 р., “товарний голод” у 1925 р., зниження обсягів виробництва він пов’язує з помилковою економічною політикою радянських відомств. Він вважає, що свавільне втручання в якусь ланку економічного організму призводить до негайного розладу всієї системи, обґрунтовує більшість негараздів у сільському господарстві надто високими цінами на промислові товари, нещадно критикує кредитну політику Держбанку, вказуючи, що його діяльність розбалансовує економіку, призводить до криз, стимулює інфляцію. Цікаво, що свою критику Струмилін аргументує з допомогою неокласичних наукових теорій.

Але якщо у 20-ті роках зриви у плановій роботі він пояснював із класичних позицій, які базувались на тезі про самоврівноваження економіки, то на початку 30-х років його погляди дуже змінилися.

Уже 1932 р. причиною всіх невдач Струмилін називає “засилля” у Держплані буржуазних спеців та опозиційних елементів за дуже малого прошарку спеціалістів-комуністів. Структура Держплану, підкреслює він, робила планування процесом загостреної класової боротьби. Такі працівники Держплану, як В. Базаров, М. Кондратьєв, В. Громан, спиралися на концепцію непу, за якою не план обмежує стихію ринку, а, навпаки, ринок регулює і коригує план. Саме їхня діяльність нібито призвела до невдачі перших спроб народногосподарського планування.

Лише після того, як було розгромлено “шкідницьку організацію” у Держплані, з’явився “науково обґрунтований” перший п’ятирічний план. Еволюція поглядів Струмиліна характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталітарної, адміністративно-командної економіки. Це була реакція на реальну загрозу: вчені-економісти, теоретики та практики, які не бажали свої погляди на закономірності розвитку суспільного господарства пристосовувати до ідеологічних вимогі сприймати нові підходи до науки, або зазнавали утисків, або були вислані за межі країни чи й фізично знищені.

З того часу в економічній думці радянської держави панівне місце посіли основні постулати революційної марксистської догми, що у сфері економіки утверджували ідеї централізму, тотального планування економіки, суспільної форми розподілу тощо.

Комуністична партія бере курс на колективізацію, подальше усуспільнення власності, а соціалізм оголошується єдино можливим, справедливим суспільним устроєм, позбавленим будь-яких суперечностей, “сходинкою докомунізму”.

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з приводу необхідності існування політичної економії як науки за умов нового ладу, то в другій половині 30-х рр. йшлося вже про те, що слід створити особливу науку для вивчення радянської економіки. Приймається рішення про викладання політичної економії соціалізму в навчальних закладах, про створення підручника, в якому б давалися відповіді на всі питання ідеологічного, теоретичного та прикладного характеру, що виникають у процесі свідомої побудови нового суспільства.

Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези про переваги соціалізму порівняно з капіталістичним суспільством.

Із запровадженням непу теоретична позиція не змінилась, а наявність товарно-грошових відносин пояснювалася наявністю в економіці несоціалістичних укладів господарства. На думку Є. Преображенського, в умовах непу існують два сектори економіки: соціалістичний і несоціалістичний, у першому діє закон «первісного соціалістичного нагромадження», у другому – закон вартості. “У законі вартості, – писав він, – концентрується вся сума тенденцій товарного і товарно-капіталістичного елементів нашого господарства, а також вся сума впливу на нашу економіку світового капіталістичного ринку”. Дещо іншу позицію одстоював А. Богданов, висуваючи ідею вічного для всіх видів економіки “закону трудових витрат”, окремим випадком якого він вважав закон вартості. Його точку зору поділяв М. Бухарін, твердячи, що вартість при переході до соціалізму трансформується в “закон пропорційних трудових витрат”. У цей період панувала теза про поступове відмирання закону вартості внаслідок наростання планового характеру економіки. Відмінність думок спостерігалася щодо питання чи має план спиратися на узагальнюючі показники типу “пропорційних трудових витрат”. Питання про одиницю виміру цих витрат залишалося відкритим.

У 1934 р. на XVII з’їзді ВКП(б) офіційно було визнано, що соціалізму властиві товарно-грошові відносини. Підкреслювалося, що гроші “залишаться ще довго, аж до завершення першого етапу комунізму – соціалістичної стадії розвитку”. Тепер постало питання про з’ясування причин їх збереження при соціалізмі. М. Вознесенський у статті “Про радянські гроші” (1935) пояснював їх збереження наявністю різних форм власності, а також різного ступеня механізації і кваліфікації праці на державних підприємствах. Ці дві версії, які пояснювали існування товарних відносин при соціалізмі, переважали у радянській економічній літературі в наступні роки. Із них власне економічним було друге так зване “обліково-розподільне” трактування природи товарно-грошових відносин при соціалізмі, що виходило з неможливості застосування лише натуральної одиниці виміру в соціалістичній економіці. Інша версія, яка пояснювала товарні відносини зміною власника продукту, мала скоріше правове підґрунтя або, беручи проблему ширше, інституціональне. Однак слід враховувати, яку велику роль відігравала у марксистській економіці проблема власності і, зокрема, власності на засоби виробництва.

Важливою проблемою товарних відносин при соціалізмі було визначення меж їх поширення. Так, Вознесенський твердив, що товар при соціалізмі – це товар особливого роду, оскільки товарність не поширюється на засоби виробництва і робочу силу. Це положення також було розповсюджене.

Таким чином, до середини 30-х років у СРСР відбулося офіційне визнання політичної економії соціалізму як науки і почалася підготовка нового підручника політекономії, який включав би великий розділ із соціалістичної економіки. Цей підручник мав стати “катехізисом” нової марксистської науки, тому його розробка знаходилась під постійним контролем Й. Сталіна. В основу підручника було покладено узагальнені зауваження Сталіна після зустрічі з авторським колективом у 1941 р. Суть їх зводилася до визнання об’єктивних законів соціалізму та закону вартості у “зміненому вигляді”. Під “зміненим виглядом” розуміли не лише принципово іншу соціальну природу закону вартості, а й було визначено обмеження сфери його дії. “Соціалізм не може існувати без того, що Ленін назвав всенародним обліком і контролем над мірою праці і мірою споживання... На перший погляд здавалося, що найпростішим виходом є облік праці по годинах і днях у тому, що Маркс називав природною мірою праці..., але справа в тім, що праця громадян соціалістичного суспільства якісно неоднакова. В цьому відношенні вона відрізняється від праці членів комуністичного суспільства. Внаслідок цього облік міри праці і міри споживання можливий лише на основі використання закону вартості”.

У 60-ті роки були зроблені спроби проведення економічних реформ радянського часу. Протягом 1962-1965 рр. розроблялися пропозиції щодо удосконалення системи управління, планування, стимулювання виробництва, обговорювались пропозиції щодо розширення самостійності та ініціативи підприємств на принципах госпрозрахунку.

Ініціаторами цієї розробки виступили вчені – економісти України на чолі з О. Ліберманом. У статті «План, прибуток і премія» (1962) Ліберман чітко сформулював проблему: необхідна така система планування й оцінка роботи підприємства, яка б стимулювала зацікавленість у найбільш високих планових завданнях, у втіленні нової техніки, поліпшенні якості продукції, у найбільшій ефективності виробництва. На його думку. Досягти цього можна, якщо доводити підприємствам лише плани обсягів і номенклатури продукції та терміни поставок. При цьому господарська система має бути значною мірою переорієнтована на прямі зв’язки між підприємствами, між постачальниками і споживачами, тобто частково децентралізована. Решту планових показників пропонувалося доводити лише до галузевих або регіональних органів управління, які тоді виступали у вигляді радгоспів, що замінили на той час звичайні міністерства.

Відповідно до загальної концепції соціалістичного планового виробництва всі категорії товарного господарства, в тому числі ціни, в соціалістичній економіці повинні були мати «планові якості». Разом з тим, існувала концепція ринкового ціноутворення, так званих цін рівноваги.

Концепція планового ціноутворення ґрунтувалася на витратній моделі ціни, при якій в основ ціни лежали суспільно необхідні затрати праці (СНЗП). Відповідно до марксистського розуміння, ці затрати мали відображати не фактичні, а лише необхідні, з точки зору суспільства, затрати живої та уречевленою праці на виробництво певного товару. Проте в практиці планового ціноутворення, облік СНЗП зводився до обліку фактично середньо галузевих витрат.

Дослідження факторів виробництва і зокрема науково-технічного прогресу (НТП) стало особливо актуальною проблемою для радянської науки середини 70-х років. Час вимагав віднайти способи і методи, які б дозволили реально використати досягнення НТП для модернізації старіючого і неефективного виробничого апарату промисловості, для надання економічній системі, що знаходилася в стані застою (стагнації), імпульсу, який би дозволив вистояти у змаганні з розвиненими країнами Заходу, що успішно подолати кризу модернізації середини 60-х – початку 70 рр.

Намагаючись довести переваги соціалістичного виробництва у використанні НТП, у 70-ті роки радянські економісти були вимушені констатувати, що «ще не вироблено дійового економічного механізму, який би на основі державного плану і у повній відповідальності до нього впливав на економічну заінтересованість підприємств таким чином, що б вони самі прагнули виробляти нову техніку і її впроваджувати».

13. Особливості розвитку економіки в умовах глобалізації та її теоретичне обґрунтування

Господарські реформування розвинених країн

Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку.

Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, запроваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері послуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.

Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сировинну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

Інтенсивність динаміки і структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З’явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології — лазерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років, з’явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки на постіндустріальну. З середини 70-х років особливо швидко росло виробництво персональних комп’ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з’явився перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший комерційний робот, яким керував комп’ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія - ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється на безпосередню виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробництво. У зв’язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- і матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижуються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості людей з’являється вільний час — величезне багатство і досягнення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

З’явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об’єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені й фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причому, основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні чинники розвитку економіки — модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об’єднань. Це був період злиття і поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль держави, яка у багатьох розвинених країнах була великим власником (рис. 13.2). Їй належало 15-25% національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувалися переважно у галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації „старих”. Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. у США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті становила 40%, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7, Франції — 16,7.

Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років до „структурної стратегії”. Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів. У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування: будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи державну підтримку протягом всього життя. Держава гарантувала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, багатодітним сім’ям, громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі малозабезпеченості. Соціальні витрати у західних країнах складали 50-60% національного бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами страхування (в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби) пенсійним забезпеченням. У другій половині XX ст. провідні індустріальні країни поряд з бурхливим піднесенням економічного розвитку переживали і його спад. Зокрема, у 1974-1975 рр. вони відчули гостру економічну кризу, яка супроводжувалася значним абсолютним падінням виробництва: у США на 3%, у ФРН — на 7,5%, в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце і в інших розвинутих країнах. Різке погіршення кон’юнктури пояснювалося рядом причин, які в сукупності свідчили про початок переходу від індустріальної до постіндустріальної економіки. Одна з причин кризи — різке підвищення цін на нафту і нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами нафти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорожчання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього скоротився приватний попит на велику кількість товарів. Найважчі наслідки мали місце в експортних галузях промисловості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення виробництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976-1977 рр. було подолано „нафтовий шок” і досягнуто значного росту виробництва, причому, знову у традиційних галузях. Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночасно відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробництва роботів і біотехнологічних виробництв.

Становлення постіндустріальної економіки в провідних країнах світу

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Західної Європи - головним чином, країн Європейського союзу. Важливими факторами економічного успіху були: високоефективне використання зарубіжної економічної допомоги; масове оновлення основного капіталу; розширення внутрішнього ринку; використання зарубіжних науково-технічних досягнень; використання високоякісної робочої сили (ще у 1947 р. в Японії було введено обов’язкову і безкоштовну 9-класну освіту, створено систему підготовки і перепідготовки кадрів); ініціативність японських підприємців; традиційно сформована система найманої праці, яка виявилась у гармонійних відносинах між адміністрацією фірми і найманим персоналом; стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази та ін. Важливу роль в економічному розвитку Японії відіграв протекціонізм. Наприклад, у 1946 р. в Японії було зібрано 110 легкових автомобілів, тоді уряд не ставив завдання розвитку автомобільної галузі. У 1951 р. Міністерство зовнішньої торгівлі й промисловості Японії перейшло до протекціоністської політики в цій галузі. Було обмежено ввіз готових автомобілів і створено умови для імпорту зарубіжних технологій. І хоча фірма „Тойота” вийшла із запізненням на американський ринок, але вже у 1971 р. частка імпорту до США машин цієї фірми становила 16% (у 1962 р. — 0,2%). Після набуття автомобільною промисловістю стабільності у 1971 р. дозволено зовнішні капіталовкладення в цю галузь. Але і після цього держава суворо лімітувала зарубіжні інвестиції.

Успіх значною мірою був забезпечений завдяки адаптивності японської моделі до зміни внутрішніх і, особливо, зовнішніх умов. Сприяла цьому постійна структурна перебудова всієї економіки. Вона, передусім, зумовлена необхідністю забезпечити прогресивну структуру внутрішнього попиту і конкурентоспроможність японських товарів на світових ринках. Прикладом може слугувати розвиток автоіндустрії — зростання життєвого рівня японців у 60-80-х роках призвело до підвищення попиту на автомобілі, а це у свою чергу викликало швидкий розвиток цієї галузі. Докорінна перебудова структури всієї економіки наприкінці 70-х років була викликана, насамперед, кризою 1974-1975 рр. Основні напрямки перебудови: забезпечення пріоритету наукомісткого виробництва, яке не вимагало великих затрат сировини, енергії, робочої сили; скорочення енергомісткого виробництва; реконструкція галузей промисловості, продукція яких особливо постраждала від зарубіжної конкуренції.

Не менш важливими факторами повоєнного економічного успіху Японії є державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки — політика отримання споживання на користь нарощування інвестицій, 80-ті роки — стратегія пріоритетного розширення споживання) і уміння урядових кіл визначати такі довгострокові цілі, які б захопили всю націю. Наприклад, популярне у 60-ті роки гасло „Наздогнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту”, коли вихід на друге місце у світі за цим показником подавався як входження Японії до клубу великих економічних держав світу. Це також окремі економічні фактори: зростання продуктивності праці, підвищення реальної заробітної плати тощо. Але слід пам’ятати, що японська модель розвитку включає не тільки економічні, а й політичні, етнокультурні, соціопсихологічні та інші фактори в їх діалектичному зв’язку. Японські економісти вважають, що національна економіка завжди розвивалась і продовжує розвиватись за активного втручання держави, яка не тільки створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі сторони господарського життя, зосереджує увагу на вирішенні головних завдань. Досягається це за рахунок планування економічного розвитку. В Японії, як згодом і у Південній Кореї, державні плани-прогнози були директивними і часто доводилися не лише до підприємств, а й до їх цехів. Очевидно, що в умовах приватної власності виконання таких планів можливе тільки тоді, коли діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів: введення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг і субсидій та ін.

Дата добавления: 2014-11-09