Творчість О.Довженко. Складна доля творчої особистості 2 страница

У багатьох творах письменник вдається до зміщення різних часових площин. Згадаймо «Зачаровану Десну». Скільки разів у бачені очима малого Сашка картини «вривався» автор —через ліричні відступи або введення в текст сучасних йому описів.

Утім, якраз ці риси поетики митця для «Землі» не характерні. Стиль викладу в ній досить м'який, плавний, без несподіваних гіперболічних поворотів, потрібних для яскра­вішого вираження, підкреслення ідеї чи мотиву. Розповідь ведеться повільно, розмірено, як і саме життя, як і плин вічних вод Десни. Одна картина змінює іншу. Ось Василь і Наталка стоять біля перелазу. Типова розмова закоханих молодих людей. Картина змінюється іншою, теж поки що спокійною: «Він іде по дорозі крізь місячну повінь. Легкий пил під ногами. Роса на траві. Темні коні пасуться. Ось їх слід у росі. Он їх спини вилискують» —картина вічності життя. І начебто ніщо не віщує небезпеки. Раптом тінь якась — ні, то здалося. Он хлопець іде городами — наступна картина. Все там росте, рухається, пахне —Довженко передає радість сприймання довколишнього світу, саме життя у найприродніших його проявах.

Взагалі чи не основна риса стилю О. Довженка —яскравість образів, які утворюють довкола емоційно й естетично значущі епізоди, картини. Саме їх рух, зміна створюють сюжет, що відіграє, власне, лише допоміжну роль. Ці обрані її основному асоціативні, вони змушують напружено пульсувати думку, віднаходити відповідні емоції, паралелі, можливо, присутні і в нашому особистому сприйманні, переживанні світу. Тому вони обов'язково знаходять відгук у будь-якій душі, відкритій красі й пізнанню.

Шістдесятництво – нове віяння в добу “хрущовської відлиги”

У 1953р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956р. на XX з'їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. Є.Сверстюк, один із найяскравіших представників цього покоління, його філософ і літописець, так характеризував головний, світоглядно-психологічний, переворот, що настав: «...люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїна в стіні, де він упав. Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники [...] — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла». З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати і говорити. Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних влилися у цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука... Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х pp. стала своєрідним центром національної культури. Наступного, 1962р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В.Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді — вибух. У культурне життя під'яремної України увірвалася зграя молодих талантів, які здійснили справжню революцію в найрізноманітніших мистецьких сферах: в літературі, кіно, малярстві... Ця хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими і новими, а тепер є славою і гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. З'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово — як виявилося згодом — не лише в мистецтві, але й у суспільному житті. Та реакція на свідоме новаторство двадцятип'ятилітніх «порушників супокою» була різною. Діапазон оцінок їх дебютних публікацій — від захопленого схвалення до категоричного осуду. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності... Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси — на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М.Рильський, трохи молодший від них А. Малишко.

«Шістдесятники» постали на хвилі тимчасового суспільного потепління 50— 60-х рр. ХХ ст. та пробудження національної самосвідомості, на відкритті багатств репресованої української культури, здобутків «розстріляного відродження». Для них основним питанням було засвоєння тяжких уроків минулого, усвідомлення спадкоємних зв'язків, без чого неможливе майбутнє ні вітчизняної літератури, ні нації. Емігрантське письменство хоч і розвивалось у ситуації творчої свободи, але жорстко обмежувалося чужомовною стихією та звичаями, з якими встановлювало конструктивні стосунки. Сукупний доробок письменської діаспори важко прочитати без знання американського, англійського, французького чи німецького мистецтв.

Особливе значення у поступовому оживанні літературного процесу мало викриття «культу особи» Й.Сталіна, реабілітація деяких представників «розстріляного відродження», спроби повернути їхню творчу спадщину в літературний обіг. Сучасники поступово відкривали приховувані владою національні мистецькі скарби, дивували з високого естетичного рівня вітчизняного письменства, пишалися культурними надбаннями українства.

За таких умов М. Рильський зважився повернути мистецтву його душу, без якої воно не могло існувати, тобто красу. Його міркування з цього приводу, висловлені 1956 р., для багатьох видалися надто сміливими та були сприйняті як грім ясенний. Це засвідчило, наскільки художня література втратила свої органічні риси. Одначе, страшні репресії не змогли знищити її основ, обстоюваних київськими «неокласиками», принципам яких поет завжди лишався вірним, навіть тоді, коли обставини змушували його славити компартію та її вождів.

Свою концепцію М. Рильський реалізував у збірці «Троянди й виноград» (1957). Але, на відміну від представників угруповання «Слово», а тим більше Нью-Йоркської групи, красу він розглядав не як самоцінне явище, а в зв'язку з «корисним» («У щастя людського два рівних є крила: Троянди й виноград — красиве і корисне»). У своїй статті на цю тему М.Рильський зазначав, що йдеться про національний характер, про збагачення національної культури. Повернення поета до невичерпних першоджерел вітчизняної та світової культури, відновлення можливостей свого таланту не минулося марно. Воно зумовило «третє цвітіння», розквіт творчості в останній період його життя.

Подібний стан переживали й інші письменники. Для М. Бажана то було повернення до «мускулястого» необароко. Для Л. Первомайського—до філософської тональності. Для А.Малишка — до національної фольклорної стихії, посиленої морально-етичними та екологічними критеріями. Але процес творчого оновлення захопив не всіх. У доробку П. Тичини він позначився хіба що на поемі „Срібної ночі”, В. Сосюру спонукав до написання автобіографічної повісті «Третя рота» та поеми «Розстріляне безсмертя», присвячених трагічній долі українського письменства 20 – 30-х рр. ХХ ст.

У 60-х рр. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю пропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звернувся до забороненої теми —голодомору 1932—1933 рр. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не поталанило.

Письменство здійснювало прориви з накинутих владою шор «виробничого роману», позбавленого людинознавчої глибини (П. Заіребельний: «День для прийдешнього», «Спека»; Ю.Мушкетик: «Серце і камінь» та ін.). Оновлю-вальні віяння торкнулися й драматургії, де неподільно панував О. Корнійчук. Глядачі звернули увагу на появу драми О.Левади «Фауст і смерть», комедії О. Коломійця «Фараони» тощо. Свіжі лави поповнили критичні та літературознавчі сили українського письменства – І. Світличний, І.Дзюба, Михайлина Коцюбинська та ін., не кажучи вже про поезію та прозу. Це спонукало до перегляду доктрини «соціалістичного реалізму», до спроб пояснити розмаїті тенденції літературного життя, розширення його внутрішніх можливостей стильових тенденцій (Л. Новиченко, С. Крижанівський та ін.), хоча насправді оновлення мистецтва було запереченням цього «творчого методу».

Отже, нова генерація, пойменована «шістдесятниками», за всієї своєї неповторності спиралася на досвід старшого покоління і не приховувала того: «При майстрах якось легше. Вони — як Атланти. Держать небо. Тому і є висота», — писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому О.Довженку. Творча молодь завжди відчувала підтримку М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, Л.Первомайського, А. Малишка та ін. Водночас і вони відчували на собі потужний вплив нової літературної хвилі, переймалися її творчою енергією.

Часто поява «шістдесятників» пов'язується з іменами І. Драча, М. Вінграновського, В.Симоненка, які видали 1962 р. свої перші збірки, перед цим заявивши про себе віршованими дебютами в періодиці, що відразу стало подією літературного життя. І.Драч приголомшив сучасників каскадами «мускулястої» соковитої метафори, М.Вінграновський– енергійною неоромантичною патетикою, В.Симоненко — вистражданою правдою та благородними неонародницькими мотивами.

А втім, поняття «шістдесятники» не охоплює ці постаті, а також одне десятиліття. Сюди належать поети, які видрукували свої перші книжки у 50-х рр.—Д. Павличко: «Любов і ненависть», 1953; Ліна Костенко: «Привітання землі», 1957, та ін., чи дебютували у другій половині 60-х рр. (В.Голобородько, М.Воробйов, В.Рубан, В.Кордун, М. Саченко та ін., умовно названі «київською школою»). Останнім радянська система перепинила шлях у літературу десь на 20 років. Це ж стосувалось І покоління письменників-дисидентів (В.Світличний, В.Стус І.Калинець та ін.), постійно переслідуваних владою. Дехто з «шістдесятників» (Б. Олійник, В.Забаштанський та ін,) спромігся розкрити можливості свого таланту в 70-х рр.

Явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В.Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачували в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Така вульгарна критика була безпідставною. Вона радше стосувалася «соціалістичного реалізму», справді відмежованого від дійсності.

Творча молодь протистояла фальшивій імітаційній літературі, шукала альтернативних напрямки художньої діяльності. Атмосфера тогочасної Спілки письменників України її не влаштовувала. Молоді таланти намагалися позбутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І.Світличного, яка на початку 60-х рр. стала своєрідним центром національної культури. Молодь прагнула творити велику літературу, яка змінила б не тільки мистецтво, а й свідомість сучасника.

Щоправда, нове покоління на той час іще не позбулося певних суспільних ілюзій, зокрема комуністичних, вважаючи, що радянське суспільство потребує певного оздоровлення, власне гуманізації, хоча, по суті, воно розбудовувалося на антилюдських, антидемократичних засадах. Визначальним героєм їхніх художніх творів стала проста людина, змальована без штучного оптимізму; з'явилися портрети земних дядьків і тіток —достеменних носіїв духовності. Одними з перших до цієї теми звернулися В.Симоненко, І.Драч, П.Засенко, Б.Олійник та ін. Така тенденція була властива й прозаїкам.

Подією тих років став роман Григорія Тютюнника «Вир», яким українська романістика розпочала висвітлювання проблеми народознавства, традиційної для нашої літератури, але перерваної репресіями 30-х рр.

У прозі досить відчутним виявилось особистісне начало, воно зазнавало помітної ліризації. Це спостерігалось у творах О. Гончара «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», «Циклон» тощо), М.Стельмаха, Л. Первомайського, І. Муратова та ін.

Першим, хто протиставився такій тенденції, був брат Григорія Тютюнника—Григір. Він, починаючи від дебютної книжки «Зав'язь» (1966), свідомо заземлював сюжети. Письменник намагався розкривати неповторні характери у звичайнісіньких побутових ситуаціях, тяжів до неквапної, розмовної інтонації, до композиційної стрункості, лаконізму новелістичного жанру. Його твори зосереджувалися на мотивах, властивих «шістдесятникам» (тяжке воєнне й повоєнне дитинство, життя простолюду на селі та в місті тощо), набували загальнолюдського, гуманістичного узагальнення.

Тогочасна проза розвивалася не лише у ліричному та суворо реалістичному річищах. Вона характеризувалася й іншими стильовими ознаками. Збіркою оповідань «Білий кінь Шептало» (1969), повістю «Маслини» (1967) та романом «Катастрофа» (1968) В. Дрозд започаткував так звану химерну прозу. її зображально-виражальні можливості розкрились у дилогії В. Земляка «Лебедина зграя» та «Зелені млини», В. Міняйла «Зорі й оселедці» та «На ясні зорі», романі Є. Гуцала «Позичений чоловік» і т. д. Вона живилася традиціями «низового бароко», творчістю І.Котляревського, О.Стороженка, М.Йогансена, О. Ільченка.

«Шістдесятники» в принципі були ближчими до об'єднання українських письменників «Слово», ніж до Нью-Йоркської групи. Значно більше спільних рис із Нью-Йоркською групою спостерігалось у представників «київської школи». Вони послідовно уникали соціальної заангажованості та патетичної красивості, намагалися осягнути життя в самочинному русі. Основним засобом творення поетичної реальності вони обирали метафору, яка, на їхній погляд, спроможна розкрити дійсність у її духовних вимірах. Тому в цій ліриці відсутні раціональні форми, зокрема віршувальні. Тут надавалася перевага верліброві та філософії екзистенціалізму. В.Голобородько чітко висловив думку своїх ровесників: в поезії не повинно бути ні публіцистики, ні політики, вона має орієнтуватися на «художній вираз» сутнісних екзистенційних ознак. Ідея багатьох його творів— під багатошаровими оболонками несподіваних образних асоціацій. Часто в пошуку втраченої гармонії він вдасться до зміщення часових і просторових площин, віднаходить велике у малому і—навпаки, приміром, у вірші «Зозуля при перуці», де мовиться, як дочка

виллє молоко з глечика в ямку,

сама влізе в порожнього глечика —

так мати й віднесе доньку на базар

тією ж утоптаною стежкою.

Віднесе, аби назавжди втратити свою доньку. Морально-етичний критерій тут досить виразний. Закиди критики, звиклої до прямолінійного зображення, у «переускладненості» лірики В. Голобородька—безпідставні. Вона виповнена джерелами фольклору, зокрема загадками, народного малярства, близька до мотивів картин М.Примаченко. Національний колорит лірики надзвичайно органічний: «пакіл неба цвіте глечиками», Подібні риси характеризують творчість М.Воробйова, схильного до мислення нерозчленованою метафорою.

Вихід на справжні художні шляхи, несумісні із «соціалістичним реалізмом», одразу позбавив молоду генерацію можливості жити інтенсивним літературним життям. Тому М.Воробйов, який дебютував 1962 р., спромігся видати свою збірку «Пригадай мені на дорогу» лише 1986 р. Така ж доля склалась і у В. Голобородька. Його віршована добірка з'явилася 1965 р., а збірка «Зелен день» побачила світ тільки 1988 р. То, власне, була друга книжка поета. Першу, під назвою «Летюче віконце», вже набрану до друку у видавництві «Молодь» (1968), тоді ж і розсипали.

Усі спроби усунути талановиту молодь від літератури виявилися марними, навіть тоді, коли радянська влада неприховано її переслідувала, кидала за колючі дроти І.Світличного, В. Стуса, І.Калинця, Т. Мельничука та інших письменників-дисидентів.

У 1965 р., а потім —у 1972, 1980 рр. Україною котилася хвиля арештів, розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, зазвичай проголошуваними «буржуазними націоналістами». Але навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді — концентраційних таборів і поселень з'являлися твори неперевершеної художньої вартості. Такий тюремний Парнас добре знаний українському письменству починаючи від Т.Шевченка. В'язнична лірика І.Франка, П.Грабовського, І.Багряного, М. Драй-Хмари, А.Крушельницького, Б.Кравціва та ін. поповнилася «Ґратованими сонетами» І. Світличного, його поемою «Курбас», що була присвячена пам'яті українського режисера Леся Курбаса, знищеного на сумнозвісних Соловках.

Репресований І. Калинець свої рукописні збірки, що з'явилися друком на початку 90-х рр. у Варшаві, Балтиморі—Торонто і Києві, об'єднав у цикли, давши їм символічні назви: «Пробуджена муза» та «Невольнича муза». У них неначе відбилася свідомість ровесників поета, котрі відчули подих «відлиги», перейнялися нею і за це були жорстоко покарані. Сконцентрована багатоплощинна метафора — ключ до прочитання його лірики—вражає енергією великого життєлюбства, перед якою безсилі тюремні ґрати.

Українська література, починаючи з 50—60-х рр., розвивалася різними паралельними потоками: на поверхні—в річищі підживлюваного владою «соціалістичного реалізму», в глибинах — на периферії мистецького життя, за колючими дротами та в еміграції.

Достеменні художні цінності створювалися в оцих, прихованих від масового читача, глибинах, що визначалися в період «застою», коли влада намагалася повернути суспільство до змертвілих сталінських часів. Водночас навіть у межах офіціозної імітаційної літератури пробивалися струмені опозиції. З літературного обігу було вилучено роман О.Гончара «Собор» на тій підставі, що в ньому мовилося про потребу відновлення національної пам'яті, про право людини на свободу, засуджувалися прояви пристосуванства та національного нігілізму. За умов широкомасштабного наступу на письменство постала «тиха лірика» (Л. Талалай, В.Затуливітер, П.Мовчан та ін.), У прозі посилився реалістичний струмінь (Григір Тютюнник), окреслився химерний роман у його жанрових формах {В. Земляк, В. Дрозд, В. Міняйло, В. Шевчук), виник інтерес до фантастики та пригодництва (Ю. Мушкетик) тощо. Стильова палітра деяких «шістдесятників» зазнала певних змін. Наприклад, лірика М. Вінграновського поволі позбувалася перебільшеної «планетарної» патетики, набувала ознак природної, «стишеної» інтимності. Прагнення н такий спосіб домогтися духовної першосутності окреслилося вже у другій його збірці «Сто поезій» (1967), ставши згодом провідною рисою поетичного мовлення на шляху до незнищенної краси, спроможної врятувати світ. Головний мотив цієї лірики такий: природу слід не завойовувати, а глибоко переживати всім єством людського серця: «А світ стояв у синіх постолах, Стояв в моїх очах і придивлявся, Як світиться він, світ в моїх очах».

Суттєві зміни стались і в поезії Д. Павличка. З неї витіснялися штампи «соціалістичного реалізму», за якими дійсність розколювалася на дві непримиренно ворожі сили, що фарбувалися у контрастні чорний та білим кольори. Лірика дедалі глибше виповнювалася розмаїттям барв і форм, пізнавала принади яскравої метафори, проймалася насолодою творчого експерименту. Свідчення цьому — збірка «Гранослов» (1967). Д.Павличко пережив насолоду поетичного малярства у «Сонетах подільської імені», розкрив уміння читати найтонші порухи закоханої людської душі у збірці «Таємниця твого обличчя» - дивовижного видання на тлі тогочасної культурної кризи. Високі морально-етичні критерії поет обґрунтовував і у великих віршованих формах («Поєдинок», «Вогнище» та ін.), до яких зверталися й інші поети. Можливо, найповніше в цьому жанрі розкрився талант Б. Олійника. Скромно дебютувавши у 60-х рр., він поступово саморозкривався у філософському осмисленні принципових явищ етичного змісту («Дорога», «Рух», «Урок», «Доля» тощо). Особливе місце в його доробку посідає поема-цикл «Сиве сонце моє», 3 переконливою силою художнього слова тут одухотворюється постать матері. Як лірик Б. Олійник, проте, зазнав великих літературних утрат, намагаючись дотримуватися вимог «соціалістичного реалізму» та комуністичної ідеології, в яку він повірив і від якої не відступився («Гора», «Мавзолей Леніна», «Комуністи» і под.). Він повторив спробу поєднання непоєднуваного—комуністичну догму та національні цінності. Колись подібні намагання обернулися поразкою для В. Винниченка, М. Хвильового та ін. На жаль, уроки історії засвоюються не завжди. Відтак Б. Олійник схилявся до виправдання тоталітарного режиму (цикл «Від білої хати до Білого дому»), навіть коли мовилося про трагічні сторінки рідного народу, як-от голодомор 1932—1933 рр. («Поворотний круг») чи вибух на Чорнобильській АЕС («Сім»).

Діаметрально протилежної позиції послідовно дотримувалася Ліна Костенко. Вона зуміла показати особистий приклад спротиву офіціозній імітаційній літературі. Не подаючи своїх рукописів до видавництв і журналів, вона кинула виклик тогочасному суспільному ладові. В її доробку відсутні поетичні акорди про «щасливе життя» під «мудрим керівництвом» компартії. Після збірки «Мандрівки серця» (1961) лише 1977 р. з'явилася й книжка під символічною назвою «Над берегами вічної ріки». Невдовзі в українській літературі сталась особлива подія, пов'язана з публікацією історичного роману у віршах «Маруся Чурай» (1979). Читача вразила не тільки нова, свіжа інтерпретація відомого сюжету про легендарну співачку часів Хмельниччини, а й потужний спалах історії. Ця надчутлива перейнятість пам'яттю роду і народу перетворилася на провідну в поемах «Скіфська одіссея», «Дума про трьох братів неазовських» та у віршах, позначених історіософічною пристрастю («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Князь Василько», «Чадра Марусі» тощо). Поетеса змогла сфокусувати історичну перспективу в одну точку. Але, на відміну від представників «празької школи», вона не так заглиблювалася в минуле, як переводила його в сучасне. Творчість Ліни Костенко слід розглядати на тлі всієї літератури, охопленої жагою осмислення вітчизняної історії.

В одну неподільну сув'язь поєднував долю давнього і нинішнього Києва П.Загребельний у романі «Диво», намагався поетапно висвітлити перебіг національного минулого («Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» і т. ін.).

Письменники розширяли вікові рамки, зважувалися полемізувати з офіційною історіографією, яка відмовляла українству в знанні свого справжнього родоводу. Тому брутальній критиці було піддано романи «Мальви» Р. Іваничука та «Меч Арея» І. Білика.

Серію романів про незнищенну пам'ять Гуцульщини створив Р. Федорів («Отчий світильник», «Кам'яне поле» та ін.). Давню традицію самовидців—речників культурної опозиції продовжував В. Шевчук. У його творах часто зображені персонажі-книжники, наприклад. Семен-затворник («На полі смиренному»), Ілля Турчиновський («Три листки за вікном»). Подібна манера спостерігається і в його романах, присвячених сучасності («Дім на горі»).

Дата добавления: 2014-11-09