Тенденції розвитку національного руху в 1915-1916 рр

1. Якими були зміни в політиці лідерів національного руху в західноукраїнських землях та Наддніпрянщині?
2. З чим вони були пов’язані?
3. Які можливості відкривали такі зміни?

Перша світова війна набрала затяжного характеру і сподівання лідерів національного руху на розв’язання українського питання ставало все більше безнадійним. Підтримка східними та західними українцями “своїх урядів” у війні очікуваних результатів не дала. Сподівання відродити українську державність таким шляхом виявилась марним. Враховуючи ситуацію, лідери національного руху західноукраїнських земель вирішили змінити тактику і реорганізувати Головну українську раду створену у Львові на початку війни в організацію, яка б представляла інтереси всього українського народу. Її було створено 5 травня 1915 р. під назвою “Загальна українська рада” (ЗУР). Штаб-квартира організації знаходилась у Відні. Її президентом став К.Левицький. Українські політичні лідери, спираючись на ЗУР, намагались привернути увагу української та європейської громадськості до ідеї створення української держави в межах її етнічних земель.

Водночас, аналогічне питання намагались розв’язати і поляки. Вони теж хотіли відродити свою національну державу, зазіхаючи при цьому на західноукраїнські землі. Німеччина та Австро-Угорщина виснажені війною з Росією вирішили відгородитися від неї новоствореною польською державою.

У листопада 1916 р. австро-німецький блок погодився на утворення Польського королівства, до складу якого мала увійти Галичина. Серед лідерів Загальної української ради взяли гору емоції і 6 листопада 1916 р. ЗУР на знак протесту само розпустилася. Врятувати ситуацію намагалося Українське парламентське представництво на чолі з Ю.Романчуком, яке існувало на правах українського політичного клубу при віденському парламенті. Але його виступи та спроби парламентської діяльності на захист українського національного руху принципових змін не принесли.

У Наддніпрянщині мало хто розраховував, що австро-німецькі війська принесуть Україні національне звільнення. Не дала результатів і підтримка українською інтелігенцією російського уряду у війні. Проте, невдачі російської армії поступово змінювали психологічний клімат у суспільстві. Спровокована поразкою хвиля антиурядової критики дозволила і українцям піднести свій голос. У серпні 1915 р. міністр освіти Ігнатьєв прийняв українську делегацію у складі депутата Державної думи професора Є.Іванова, педагога і громадської діячки С.Русової та журналіста Ф.Матушевського. Члени делегації передали клопотання про потреби народної освіти в Україні і необхідність запровадження української мови у школах.

У лютому 1916 року група громадських діячів Полтави надіслала на адресу депутатів П.Мілюкова та М.Чхеїдзе документ, в якому ставили такі вимоги: 1) український народ в Росії має бути рівний у правах з російським; 2) дозвіл викладання українською мовою в народних школах; 3) свобода української преси і видавничої справи; 4) вільна діяльність українських культурно – просвітніх товариств; 5) законодавче закріплення гарантій держави для національно–культурного розвитку українського народу.

У цей же період депутати Державної думи О.Керенський і М.Чхеїдзе одержали від студентської та робітничої молоді найбільших міст України петицію з домаганням автономії України на тих же правах, які обіцяно Польщі; повної свободи слова, друку; відкриття “Просвіт”; повернення із заслання всіх українських політичних в’язнів та їх амністії.

Влада не допускала й думки про можливість розгортання українського національного руху. Поступово потреба змінити політику стала ясною для його лідерів.

У 1915 р. на Катеринославщині виник комітет, що мав підготувати створення нової організації “Українського самостійного союзу”, метою якої було проголошення незалежної української республіки. Але поліція викрила комітет і заарештувала організаторів цієї акції.

У 1916 р. міжпартійна громадсько-політична організація “Товариство Українських Поступовців” виступила з вимогою до російської влади надати Україні автономію із забезпеченням культурно-національних і політичних прав українського народу.

Звернімося до джерел З листівки – декларації ТУП “Наша позиція” «Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднує історична доля; державу ми розуміємо, як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй…, ми боролись і боротимося за демократичну автономію України, гарантованою такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися й поступатись економічно, а єдиним шляхом до цього вважаємо націоналізування всіх форм приватного й громадського життя: школи, суду, церкви, адміністрації і громадських установ, органів самоврядування… Український народ хоче самим собою бути і завзято бореться за самобутнє існування і розвиток.» Які основні цілі ТУП? Як вони бачать досягнення своїх цілей?

ТУП встановило зв’язки з думськими фракціями, які підтримали українські домагання, але далі справа не пішла. Ситуація у підросійській Україні на той час характеризувалась популярним виразом: ”Російська демократія завжди закінчується там, де починається українське питання”.

Активну підпільну роботу в українських губерніях проводили соціал-демократи та есери. У листопаді 1915 р. була підписана угода про спільну діяльність між Катеринославськими організаціями УСДРП і РСДРП. Українські есерівські організації виступали за поразку царської Росії у війні. Вони вели в Києві, Чернігові і Харкові пропагандистську роботу серед студентів та розповсюджували агітаційні матеріали СВУ.

Отже, як зазначає історик Я. Грицак, «напередодні 1917 року український рух мав політичну програму, певні політичні та військові структури, набрав досвіду організації й агітації та міг сподіватися на підтримку українського населення та інших неросійських рухів у Росії…».

Дата добавления: 2014-11-26