Епістолярна спадщина Лесі Українки як джерело вивчення громадсько-політичного та культурно-літературного життя українського суспільства межі ХІХ – ХХ ст

Листування серед інших видів творчості займає чільне місце у спадщиніЛесі Українки. Листи Лесі Українки є цінним джерелом для вивчення їїбіографії, творчості, поглядів поетеси. Через листування поетеса підтримувалазв'язки не тільки з рідними, знайомими, друзями, а й з усім літературним тамистецьким світом.

Епістолярна спадщина Лесі Українки досить багата. Вона складається з понад 750 листів, і можливості виявлення їх ще не вичерпані.

Епістолярій Лесі Українки в зібранні творів у 12 томах складає 10-й (1876–1897), 11-й (1898–1902) і 12-й (1903– 1913) томи. Це листи до найближчого родинного (мати, батько, брати, сестри, сім’я М. П. Драгоманова) та літературного оточення (І. Я. Франко, М. І. Павлик, О. Ю. Кобилянська, М.П.Старицький, Ф. М. Колесса, А. Ю. Кримський), а також до відомих науковців, громадських та культурних діячів.

Через листування невиліковно хвора письменниця підтримувала зв’язки не тільки з рідними, знайомими, а й цілим літературним і мистецьким світом. В окремі дні, коли дозволяло здоров’я, вона писала до десяти листів. Хоч, як відомо, сама Леся Українка рішуче висловлювалася проти того, щоб оголошувати друком листування письменників. Листи, мовляв, це інтимна справа кожної людини. Проте саме там віддзеркалюється вся багатогранна палітра взаємин автора з людьми, особистісне сприйняття суспільно-історичних подій, культурного середовища відповідної доби.

Образи митців, культурних і громадських діячів постають перед читачем у природному, невимушеному стані, адже «найкраще пише чоловік тоді, коли не думає про своє писання» (З листа до Антоніни Семенівни Макарової 11 січня 1895 р.).

Листи поєднували Лесю Українку, яка вимушено вела міграційний спосіб життя, зі світом, «оживляли» дні її самотності. Вона зізнавалась, що тривала відсутність новин з дому викликала в неї хворобу листування. Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам «з рідного краю», хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть вони на чужину, «то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес». З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть, однак, замінити не тільки розмову, а й «навіть мовчання удвох, сам на сам», бо «якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіційне...». Насправді її листи – то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного, культура її почуттів і тонке знання мови рідного краю. А зізнання, що начебто вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений, а менше всього сам автор» свідчить насамперед про Лесину вимогливість до себе.

Листи вона писала українською мовою, лише зрідка російською – до російськомовних адресатів. Питання мови як найважливішої ознаки національної свідомості, етнічної самобутності було надзвичайно важливим для Лесі Українки.

Свої думки, враження, оцінки суспільно-політичних, наукових, культурних подій і звичайні побутові турботи вона передавала рідною материнською мовою.

Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складає понад 750 листів, і можливості виявлення їх ще далеко не вичерпані.

Наявна епістолярна спадщина Лесі Українки – це листи до осіб, що складали найближче родинне (мати, батько, брати, сестри, родина М.П.Драгоманова, тітка Олена Антонівна Тесленко-Приходько) та літературне оточення (І. Я. Франко, M. І. Павлик, 0. Ю. Кобиладська, В. С. Стефаник, Надія Кибальчич, О. С. Маковей, М. М. Коцюбинський, Б. Д. Грінченко, X.О.Алчевська, М. П. Старицький, В. М. Гнатюк, Ф. М. Колесса, А.Ю.Кримський та інші, російські письменники і критики – В. О. Поссе, Є.М.Чириков; гpoмадські діячі – В. Г. Крижанівська-Тучапська, учителька народних шкіл А. С. Макарова; етнографічна комісія та бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у Львові, багато інших осіб і установ).

Зараз відомо понад сорок адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Так, із листування з M. M. Коцюбинським виявлено лише 3 листи, значно більше листів було до тітки О. А. Тесленко-Приходько (відбувала заслання в Сибіру). Активно листувалася Леся Українка з редактором російського прогресивного журналу «Жизнь» В. О. Поссе, з критиком П. М. Ге. Уже під час підготовки цього видання в журналі «Вопросы литературы» (1975, № 1) публіковано ще три її листи до В. О. Поссе.

Листи Лесі Українки є цінним джерелом для вивчення її біографії, творчості, літературно-естетичних і політичних поглядів, для висвітлення участі письменниці у революційно-визвольному русі, її листи – це першоджерело для вивчення передової суспільно-політичної думки на Україні в її нерозривних взаємозв’язках із російською літературою, російською революційною думкою в спільній боротьбі проти самодержавства.

Зібрання творів у 12-ти томах e найповнішою публікацією епістолярію Лесі Українки. Чимало листів підготовлено до друку вперше, розширено і доповнено науковий коментар, уточнено датування окремих листів тощо. Так, у цьому томі подано перші чотири дитячі листи Лесі Українки та лист до матері, написаний через кілька днів після складної хірургічної операції в 1883 р. Ці листи не були досі відомі. Понад 90 листів із цього тому хоча і були відомі, але в зібрання творів Лесі Українки включаються вперше.

Листування серед інших видів творчості займає осібне місце в спадщині Лесі Українки. Через листування Леся Українка підтримувала зв’язки не тільки з рідними, знайомими, друзями, а з цілим літературним і мистецьким світом. В окремі дні вона писала до десяти листів і, незважаючи на це, як сама зазначала, залишалася «в довгу» у своїх, кореспондентів. Кожен лист доносить до нас думки, почуття, настрої, які велика поетеса переживала в конкретний момент. Усі вони глибокі, щирі, безпосередні.

Як уже відзначали дослідники, незмірно поглибленим постав би образ письменниці, численні літературно-громадські події, про які йдеться в листах, при вивченні і публікації двостороннього листування. На жаль, листи до Лесі Українки майже не збереглися.

Треба ще мати на увазі ту обставину, що, перебуваючи під таємним наглядом поліції, Леся Українка висловлювала думку, що вона бажала за краще не зберігати листів, ніж мати потім всілякі ускладнення й неприємності. Після звільнення з-під арешту в 1907 р. Леся Українка в листі до матері від 24 січня 1907 р. з приводу обшуку писала:

«Добре, що мої уліти (так жартівливо Леся Українка називала рукописи творів) всі дома зостались, а листів сливе не було, бо я взагалі не бачу потреби збирати архів – без нього далеко приємніше жити, а то от, наприклад, ти нащось замкнула у вертіко пару одкриток Галайди (Г. Хоткевича) до мене, то їх все одно забрали, куди не слід. Положим, картки самі пустячні, як взагалі буває, але я не люблю, щоб і конверти а моїх листів діставались у чужі руки».

Ця заява Лесі Українки дає підставу думати, що вона взагалі не зберігала листів: будучи майже весь час у далеких подорожах і роз’їздах, часто змінювала місце проживания, свідомо не хотіла возити їх із собою. Автори прнміток до п’ятого тому (Українка Л. Творя в 5-ти т. К., 1956, с. 673) зауважують, що незважаючи на такі обставини, Леся Українка старанно зберігала автографи своїх творів, особливо пошкоджених або аабракованих цензурою, записи народних пісень і дум, важливіші книги з своєї бібліотеки, інколи пересилаючи їх при шердеїздах на збереження до Наукового товариства імені Шевченка у Львові чи до сестри О. П. Косач-Кривинюк.

Дата добавления: 2014-11-09