Теми рефератів. 1. Закон і право. Поняття правової держави

1. Закон і право. Поняття правової держави.

2. Права людини і проблеми гуманізації суспільних відносин.

3. Правота свобода.

4. Гносеологія юридичного праворозуміння.

5. Права і свободи людини і громадянина.

6. Правова держава: історія ідей і сучасність.

7. Мораль і право.

.8. Конституційне праворозуміння; права людини, правовий закон, правова держава.

9. Філософія права в Україні.

Література:

Бердяев Н. А. Философия неравенства. − М., 1990.

Гегель. Философия права. − М., 1990.

Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Українй"28 червня 1996 року. − К., 1996.

Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности. − М., 1993.

Нерсесянц В. С. Право — математика свободы. − М., 1996.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. − К., 1996.

Чичерин Б. Н. Философия права. − М„ 1990.

ЗМ 3 (Т. 11-16). Історія філософії.

Т. 11: АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Мета: розкрити своєрідність античної філософії, як спроби побудувати раціоналістичну картину світу, в якій відбувся перехід від «міфу до логосу». Звернути увагу на основні риси, течії та представників античної філософії. Проаналізувати філософські ідеї Сократа, Платона та Аристотеля. Визначити особливості етичних вчень елліністичних мислителів.

Основні поняття: космос, хаос, першооснова, апейрон, космоцентризм, натурфілософія, софісти, першоелемент, майєвтика, ейдос, форма, Єдине, Благо, Логос, діалектика, епохе, атомізм, метафізика, кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм.

План лекції:

1. Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.

2. Досократичний період античної філософії.

3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель).

4. Характерні риси елліністичної філософії.

1. Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.

Антична філософія - це філософія давніх греків та давніх римлян. Вона існувала з VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., близько 1 200 років. Саме звідси веде свій початок західна філософія, майже всі її наступні школи, ідеї та уявлення, категорія, проблеми.

Традиційно виділяють такі етапи античної філософії:

- ранню класику (натуралісти, досократики). Головні проблеми - «Фізис» та «Космос», їх будова;

- середню класику (Сократ та його школа; софісти). Головна проблема − сутність людини;

- високу класику (Платон, Арістотель та їхні школи). Головна проблема − синтез філософського знання, його проблем і методів тощо;

- еллінізм (Епікур, Піррон, стоїки, Сенека, Епіктет, Аврелій тощо). Головні проблеми − мораль та свобода людини, пізнання тощо. До них додаються питання структури космосу, долі космосу й людини, відносини Бога й людини (Плотін, Порфирій, Прокл, Філон Александрійський).

Антична філософія висунула низку фундаментальних ідей та проблем, які не втратили значення й сьогодні:

1. Проблеми буття, небуття матерії та її форм. Ідеї про принципову протилежність форми «матерії», про головні елементи, стихії космосу, про тотожність і протилежність буття та небуття; про структурність буття (атоми та пустота), плинність буття та його суперечність тощо. Головна проблема тут - як виник Космос? Яка його структура? (Фалес, Анаксімандр, Аннаксімен, Зенон, Демокріт).

2. Проблема людини, її пізнання, її стосунки з іншими людьми. У чому полягає сутність людської моралі, чи існують не залежні від обставин норми моралі? Що таке політика та держава відносно людини? Як співвідносяться раціональне та ірраціональне в людському пізнанні? Чи існує абсолютна істина та чи може вона бути осягнена людським розумом? На ці запитання давалися різні, часто протилежні відповіді (Сократ, софісти: Горгій, Гіппій, Антіфонг та інші, Піррон, Секст, Емпірік, Епікур, Посидоній тощо).

3. Проблема волі та свободи людини, досягнення щастя. Висувалися ідеї нікчемності людини перед силами природи та суспільними катаклізмами й одночасно могутності та сили її духу в прагненні до свободи, до благородного життя, до пізнання, у якому передусім і бачили щастя вільної людини (Сенека, Епіктет, Аврелій, Епікур, Тит Лукрецій Кар та ін.). Головна проблематика тут - гносеологічна та моральна.

4. Проблема стосунків людини і Бога, божественної волі, будування Богом Космосу. Висувались ідеї конструктивного космосу та буття, структури матерії, душі, суспільства як взаємопроникаючі та такі, що зумовлюють одна одну (Плотін, Філон Александрійський та інші).

Проблема синтезу чуттєвого та понадчуттєвого, ідея синтетичних формувань основних філософських проблем, побудова метафізичних систем, що визначають два світи − світ матерії та плинний, рухомий світ ідей. Проблема пошуку раціонального методу пізнання цих світів (Платон, Арістотель, їх послідовники). Зрозуміло, що тут перелічені не всі проблеми та ідеї, як і не всі філософи, що їх висували.

2. Досократичний період античної філософії.

Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, своєрідна пневма. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.

Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, пропорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумерологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики, піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення.

Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.

Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря − з атомів шестикутної форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір.

Зверніть увагу, що софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. Вони найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не шукати істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму.

3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

Сократ (469 - 399 рр. до н. е.) - Сократ мав численний гурт учнів, з якими він проводив свої філософські бесіди. Частина з них була налаштована проти афінської рабовласницької демократії. Саме у цьому звинувачували Сократа і це стало приводом для його переслідування. Йому приписували розтління юнацтва вільнодумством. За вироком суду філософ у травні 399 р. до н. е. був страчений. У тексті звинувачення зазначалося, що Сократ "не визнає богів, котрих визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачується він у розтлінні молоді. Міра покарання -смерть." Останні слова Сократа на суді: "Вже пора йти звідси, мені - щоб вмерти, вам - щоб жити, а що з того краще, нікому невідомо, окрім богів". За вироком суду Сократ випив чашку розтертої ядовитої цикути (болиголова) (Див. П.С. Таранов. Анатомия мудрости. - Том 1. - Симферополь, 1996. - С. 175).

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Звідси і відомий афоризм Сократа: "Пізнай самого себе". Самопізнання є, таким чином, головним завданням філософії.

Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і мало релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вченні про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу.

Сократ, за свідченням сучасників, справляв на присутніх неабияке враження своєю логікою, почуттям гумору, вмінням знаходити суперечності у розмірковуваннях свого співрозмовника і блискуче спростовувати. Мислитель відомий в історії філософії як автор методу, котрий названий на його честь - "сократичним ".

"Метод Сократа " − це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої - знаходження "істини" у бесідах, суперечках - шляхом формулювання низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище, і таким чином довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.

Сократу належить крилата фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю".На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, "самопізнання", поглиблення знань.

Знання- це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа - це пошук "загального" не в об'єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних "доброчесних" вчинках. З допомогою індуктивного методу пізнання філософ намагався визначити етичні поняття - такі, скажімо, як добро і зло, мужність, мудрість, справедливість, обман тощо. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять у процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.

Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), оскільки він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить знаходити в собі самому, оскільки їх не можна засвоїти ззовні

Таким чином, філософське вчення Сократа було у своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра у світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

Саме його розуміння філософії є причиною того, що Сократ сам не заснував жодної школи. І все-таки на нього посилаються дві діаметрально протилежні філософські течії:

Кіренаїки розвивають евдемонізм у гедонізм, який зводить насолоду до найвищого принципу (Арістіпп);

Кініки доводять Сократову зневагу до всього матеріального до межі (Діоген із Синопи жив у діжці).

Платон (427 - 347 рр. до н. е.) − засновник об'єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей - дійсний, справжній, вічний, вихідний. Світ речей - недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей - стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння світу, підпорядкування "світу речей" "світові ідей".

Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об'єктивної дійсності. Кожна ідея про речі - це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки. Кожна ідея - це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі - тотожні.

Отже,вчення Платона - це об'єктивний ідеалізм," оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості. Як і елеати (Ксенофан, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій, містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розмірковувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Безперечною заслугою Платона в історії філософії є його вчення про роль понять у процесі пізнання, які є вічними. Речі виникають і зникають, а поняття про них лишаються назавжди. Платон з'ясовував діалектику понять, виходячи з їх протиставлення, суперечливості. Бо пізнати істину можна лише тоді, коли є протилежні думки, що щось існує і одночасно, що це щось - не існує. Однак Платон перебільшував, абсолютизував значення понять, визнавши за ними безпредметне, незалежне існування.

Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, "вчитель людства". Аристотель створив енциклопедичне філософське вчення,котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. Будучи учнем Платона, поставив під сумнів його ідеалістичну "теорію ідей", спробу пояснити існування "світу речей" завдяки існуванню "світу ідей".

Аристотель піддав платонівське вчення про ідеї глибокій, змістовній критиці. Йому належить крилата фраза: "Хоч Платон та істина мені дорогі, однак святий обов'язок наказує віддати перевагу істині".Філософ не погоджувався з думкою Платона про те, що нібито ідеї утворюють особливий, надчуттєвий світ, котрому підпорядковується світ реальний. Аристотель був переконаний, що "ідеї" Платона не можуть існувати окремо від самих речей.

На противагу Платону, Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. "Намагання довести, що природа існує, - смішне", бо все це "відомо само по собі". Матеріальний світ існує без втручання будь-яких вигаданих "ідей". Природа, на думку філософа, - це сукупність речей, що перебувають у вічному русі і змінах. "Я називаю матерією перший субстрат кожної речі, з якого виникає яка-небудь річ", - це Аристотель. Фактично, філософ виступив проти основних положень ідеалістичного вчення Платона.

Разом з тим, визначаючи матерію як "перший субстрат" речі, Аристотель сам відступає від істини, стверджуючи, що матерія сама по собі інертна, невиразна. Вона активна лише тоді, коли є форма. Матерія має лише можливість виявлення своєї сутності, дійсність же такого виявлення залишається лише за формою. Форма робить матерію тим, чим вона фактично є. "Форма стоїть попереду матерії, - підкреслював Аристотель, - і є щось більшою мірою існуюче". Вона визначає матерію, бо є активним, рухливим, виразним началом. "Формою усіх форм" є світовий дух, бог. У цьому виявляється непослідовність Аристотеля, його ідеалізм.

Аристотель є творцем формальної логіки, її важливих принципів (законів): принципу недопустимості суперечностей, принципу виключення третього тощо.

Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість форм руху: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

Держава, на думку філософа, є продуктом земного походження. Вона створюється задля досягнення загального блага. У своїй праці "Політика" Аристотель виділяє три правильних форми такого устрою і три неправильних. До правильних він відносить: монархію(влада одного, що переслідує загальне благо); аристократію(влада небагатьох, кращих представників, котрі здійснюють її в інтересах усіх громадян); політію(влада більшості, яку відбирають на основі певного цензу і яка переслідує загальні блага людей).

Неправильні форми державного устрою: тиранія(влада одного, який керується власною вигодою, своїми інтересами; олігархія(влада небагатьох заможних людей, певного клану, котрий переслідує тільки власну вигоду; демократія(влада більшості незаможних громадян, яка здійснюється в інтересах суто цієї більшості).

4. Характерні риси елліністичної філософії.

Стоїки вважали частинами філософії логіку, фізику і етику.

Логіка стоїків поряд із формальнологічною теорією містить також дослідження теоретико-пізнавальних та лінгвістичних проблем. Філософія мови займається питаннями походження слів. Вони переконані, що походження кожного слова може бути розкрите.

Фізика − "суще" те, що страждає, або діє, тобто тіло. Пасивне начало - матерія, активне - "логос" (світовий розум). Першоелементом є вогонь. Із нього розвиваються інші елементи і конкретний світ.

Етика − хід світових подій наперед встановлено - основна думка. Внутрішня позиція - єдине на що впливає воля людини. Сенека писав: "Хто бажає, того доля веде, хто не бажає, того доля волочить". Зовнішня свобода людини полягає у співдії з долею. Мета людини полягає в тому, щоб жити у згоді з природою. Тільки так вона досягає гармонії, котра веде до доброї течії життя та щастя (евдемонії). Щастя є досяжним тоді, коли ніякий афект не порушує спокою душі. Стоїчним ідеалом є апатія, свобода від афектів (задоволення, огида, пристрасть, страх). Усі речі поділяються на добрі, байдужі та погані. Добрими вважаються чесноти, поганими - їх протилежності, байдужими є всі інші речі, оскільки вони нічого не дають для досягнення щастя.

Епікур − видатний грецький філософ, засновник епікуреїзму.

Фізика Епікура грунтується на трьох принципах:

- ніщо не виникає з небуття;

- ніщо не зникає в небуття;

- Всесвіт завжди був таким, яким є тепер, і завжди був таким.

Тіла є поєднанням атомів. Кількість атомів і порожнечі не мають меж. Звідси твердження Епікура про існування незлічених світів у Всесвіті.

Етика є ядром вчення Епікура. Її основний принцип - насолода. Кожна жива істота звичайно прагне насолоди й уникає болю. Отже метою життя є насолода. Епікур визначає насолоду як відсутність болю і збентеження.

Всі потреби Епікур поділяє на три групи:

- природні й необхідні;

- природні і не необхідні;

- неприродні і не необхідні, які виникають лише внаслідок хибного судження.

Атараксія, правильне життя без хвилювання, поряд із свободою від тілесного болю передбачає і свободу душі від хвилювання й тривоги. Їїдосягненню служить і дотримання чеснот. Мудрий буде орієнтуватися на справедливість, оскільки інакше він не буде захищений від санкцій з боку суспільства. Справедливість полягає в угоді, яку люди уклали для забезпечення користі.

Скептицизм – філософські погляди, що сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Його представників характеризує зневір’я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики – Піррон (360-280 до н.е.) та Секст-Емпірик (200-250) – систематизували аргументи проти пізнаваності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони вслід за Епікуром, пропонували атараксію – стан незворушності й не затьмареності душі.

Неоплатонізм – напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Аристотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204-270), Порфирій (232-304), Прокл (410-485). Буття за Плотіном має ієрархічну структуру. Вищими субстанція ми постають «Благо» (або «Єдине»), Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому притаманна найбільша повнота буття. Це «Єдине» від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання (еманацію) творить Розум. Розум у Плотіна – це платонівський світ ідей, тобто сукупність, цілісність ідей. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ – тільки викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є cумішшю породженого розумом добра і зла, джерелом якого є неоформлена матерія. Зло, отже не від Бога і не від людини, але воно здатне оволодіти людиною.

Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію середньовіччя і Відродження. І не тільки на філософію. Засновники природознавства Нового часу – Копернік, Кеплер, Галілей – були неоплатоніками, вірили в гармонію небесних сфер, орбіт планет тощо. Реалізм – течія середньовіччя – майже повністю наслідував ідеї неоплатоніків. Вони простежуються навіть у німецькій класичній філософії.

Християнство у своєму вченні про Святу Трійцю (Бог-Дух, Бог-Отець, Бог-Син) наслідувало ідею неоплатонізму (Єдине – Розум – Душа).

Отже, основними рисами античної філософії є: По-перше, для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;

- По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв'язана з науковими досягненнями того часу;.

- По-третє, для філософії Стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;

- По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;

- По-п'яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні та ідеальні).

Питання для самоконтролю:

1. Яке значення тези: "В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі"?

2. Як ви розумієте вислів: "Людина є мірою всіх речей"?

3. Поясніть тезу Сократа "я знаю, що нічого не знаю"?

4. Які характерні риси філософського способу життя кініків?

5. У чому, згідно з Епікуром, полягає сутність щасливого життя?

6. Що спільного в етичному ідеалі стоїків, епікурейців і скептиків?

7. Синтезом яких філософських вчень є неоплатонізм?

8. Які шляхи пізнання Єдиного згідно з Плотіном?

Дата добавления: 2014-11-09