Стадии развития личности

Вполне возможно, что стадии развития личности в среднем возрасте представляют определенные критические периоды, отражающие особенности профессии и стиля жизни.

У большого числа людей “жизненные кризисы” имеют место приблизительно в одном и том же возрасте. Это дает основание для деления и описания стадий развития зрелой личности.

Стадиям среднего возраста предшествуют стадии развития молодых людей. Молодые люди в двадцать лет имеют дело с выбором супруги и профессии, намечают жизненные цели и начинают их осуществление. Позже, около тридцати лет, многие из них приходят к переоценке своих прежних выборов и жизненных целей. Наконец, первые годы после тридцатилетнего рубежа — это, как правило, время сжива-ния с новыми или с вновь подтверждаемыми выборами.

Первая стадия среднего возраста начинается около тридцати лет и переходит в начало следующего десятилетия. Ее главной характеристикой является осознание расхождения мечты, надежд и жизненных планов человека с действительностью его существования. Поскольку же мечты всегда имеют некоторые нереалистические черты, оценка их расхождения с действительностью на этой стадии окрашена, как правило, в отрицательные и эмоционально-тягостные тона. Время уходит и делает разрыв между мечтами и обнаруживающейся вдруг действительностью с устрашающей резкостью. Люди в возрасте 35-40 лет начинают не соглашаться с такими высказываниями, как, например: “У вас еще все впереди,” “У вас еще есть достаточно времени, чтобы осуществить то, что вы желаете.” Вместо этого они констатируют: “Слишком поздно что-либо изменить в моей жизни.” В двадцать и тридцать лет о человеке могут сказать, что он “подает надежды,” но после сорока лет так уже никто не скажет. Человек должен принять тот факт, что он никогда уже не станет ученым, выдающимся администратором или хотя бы незначительным писателем. Освобождение от иллюзий не является чем-то необычным для тридцати пяти или сорока лет, но оно может оказаться угрожающим для личности. Человек может почувствовать смятение, его самоуверенность вдруг исчезает. Анализ жизни людей творческих профессий обнаруживает те или иные драматические изменения в их творчестве где-то около тридцати пяти лет. Некоторые из них начали творческую работу в это время, другие, наоборот, около тридцати пяти лет в значительной степени утратили свои творческие способности. Одной из причин кризиса середины жизни людей творческих профессий является то, что “импульсивный блеск” молодости требует затраты больших жизненных сил. В тридцать пять и сорок лет человек, ведущий напряженную жизнь (руководитель или профессор), должен изменить интенсивный темп своей жизни. Вообще же проблема убывающих физических сил возникает в жизни человека любой профессии. Убывание физических сил — одна из многих проблем, с которыми сталкивается человек в годы кризиса среднего возраста и позднее. Для тех, кто полагался на свои физические качества, когда был моложе, средний возраст может стать периодом тяжелой депрессии. Убывание физических сил может поражать своей неожиданностью людей самого широкого круга профессий. Университетские профессора с сожалением вспоминают свою способность проводить в студенческие годы несколько дней без сна, если того требовало важное дело. Многие люди просто жалуются на то, что они начинают слишком часто уставать. Они все больше настраиваются не на новую творческую работу, а на приобретенные мудрость и опыт. При этом необходима эмоциональная гибкость, способность к эмоциональной отдаче по отношению к новым людям и к новым занятиям. Умственная жесткость также должна быть преодолена, чтобы жесткие установки не привели к ошибкам и к неспособности воспринимать творческое решение проблем.

Успешное разрешение кризиса среднего возраста включает обычно переформулировку жизненных целей в рамках более реалистичной и сдержанной точки зрения и с учетом ограниченности времени жизни всякого человека. Духовные вопросы, супруга, друзья и дети приобретают все большее значение, тогда как собственное “я” все более лишается своего исключительного положения. Наблюдается все возрастающая тенденция к тому, чтобы довольствоваться тем, что есть, и меньше думать о вещах, которых, скорее всего, никогда не удастся достичь. Отмечается тенденция чувствовать свое положение вполне приличным. Все эти изменения знаменуют собой новую стадию в развитии личности, период стабилизации. Процесс внутреннего обновления в конце концов приводит к более спокойной и даже более полноценной жизни. После пятидесяти лет проблемы здоровья становятся все более насущными и возникает растущее сознание, что “время уходит.” В целом же пятидесятые годы жизни могут быть охарактеризованы продолжением тех новых форм стабильности, которые были достигнуты в течение предыдущего десятилетия.

Период после шестидесяти лет в редких случаях может составлять четвертую или даже третью часть жизни. Этот период характеризуется тем, что человек оставляет работу, которую выполнял в зрелые годы. Однако и в этот период некоторые люди сохраняют свои умственные способности и продолжают заниматься административной или творческой деятельностью. В целом этот период является итоговым по отношению к пройденному жизненному пути. Большинство людей в этом возрасте живет воспоминаниями о прошлом. Для тех людей, которые в предыдущие годы вели жизнь по установлениям Святой Церкви, этот период оказывается нередко ознаменованным новыми духовными достижениями. Особая ясность ума, просветленность всего внешнего облика, простое и одухотворенное благодушие являются в этом возрасте видимыми дарами Божественной благодати. По мере угасания физических сил, когда уже ничего не остается из того, что способно удержать человека в этом мире, он всеми силами своей души обращается к Богу. Веруя и исповедуя, что Сын Божий явил в Своем вочеловечении самую глубокую, вечную и сущностную основу бытия, и зная, что путь земной человеческой жизни реально и благодатно пройден Христом, человек в последний ответственный момент осознания себя в этом мире стремится к тому, чтобы чистым умом, в свободе от всего земного удостоиться восхождения в горний мир. Кто не верит в вечную жизнь во Христе, тот не способен к восхождению, ибо, решив для себя, что вечная жизнь невозможна, он сам себе преграждает путь к Божественному свету, оставаясь во мраке ужасающего своей бездной “ничто.” Человек не обречен на небытие и уничтожение; он призван к преодолению стихии земного существования и к вечной жизни, в которой приобретает безусловное оправдание и смысл весь пройденный им жизненный путь. Пребывая в вере во Христа, в смиренном уповании на беспредельную благость Божию, человек в последний решающий момент жизни становится открыт для вечности и достигает переживания такого внутреннего величия и мира, которыми освящается вся его минувшая, сознательно прожитая жизнь.

-8-

Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (філософське визначення) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

Основні поняття і ключові слова: психологія особистості, людина, індивід, особистість, індивідуальність.

-10-

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Функція уваги – зосередження свідомості на предметі діяльності.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Це пояснюється більш вираженою гальмівною дією вагомих для особистості предметів і переживань щодо менш значущих, які в цей час на неї діють.

Увагу зумовлюють не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об’єкти. Цю здатність називають уважністю.

Недостатній розвиток уважності виявляється в розосередженості та відволіканні, нездатності без зовнішніх спонук спрямовувати й підтримувати свою увагу.

Види уваги

За регуляцією розрізняють мимовільну, довільну та післядовільну увагу.

Мимовільна увага – виникає спонтанно, без зусиль свідомості, під впливом найрізноманітніших подразників, які впливають на той чи інший аналізатор організму.

Довільна увага – це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах і явищах навколишньої дійсності, на внутрішній психічній діяльності. Довільна увага своїм головним компонентом має волю.

Головним збуджувачем довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов’язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності.

Післядовільна увага – виникає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги, долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність зумовлює появу певного інтересу, а часом і захоплює її виконавця, і увага набуває рис мимовільного зосередження.

За спрямованістю увага буває зовнішня і внутрішня.

Зовнішня увага (сенсорна, рухова) – відіграє провідну роль у спостереженні предметів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні нашою свідомістю.

Внутрішня увага (інтелектуальна увага) – спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам’яті, уваги, мислення), психічних органів і переживань.

Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг.

Зосередження уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.

Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єтів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.

Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність.

Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів.

Основні поняття і ключові слова: увага, функції уваги, види уваги, властивості уваги.

-12-13-14

Пам’ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення і забування індивідом свого досвіду. Це характеристика пізнавальної функції психіки, складова пізнавальної діяльності індивіда.

Види пам’яті

В залежності від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють за змістом чотири види пам’яті: образну, словесно-логічну, рухову та емоційну.

Образна – виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.

Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам’ять буває зоровою, слуховою, тактильною, нюховою тощо.

Словесно-логічна – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети і явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях.

Думки не існують без мови, тому така пам’ять і називається словесно-логічною.

Словесно-логічна пам’ять – специфічно людська пам’ять, на відміну від образної, рухової та емоційної, яка є і у тварин.

Рухова – виявляється в запам’ятовуванні та відтворенні людиною своїх рухів.

Емоційна – виявляється в запам’ятовуванні людиною своїх емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не стільки самі емоції, скільки предмети та явища, що їх викликають.

За тривалістю розрізняють такі види пам’яті: короткочасна, довгочасна, оперативна.

Короткочасна – характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і нетривалим зберіганням.

Довготривала – виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на тривале зберігання та наступне використання в діяльності людини.

Оперативна – забезпечує запам’ятовування і відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності.

За способом запам’ятовування пам’ять буває: мимовільна та довільна.

Мимовільна – пам’ять, коли ми щось запам’ятовуємо та відтворюємо, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.

Довільна – пам’ять, коли ставимо собі за мету щось запам’ятати або пригадати.

Умовами успішного запам’ятовування є:

 багаторазове, розумно організоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень;

 розбиття матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць;

 розуміння тощо.

Залежно від міри розуміння запам’ятовуваного матеріалу довільне запам’ятовування буває механічним і смисловим (логічним).

Механічне – здійснюється без розуміння суті матеріалу. Воно призводить до формального засвоєння знань.

Смислове (логічне) – спирається на розуміння суті матеріалу.

Умовами успіху довільного запам’ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам’ятовування тощо.

Дата добавления: 2014-11-09