Формування земної кори та розвиток географічної оболонки у кайнозої

5.

4.

3.

2.

1.

«Еволюція геосинклінальних поясів»

Мезозойська ера тривалістю 165-170 млн. років охоплює три періоди: тріасовий, юрський і крейдовий.

На початку тріасу на землі існував гігантський материк ПАНГЕЯ – 2, який омивався водами Тихого океану. Геосинклінальний режим зберігався в обох Тихоокеанських поясах, які розміщувались по периферії Пангеї (перехідні зони між материком та океаном) та в Середземноморському поясі, який відповідав океану Тетіс. Останній відділяв Євразію від Африкано-Аравійської частини материка і розширювався на схід. Території всіх інших геосинклінальних поясів у мезозої розвивались як молоді платформи: епібайкальські, епікаледонські та епігерцинські.

У межах СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКОГО поясу в мезозої розвивались дві області: західну і центральну частину займала Альпійсько-Гімалайська, південно-східну – Індокитайська.

Альпійсько-Гімалайська область охоплювала Південну Європу, Північно-Західну Африку, Малу та Передню Азію, Гімалаї. На території області протягом мезозою розвивався цілий ряд геосинклінальних систем – Кавказька, Карпатська, Альпійська, Піренейська, Гімалайська та ін. Усі вони перебували на головному геосинклінальному етапі свого розвитку. Слід сказати, що в кінці палеозою значна частина поясу перетворилась у герцинські складчасті споруди, деякі з яких у мезозої знову були роздроблені і захоплені в прогинання.

Історію розвитку в мезозої багатьох геосинклінальних систем поясу можна проілюструвати на прикладі добре дослідженого Кавказу. Так, Кавказька геосинкліналь розташовувалась в найвужчому місці поясу між Скіфською епігерцинською плитою з одного боку та Аравійською платформою – з другого. Починаючи з мезозою тут відомі дві геосинклінальні системи: система Великого Кавказу, яка охоплювала територію Великого Кавказького хребта і продовжувалась у межі Гірського Криму і Малий Кавказ – це територія Вірменії, південь Азербайджану і Грузії. Мезозойська історія їх різна.

В тріасі на Кавказі, очевидно, існував мілководний морський басейн, сліди якого зустрічаються у вигляді флішоїдної таврійської серії в Криму та вапняків у Сванетії. Значні частини території, однак, були суходолом. Широкі опускання починаються в ранній юрі. Ними була захоплена і південна частина Скіфської плити. В широкому й глибокому прогині в ранній і середній юрі відкладається дуже потужна товща глинисто-алевритових і піщаних порід (до 12 км). За деякими даними ширина морського басейну на місці Кавказу у ранній юрі досягала 2000 км. В середній юрі єдиний прогин розділяється ланцюжком островів на дві частини – в північному прогині у шельфовій обстановці формувалися піщано-глинисті та карбонатні осадки, в південному осадконагромадження супроводжувалося підводним вулканізмом, а з пізньої юри формується теригенно-карбонатний фліш. В Кримському прогині в середині юрського періоду виникли інтрузивні тіла гранітоїдного складу, які прорвали породи таврійської серії.

В крейдовому періоді в межах Великого Кавказу збереглись умови, подібні до пізньоюрських – у південному прогині відкладався потужний (до 5 км) фліш, а у північному – теригенно-карбонатні породи (більше 1000 м). Характер подій в межах Великого Кавказу у мезозої свідчить, що область переживала у цей час головний геосинклінальний етап свого розвитку ( стадія острівних дуг ).

Малий Кавказ на початку юри був розбитий серією глибинних розломів і на його місці заклалась геосинкліналь. До кінця мезозою тут сформувалися потужні осадово-вулканогенні товщі.

В історії розвитку багатьох інших геосинклінальних систем поясу є багато спільних рис з мезозойською історією Кавказу.

Час від початку юри до середини ранньої крейди – це час розкриття басейнів з океанічною корою в західній частині поясу.

На континентальному схилі вздовж Євразії в окраїнних морях, біля підніжжя острівних дуг формувалися флішові товщі. Це була міогеосинклінальна зона, в яку входили Піренеї, Північні Альпи, Карпати, Гірський Крим, Великий Кавказ. У внутрішній зоні на корі океанічного типу розвивались Альпи, Апеніни, Дінаріди, Тавр, Понтійські гори і Малий Кавказ. З кінця ранньоїкрейди починається поступове скорочення океану ТЕТІС через зближення Євразії та Африкано-Аравійської платформи. Взовж південного краю Євразії, який був активною континентальною окраїною відбувається поглинання океанічної кори в зонах субдукції.

По іншому склалась мезозойська історія Індокитайської області. Тут уже в пізньому тріасі в прогинах, заповнених палеозойськими осадками, почалось активне складко - і гороутворення, назване мезозойським, або кімерійським (древньокіммерійська або індосінійська фаза). Сформувалися гірсько-складчасті споруди на півостровах Індокитай та Малакка. Дещо пізніше, у пізній юрі (пізньокіммерійська або невадійська фаза) утворення складчастих структур і вторгнення великих гранітоїдних інтрузій відбулось в Центральному Тибеті, Південно-Східному Памирі, Каракорумі.

У ЗАХІДНО-ТИХООКЕАНСЬКОМУ поясі в мезозої інтенсивно розвивались Верхояно-Чукотська та Далекосхідна області. У Верхояно-Чукотській області в тріасі, ранній та середній юрі в геосинклінальних прогинах відкладались потужні товщі теригенних осадків (пісковики, алевроліти, аргіліти з прошарками вапняків і туфів).

У пізній юрі (пізньокіммерійська фаза) відбулось складко-, а потім і гороутворення, яке супроводжувалось потужним гранітоїдним магматизмом. З останнім пов’язані дуже багаті поклади золота, олова, вольфраму, молібдену та інших корисних копалин басейнів Колими та Індигірки. В цей же час на межі із Сибірською платформою закладається Передверхоянський крайовий прогин, який виповнюється моласами, нафтоносними та вугленосними породами (Ленський вугільний басейн). На території області сформувалися хребти Верхоянський, Джугджур, Колимський, Черського, Анадирський.

Мезозойським гороутворенням були створені також хребти Сіхоте-Аліню в межах однойменної або Далекосхідної області. У пізній крейді по східній околиці Верхояно-Чукотської та Далекосхідної областей проходило формування крайового вулканічного Охотсько-Чукотського поясу. Пояс складений андезитами, андезито-базальтами, базальтами, приурочений до глибинного тектонічного шва і маркує активну континентальну окраїну андського типу.

Перераховані гірсько-складчасті структури обох областей причленились зі сходу до Лавразії, наростивши її в розмірах у той час, коли на заході відбувалась деструкція цього пізньопалеозойського континенту.

СХІДНО-ТИХООКЕАНСЬКИЙ пояс відзначався активним розвитком Кордільєрської геосинклінальної області. Вона вступила в орогенну стадію розвитку після невадійської фази. Особливо інтенсивними були горотворчі процеси в пізній крейді, коли закінчилось оформлення гірських масивів Аляски, Кордільєр та Скелястих гір. Складчастість у Кордільєрах супроводжувалось вторгненням гранітних батолітів від Аляски до Каліфорнії. З останніми пов’язані відомі родовища золота, поліметалів, урану.

Згідно із мобілістськими уявленнями, утворення Кордільєр зумовлене зіткненням Північно-Американської літосферної плити з острівними дугами, які простягались взовж східнотихоокеанського узбережжя обох Америк.

Таким чином, мезозойський орогенез призвів до відмирання геосинклінального режиму на значних територіях Середземноморського та обох Тихоокеанських поясів. Однак утворені мезозойські структури можна називати молодими платформами лише умовно, точніше їх слід називати «параплатформами», тобто близькими до платформ. Протягом кайнозою в їх межах проходило згладжування рельєфу, а процесів, типових для платформ, поки що не спостерігається.

«Еволюція платформ»

Розвиток древніх платформ у мезозої, як і раніше, був тісно пов’язаний із сусідніми рухомими геосинклінальними поясами.

Так, Східно-Європейська платформа в тріасі була високо піднятим суходолом. Тріасовий період – це час висхідних рухів на всіх давніх платформах, однак, починаючи з середньої юри платформи втягуються в опускання і пов’язані з ними трансгресії моря. На Східно-Європейській платформі трансгресія йшла з боку океану Тетіс і досягла максимуму у пізній юрі, коли широкий субмеридіональний прогин з’єднав тропічний Тетіс із Арктичним басейном.

В умовах морського мілководдя на значних площах відклались одноманітні темні глини, піски і фосфорити. В кінці юри спостерігалась незначна регресія, а крейдовий період ознаменувався на платформі новою трансгресією. В ранній крейді відкладались піщано-глинисті товщі з фосфоритами у Поволжі, Підмосков’ї та в Прикаспії. У другій половині крейдового періоду морем покривалася лише південна частина платформи. Тут розміщувався субширотний басейн, який входив до складу Тетісу.

Взагалі слід сказати, що пізня крейда – це час однієї з дуже великих трансгресій в історії Землі. Тетіс у цей час досяг максимальних розмірів і затоплював всю територію Середземноморського поясу, значні площі Східно-Європейської та Африкано-Аравійської платформ. У пізньокрейдових морях різко зросла роль карбонатного осадконакичення, відкладались в основному крейдоподібні вапняки, писальна крейда, мергелі, карбонатні глини. Наприкінці крейди територію платформи охоплюють підняття і регресія моря, яке залишалось лише на Україні й Поволжі.

Сибірська платформа на протязі мезозою представляла собою припідняту територію. Морем затоплювались лише її північна та північно-східна окраїни. В тріасовому періоді на заході платформи в Тунгуській синеклізі продовжувалось утворення трапової формації, почате ще у пермі. В юрському та крейдовому періоді формувалися синеклізи: Хатангська та Ленсько-Вілюйська (тут відкладалась потужна вугленосна серія). На південному заході платформи в западинах проходило формування вугленосних товщ двох інших великих басейнів – Кансько-Ачинського та Іркутського. Дуже потужна (до 4,5 км) вугленосна серія відклалась у западинах Алданського щита – юрсько-нижньокрейдовий Південно-Якутський басейн.

ВАЖЛИВОЮ ПОДІЄЮ мезозойського етапу розвитку Землі був розпад суперконтиненту ПАНГЕЯ – 2 та його складових частин – Лавразії і Гондвани. Розкол починався із утворення піднять на місці майбутнього розриву, потім в умовах загального розтягу утворювались континентальні рифти, які розширювались аж до розриву континентальної кори і формування осей спредингу. Процеси супроводжувались базальтовим вулканізмом. Розкол єдиного материка на окремі континентальні брили відбувався не одночасно, процеси описані вище відбувались в різних місцях континенту у різний час.

Так, у тріасі починається розкол ЛАВРАЗІЇ – закладається западина Північної Атлантики, яка розширюється протягом усього мезозою. Розпад ГОНДВАНИ, спричинений закладанням у ній континентальних рифтів ще в пермі у тріасі продовжувався. В цей час тут формувалися трапи у Південній Америці (басейн р.Парани), в Південній Африці, в Індостані.

В юрі (середина ранньої юри) починає розкриватись Центральна Атлантика і в цей же час розкривається океан Тетіс. Гондвана розділилась на два блоки. Перший складали Африка, Індостан і Південна Америка, а другий – Австралія та Антарктида. Між ними виник вузький грабеноподібний басейн (подібний до сучасного Червоного моря), який поступово розширюючись, формував западину ІНДІЙСЬКОГО океану. Крім того, у пізній юрі почалося розкриття ПІВНІЧНОГО ЛЬОДОВИТОГО океану.

У крейдовому періоді рифтоутворення призводить до розділення Південної Америки і Африки – починає формуватись Південна Атлантика, яка наприкінці крейди з’єднується з Північною, утворюючи єдиний АТЛАНТИЧНИЙ океан. Об’єднані поки що Австралія і Антарктида пересуваються на південний схід від Африки. Роз’єднання їх відбулося аж в середині палеогену. Індостан рухається на північ, а Африка, дещо повернувшись, насувається на Тетіс, що в подальшому спричинить складкоутворення в існуючих там геосинклінальних системах.

Таким чином, з мезозою починається історія трьох нових океанів: Індійського, Атлантичного і Північного Льодовитого та продовжують розвиватися Тихий океан і Тетіс. Крім того існують думки про можливе перше об’єднання Сибірської та Північно-Американської платформ і утворення вузької ділянки суходолу під назвою «Берінгія».

«Палеогеографічні умови мезозою»

У ранньому та середньому тріасі зберігався встановлений у пермі засушливий континентальний клімат (ореальному режим), спричинений процесами герцинського орогенезу. На континентах планети в цей час переважали рівнинні ландшафти, за винятком Монголії, Китаю, Індокитаю і заходу Північної Америки. Значне поширення мали озерно-алювіальні внутрішньоматерикові та приморські озерно-дельтові низовини і денудаційні підвищені рівнини. Такий характер рельєфу визначив, на думку М.О.Ясаманова (1985), поширення у цей час однотипних ореаль на великих площах. Він виділяє для цього часу чотири основні природні зони: 1) екстрааридну (пустельну); 2) помірноаридну (зону сухих і опустелених саван); 3) змінно-вологу і 4) рівномірно-вологу.

Пустельні умови панували на значній частині Північної Америки, в Європі, Північній Африці, Аравії, Ірані, Середній і Центральній Азії, на більшій частині Південної Америки і в Північній Австралії. Рівномірно-вологі умови в ранньому і середньому тріасі існували в Центральній Америці, на Алясці, в Канаді, на північному сході Євразії і в Сахарі. Загальна кількість атмосферних опадів в пустельних областях рідко досягала 150-200 мм/рік, у рівномірно-зволожених – перевищувала 1500 мм. В пізньому тріасі почалась гумідизація клімату, що було пов’язане з розвитком морських трансгресій. Гумідизація продовжувалась і в ранній та середній юрі. Встановлюється таласократичний режим.

На значних територіях клімат був тропічний і, за термінологією В.М.Синіцина (1980), «ослаблений тропічний» – близький до сучасного субтропічного, без прохолодних зимових сезонів. Аридні зони сильно скорочуються. Засушливі умови зберігались на півдні Європи, в Північній Америці, в Північній Африці, Китаї. Середньорічні температури встановлені за рострами белемнітів для середньої юри складають для Карпатського басейну 19-22,5 ºС, для Кавказького – 22-27 ºС. У пізній юрі спостерігається загальна аридизація клімату, викликана, очевидно, тектонічними рухами невадійської фази мезозойського орогенезу.

У крейдовому періоді при збереженні таласократичного режиму і порівняно теплих умов спостерігались незначні сезонні коливання температур. Загальне пом’якшення клімату ще в юрському періоді призвело до того, що справжніх пустинь ні в юрі, ні в крейді не існувало. Аридні зони того часу швидше нагадували сучасні тропічні савани. Екваторіальні умови існували на півночі Південно-Американського і в центральній частині Африканського материків, в Індостані. Аридні зони північного і південного тропічних поясів не виходили за межі 30º пн.ш. і 30º пд.ш.

У зв’язку із похолоданнями в середній і пізній крейді розширились пояси субтропічного і помірного кліматів. Причиною похолодань могло служити зменшення загальної кількості СО2 в атмосфері і поступове наближення полюсів до материкової суші. Однак льодових покривів на той час не зафіксовано. Різниця температур приекваторіальних і приполярних широт не перевищувала 10-15º, тоді як зараз вона складає майже 30ºС. В пізній крейді спостерігалась нова аридизація клімату і подальша його термічна диференціація.

В цілому ж клімати мезозою були слабо диференційованими. В.М.Сініцин (1980) взагалі виділяє для мезозою лише два термічних типи клімату: тропічний і бореальний. Тропічний був близьким до відповідного сучасного, а бореальний був ослабленим тропічним, про що вже згадувалось. Середньорічні температури тропічного клімату не виходили за межі 28-25 ºС, тоді як в бореальному коливались у межах 12-24 ºС.

Атмосфера мезозою містила більше пари води та вуглекислого газу, ніж кайнозойська, а відношення СО2: О2 періодично змінювалось, зростаючи в аридні епохи і спадаючи в гумідні. Загальна ж тенденція еволюції клімату виявилась у певному похолоданні й посиленні сонячності.

«Органічний світ мезозою»

Сприятливі кліматичні умови, які встановилися у мезозойській ері, особливо в юрському і крейдовому періодах, спричинили бурхливий розвиток органічного світу морів і континентів.

РОСЛИННІСТЬ. На суходолі серед рослин панівне становище займали голонасінні (мезофітна ера розвитку рослин). Особливого поширення набули гінкгові (кісточкові) - великі дерева висотою до 30 м, з гіллястою кроною і великим віялоподібним листям. Переживши у мезозої свій розквіт, гінкгові, як реліктові форми, відомі і нині. Розвивались також хвойні, серед яких у кінці крейди були відомі форми, близькі до сучасних - секвойя, сосна, ялина. Важливе значення мали цикадові і бенетитові. Цикадові, або сагові відомі з тріасу, розвиваються і зараз. Бенетитові вимерли в кінці крейди, вважають, що у них із покритонасінними могли бути спільні предки у юрському періоді.

Для ранньої та середньої юри В.А.Вахрамеєв і В.М.Сініцин виділяють у Євразії три флористичні області (зони):

1) Сибірська, або зона хвойно-гінкгових лісів. Тут росли дерева з річними кільцями, листопадні форми. Зона поширювалась на Шпіцберген, Землю Франца-Йосифа, північ Східно-Європейської рівнини, Урал, Сибір, Монголію і Забайкалля;

2) Перехідна, або зона змішаних цикадофіто-хвойно-гінкгових лісів охоплювала вузьку смугу від Скандинавії, Прибалтики, через південь Східно-Європейської рівнини, Середню і Центральну Азію до Центрального Китаю і Японії.

3) Південна, або зона максимального розвитку цикадових, теплолюбивих папоротей, бенетитових, хвощових, рідше гінкгових, хвойних. Це тропічна і субтропічна зона, яка відома у Західній і Середній Європі, на півдні Середньої Азії, в Індостані, Індокитаї і Південному Китаї.

Взагалі ж, як підкреслює В.М.Сініцин (1980), відмінності між геоботанічними областями в юрі носили швидше кількісний, ніж якісний характер, тобто в кожній зоні відомі всі основні представники флори, різниця була лише в перевазі тих чи інших форм у межах певних зон. Така відносна одноманітність ранньо-середньоюрської флори пов'язується із слабою контрастністю тогочасного клімату, як термічною так і за зволоженістю.

В кінці юрського періоду з’являються, а в кінці крейди уже починають відігравати провідну роль серед наземної рослинності покритонасінні, або квіткові рослини (починається кайнофітна ера розвитку рослин). В крейді поширені такі їх представники як магнолії, лаври, платани, троходендрони, евкаліпти, дуби. Покритонасінні були більш пристосованими до умов континентального клімату: меншої вологості, сезонних коливань температури і осадків, більшої інтенсивності сонячної радіації, мали ряд переваг в будові судинної системи, що у кінцевому наслідку дозволило їм витіснити вологолюбивих папоротей, гінкгових та інших голонасінних рослин. Серед останніх широке розпосюдження в ранній крейді мали хвойні, які в цей час пережили пік своєї різноманітності.

ТВАРИННИЙ СВІТ. Із морських безхребетних в мезозої найбільш відомі головоногі молюски-амоніти та белемніти. Крім них, розвивались двостулкові і черевоногі молюски, корали, губки, морські їжаки, найпростіші.

На шельфах морів, починаючи з середини юрського періоду, досить чітко виділяються дві зоогеографічні провінції: 1) тропічна (середземноморська) і 2) бореальна.

Зональні відмінності виявлялися у загальному збідненні складу фаун у північному напрямі, поскільки основу їх в кожній області складали одні й ті ж групи безхребетних. Крім того, в бореальній області були відсутні шестипроменеві корали, характерні для морів тропічного Тетісу, і навпаки, поширені деякі двостулкові (p. Aucella, p. Inoceramus) та головоногі (амоніти (p. Cadoceras, Virgatites)) молюски.

Амфібії у мезозої були доживаючими формами (відомий, наприклад, великий, довжиною до 5 м рід Mastodonsaurus, який вів пасивно-хижацький спосіб життя, підстерігаючи свої жертви із засідок). Вони були витіснені з суші і морів рептиліями. Останні стегоцефали вимерли в кінці тріасу.

Мезозой інколи називають " віком рептилій ", які панували тоді на суші, в морях і в повітрі. Відповідно розвивались три гілки рептилій:

1) наземна (динозаври → диплодок, брахіозавр, тиранозавр,

кретозавр, бронтозавр, стегозавр, ультразавр та ін..),

2) водна (мезозаври, плезіозаври, крокодили, іхтіозаври та ін.),

3) повітряна (крилаті ящери → птеродактиль, рамфорінх,

птеранодон).

Предковою формою цих трьох гілок рептилій вважаються представники підкласу архозаврів - текодонти, двоногі ящери (передні кінцівки недоразвинуті), які жили в тріасі і походять від котилозаврів. Останні в тріасі вимерли, як і звірозубі рептилії, що дали початок примітивним ссавцям.

Дуже цікавою була група ДИНОЗАВРІВ (у перекладі – «жахливі ящери»). За будовою таза вони поділялись на ящеротазових і птахотазових. Серед перших були відомі хижі і травоїдні форми; птахотазові виключно травоїдні. Динозаври були найбільшими тваринами за всю історію Землі. Пересувалися вони на двох або чотирьох кінцівках, п'ятою точкою опори служив могутній хвіст. Вели наземний та напівводний спосіб життя. Так, юрський диплодок (дводум), названий так тому, що мав два мозки - один в голові (менший), інший в тазовій частині, досягав у довжину 30 м, мав масивні ноги, довгу гнучку шию і маленьку голову, важив до 40 т і жив по берегах водойм. З травоїдних відомі також брахіозавр (плечистий ящер) завдовжки 26 м, заввишки 12 м і масою в 50 т, бронтозавр. Однак найбільшим був динозавр, кості якого знайдені у 1979р. в штаті Колорадо (США). Його назвали ультразавром - за реконструкцією довжина його становила 27 м, а жива маса 80 т.

Всі перераховані динозаври вели напівводний спосіб життя, подібно до сучасних бегемотів. Вважають, що вони забрідали в водойми на глибини 4-5, а деякі і 7-8 м. На переважне перебування у воді цих гігантів вказує будова їх скелета. Перебування у воді рятувало їх від нападу великих сухопутних хижаків, крім цього у воді зменшувалась вага їх величезних тіл (за рахунок витісненої води).

Птахотазові динозаври ділились на групи: 1) птахоногі динозаври, 2) стегозаври (панцирні динозаври) і 3) рогаті динозаври:

- до птахоногих належали зауролофи, ігуанодони і качконосі динозаври. Ігуанодон (Iguanodon), наприклад, пересувався на двох кінцівках, у висоту досягав 5 м, а в довжину 10 м. Задні ноги були трипалими напівкопитного характеру, що давало змогу йому ходити по заболочених місцях чи по мулистому дну водойм. Кінець морди покривав роговий чохол, як у птахів дзьоб;

- стегозаври мали на спині кістяні ножоподібні пластини, які відігравали захисні функції, вели повністю сухопутний спосіб життя і пересувались на чотирьох кінцівках;

- рогаті динозаври нагадували сучасних носорогів, у довжину досягали 6 м, голову покривав кістяний "комірець", а на голові були один, два, три роги. Наприклад, трицератопс (Triceratops), який жив у крейдовому періоді, був трирогий, а стиракозавр (Styracosaurus) мав півметровий ріг на носі і шість гострих шипів, які розміщувались півкругом на краю кістяного комірця.

Найбільшими хижаками за всю історію Землі були представники ЯЩЕРОТАЗОВИХ динозаврів - тиранозавр (цар-ящер) (Tyrannosaurus) і тарбозавр (Tarbosaurus), крейдові форми. Вони пересувались на двох задніх кінцівках, спираючись на сильний хвіст, передні кінцівки були вкорочені і служили для розривання їжі. Висота їх досягала 12 м. Щелепи були обсаджені гострими кинджалоподібними зубами.

Динозаври розмножувались, відкладаючи яйця в пісок, як це роблять сучасні крокодили. Деякі представники їх (із травоїдних) вели, очевидно, стадний спосіб життя, на що вказують знахідки численних відбитків слідів в одному місці (наприклад, на плато Кугітанг у Туркменистані).

Місцем, звідки динозаври поширились по всій планеті, на думку деяких дослідників, є пустеля ГОБІ - там найчастіше зустрічються захоронення цих тварин. Взагалі ж, якщо середовищем розселення динозаврів у юрі та ранній крейді були здебільшого приморські рівнини, то в пізній крейді вони тяжіють до периферій аридних областей, заселяючи узбережжя внутрішньоконтинентальних водойм - озер, річок, стариць, дельт, відкриті саванні простори.

Знахідки динозаврових фаун відомі в багатьох місцях планети: у Європі, Західному Сибіру, Середній Азії, Монголії, Північно-Східному Китаї, Індії, Північній Америці та ін.

Серед ВОДНИХ рептилій найбільш відомі плезіозаври та іхтіозаври. Плезіозавр (Plesiosaurus) мав моржоподібне тіло (7-12 м) з кінцівками у вигляді плавників, довгою тонкою шиєю, яка закінчувалась маленькою головою. Жив у юрському та крейдовому періодах. Іхтіозаври (Ichtyosauria) мали ідеально пристосоване до плавання тіло, ластоподібні кінцівки, зубасту пащу. Були подібні як до риб, так і до дельфінів. Народжували живе потомство і займали панівне становище в морях протягом усього мезозою.

У юрському і крейдовому періодах ящери завоювали і повітряний простір. У КРИЛАТИХ ящерів (найбільш відомі представники: рамфорінх, птеродактиль та птеранодон) передні кінцівки були перетворені в крила - шкіряні перепонки. Кістки їх були порожніми, щелепи - з гострими зубами. Живились в основному рибою та комахами, тому селились на прибережних скелях. Відомі як дрібні форми, розміром з горобця, так і дуже крупні. Так, в штаті Техас (США) виявлено при розкопках кості літаючого ящера з розмахом крил 15,5 м.

Рептилії у мезозої дали початок ПТАХАМ і ССАВЦЯМ. Із давніх птахів поки що виявлений лише один рід Archaeopteryx (археоптерикс), знайдений у Баварії (ФРН) у відкладах верхньої юри. Археоптерикс мав ще багато ознак ящерів. Він взагалі був дуже подібним на маленького динозавра, лише покритого пір'ям. Голову його вкривала луска, на щелепах збереглись міцні конічні зуби. На крилах було по три вільних пальці, якими він чіплявся за гілки дерев. Крила археоптерикса мало чим відрізнялись від крил сучасних птахів. Завбільшки він був, як голуб і важив близько 200 грамів.

У крейдовому періоді жили вже і нові птахи, близькі до сучасних. Це - іхтіорніс (Ichtyornis) і гесперорніс (Hesperornis). У них ще зберігалась зубаста паща, але скелет був подібний до скелета сучасних птахів.

ПЕРШІ ССАВЦІ, як уже згадувалось, відомі з тріасу. Вони були невеличкі за розмірами і, очевидно, сумчасті. Жили на землі, лазили по деревах і живились комахами та дрібними рептиліями. На протязі майже 150 млн. років після своєї появи ссавці знаходились ніби в тіні рептилій, на другорядних ролях. І лише вимирання останніх у пізній крейді відкрило їм шлях до бурхливої еволюції, яка припала уже на кайнозой.

З середини крейдового періоду відбувались суттєві зміни у складі органічного світу Землі. Проходило так зване, " велике вимирання " організмів. На значних просторах планети зникли голонасінні, витіснені покритонасінними, в морях вимерли амоніти, які на цей час досягали гігантських розмірів, щезла величезна більшість рептилій, зокрема їх водні форми (за окремими винятками), крилаті ящери, динозаври.

Загадка вимирання в кінці крейдового періоду такої великої і численної групи організмів, як динозаври, до цього часу не розгадана. Причому вимирання відбулося за порівняно короткий час за геологічними мірками проміжок часу - протягом одного мільйона років (інші дослідники приводять цифри в 2-3 млн. років).

Досить поширена гіпотеза, що пояснює причини вимирання динозаврів подіями МЕЗОЗОЙСЬКОГО ОРОГЕНЕЗУ, які призвели до зміни кліматичних умов на Землі і характеру рослинності. Осушились величезні території з м'якою і соковитою травою, на зміну якій прийшли сухі, жорсткі рослини. Травоїдним ящерам почало не вистачати їжі, крім цього зуби їх не були пристосовані до нової їжі.

Вимирання травоїдних форм потягнуло за собою і зникнення хижих ящерів. До цього додалось ПОХОЛОДАННЯ клімату, що згубно впливало на холоднокровних ящерів. Однак залишається незрозумілим, чому при зміні умов динозаври не змогли мігрувати в теплі тропічні зони, які існували у крейдовому періоді.

Цікавою видається версія, яка пов'язує вимирання мезозойських гігантів із ЗМІНОЮ ВМІСТУ МІКРОЕЛЕМЕНТІВ у оточуючому середовищі. Так, зовсім недавно фізик каліфорнійського університету Л.Альварес та його син-геолог У.Альварес встановили, що в пограничному шарі між крейдовими і палеогеновими відкладами з віком близько 65 млн. років різко збільшений, порівняно з фоновим, вміст важкого металу іридію - від 30 до 200 разів. Іридій, як і інші важкі метали, отруйний для тварин. Підвищену концентрацію іридію, яка встановлюється в аналогічних відкладах на різних ділянках Землі, пов'язують із падінням на Землю комети, астероїда або великого метеорита, які мають високий вміст цього металу. Падіння їх могло спричинити не тільки розсіювання іридію внаслідок вибуху по планеті, але й різку зміну умов життя на поверхні і в атмосфері Землі.

Британський палеонтолог Т.Свейн відстоює гіпотезу, згідно з якою динозаврів згубила ЗМІНА РОСЛИННОСТІ в кінці крейди. З’явилися покритонасінні, які містять такі алкалоїди, як стрихнін і морфін. А оскільки ящери вживали в їжу величезну кількість рослинної їжі, то вони труїлися цими речовинами. Існує ще цілий ряд цікавих гіпотез, однак проблема до цього часу залишається відкритою.

Найбільш суттєві події у біосфері мезозойської ери зводяться до наступного:

1) Панівне становище серед рослинності займають голонасінні, які у пізній крейді витісняються покритонасінними.

2) В тваринному світі морів та континентів домінуючу роль відіграють рептилії, які в тріасовому періоді дають початок ссавцям, а в юрському - першим птахам.

3) Важливою подією в крейдовому періоді був масовий розвиток в морях форамініфер, що призвело до нагромадження потужних карбонатних товщ, зокрема крейди, крейдоподібних вапняків. Можливо зв'язування цими організмами вуглекислого газу атмосфери і гідросфери в органогенні карбонатні породи спричинило і зменшення його вмісту в атмосфері, що у свою чергу, привело до зміни кліматичних умов і заміни голонасінних рослин покритонасінними.

4) Вимирання у пізній крейді дуже поширених мезозойських груп тварин: динозаврів, птерозаврів (крилатих ящерів), морських рептилій, амонітів, белемнітів, деяких двостулок (іноцерамів), а також значної кількості сумчастих, акул, брахіопод і ін., що в цілому, незважаючи на конкретні можливі причини таких вимирань, свідчить про суттєву дестабілізацію умов існування і порушення структури крейдових екосистем, які перевищували їх регенераційні можливості.

«Корисні копалини мезозою»

Вугілля (юрське - 16% світових запасів, крейдове - 21%): Росія (Ленський, Зирянський, Кансько-Ачинський, Іркутський, Південно-Якутський), Китай, Австралія, Грузія (Ткварчелі, Ткібулі), США і Канада (Скелясті гори).

Нафта і газ: Росія (Західний Сибір, Північний Кавказ, Прикаспій); Алжир, Венесуела, Нігерія, Габон, Мексиканська затока, Саудівська аравія, Ірак, Кувейт, Лівія; США (Аляска).

Залізні руди: Казахстан (Аятське), Росія (Західний Сибір, Ангаро-Ілімський), Франція (Лотарінгія), Великобританія (Фрондгем, Клівленд), Німеччина (Зальцгіттер, Пейне).

Мідні, Нікелеві та платинові руди: Росія (Сибір (Норільськ)).

Вольфрамомолібденові руди: Росія (Забайкалля, Примор’я, Північний Кавказ), Китай.

Олов’яні руди: Росія (Забайкалля, Примор’я, Республіка Саха).

Боксити: Росія (Урал, Тургайський прогин, Єнісейський кряж), Іспанія, Франція, Іран, Туреччина.

Золото: Росія (Верхояно-Чукотська, Сіхоте-Алінська та Південно-Забайкальська провінції), США (Аляска, Каліфорнія).

Алмази: Росія (Республіка Саха).

Мергелі, крейда та сировина для цементної промисловості: Росія (Поволжя), Україна.

Л - № 12 (2 години)

План:

1. Еволюція геосинклінальних поясів.

2. Еволюція платформ.

3. Палеогеографічні умови Кайнозою.

4. Розвиток органічного світу в Кайнозої.

5. Еволюція людини.

6. Корисні копалини Кайнозою.

Дата добавления: 2014-11-16