Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна 4 страница

Майнові права інтелектуальної власності на торговельну марку є чинними протягом десяти років з дати, наступної за датою подання заявки на цю марку. Зазначений строк може бути продовжений що­разу на десять років у порядку, встановленому законом.

13.10.Право інтелектуальної власності на географічне зазначення

В Україні правове регулювання відносин, пов'язаних з географіч­ним зазначенням місця походження товарів, передбачено ЦК України (статті 501—504) та Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товарів». Коло питань щодо даної сфери відносин регулюється також законами України «Про за­хист від недобросовісної конкуренції», «Про охорону прав на зна­ки для товарів і послуг», «Про захист прав споживачів», «Про ре­кламу» тощо.

Під географічним зазначенням походження товару розуміють назву країни, населено­го пункту, місцевості чи іншого географічного об'єкта, що викорис­товується для позначення товару, особливі властивості якого винят­ково чи головним чином визначаються характерними для даного географічного об'єкта природними чи людськими чинниками або тими й іншими чинниками одночасно.

Неодмінними умовами правової охорони географічного зазначення є:

1) наявність у товарі особливих властивостей, цінних з погля­ду споживача, що підвищують конкурентноздатність товару на ринку однорідних товарів;

2) обумовленість цих властивостей виключно або головним чи­ном властивими даному, а не іншому географічному об'єкту при­родними (кліматичними, водяними, ґрунтовими і т. п.) фак­торами;

3) людськими (навичками майстрів, уміннями виготовлювачів) факторами чи тими й іншими факторами одночасно.

Суб'єкти та об'єкти права на географічне зазначення

Суб'єктами права на географічне зазна­чення є виробники товарів, особливі властивості, певні якості, репу­тація або інші характеристики якого пов'язані з цим географічним місцем; асоціації споживачів; установи, що мають безпосереднє від­ношення до вироблення чи вивчення відповідних продуктів, виро­бів, технологічних процесів або географічних місць.

Правами інтелектуальної власності на географічне зазначення є:

1) право на визнання позначення товару (послуги) географічним зазначенням;

2) право на використання географічного зазначення;

3) право перешкоджати неправомірному використанню гео­графічного зазначення, в тому числі забороняти таке викорис­тання.

Право інтелектуальної власності на географічне зазначення є чинним з дати, наступної за датою державної реєстрації, і охороня­ється безстрокове за умови збереження характеристик товару (по­слуги), позначених цим зазначенням. Реєстрація найменування місця походження товару здійснюється за заявкою одного чи кіль­кох юридичних або фізичних осіб до Установи. Якщо найменування вже зареєстроване, будь-яка особа, яка перебуває в тому самому гео­графічному місці, що і перший заявник, і виробляє товар з тими самими властивостями, може подати до Установи заявку на надан­ня йому права користування зареєстрованим найменуванням. Реєс­трація в установленому порядку є підставою для видачі відповідно­го свідоцтва.

Правова охорона надається географічному зазначенню походжен­ня товару, щодо якого виконуються такі умови:

1) воно є назвою географічного місця, з якого даний товар походить;

2) воно вживається як назва даного товару чи як складова час­тина цієї назви;

3) у вказаному цією назвою географічному місці наявні харак­терні умови та/або людський фактор, що надають товару певних якостей чи інших характеристик;

4) позначуваний цією назвою товар має певні якості, репутацію чи інші характеристики, в основному зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами та/або людсь­ким фактором;

9) хоча б основна складова позначуваного цією назвою товару вироблялася та/або перероблялася в межах зазначеного географіч­ного місця.

13.11.Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю

% Інформація

Відпо­відно до ст. 505 ЦК комерційна таємниця — це інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого во­на належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була пред­метом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Законодавство визначає перелік тих видів інформації, що не мо­жуть становити комерційну таємницю. До такої інформації, зокре­ма, належать:

1) установчі документи;

2) документи, що дають право здійснювати підприємницьку діяльність;

3) відомості за встановленими формами звітності про фінансо­во-господарську діяльність та інші відомості, необхідні для пере­вірки правильності обчислення, сплати податків та інших обо­в'язкових платежів;

4) документи про платоспроможність;

5) відомості про чисельність, склад працівників, їхню заробітну плату та умови праці;

6) документи про сплату податків та інших обов'язкових пла­тежів, а також відомості про забруднення навколишнього природ­ного середовища, порушення антимонопольного законодавства, не­дотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що запо­діює шкоду здоров'ю населення.

Термін дії охорони прав на комерційну таємницю за ЦК України обмежується лише строком існування сукупності ознак комерційної таємниці. Права на комерційну таємницю діють доти, поки зберіга­ється фактична монополія особи на конфіденційну інформацію, що лежить в основі комерційної таємниці. Комерційна таємниця не по­требує офіційного визнання її охороноспроможності, державної ре­єстрації та виконання інших формальностей, а також сплати дер­жавних зборів чи мита. Водночас комерційна таємниця має відпо­відати таким вимогам:

1) інформація, що становить комерційну таємницю, не відома іншим особам;

2) відсутній вільний доступ до інформації на законній підставі;

3) вжито заходів для охорони конфіденційності інформації.

Суб'єкти прав на комерційну таємницю та їх права. Комер­ційною таємницею вважається лише та інформація, що стосується підприємницької діяльності. Тому суб'єкти підприємницької діяль­ності є суб'єктами прав на комерційну таємницю.

Відповідно до ст. 506 ЦК України суб'єктами прав на комерційну таємницю можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які право­мірно визначили інформацію комерційною таємницею.

Відповідно до п. 1 ст. 506 ЦК України майновими правами на ко­мерційну таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти використання комерційної таєм­ниці;

3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошен­ню, збиранню або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Право на комерційну таємницю означає для власника такої ін­формації право її засекречування від широкої публіки та право ви­магати від інших осіб утримання від використання незаконних ме­тодів для одержання інформації, що становить комерційну таємни­цю. Водночас, якщо інформація, що становить комерційну таємницю, отримана іншою особою на законних підставах, хоча б і без дозволу власника прав на неї, така особа не може вважатися поруш­ником.

Для охорони прав на комерційну таємницю власник прав може вживати будь-які способи захисту конфіденційності інформації. Зо­крема, до трудових договорів і контрактів з працівниками може включатися окрема умова про зберігання конфіденційності певної ін­формації і відповідальність за її порушення. Можливе також оформ­лення спеціального зобов'язання щодо нерозголошення комерційної таємниці. Крім того, застосовуються різні технічні засоби охорони приміщень, захисту телефонних переговорів від прослуховування то­що, але в межах чинного законодавства. Охороною комерційної таєм­ниці вважається також страхування ризику розкриття конфіденцій­ності інформації, що становить комерційну таємницю.

За ЦК України комерційну таємницю мають охороняти також державні органи. Зокрема, за ст. 507 цього Кодексу органи держав­ної влади зобов'язані охороняти від недобросовісного комерційного використання, а також від розголошення інформацію, що є комер­ційною таємницею і яка надана їм з метою отримання встановлено­го законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки.

14. ЗОБОВ’ЗАЛЬНЕ ПРАВО ТА ЗОБОВ’ЗАННЯ. ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ДОГОВІР.

14.1.Поняття та система зобов’язального права

Зобов’язальне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв’язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

Зобов’язальне право поділяється на дві частини:

1) загальні положення про зобов’язання;

2) окремі види зобов’язань.

Систему зобов’язального права визначає кн. 5 Цивільного кодексу України “Зобов’язальне право”, де до загальних положень належить розділ І “Загальні положення про зобов’язання”, а розділ ІІІ “Окремі види зобов’язання” регулює окремі види зобов’язань (постачання, купівля-продаж тощо).

Поняття й елементи зобов’язання

Зобов’язання – це вид цивільних правовідносин. На підставі ст. 509 ЦК зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші, надати послугу) або утримання від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Елементи:

а) суб’єкт – кредитор і боржник;

б) об’єкт

- юридичний – це поведінка особи, яку вправі вимагати кредитор;

- матеріальний – це предмет виконання (речі, гроші, майно);

в) зміст – це суб’єктивні права і обов’язки учасників.

Підстави виникнення зобов’язань

Ч.2 ст.509 серед підстав виникнення зобов’язань називає договір та інші підстави, передбачені ст.11 ЦК У, отже зобов’язання можуть виникати:

1) з договорів та інших правочинів;

2) з адміністративних актів;

3) внаслідок створення творів науки, літератури, мистецтва, а також винаходів та інших результатів творчої діяльності;

4) внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а також придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав;

5) внаслідок інших дій громадян та організацій;

6) внаслідок подій з якими закон пов’язує настання цивільно-правових наслідків.

Система цивільних зобов’язань

Система зобов’язань має такий вигляд:

1. Зобов’язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, міна, контрактація, довічне утримання);

2. Зобов’язання з безплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм жилого приміщення);

3. Зобов’язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);

4. Зобов’язання з виконання робіт (підряд, підряд на капітальне будівництво);

5. Зобов’язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експлуатація);

6. Зобов’язання з перевезень (залізничних, морських, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7. Зобов’язання з кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8. Зобов’язання зі страхування (майнове та особисте);

9. Зобов’язання за спільною діяльністю (діяльність громадян і організацій);

10. Зобов’язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11. Охоронні зобов’язання (зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна).

14.2.Сторони в зобов’язанні. Третя особа. Заміна кредитора і боржника. Валюта зобов’язання. Недопустимість односторонньої відмови від зобов’язання.

Суб’єкти (учасники, сторони) – це кредитор і боржник. Кредитор – це особа управомочена вимагати від боржника виконання певних дій. Боржник – це особа, яка зобов’язана вчинити на користь кредитора певні дії, або утримання від вчинення певної дії. Суб’єктами зобов’язань можуть бути: фізичні і юридичні особи, держава й інші публічні утворення.

Моделі зобов’язання

Один кредитор

Один боржник

(наприклад, зобов’язання із заподіяння шкоди)

Декілька кредиторів Декілька боржників (сім’я з трьох осіб продає належну на праві спільної власності квартиру і три особи купляє)

Кожна із сторін має одночасно і права і обов’язки, є одночасно і кредитором і боржником (договір купівлі-продажу)

На підставі ст. 511 ЦК У зобов’язання не може створювати обов’язків для третіх осіб, які не є його учасниками. У випадках встановлених договором, зобов’язання може породжувати певні права для третіх осіб (укладання договору на користь третьої особи);

В період дії зобов’язання припускається заміна приймаючих в ньому участь осіб із збереженням самого зобов’язання:

І. Заміна кредитора – цесія (уступка права вимоги; колишній кредитор – цедент, новий кредитор – цесіонарій);

ІІ. Заміна боржника – переведення боргу.

В обох випадках один із учасників зобов’язання вибуває із зобов’язання, а до нового, який вступає на його місце, переходять права та обов’язки колишнього.

Підстави заміни кредитора визначено у ст. 512. Ними є:

- передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином. Правочин щодо заміни кредитора вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання;

- правонаступництва (наприклад, реорганізація юридичних осіб);

- виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем.

- виконання обов’язку боржника третьою особою.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов’язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав.

Згоди боржника на заміну кредитора не потребується, йому необхідно повідомити про заміну в письмовій формі.

На підставі ст. 515 ЦК У цесія забороняється у зобов’язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Ст. 520 ЦК У передбачає обов’язкову угоду кредитора на заміну боржника, бо саме від особи боржника залежить можливість реального й належного виконання зобов’язання. На заміну боржника у зобов’язанні розповсюджуються правила щодо форми правочину відносно заміни кредитора.

Відповідно до ст. 524 ЦК У грошове зобов’язання має бути виражене у гривнях (грошова одиниця України).

Іноземна валюта як засіб платежу може використовуватися в Україні лише у випадку, порядку та на умовах, встановлених законом (наприклад, у сфері зовнішньоекономічної діяльності).

Ст. 525 передбачає, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

14.3.Поняття, значення та функції договору в цивільному праві

На підставі ч.1 ст. 626 ЦК У цивільно-правовий договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Договору як юридичному факту властиві такі ознаки:

§ в договорі виявляється воля не однієї особи (сторони), а двох чи кількох, причому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відповідати одне одному;

§ договір це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Значення договору:

Ø впливає на динаміку цивільних правовідносин;

Ø визначає зміст конкретних прав та обов’язків учасників договірного зобов’язання;

Ø є формою опосередкування товарно-грошових відносин;

Ø в договірному порядку створюються певні комерційні структури: господарські товариства, спільні підприємства з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін.

Ø визначає умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.

Ø зростає роль договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріальних, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація міна тощо);

Ø не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та ін.) за допомогою яких опосередковуються відносини з тимчасового володіння і користування майном;

Ø зростає значення договорів підрядного типу і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу тощо);

Ø підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми передачі права на використання цих результатів технічної творчості.

		Функції договору
		Ініціативна –полягає в тому, що як результат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників договору.
		Програмно-координаційна –означає, з одного боку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого – засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.
		Інформаційна –виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов’язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обґрунтованого рішення з цього спору.
		Гарантійна –зводиться до залучення для стимулювання належного виконання зобов’язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають договірної форми (застави, завдатку, поруки, гарантії, неустойки тощо).
		Захисна –полягає в тому, що завдяки договору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов’язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу.

Свобода договору в цивільному праві

Свобода договору в цивільному праві включає декілька аспектів:

1) свободу в укладенні договору, неприпустимість примусу щодо вступу у договірні відносини;

2) можливість вільного вибору особою, яка бажає укласти договір, майбутнього контрагента;

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають;

4) можливість сторін вільно визначати умови (зміст) договору, який вони укладають.

Система цивільно-правових договорів

Зміст і тлумачення договору

Зміст договору –це сукупність передбачених у ньому умов
Істотні умови	Звичайні умови	Випадкові умови
Визначені такими за законом, необхідні для договорів даного виду щодо яких сторони досягли згоди	Передбачаються у законі чи іншому нормативному акті і стають обов’язковими для сторін внаслідок факту укладення договору	Це ті, які погоджені сторонами у відступ від положень диспозитивних норм або з метою вирішення питань, що взагалі не врегульовані законодавством

На підставі ст. 637 ЦК У тлумачення договорів здійснюється відповідно до загальних правил, встановлених для тлумачення правочинів (ст.213 ЦК У). Як специфічний засіб тлумачення договорів можуть використовуватися типові умови (типові договори), навіть у тому випадку, коли сам договір не містить посилання на них.

Стадії укладення договору (оферта, акцепт). Момент укладення договору.

Укладення договору як спільного юридичного акта його учасни­ків, погодження між ними умов договору відбувається у два етапи:

1) внесення пропозиції однією стороною укласти договір (оферти);

2) прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Офертою визнається лише така пропозиція про укладення догово­ру, яка, по-перше, містить істотні умови договору; по-друге, підтвер­джує намір оферента вважати себе зобов'язаним за договором у разі її прийняття, і, по-третє, адресована певній особі чи особам. Наприк­лад, реклама як пропозиція, що не містить конкретного адресата, не може вважатись офертою. Не розглядаються як оферти і різного роду комерційні пропозиції, навіть направлені конкретному адресату, оскільки вони не містять істотних умов договору. Оферта може бути направлена із зазначенням терміну акцепту або без такого застере­ження. За загальним звичаєм ініціатором оферти виступає активна сторона договору, яка має здійснити виконання за договором, однак це не означає, що з офертою не може виступити замовник.

Відповідно до ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору.

Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях.

Пропозиція укласти договір може бути відкликана до моменту або в момент її одержання адресатом. Пропозиція укласти договір, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом строку для відповіді, якщо інше не зазначено у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких вона була зроблена.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) має бути повною і безумовною. Акцепт має одно­значно висловити свою згоду із запропонованими умовами договору.

Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропози­ції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), що засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено зако­ном. Вчинення таких конклюдентних дій є одночасно і прийняттям пропозицій про укладення договору, і його виконанням.

Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відпо­відь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила про­позицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції.

Якщо у пропозиції укласти договір зазначено строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку.

Якщо пропозицію укласти договір зроблено усно і в ній не вказа­ний строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, якій було зроблено пропозицію, негайно заявила про її прийняття.

Якщо пропозицію укласти договір, в якій не вказаний строк для відповіді, зроблено у письмовій формі, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь протягом стро­ку, встановленого актом цивільного законодавства, а якщо цей строк не встановлений, — протягом нормально необхідного для цьо­го часу. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, особа, яка зробила пропозицію, звільня­ється від відповідних зобов'язань.

Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, особа, яка зро­била пропозицію укласти договір, звільняється від відповідних зо­бов'язань, якщо вона негайно повідомила особу, якій було направ­лено пропозицію, про одержання відповіді із запізненням.

Відповідь, одержана із запізненням, є новою пропозицією.

За згодою особи, яка зробила пропозицію, договір може вважа­тись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та (або) одержано із за­пізненням.

Відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропо­новано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас но­вою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію. Саме цьому форма протоколу розбіжностей, яка існувала раніше як одна із стадій укладення договору і погодження його умов, на наш по­гляд, зараз втратила своє практичне значення, оскільки учасники цивільного обороту не пов'язані нині зобов'язанням укласти договір саме з тим контрагентом і на тих умовах, які вказувалися раніше в актах планування.

Важливим питанням укладення договору є момент, з якого дого­вір вважається укладеним. Відповідно до ст. 640 ЦК України дого­вір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка напра­вила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї про­позиції.

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладен­ня договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній ре­єстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації. Моментом укла­дення угод на відкритих торгах вважається удар молотка ліцитатора.

Вирішення переддоговірних спорів

Відповідно до ст. 649 ЦК України судовому розгляду підлягають лише розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу вла­ди Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом. Розбіжності, що вини­кли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені су­дом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом. Зміст договору, укладеного на підставі правового акта органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, обов'язкового для сторін (сторони) дого­вору, має відповідати цьому акту. Особливості укладення договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування встановлюються актами цивільного законодавства.

Дата добавления: 2014-11-16