Суспільно-політичний устрій

Історія Польщі

Польської держави на нових засадах, перетворивши її з власності монарха у власність роду Пястів.

"Країна ця, хоч і дуже лісиста, однак багата золотом і сріблом, хлібом і м'ясом, рибою і медом, і більше всього їй слід віддавати перевагу перед іншими народами в тому, що вона, оточена стількома (...) народами, і християнськими і язичеськими, і наражена на напад з їхнього боку (...), ніколи усе ж не була ніким повністю підкорена. Це край, де повітря цілюще, земля родюча, ліси багаті медом, води - рибою, де воїни безстрашні, селяни працелюбні, коні витривалі, воли придатні до ріллі, корови дають багато молока, а вівці багато шерсті". Так, нехай і дещо ідеалізовано, відгукнувся про сучасну йому Польську державу залюблений у неї Ґалл Анонім. Певною мірою сказане ним перегукується з такими словами Ібрагіма ібн-Якуба, арабського мандрівника, який, перебуваючи в столиці Чеської держави 966-967 pp., чув про її північну сусідку: країна Мєшка, "короля півночі", "багата живністю, медом й орною землею".

На рубежі Х-ХІ ст. Польська держава разом з Помор'ям охоплювала терени загальною площею у 250 тис. кв.км, а населення в ній могло бути 1 млн. осіб. На час смерті Болеслава III Кривоустого вона існувала в тих самих, що й у зазначений час межах, якщо брати до уваги Західне Помор'я, леннозалежне від неї, а кількість її населення навряд чи перевищувала 1,25 млн. осіб.

До смерті Болеслава III держава мала патримоніальний характер, тобто була власністю її правителів з династії Пястів. Вони могли вільно на власний розсуд передавати її або її частину у спадщину будь-кому зі своїх синів. Правителеві належала монополія на полювання, бортництво, рибальство, млинарство, видобування та продаж благородних металів, спорудження укріплень, торгівлю, карбування монет, надання концесій юридичним й фізичним особам, судочинство з важливих питань; він призначав на центральні й місцеві посади (уряди), контролював під час об'їздів держави діяльність адміністрації всіх щаблів.

При вирішенні питань життя держави правитель керувався не лише власною волею, а й спирався на думку ради, що діяла при ньому, куди входили вищі достойники. Найголовніший з них - дпірцевий комес (comes palatinus) - очолював світську адміністрацію, а згодом став другим за значенням після монарха воєначальником, тому за ним закріпився титул воєводи (palatinus); він також заступав князя (короля) у справах, зв'язаних із судочинством. Канцлер відав писемним діловодством монарха та його завнішньополітичними відносинами, скарбник відповідав за фінанси тощо.

Близько 1000 р. держава ділилася на чотири адміністративні округи з центрами у Познані, Ґнєзні, Влоцлавку і Ґєчі, а Помор'я, Сілезія, Мазовія і Малопольща вважалися окремими адміністративними провінціями. У середині XII ст. адміністративних округів налічувалося сім: краківський, сандомирський, сілезький, мазовецький, куявський, ленчицько-сєрадзький і поморський; був, напевно, тоді ж і великопольський округ. Округами і провінціями управляли призначувані правителем намісники. Ці адміністративні одиниці ділилися на гродові округи, пізніше звані каштеляніями; ними управляли гродові комеси - пізніші каштеляни; їхнім (як й управителів округів та провінцій) завданням було стягання данини з населення на користь правителя, організація місцевої оборони, здійснення судочинства з менш важливих питань. Комесам підлягали нижчі посадові особи - коморники, жупники, гродові судді, митники, збирачі данини і т.д.

Давньопольська держава

Найнижча адміністративна одиниця у Великопольщі звалася ополєм, у Малопольщі, Сілезії й Мазовії - осадою. їхніми центрами були невеликі гроди або більші сільські поселення. Ополє і осада функціонували головним чином для збирання державної данини.

Сільське поселення мало переважно хаотичну забудову, яка з часом набула вигляду уліцувки, що тяглася вздовж річки або шляху, чи окольниці, в якій будівлі та господарства розташовувалися навколо ставу або майдану, де був колодязь для спільного користування і загорожа для тримання вночі худоби. Існувала й система сільських поселень, людність яких виготовляла на потреби двору монарха певні вироби або виконувала певні послуги; цією людністю були щитники, колісники, псарі, кухарі тощо. Подібні поселення належали й архієпископові.

Гроди виконували не тільки адміністративні, а й оборонні функції. Частина цих гродів була успадкована від племінних часів, а більша частина, серед яких були й головніші, виникла в середині - другій половині X ст. Провідні з них поступово перетворилися в міські поселення внаслідок появи й еволюції біля них торгово-ремісничих поселень, т.зв. торгів. Торги, а на їх місці потім і міста, виникали і подалі від гродів, особливо на перехрестях доріг, якими просувалися купці зі своїми товарами. До середини XII ст. міста залишалися невеликими.

Найважливішою опорою влади монарха була його військова дружина. Згідно з Ібрагімом ібн-Якубом, у середині 960-х років вона налічувала до 3 тис. воїнів. За Ґаллом Анонімом, Болеслав І Хоробрий мав у Познані, Ґнєзні, Ґєчі і Влоцлавку 3900 панцирних воїнів і 13000 щитників. Під панцирними, напевно, слід розуміти важко озброєну кавалерію, під щитниками - піхоту, озброєну луками і щитами.

З часом повне утримання правителем дружини ставало все більш обтяжливим. Тому в середині XI ст. за правління Казимира І Відновителя більшість дружинників одержувала землеволодіння для свого матеріального забезпечення, взамін за що вони повинні були на заклик монарха ставати при ньому збройно. Ця реформа докорінно змінила структуру польського війська, спричинила виникнення рицарського землеволодіння, а отже, й леннозалежного рицарства як суспільної верстви - прообразу майбутньої шляхти.

У грошовому обігу держави явно переважали іноземні монети: з понад 123 тис. монет X - початку XII ст., налічених у виявлених в країні скарбах, німецькі становлять 70%, арабські - 21 %, а польські - лише 4,4%. Вітчизняну монету близько 970 р. за каролінзькою системою почав карбувати Мєшко І: з 367 г срібла виробляли 240 денарів. Денари до часу проведення грошової реформи в XIV ст. були єдиним видом вітчизняної монети.

Соціальна структура суспільства набувала і, зрештою, набула феодального характеру. Верхній щабель його займали світські й духовні (церковні) феодали. Щодо світських, то включали вони три групи: великих можних (optimates), які перебували здебільшого в оточенні правителя і займали державні посади; заможних рицарів (nobiles) і дрібних рицарів - влодик, частина яких з часом поповнювала лави селянства.

Вищу сходинку серед духовних феодалів займали ґнєзненський архієпископ та єпископи. Вони керували церковним життям на адміністративно підвладних їм територіях, відповідно в архієпархії (архієпископії, архієпископстві, архідієцезії) та єпархіях (єпископіях, єпископствах, дієцезіях). На цих територіях були розташовані землеволодіння, доходи з яких надходили, як казали, на стіл архієпископа і єпископів та на інші витрати, пов'язані з діяльністю цих достойників. Зі згаданої вище булли папи Іннокентія І 1136 р. відомо, що маєтки архієпископства становили 150 поселень, в яких

Історія Польщі

налічувалося близько 1000 господарств підданої людності, що виконувала різні повинності на користь архієпископа.

Середньою ланкою духовенства були члени капітулів - колегій, рад при кафедральних соборах (архієпископському та єпископських; кожна єпархія мала один такий собор) та при колегіатах - соборах, що посідали проміжне місце між кафедральними соборами та приходськими (парафіяльними) церквами (костелами). Кафедральні капітули були підпорядковані архієпископові та єпископам, допомагали їм в управлінні архієпархією та єпархіями. Особовий склад цих та колегіатських капітулів поділявся на прелатів (серед них головним був декан), кожен з яких виконував закріплені за ним обов'язки, та каноніків, які виконували поточні доручення. Капітули володіли земельними маєтками, на доходи з яких утримувались їхні члени. Маєтки архієпископа, єпископів й капітулів склалися з дарів правителів у постійне користування. Доходи, що надходили з маєтків архієпископа та єпископів, доповнювалися надходженнями з правительської казни та десятини від християнського населення підвладних територій; десятина становила десяту частину врожаю зернових або кількісно постійну його частину.

У феодальну структуру суспільства вписувалися й монастирі, частина яких згодом, з ХІІ-ХШ ст., стала значними землевласниками. Зародками їх у Польщі слід вважати ереми - осередки самітників, що поширилися із заходу на початку XI ст. і поділяли деякі вимоги статуту бенедиктинського ордену. З 1040-х років цей орден, який в Х-ХІ ст. мав особливий вплив на католицьку церкву, розгортав тут свою діяльність. Заснований близько 530 р. в Італії, він вимагав від своїх членів постійного перебування в монастирях, відсторонення від мирських спокус, послуху, семиразової на добу молитви, фізичної й розумової праці. До 1130-х років бенедиктинські монастирі, чоловічі й жіночі, займали провідні позиції серед чернецтва Польщі.

У міру феодалізації суспільства зменшувалася частка селян, безпосередньо залежних від держави, точніше - від правителя. У джерелах вони переважно фігурують як вільні дідичі, що сидять на державній (князівській) землі, спадково володіють нею і тому є фактичними її власниками. На середину XII ст. їх було порівняно мало. Натомість зростала чисельність феодально залежних селян. У джерелах вони представлені багатьма термінами, з яких не всі піддаються розшифруванню. Головним чином, то були: закупи або ті, що потрапили в залежність за неповернення боргів; ратаї, що отримали позику на обзаведення господарством; приписні - колишні вільні дідичі, віддані правителем у феодальну власність. Були й раби, переважно з військовополонених.

Про повинності селян на користь феодалів маємо лише загальне уявлення. Але відомо, якими були їхні державні (князівські) повинності: селянські громади вносили данини, деякі з котрих походили з племінних часів. До таких належала опольна данина (у вигляді корови або вола з ополя). Давнє походження мав стан (стація) - обов'язок частувати правителя та його двір під час їхніх поїздок по країні й забезпечувати їх при цьому транспортними послугами. Давали й свиней або шматки свинини за уможливлення випасати нерогату худобу в князівських лісах. Ця данина називалася нажазом (narzaz) від нарізів на дерев'яних прутах, що означали кількість випасених голів худоби. Данина зерном йменувалася порадльним, від рала, що означало її внесення кожним селянським господарством. До повинностей селян належало й будувати гроди та охороняти їх. Пізніше ця сторожа була замінена даниною зерном, призначеною для потреб гродових залог.

З кінця XI ст. великі землевласники (можні) почали одержувати від князя документи (привілеї), які надавали їм економічний і судовий імунітет - звільнення їхніх маєтків від державних повинностей й державного судочинства. Таким чином, цим землевласникам

Давньопольська держава

було дозволено привласнювати надходження від державних повинностей селян та судити їх. Розвиток імунітетної системи був одним із вагомих проявів посилення залежності селян від феодалів.

Дата добавления: 2014-11-16