З історії вікової і педагогічної психології

У Русі-Україні великого значення надавали розвитку дитини і, зокрема, її моральному вихованню. Свідченням цьому служать чимало джерел, серед яких «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (1117).

У кінці XV – на поч. XVI ст. на Україні діяло багато шкіл, у яких навчалися хлопчики та дівчатка всіх верств населення, незалежно від заможності батьків. Ця ж гуманістична ідея знайшла своє відображення у праці «Порядок дітей», написаний К.Острозьким (1526-1608) та викладачами його навчального закладу, а також у «Статуті Львівських братських шкіл» (1586). Від вчителів вимагалось однакове ставлення до всіх дітей.

Український мислитель Касіян Сакович (1578-1647) у «Трактаті про душу» зробив спробу здійснити типологію людей, взявши за основу самовизначення і самовиховання. При цьому він врахував вікові особливості людини, її розвиток.

Великий чеський реформатор школи Ян Амос Каменський (1592-1670), родинними зв’язками близький до України, обґрунтував принцип «природо відповідності» навчання, відстоював потребу вивчати природу дітей і молоді, їхні вікові особливості, на які слід зважати у процесі навчання.

Інокентій Гізель (1600-1683) – український мислитель, освітянин, який відзначив, що «нічого немає в інтелекті, чого не було в почутті», тобто намагався виявити ступені переходу дитини від відчуттів і сприймань, до абстрактного мислення.

Російський мислитель В.М.Татищев (1686-1750) дотримувався думки про те, що розвиток дитини залежить не від спадковості, а від навчання і виховання. Йому належить спроба періодизації дитинства.

Французький мислитель Гельвецій (1715-1771) вважав, що люди від природи однакові і все в їх розвитку залежить від умов життя, навчання і виховання. Його співвітчизник Дідро (1713-1784) був згоден з цим положенням, однак зауважував, що виховання може зробити багато, але не все. Подібної думки дотримувались український мислитель Г.С.Сковорода (1722-1802) і російський вчений О.М.Радищев (1740-1802).

Швейцарський вчений-педагог Й.Песталоцці (1746-1827) обстоював ідею розвиваючого навчання, вважав, що при розробці проблем навчання важливо враховувати вікові особливості учнів.

Важливі положення про розвиток дитини на різних етапах її розвитку розробив німецький філософ Г.Гегель (1776-1841). Так, у роботі «Феноменологія духу» він визначив емоційне спілкування з дитиною, її предметні дії тощо як важливі психічні функції для подальшого розвитку особистості. Ці та інші його положення були творчо використані Л.Виготським, Д.Ельконіним та іншими психологами.

Німецький педагог і психолог Ф.Фребель (1782-1852) висловив ряд положень про розвиток дитини дошкільного віку і на їх основі розробив першу систему виховання дітей дошкільного віку.

Ф.Дістервег (1790-1866) вважав, що шкільне навчання має враховувати вік та індивідуальні особливості учнів.

Прогресивний російський мислитель О.І.Герцен (1812-1870) обстоював розуміння обумовленості психічного розвитку дітей, їх вікових та індивідуальних особливостей для успішного навчання і виховання, для виховання позитивних моральних якостей.

Отже, дослідники історії психології відзначають, що виникнення й розвиток вікової психології припадає на другу половину ХІХ і на ХХ ст. і тільки у другій половині ХІХ с. вікова психологія почала складатись як спеціальна галузь психологічної науки.

Український психолог і педагог П.Д.Юркевич (1827-1874) продовжував розвивати започатковані ідеї гуманізму у вихованні підростаючої особистості. Він писав, що увага і любовне ставлення до дітей має бути «провідною зіркою для вихователя». Юркевичу належать думки. Що кожна освічена людина має бути знайомою з основами психології.

Великий український і російський педагог та психолог К.Д.Ушинський розглядав психічні явища, що відносяться до ВП у складі педагогічної антропології. Йому належить і перше вживання терміну «педагогічна антропологія». У його зміст Ушинський вкладав думку про те, «що однобічність знань і мислення шкідлива як у педагогіці, так і у психології. Не можна дивитись на людину тільки з позиції фізіолога, патолога, психіатра, історика, філолога тощо». Ушинський став основоположником української і російської дитячої психології. Свої ідеї про вікову психології він втілив у шкільних підручниках та методичних посібниках.

Значний вплив на розвиток ідей вікової психології мала теорія еволюції Ч.Дарвіна (1809-1882), зокрема, розробка проблеми індивідуальної еволюції людської психіки. Дарвіну належали і спеціальні спостереження за психічним розвитком свого сина, які він записав і опублікував.

У кінці ХІХ ст. почали з’являтись спеціальні роботи з вікової психології. Так, у 1882р. вийшла книга В.Прейєра «Душа дитини», у якій було зроблено спробу розкрити особливості мовлення дитини від народження до 3 років.

Німецькій психолог В.Штерн (1871-1938) обґрунтував купання дитини у теплій ванні для стимулювання позитивних її емоцій. Грунтовніше і творчо використав ці думки Д.Ельконін для визначення провідної діяльності дитини від народження до року (емоційне спілкування дитини з матір’ю). Штерн опублікував роботи про психічний розвиток дітей до семирічного року.

Німецький психолог К.Гроос вивчав гру у тварин і людини. Він намагався показати роль гри у розвитку дитини. Англійській психолог У.Друммонд розробив деякі методи вивчення різних сторін психічного розвитку, а Селлі описав характерні особливості дитинства на його перших етапах. Американський психолог С.Холл відзначив, що наука про розвиток дитини є самостійною і не підлягає під жодну класифікацію, з іменем Холла пов’язане створення науки про дитини – педології.

У працях Д.Болдуїна і А.Чемберлена є дані про психічний розвиток дитини, зокрема, про особливості рухів, сприймань, ігор, наслідувань, оцінок, почуттів.

Італійський психолог П.Ломброзо написав книгу про психічні особливості дітей раннього віку, а Д.Колоцца – про роль гри у розвитку дитини.

Швейцарський психолог Є.Клапаред опублікував книгу про психологію дитини. Він встановив деякі закономірності у розвитку певних психічних функцій дитини.

Російський вчений В.М.Бехтерєв (1857-1927) започаткував експериментальне дослідження рефлекторної діяльності мозку дітей. На основі дослідних даних він разом з Н.М.Щеловановим зробив висновок, що особливого значення у розвитку функцій нервової системи підростаючої особистості надавали процесам домінантного характеру.

Австрійський психолог З.Фрейд (1956-1939) на основі психологічних спостережень і лікарської практики виявив п’ять стадій психосексуального розвитку підростаючої особистості.

Російський дослідник О.П.Нечаєв (1870-1948) впроваджував експериментальні методи у дитячу психологію. Він також досліджував розвиток різних видів пам’яті у дітей від 9 до 18 років.

Український психолог М.М.Ланге (1858-1921) здійснив ряд досліджень з проблем психіки дитини, опублікував книгу «Душа дитини у перші роки життя» (1892).

Український психолог І.О.Сікорський (1842-1919) у своїх роботах, зокрема «Душа людини», розглядав психічні явища в їх розвитку.

Російський психолог П.Ф.Лесгафт (1837-1909) на основі спостережень дав психологічні характеристики дітей у тодішніх умовах родинного життя і виховання.

Український психолог О.Ф.Лазурський (1874-1917) розробив основи «природного» експерименту як методу дослідження психічних особливостей школярів.

Українська освітянка Софія Русова (1856-1940) вивчала розвиток дитини дошкільного віку і на основі своїх спостережень та даних інших психологів і педагогів заснувала разом із своєю сестрою у Києві перший дитячий садок. В якому враховувалися вікові особливості дітей.

Швейцарський психолог Жан Паже (1896-1980) встановив, що діти до 7-8 років не відрізняють мовлення від слова і не розуміють суті даної проблеми, і тільки у 11 років усвідомлюють різницю між словом і мовленням.

Український психолог і лікар П.І. Ковальський (1849-1923) виходив з того, що на розвиток особистості впливає спадковість та умови життя.

Видатний український вчений, мислитель, перший президент Української академії наук В.І.Вернадський вважав, що розвиток особистості, цикл життя людини слід розглядати у контексті взаємодії природи і суспільства. Людська особистість може розвиватись лише за умов розумної організації взаємодії суспільства і природи.

Українському психологу і педагогу Я.Ф.Чепічі (Зеленкевичу) (1875-1938)належать роботи з проблем розвитку рухової активності підростаючої особистості, зв’язку уваги з розумовим розвитком дитини.

Український психолог і педагог Г.Ващенко (1878-1967) вивчав розвиток емоційно-вольової сфери людини, розвиток ідеалів у підростаючої особистості.

Російський і український психолог П.П.Блонський (1884-1941) працював над проблемами ВП і педології, зокрема з питань розвитку пам’яті і мислення школярів. Він розглядав ВП як складову педології, а пізніше – як окрему галузь психологічної науки.

Російський психолог Н.І.Озерецький на основі дослідних даних склав метричну школу для визначення розвитку моторики дітей від 4 до 15 років (1923).

Російський і український психолог С.Л.Рубінштейн (1888-1960) працював над теоретичними проблемами психології, які мають важливе значення для розвитку ВП.

Питання ВП розробились у Харківській педагогічній школі (засновники В.П.Протопопов, І.О.Соколянський, О.С.Залужний).ці питання були пов’язані з вимірюванням інтелекту, встановленням залежності розвитку дитини від її соціального стану, освіти батьків, впливу колективу на розвиток учнів. На жаль, ця школа проіснувала до 1936 року, піддавалась репресивним діям.

Проблеми ВП розроблялись також у Харківській психологічній школі, яка виникла на початку 30-х років. Сектором психології керував О.Р.Лурія (1902-1977), а відділом дитячої і генетичної психології – О.М.Леонтьєв (1903-1979). В цих наукових установах працювали Л.І.Божович, П.Я.Гальперін, О.В.Запорожець.

Російський і український психолог О.В.Запорожець (1905-1981) розробляв загально-психологічну теорію діяльності у генетичному аспекті, досліджував розвиток сприймань, пам’яті, емоційно-вольової сфери дошкільників.

Під керівництвом російського і українського психолога О.М.Леонтьєва (1903-1979) у Харкові проводились дослідження психічного розвитку дітей.

Російський і український психолог Л.І.Божович (1908-1981) досліджувала формування особистості у дитячому віці, визначала новоутворення на окремих етапах розвитку підростаючої особистості.

Після постанови ЦК ВКП(б) 1936р. про викривлення у системі народної освіти експериментальна робота в галузі дитячої і педагогічної психології. Було дозволено лише описувати передовий досвід учителів. Проте, розвиток психологічної думки, хоч і був загальмований не припинявся. Після тривалої фактичної заборони проводити експериментальну роботу, у часи т.зв. «відлиги» створювались умови для розгортання досліджень із загальних психологічних наук. У цей час почали створюватись експериментальні лабораторії при інститутах і школах. У Харкові в 1968 р.при 85-й середній школі був започаткований багаторічний експеримент. Керував цим експериментом П.І.Зінченко, а активну участь брали Г.К.Середа, В.В.Рєпкін, Ф.Г.Боданський та ін., а також вчителі з Москви В.В.Давидов і Д.Е.Ельконін.

Видатний російський вірменського походження психолог Б.Г.Ананьєв (1907-1972) розглядав вікові особливості людини, виходячи з комплексного вивчення її онтогенезу.

60-90-і роки ХХ століття характеризуються в цілому піднесенням розвитку ВПП на Україні, але цей розвиток був неоднозначний, не у всі роки однаковий. Але все ж в основному друга половина ХХ століття відзначається помітним розвитком психологічної науки і її галузей – вікової і педагогічної психології.

Дата добавления: 2014-11-16