Організаційні основи підприємництва в Україні

Підприємницька діяльність завжди виступає у певних організаційних формах, що включають її суб'єктів, об'єкти, права та обов'язки підприємців. За чинним законодавством України суб'єктами підприємництва можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи, зареєстровані як в Україні, так і в інших державах. Громадяни та фізичні особи виступають суб'єктами підприємницької діяльності як організатори індивідуального виробництва, що здійснюється на основі їх власного майна та праці, або організатори виробництва, що базується на приватному капіталі та найманій праці. Юридичні особи як суб'єкти підприємницької діяльності зайняті у тих господарських одиницях, що функціонують на змішаній або державній формі власності на засоби виробництва і характеризуються значними обсягами виробництва.

Визначення суб'єктів підприємництва здійснюється на підставі принципу: дозволено те, що не заборонено законом. Тому Закон «Про підприємництво» визначає коло осіб, які не можуть бути суб'єктами підприємництва: військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного нотаріату. Заборонено здійснення підприємництва органам державної влади та управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, а також: особам, що мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво й інші корисливі злочини.

Слід зазначити, що обмеження певним категоріям фізичних осіб права займатися підприємницькою діяльністю характерне не тільки для України. Воно існує і в інших країнах з метою, у першу чергу, створити рівні умови для усіх суб'єктів підприємництва шляхом усунення тих, хто через своє становище може мати додаткові можливості. Крім того, ставиться заслон перед кримінальними елементами.

Організація підприємництва включає і його об'єкти. Ними виступають різні види діяльності, результатом яких є продукти, роботи або послуги. Водночас чинне законодавство визначає коло тих видів діяльності, які через особливу роль їх результатів у житті людей і суспільства вимагають особливого контролю з боку держави. На такі види діяльності держава видає дозволи у вигляді ліцензій. Чинним законодавством України до них віднесено виготовлення і реалізацію медикаментів та хімічних речовин, наркотиків і зброї, розробку та експлуатацію корисних копалин, виробництво пива та алкогольних напоїв, тютюнових виробів, медичну, ветеринарну та юридичну практику. Шляхом їх ліцензування держава має можливість посиленого контролю за цими видами підприємництва.

Які ж види підприємництва залежно від форми власності та організації характерні для України? Це, по-перше, індивідуальне підприємництво, засноване на приватній власності фізичної особи та її власній праці. Другим видом є сімейне підприємництво, що базується на приватній (спільній чи частковій) власності членів однієї сім'ї.

Закон дозволяє використовувати як їх власну працю, так і працю найманих працівників. Партнерське підприємництво, що базується на об'єднаному майні і створенні юридичної особи, є третім видом підприємницької діяльності. Близьким до нього є акціонерне підприємництво. Ще один вид — орендне підприємництво, яке ґрунтується на майні, взятому в оренду, та власному майні. Особливим видом є підприємництво на основі колективної (неподільної) власності, що належить усім суб'єктам, які здійснюють таку підприємницьку діяльність.

Здійснення підприємницької діяльності передбачає наділення її суб'єктів певними правами та обов'язками. Чинним законодавством України за підприємцем закріплено такі права: утворювати для здійснення підприємницької діяльності будь-які її види; купувати повністю або частково майно та набувати майнові права; самостійно формувати господарську діяльність, обирати постачальників, встановлювати ціни й тарифи, вільно розпоряджатися прибутком; укладати з громадянами трудові договори про використання їхньої праці (контракти, угоди); самостійно встановлювати форми, системи та розміри оплати праці та інші види доходів осіб, що працюють на засадах найму, отримувати будь-який необмежений за розмірами особистий доход; брати участь у зовнішньоекономічних відносинах, здійснювати валютні операції, користуватися державною системою соціального забезпечення і страхування.

Чинне законодавство України наділяє суб'єктів підприємницької діяльності й певними обов'язками. До них належать: укладання трудових договорів (контрактів, угод) з громадянами, яких прийнято на роботу за наймом; здійснення оплати праці особам, що працюють за наймом, на рівні, не нижчому встановлених чинним законодавством мінімальних розмірів; забезпечення відповідних умов та охорони праці й інших соціальних гарантій; дотримання прав реалізації законних інтересів споживачів шляхом забезпечення надійної якості вироблених товарів; отримання ліцензії на діяльність у сферах, що підлягають ліцензуванню згідно з чинним законодавством.

З правами та обов'язками суб'єктів підприємництва тісно пов'язана їх відповідальність. Це випливає із суті ринкових відносин, що ґрунтуються на рівноправності їх агентів. За таких умов додержання кожним економічним агентом взятих на себе зобов'язань набуває надзвичайної ваги. Відповідальність підприємця — це зумовлене законодавством обов'язкове відновлення порушеного права правомочної особи. Відповідальність підприємця, насамперед, проявляється у обов'язковому відшкодуванні заподіяних ним майнових та інших збитків. Вона наступає при порушенні підприємцем взятих на себе зобов'язань відповідно до укладених ним угод, завданої його діями шкоди навколишньому середовищу, у випадку порушення заходів з техніки безпеки, охорони праці, виробничої гігієни та санітарії, нанесення шкоди споживачам виготовленої продукції тощо.

Реалізація прав та обов'язків підприємців здійснюється через певні організаційні форми, найзагальнішою серед яких є підприємство (фірма).

3. Підприємство (фірма) і його види

Однією з родових ознак підприємницької діяльності як такої є створення нового блага, що передбачає використання чинників виробництва. Поєднання останніх у певних пропорціях потребує певної організаційно-технологічної форми у вигляді підприємства. (У немарксистській економічній теорії замість терміна «підприємство» вживається термін «фірма», під яким розуміється певна абстрактна одиниця, що виконує в основному технічні завдання. Ми вживаємо термін «підприємство», маючи на увазі цю особливість.) Підприємство — та первинна ланка економіки, де відбувається поєднання чинників виробництва. Воно є самостійною організаційно-технологічною одиницею, де ресурси перетворюються на блага.

У Законі України «Про підприємства в Україні» підприємство визначається як самостійний суб'єкт, створений для виробництва робіт та надання послуг з метою одержання прибутку та задоволення запитів споживачів.

Підприємство як організаційно-технологічна одиниця характеризується рядом ознак. По-перше, воно має відособлений матеріально-технічний базис — певним чином поєднані між: собою засоби виробництва. Це майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. По-друге, підприємство характеризується наявністю робочої сили — поєднаних поділом праці та відповідною організацією працівників, або трудового колективу. Будь-яке підприємство без цього чинника не може виконувати свою головну функцію — створення певних благ. По-третє, підприємство має закінчений технологічний цикл. Результатом його функціонування є певні блага, що можуть відчужуватися, а отже, виступати на ринку товаром. По-четверте, підприємство є юридичною особою, що має певне коло прав та обов'язків: має організаційну єдність, відокремлене майно, здатність нести самостійну майнову відповідальність і самостійно виступати у цивільних відносинах від свого імені. Підприємство має найменування, місцезнаходження (юридичну адресу), виробничу марку як засіб його індивідуалізації, знаки для товарів і послуг, через які його продукція відрізняється від подібної продукції інших осіб.

Підприємство як організаційно-технологічна одиниця пов'язано з виробничою функцією. Вона розкриває взаємовідносини між чинниками виробництва, що використовуються у виробничій діяльності підприємства, з одного боку, та обсягом продукції, що виготовляється з їх використанням, з іншого. Виробнича функція показує, який максимально можливий обсяг продукції може отримати підприємство при кожному окремому співвідношенні чинників виробництва. Вперше ця функція була обґрунтована у США економістом П. Дугласом і математиком Ч. Коббом і отримала назву «функція Кобба—Дугласа», її використання дає можливість підприємству обрати найефективніший варіант здійснення виробництва.

Залежно від розміру чинників виробництва, що застосовуються, підприємства поділяють на малі, середні та великі. Критерії такого поділу в різних країнах різні. Так, у США малими вважаються підприємства з кількістю не більше як 500 осіб, у Японії — до 300 осіб. Чинне законодавство України визначає критерії лише малого підприємства. Що стосується середніх та великих підприємств, то чіткої межі їх поділу законодавство ще не визначило. Згідно із Законом «Про підприємства в Україні» до малих належать новостворені та діючі підприємства з такою кількістю працюючих: у промисловості та будівництві — до 200 осіб, у науці та науковому обслуговуванні — до 100 осіб, у інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб, у галузях невиробничої сфери — до 25 осіб і у роздрібній торгівлі — до 15 осіб.

Слід зазначити, що такий критерій не можна вважати найобгрунтованішим. За сучасних умов надзвичайно високого рівня технічної оснащеності підприємств кількість працюючих не завжди може бути об'єктивною підставою для класифікації підприємств за розміром. Найточнішим є показник обсягу виробництва продукції, бо він відображає як кількість працюючих, так і обсяг матеріальних чинників виробництва. Але використання такого критерію стримується інфляційними процесами, що не дозволяють порівнювати обсяги виробництва продукції у динаміці через вплив інфляційної зміни цін.

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони мають ряд переваг порівняно з великими, скажімо, оперативніше реагують на зміни кон'юнктури в економіці, бо рухливіші і більш пристосовані до умов, що змінюються. Це також важливий чинник зайнятості робочої сили. Тому в економіці розвинутих країн вони відіграють істотну роль у соціально-економічному житті суспільства. Однак не можна цю роль переоцінювати. Малі підприємства мають і значні недоліки: нестійкість, обмеженість фінансових ресурсів, нестабільність доходів, висока чутливість до таких негативних факторів економічної кон'юнктури, як інфляція, циклічні коливання, зміни умов господарювання. Тому, не заперечуючи їх значення, слід наголосити, що провідну роль за умов науково-технічної революції відіграють середні та великі підприємства. Саме вони, маючи широкі фінансові можливості, здатні використовувати ті досягнення, що відкриваються науково-технічною революцією. В перспективі, з переходом до постіндустріального суспільства, роль малих підприємств буде підвищуватись.

Класифікацію підприємств здійснюють і залежно від їх галузевої приналежності. Галузі економіки — це сукупність організаційних одиниць, що виконують в економіці однакові за соціально-економічним змістом функції, виробляють однорідну продукцію незалежно від територіального розташування. За цим критерієм виділяють добувні та обробні підприємства. Якщо до перших належать ті, що займаються виробництвом корисних копалин, то другу групу складають підприємства, що виготовляють готові вироби. Залежно від виду продукції, що використовується, виділяють промислові, будівельні, сільськогосподарські, транспортні, комунальні та інші підприємства.

Отже, підприємство є перш за все організаційно - технологічною одиницею, головна функція якої полягає у створенні нових благ. Однак воно завжди функціонує за певних соціально-економічних умов, що визначають його організаційно-правову форму. В країнах розвинутої ринкової економіки розрізняють три основні організаційно-правові форми підприємницької діяльності - одноосібне володіння, партнерство, або товариство, та корпорація (акціонерне товариство). Найпростішою організаційно-правовою формою є одноосібне володіння (за термінологією чинного законодавства України — приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина України). Підприємець самостійно веде справу, отримує весь доход і несе повну відповідальність за ризик цієї діяльності. Особливістю такого підприємства є нероздільність майнової відповідальності його власника. Це означає, що останній несе майнову відповідальність за усіма своїми зобов'язаннями, пов'язаними з функціонуванням підприємства, усім своїм майном, незалежно від включення його у майно підприємства. Такий принцип повної відповідальності передбачає звернення стягнення не лише на майно, задіяне у підприємстві, а й будь-яке інше власне майно підприємця. Це істотний недолік одноосібного володіння, але не єдиний. Такі підприємства, як правило, мають обмежені фінансові можливості, некваліфікований менеджмент, невизначеність строків діяльності, невисоку доходність. Серед одноосібних підприємств трапляється найбільше банкрутств, що зумовлюється обмеженістю фінансових коштів та недостатнім досвідом управління. Водночас, позитивним є те, що такі підприємства легко організовувати. Вони забезпечують власнику повну самостійність, свободу та оперативність дій, мають максимум спонукальних мотивів до діяльності, оскільки весь її результат є власністю однієї особи, забезпечують високу конфіденційність підприємства, характеризуються низькими організаційними витратами.

Другою організаційно-правовою формою підприємництва є партнерство, або товариство. Це форма підприємництва, при якій кілька осіб об'єднують зусилля і засоби виробництва для спільної діяльності й кожен з них бере участь в управлінні та одержує прибуток відповідно до своєї частки у спільному капіталі. Як правило, об'єднуються фінансові ресурси, майно та уміння здійснювати підприємницьку діяльність. Утворення такого підприємства відбувається шляхом укладення відповідної угоди, в якій визначаються основні принципи спільної діяльності. Кожен учасник товариства є його представником, відповідаючи за будь-які дії у ході реалізації партнерства.

Порівняно з одноосібним володінням партнерство має певні переваги. Об'єднання ресурсів кількох осіб дає змогу збільшити розміри підприємства, бо кожен партнер вносить додатковий капітал. Створюються умови для поліпшення менеджменту, бо, як правило, між учасниками товариства відбувається спеціалізація за різними напрямами підприємницької діяльності. Розподіляється і відповідальність за результати, що зменшує психологічний тиск відповідальності порівняно з одноосібним володінням. Позитивною рисою є і те, що учасники партнерства за деякими винятками несуть обмежену відповідальність за результати спільної діяльності.

Не позбавлена ця форма підприємництва і недоліків. Як правило, залишається обмеженість фінансових ресурсів, хоча порівняно з одноосібним володінням вони ширші. Характерні певні труднощі й в управлінні, бо, як правило, низька оперативність у прийнятті рішень, оскільки необхідна його узгодженість між: партнерами. Недоліком є й непередбачувана тривалість функціонування такого підприємства, бо вихід хоча б одного учасника може призвести до припинення його діяльності.

В Україні згідно з чинним законодавством, зокрема Законом «Про господарські товариства», до цієї організацій-но-правової форми підприємництва належать такі господарські товариства: 1) з обмеженою відповідальністю, 2) з додатковою відповідальністю, 3) повне і 4) командитне. У товариствах з обмеженою відповідальністю за рахунок коштів учасників утворюються статутні фонди, поділені на частки (паї), розміри яких визначено установчими документами. Таке товариство за своїми зобов'язаннями відповідає лише належним йому майном. При зверненні стягнення на майно товариства за його боргами учасник відповідає лише своєю часткою (паєм), а на решту його майна відповідальність не поширюється.

Товариство з додатковою відповідальністю утворюється аналогічно товариству з обмеженою відповідальністю, але його учасники відповідають за боргами не тільки внесками у статутний фонд, а й при недостатності цих сум — і належним їм майном, що не є власністю товариства. Розмір внесків визначається пропорційно паям у товаристві.

Повним є товариство, учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. При недостатності майна товариства для виконання зобов'язань вимога може бути звернена на майно учасників, не внесене до товариства.

Командитне товариство включає як учасників з обмеженою відповідальністю, так і учасників, які несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Управляють справами такого товариства лише учасники з повною відповідальністю.

Третьою організаційно-правовою формою підприємництва є корпорації. (В Україні статусу корпорації відповідає відкрите акціонерне товариство, оскільки немає спеціального законодавства щодо корпорації, а є один закон «Про господарські товариства», що регулює статус як товариств типу партнерства, так і відкритих акціонерних товариств.) Це акціонерне товариство, статутний фонд якого поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості і яке несе відповідальність за зобов'язаннями лише майном товариства. Його головною особливістю є те, що воно є юридичною особою, яка виступає абсолютно відокремлено від акціонерів і діє від власного імені, а не від імені акціонерів. Майно акціонерного товариства є його власністю. Його функціонування, права та обов'язки повністю незалежні від осіб, що входять до його складу (акціонерів). Ця особливість зумовлює переваги корпорації порівняно з іншими організаційно-правовими формами.

По-перше, корпорації відзначаються стійкістю. Оскільки корпорація виступає у своїй діяльності як самостійна особа, зміна власників акцій безпосередньо на її діяльності не позначається. Корпорація здійснює свої права, може набувати додаткових прав і нести втрати незалежно від того, кому вона належить повністю або частково у результаті володіння акціями, або від тих, хто в ній працює. Тому зміна акціонерів не призводить до припинення діяльності корпорації. По-друге, корпорація є товариством з обмеженою відповідальністю. Це дає можливість для більшого ризику в процесі господарювання, для інвестування коштів у нові напрями економіки. По-третє, у цьому утворенні є умови для відокремлення власності від управління, що дозволяє використовувати високоефективний менеджмент. По-четверте, корпорації можуть розширювати свої ресурси за рахунок випуску акцій та їх вільного продажу на фондовому ринку.

До недоліків цієї організаційно-правової форми підприємництва належать ускладнена порівняно з іншими формами процедура утворення, певні можливості для зловживань (при випуску акцій), подвійне оподаткування. Однак переваги корпорацій безперечні. Це підтверджується і практикою країн з ринковою економікою. За своїм значенням корпорації є провідною формою підприємництва, що забезпечує переважну частину створюваної продукції. Так, у США вони складають 1/5 від загальної кількості фірм, а виробляють близько 90 % обсягу продукції і привласнюють понад 90 % доходів усіх форм.

Критерієм класифікації підприємств є і форма власності на майно, що є матеріальною основою функціонування підприємства. Воно може бути об'єктом приватної, групової або колективної, державної і змішаної власності. Залежно від цього розрізняють приватні, колективні, державні та змішані підприємства.

Згідно з чинним законодавством України приватним є підприємство, основане на майні, яке є власністю однієї особи, колективним — підприємство, основане на майні, що є власністю осіб, які його утворили. До цієї групи належать колективні підприємства, основані на власності трудового колективу, господарські товариства, виробничі кооперативи, колективні сільськогосподарські підприємства.

Важливу роль відіграють і державні підприємства, основані на державній власності. Оскільки остання має два рівні — загальнодержавний і комунальний, — то виділяються і дві відповідні групи підприємств. Власником майна загальнодержавних підприємств є вищий орган державної влади, а власником комунальних — органи влади адміністративно-територіальних одиниць. До цього виду входять і казенні підприємства. До них належать ті, діяльність яких може здійснюватися тільки як державного підприємства, головним споживачем продукції якого (понад 50 %) є держава, та підприємства — природні монополії. Характерною ознакою казенного підприємства є те, що воно як юридична особа не є власником майна, на якому засноване. Його діяльність здійснюється за принципом оперативного управління майном, що є власністю держави.

Ще один вид підприємств залежно від форми власності становлять змішані, або спільні, підприємства. Вони засновані на майні, що є власністю держави і недержавних його власників. В Україні це спільні підприємства з іноземним капіталом та господарські товариства, у статутному фонді яких є частка державної власності. Починають створюватися й спільні підприємства, засновані на угоді концесії.

У ряді країн підприємства поділяються на комерційні та некомерційні. До комерційних належать ті, головною метою яких є одержання прибутку. А некомерційними вважають такі, що не мають на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. В Україні такий поділ не знайшов розуміння у законодавців, і при підготовці Цивільного кодексу України в основу класифікації було покладено принцип поділу на юридичні особи публічного та приватного права. Перші здійснюють спеціальні функції, не обумовлені їх участю у цивільному обороті, — міністерства, відомства, установи соціальної сфери, культурно-освітянські заклади. Другі створюються за ініціативою приватних осіб на договірних засадах.

Отже, підприємство є, з одного боку, організаційно-технологічною одиницею, головне призначення якої — створення благ. У той самий час за умов ринкової економіки воно завжди виступає у певній організаційно-правовій формі, що визначає його правовий статус у відносинах, у які воно вступає в процесі економічної діяльності. Залежно від критеріїв при класифікації виділяються різні види підприємств.

Дата добавления: 2014-11-18