Вихід Росії на світову наукову арену 4 страница

Ботаніка XVIII ст. вже вийшла за межі аптекарського (або бота­нічного) саду, з якого лікарі брали свої трави, і під впливом швед­ського натураліста Карла Ліннея (1707—1778) вона проникла в непіз­нані галузі. Разом з ботанікою відродився інтерес до усякого роду колекцій, який спричинив організацію нових музеїв на основі приват­них колекцій.

Галузь знань про живе вже охоплювала величезний обсяг мате­ріалів спостережень та фактів. Обробка та орієнтація в ньому ставали дедалі труднішими. Тому основне завдання, яке намагалися виконати біологи в цю епоху, полягало у створенні правильної класифікації та систематизації всього матеріалу спостережень. Ця розробка була виконана рядом біологів, провідне місце серед яких посідав К. Лін- ней. Особливо цікавою була його систематика рослин.

К. Лінней склав штучну класифікацію, яка зайняла в систематиці чільне місце. В її основі була ідея незалежності походження видів. К. Лінней побудував систему рослин, яку він назвав “сексуальною”, виходячи з кількості тичинок та інших ознак квітки. Величезним досягненням було також введення бінарної номенклатури з подвій­ною назвою (за родом і видом) кожної форми рослин і тварин. “Система природи” (1735) проголосила нові погляди, що прийшли на зміну системам Арістотеля та Плінія. К. Лінней проявив певну наукову мужність, стверджуючи належність людини до тваринного світу, загіну приматів. Великий систематик XVIII ст. К. Лінней дотри­мувався формул “види є абсолютно постійними” та “не виникає нових видів”. Він вважав, що видів стільки, скільки напочатку ство­рила “Нескінченна істота”.

“Система природи” К. Ліннея мала великий вплив на науку XVIII ст. в цілому. В біології довго панувала ідея вічно сталого виду, зокрема в ембріології — теорія преформізму, яка заперечувала дійсній розвиток, новоутворення, та зводила формування організму до прос­того росту, розгортання зародка, котрий містить зменшенну копію дорослого організму. Особливо характерним проявом метафізичних поглядів цього часу стало трактування органічної доцільності. Більшість вчених продовжувала вважати доцільність початковою властивістю живих тіл, проявом мудрого передбачення Творця.

К. Лінней та інші автори штучних класифікацій схилялися до думки про те, що самий природі властиві “природний порядок”, “природна спорідненість”. Багато з них, в тому числі і К. Лінней, розуміли, що штучна систематика — це тільки “технічний прийом”.

Деякі ботаніки, що керувались уявленням про загальну схожість рослин, намагалися об’єднати їх в природні групи. Ці спроби продов­жувались, але перевага була на боці прийомів штучної класифікації. Самі ж спроби побудови природних систем рослинного світу були лише наближенням до неї. Але робота в цьому напрямку мала певні результати. Французький ботанік Бернар Жюс’є відтворює ідеї природної системи живими рослинами в Королівському парку у Версалі (1759), 8 тис. родів рослин він об’єднав на грядках у 65 “при­родних порядків”. У 1789 р. була опублікована праця племінника Б. Жюс’є — Антуана Жюс’є. Його система містила 15 класів, 100 по­рядків, близько 20 тис. видів. Класи та родини були розташовані у висхідному порядку. Це була досить задовільна природна системати­ка, яка після виправлень, зроблених у 1819 р. О. Декандолем, була найкращою на той час.

Більшість натуралістів XVII—XVIII ст. не бачили в природних угрупованнях нічого, крім прояву ‘"плану творця”. Але нагромадже­ний матеріал щодо близькості різних видів та їх ієрархічної супід­рядності обумовив припущення деяких натуралістів, що ті чи інші групи можуть мати загальних родоначальників. Для зображення співвідношення між організмами було запропоновано багато способів: схема “родовідне дерево” (П. Паллас, 1766); схема географічної карти (К. Лінней); схема сітки; схема паралельних родів (Вік д’Азір, 1786).

Систематики XVIII ст. поступово приходять до розуміння розбіж­ностей між штучною та природними системами та до ідеї ступеневої багатоманітності організмів. Намагання пояснити винайдену різницю між групами рослин та тварин, певну послідовність у ступені доско­налості їх організації породжувало ідею “сходинок істот”: східців стільки, скільки існує видів рослин і тварин.

Головна роль у розповсюдженні ідеї “сходинок істот” належала Шарлю Бонне (1720—1793). Уявлення про “сходинки” у XVIII ст. підтримували не лише прибічники Г. Лейбніца, а й матеріалісти. Ж. Ламеггрі, а потім Д. Дідро виводили єдність та поступовість у природі з єдності матеріальної основи усіх тіл, в тому числі й орга­нічних. Ж. Ламеггрі (1709—-1751) стверджував, що органічний світ розвивається від нескладних перших поколінь істот до більш доско­налих, вищих організмів. Д. Дідро припускав, навіть, що весь довгий ланцюг живих істот може бути представлений різними щаблями розвитку однієї тварини. Він значно ближче від інших підійшов до ідеї розвитку органічного світу (70-і рр.). Причини змін Д.Дідро вбачав у впливові умов оточуючого середовища, а також у вправлянні та в невправлянні органів.

Ідея “сходинок істот” відповідала метафізичним уявленням епохи і мала підтримку багатьох авторів, тому що факт поступового підви­щення рівня організації живих істот був поза сумнівом. Проте і в цій метафізичній формі, “сходинки” відображали думку про єдність, зв’язки та послідовність форм, про поступове ускладнення організмів та про наявність переходів між ними. Концепція “сходинок істот” передувала майбутній концепції історичного розвитку органічного світу, була ланцюгом, який зв’язував ці майбутні наукові погляди з попередніми уявленнями, до яких, зокрема, відносився принцип градації живих істот та припущення наявності перехідних форм Г. Лейбніца.

Ідея “сходинок істот” мала декілька форм свого втілення. Ш. Бонне (1745) тлумачив її як вираз ідеальної безперервності в будові істот (від мінералів до людини). Для Ж. Б. Робіне (1768) та інших ця ідея була формою ствердження реальності здійснених пере­творень організмів, того, що багатоманітність форм, які спостері­гаються, є наслідком їхньої реакції на різні впливи зовнішнього сере­довища.

Для Ж. Бюффона ця ідея мала значення як вираз єдності в плані будови тварин. Його 36-томна “Природна історія” (1749—1788) відо­бражає пошуки цієї єдності та намагання пояснити схожість близьких форм їх походженням одне від одного. В цій праці, що містила розгляд природної історії природи, Землі та людини, створена карти­на еволюції Землі, її рослинного та тваринного світу. На відміну від К. Ліннея, який мав знання тільки в галузі природної історії, Ж. Бюффон був фізиком, що дозволило використати раціональні ідеї ньютонового синтезу в галузі біології. Але він не був спостерігачем, тому наукові ідеї ним були викладені в літературному жанрі.

Намагання Ж. Бюффона надати достеменності основам класифі­кації тварин та рослин були підтримані іншими вченими. Зокрема, Еразмом Дарвіним (1731—1802), лікарем, популяризатором науки, сміливим теоретиком. Його “Зоологія, або закони органічного життя” була спробою прослідкувати походження життя від тонесенького волоконця, результатом якої стала ідея, що склала суттєвий елемент еволюціонізму, — думка про єдину будову різних організмів. Один з її головних прибічників Е. Сент-Ілер у 1795 р. протиставив цю думку ідеї “сходинок істот”.

В творі “Погляд на революцію в медицині та її перетворення” П. Кабаніс (1757—1808), спираючись на дослідження французьких природодослідників, висловився за теорію зміни видів. На його думку, ті ознаки, що їх набуває організм в індивідуальному жилі, передаються спадково і врешті-решт призводять до утворення нової

породи. В книзі “Відношення між фізичною та моральною природою людини” П. Кабаніс розвинув думку про вдосконалення людського роду, якому повинна сприяти медицина. Вважаючи мінливість живих організмів результатом впливу головним чином клімату та вживання певних продуктів харчування, П. Кабаніс розглядав процес вдоско­налення під впливом саме цих факторів за участю нервової системи в індивідуальному житті людини. На таких засадах він сформулював рекомендації фізичного та морального вдосконалення особистості шляхом гігієнічного виховання.

Ідея єдності походження набувала нових підтверджень завдяки дослідженням в галузі порівняльної анатомії. Так, голландський вче­ний П. Кампер довів наявність великої схожості в будові основних систем органів людини і тварини. Близькі за змістом ідеї розвивав англійський анатом Дж. Хантер, який створив анатомічний музей. Цей музей містив близько 14 тис. препаратів, більшість з яких було виготовлено засновником. До розуміння про єдність структури та функції органів, що виконують однакові життєві відправлення, прийшов Вік д’Азір.

Таким чином, на кінець XVIII ст. у науці нагромадився серйоз­ний матеріал, що суперечив уявленням про незмінність видів. Було висловлено багато припущень, але вони ще не склалися в певну систему поглядів.

Ґ ■ *

Продовження досліджень в галузі фізіології

Прогрес наукових знань щодо процесів життєдіяльності рослин­них і тваринних організмів значною мірою був спричинений досяг­нутими успіхами в фізичному, хімічному пізнанні та використанням нового експериментального обладнання. Поступове накопичення ре­зультатів нових досліджень створювало засади для подальшої дифе­ренціації галузей біологічного знання, зокрема фізіології. Все вираз­ніше стають обриси майбутніх самостійних галузей фізіології рослин і фізіології тварин.

Дослідження життєдіяльності рослин першої половини XVIII ст. значноїд мірою за характером були певним продовженням раніш започаткованих. Зокрема, можна послатися на порівняльні дослід­ження С. Гейлса руху поживних соків рослин і кровообігу тварин. Вони дали змогу обгрунтувати новий, протилежний домінуючим по­глядам, висновок про відмінність кровообігу тварин, що здійснюється по колу, та руху соків у рослин, який завжди спрямований від коренів до листя, де відбувається випаровування води. До 70-х рр. можна

виділите лише деякі невеликі дослідження окремих проявів ЖИТТЄ­ДІЯЛЬНОСТІ рослин, які не спричинили істотних змін у поглядах.

Істотні зрушення в фізіології рослин пов'язано з дослідженнями і теоретичними узагальненями щодо харчування рослин. Андрій Тимофійович Болотов (1738—1833), один із засновників вітчизняної агрономії намітив основні принципи мінеральної теорії харчування рослин. З другої половини XVIII ст. набула розвитку гумусова теорія харчування рослин. Прихильники цієї теорії вважали, що основне значення для росту рослин має гумус — грунтовий гній, а мінеральні речовини грунту можуть тільки побіжно впливати на інтенсивність засвоєння гумусу. Перші дослідники значення повітря та сонячного світла в житті рослин — Дж. Прістлі, Я. Інгенхауз і Ж. Сенеб’є, що були тісно пов’язані з хімічними дослідженнями, довели роль соняч­ного світла у здатності зеленого листя виділяти кисень, використо­вуючи вуглекислоту з/ повітря. Напршсінці XVIII ст. покладено поча­ток вивченню речовин, що виділяються з рослинних та тваринних організмів, чим закладалися основи майбутньої органічної хімії.

Інтенсивно вивчалися процес розмноження рослин, питання статі, результати і висновки знаходили прикладне застосування в дослідженнях з гібридизації. Останні дали великий матеріал не лише для розуміння процесу опилення, а й для висновків про змінність видів. Успіхи в цьому напрямку пов’язані з ім’ям російського ака­деміка Й. Кельрейтера, який остаточно довів наявність статі у рослин, а своїми роботами з гібридизації показав участь в розвитку та заплід­ненні як яйцеклітин, так і пилку рослин.

Певний прогрес відбувався у вивченні процесів життєдіяльності тварин. Ідеї Ж. Бтоффона про розмноження та розвиток тваринних організмів мали велике значення для спростування вчення префор­мації. Вони знаменували повернення до вчення про дві сім’яні ріди­ни, що беруть участь у заплідненні (1749). Ж. Бюффон намагався відродити античну концепцію пангенезису, стверджуючи, що в сім’яній рідині збираються “органічні молекули”, які представляють усі частини тіла. Розвиток особі Ж. Бюффон та П. Мопертьюі пояс­нювали силами тяжіння та відштовхування між органічними молеку­лами.

Відродженню вчення про епігенез сприяли також роботи росій­ського академіка, дрофесора анатомії та фізіології Каспара Вольфа (1734—1794). Розвиток він пояснював дією “суттєвої сили”, що забез­печувала рух поживних соків у зародках. К. Вольф надавав цій силі фізичних властивостей притягування та відштовхування. Його дослід­ження зародкового стану тварин сприяли закладенню експеримен­тальних і теоретичних основ ембріології — напрямку пізнання живо­го, що дав дуже важливі передумови еволюційної ідеї. Внесок у

становлення теоретичних основ ембріології був зроблений К. Воль- фом обгрунтуванням (І759) принципу епігенезу: розвиток організмів уявляє собою не просте розгортання та зростання зачатків, що одвіч­но існують в зародку, а й процес новоутворення. Ідеї К. Вольфа значною мірою внаслідок новизни не отримали широкого визнання у XVIII ст. і вирішальний перелом у суперечці між преформізмом та епігенезом відбувся лише в XIX ст.

Погляди К. Вольфа можна зрозуміти в певному співвідношенні з концепцією “життєвих сил” Г. Шталя (1708). Вчення останнього про “життєвий тонус” отримало подальший розвиток у вченні А. Гал- лера про подразливість (1753), у вченні віталізму.

Особливо активно вчення віталізму, в основі якого було уявлення про специфічну життєву силу, що притаманна організму, або “життє­вий принцип” розвивалося у Франції; центром віталізму був універ­ситет в Монпельє, найбільше відомі віталісти — Теофіл Борде (1722—1776) та Поль-Жозеф Бартез (1734—1806). Т. Борде вивчав залози, саме в функціях залоз він вбачав прояв діяльності одухотво- рюючого організм життєвого принципу. Дослідження Т. Борде проклали шлях до подальшого вивчення залоз внутрішньої секреції. П.-Ж. Бартез продовжив та завершив розробку системи Т. Борде.

Видатний німецький анатом і фізіолог А. Галлер (1708—1777) зрббив великий внесок у зміцнення природничо-наукових засад медицини. Він склав найкращі на той час анатомічні атласи, розробив вчення нервово-м’язової фізіології. А. Галлер показав роль нервів як носіїв чуттєвості та провідників подразливості, продовжив роботи Р. Декарта у вивченні рефлекторної дуги. Вчений експериментально довів відмінність між скороченням м’язів та здатністю мозку і нервів проводити подразнення. А. Галлер пояснював її дією двох “сил”, властивих тканинам організму.

А. Галлер був автором теорії “фізіологічних властивостей”, за якою тканини організму мають специфічні властивості, найважливі­шою з яких є подразливість. Він вважав, що подразливість залежить не від функції нервів, а від властивостей тонкої структури частин тіла. Наприклад, для того, щоб м’язи скорочувалися, не потрібний так званий “тваринний дух” від мозку. Скорочення м’язів, за А. Гал- лером, зумовлюється специфічною властивістю самої м’язевої ткани­ни. Він стверджував, що в лікуванні хворих лікар повинен сприяти збільшенню або ж зменшенню подразнення.

Займаючись ембріологією, А. Галлер стояв на позиціях префор­мізму. Він вважав, що всі частини майбутнього дорослого організму у зародку повністю сформовані, тільки в значно меншому вигляді, а в подальшому розвитку тільки збільшуються в розмірі.

Вчення А. Галлера про подразливість одержало поширення та подальший розвиток серед англійських та французьких лікарів.

У. Куллен в 1777 р. висунув положення про те, що всі функції орга­нізму у здоровому та в хворому стані беруть свій початок у нервовій системі, що цей так званий нервовий принцип регулює всі процеси в організмі і в випадку захворювання відтворює нормальні відносини в ньому, спричиняючи судороги або атонію. За таким принципом була сформована теорія терапії захворювань, згідно з якою атонічні стани повинні лікуватися подразнюючими засобами, а судорожні — протисудорожними, заспокійливими.

Лікар Дж. Броун вважав, що життя організму є результатом постійного впливу з боку “подразнювачів”, які поділяються на зов­нішні (холод, тепло, їжа, повітряні течії тощо) та внутрішні (психічні явища, скорочення м’язів, моральні позиції тощо), загальні та місце­ві. Подразнення викликають в свою чергу збудження і постійно тримають організм в такому стані. Здоров'я проявляється збудженням організму середнього ступеня, а хвороба — місцевим або загальним підвищенням чи зниженням збудження. В зв'язку з цим Дж. Броун поділяв хвороби на два типи •— стенічні та астенічні, що звільняло від необхідності діагностики та зводило лікування до зниження чи підвищення подразливості.

Чеський анатом та фізіолог Іржі Прохаска (1749—1820) припус­кав наявність єдиної “нервової” сили, що забезпечує без участі мозку як сприйняття збудження, так і його передачу рушійним органам (1784). Таке саме тлумачення мали сенсаційні досліди Л. Гальвані (1791), що виявив “тваринну електрику”. Склалося уявлення, що так званий флюїд, поширений у Всесвіті, зумовлює різні впливи на всі тіла, в тому числі і на живі організми. Ф. Месмер (1734—1815) дав назву цьому явищу — “тваринний магнетизм”. Використовуючи досліди Л.Гальвані, він стверджував, що за допомогою магнітів можна впливати на хворобливі стани організму, котрі є відхиленням від нормального положення “тваринного магнетизму”. В подальшому Ф. Месмер замінив дію магніту на “тваринний магнетизм” силою впливу самого лікаря, котрий торкається або гладить рукою об’єкт, а пізніше — силою дії “концентрованих хвиль”.

Працями І. Прохаски були продовжені дослідження Т. Валлізія. Він конкретизував та розвинув уявлення Р. Декарта про рефлекторну дугу і рефлекси. Підручник І. Прохаски “Фізіологія, або ж вчення про природу людини” було перекладено багатьма мовами, а головна праця — “Міркування про функції нервової системи” — стала вихід­ною для подальших досліджень в цій галузі.

Для розвитку фізіології тварин важливе значення мало вивчення Р. Уайтом спинного мозку та його ролі в рефлексах. Завдяки роботам Дж. Прістлі, А. Лавуазье, П. Лапласа, які з’ясували властивості кисню в океидаційних процесах та його роль в диханні та утворенні тварин­ного тепла, поглибились знання у фізіології дихання.

Нові досягнення у вивченні Землі як природного тіла

Подальший розвиток геологічних знань XVIII ст. мав два важли­вих чинника. З одного боку, нагромадження значної кількості різно­манітних спостережень і деякий досвід їх теоретичної систематизації і узагальнення в вигляді теорій походження Землі, копалин, причин їх виникнення тощо. На початок XVIII ст. була досягнута перевага концепцією дилювіанізму: історичне минуле Землі пов’язувалося з всесвітнім потопом, наслідком якого були осадові породи з скам’я- нілостями всередині. З другого боку, зрослі потреби виробництва в викопній сировині спонукали до нових пошуків, досліджень з метою опису і пояснення умов залягання гірських порід. Отож і формування нових знань відбувалося в двох площинах: теоретичних міркувань і узагальнення матеріалів практики гірничої справи та інших польових робіт.

Серед теоретичних узагальнень найпомітнішими були системи Ж. Бюффона і М. Ломоносова. Ж. Бюффон у першому томі “При­родної історії” зробив спробу концептуального обгрунтування історії та теорії Землі. При цьому багато в чому він йшов за Р. Декартом та Г. Лейбніцем. На його думку, Земля та інші планети були відірвані від Сонця кометою, основні нерівності земної поверхні утворились на дні первинного океану під дією руху води; іншим зовнішнім силам — вітрам, рікам тощо, — як і вулканічним явищам та землет­русам, він надавав лише другорядного значення в перетворенні поверхні Землі.

Значно ближче Ж. Бюффона до наукового пояснення процесу формування земної поверхні та її рельєфу підійшов М. Ломоносов на основі узагальнення вже напрацьованих вченими Матеріалів і власних спостережень. У працях “Слово про народження металів від струсу Землі” (1757), “Про шари земні” (1763) обгрунтована думка щодо неперервності змін земної поверхні під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх сил. За М. Ломоносовим, великі форми поверхні утворюються внаслідок руху земної кори — не тільки швидкого, а й повільного, підняття та опускання знаходяться у зв’язку. Перевагу він надавав внутрішнім силам (“жару в земній утробі”); визнавав тривалість і неперервність геологічних змін земної поверхні, єдність процесів утворення гірських масивів і западин. Погляди М.Ломоно­сова були значно розвинутішими ніж його сучасників, які ще додер­жувались позицій нептунізму або плутанізму.

Зростаючі потреби в металах, мінералах і мінеральному паливі та обумовлений ними розвиток гірничої справи спричинили створен­ня гірничих навчальних закладів. Техніка гірничої справи ускладню­валась, внаслідок чого постав ряд проблем, які стали об'єктом спеціального дослідження. Засновником цієї галузі наукових дослід­жень (власне геології) вважають сина керуючого залізним рудником, викладача Фрейберзької гірничої академії Авраама Вернера (1750— 1817). Він обгрунтував поділ усіх гірничих порід на чотири групи — первинні, осадкові, вулканічні, наносні, у подробицях описав їх та створив теорію (так звану нептунічну) утворення найважливіших гірничих пород, в якій вирішальну роль надавав воді.

Він вважав, що всі гірські породи, базальти включно, утворилися як осад з води, а вулканічну діяльність пов’язував з підземним горін­ням кам’яного вугілля. Створена А. Вернером система поглядів була досить однобічною, її спостережницькою основою були матеріали по місцевості Фрейбурга, але їм надавалося загального значення.

А. Вернер був автором терміну “геогнозія” для визначення явищ і об’єктів поверхні Землі, що вивчаються геологами. Цей термін мав поширення в Німеччині та Росії до середини XIX ст.

Першим, хто пориває з умоглядною геологією, був единбурзький лікар Дж. Геттон. В своїй праці 'Теорія землі” (1795) він висловив думку, революційну як на ті часи, що геологічні явища становлять собою продукт діяльності сил, які продовжують існувати дотепер. Він зрозумів, що масиви, котрі не мають шарів та прошарків, не можуть бути результатом мулових відкладень річок, як це стверджував непгу- ніст А. Вернер, а є наслідком затвердіння лави якогось давнього вулкана. Вулканічне походження базальтів і гранітів в подальшому було доведено мікроскопічним дослідженням порід і спеціальними експериментами.

Значним джерелом геологічних відомостей щодо структури грун­тів і пластів землі було будівництво, зокрема копання каналів. Як приклад можна послатися на Уільяма Сміта (1769-—1839), інспекто- ра-практика, що працював на будівництві каналів. Більшу частину життя він наносив на карту виходи шарів або пластів землі в півден­ній Англії на поверхню. З середини XVIII ст. з’являються геологічні (літолого-петрографічні) карти, спочатку окремих ділянок, а потім — крупних територій. На цих картах вказувався склад гірських порід, але не визначався їх вік внаслідок відсутності необхідного для цього методу. Однією з перших “геогностичних” карт була карта Східного Забайкалля, складена росіянами Д. Лебедєвим і М. Івановим. У. Сміт запровадив (1790) метод визначення віку шарів землі на основі залишків давньої фауни й флори, склав “шкалу осадових утворень” Англії. Цей прогресивний метод спирався на значний матеріал щодо викопних залишків, який нагромаджувався в природознавстві століт­тями.

Разом з більшою спеціалізацією геологічних знань, відбулася сис­тематизація знань про викопні залишки тварин і рослин (в майбут­ньому — палеонтологія). Історичний погляд на Землю, породи, копа­лини та інші геологічні об’єкти значною мірою був спричинений нагромадженням відомостей про скам’янілості, які розглядалися, починаючи з Н. Стено й Р. Гука, як вимерлі види живих організмів. В працях М. Ломоносова, Ж. Бюффона, Дж. Геттона ідея постійної змінності живої природи в історичному минулому, єдності викопних і сучасних організмів набула розвитку та обгрунтування. Це сприяло виникненню актуалістичного підходу вивчення минулого Землі, живої природи в тому рахунку.

Збагачення змісту і напрямків географічних досліджень

Протягом першої половини XVIII сг. не було чіткого уявлення про предмет та зміст географії, хоча цей термін і був досить розпов­сюджений. У “Зведенні географії”, виданому 1743 р. у Петербурзі (воно складене, можливо, за книгою Гюбнера), географія визначалася як "знання про імперії, королівства, князівства, ірафства, провінції, міста, моря, озера, річки, гори та інше уваги достойне усього земного кола”. За А. Бюшингом, “географія є грунтовний виклад знань про природний та громадський стан земної кулі, де ми живемо”. Подібні визначення, які підкреслювали лише довідково-описовий, “країно­знавчий” зміст географії, були значним кроком назад від Б. Варенія. Географія інколи ототожнювалась з картографією. Ж. Деліль у 1727 р., наприклад, писав, що “географом звичайно називають будь- яку особу, котра опублікувала карту від свого імені”.

Автори, що якоюсь мірою передбачали в географії не тільки опи­сову, а й теоретичну науку, загалом наслідували Б. Варенія. Серед них насамперед слід назвати В. М. Татшцева (1686—1750). За В. М. Татищевим, фізична географія “описує якість землі, води і повітря, з якого значною мірою надходять достаток, вдоволення та недоліки”.

Розвиткові погляду на географію як на “служницю історії” сприяло розповсюдження вчень про визначальний вплив природних умов на розвиток суспільства. Носіями так званого географічного напрямку в соціології були французькі просвітителі. В історію геог­рафії XVIII ст. звичайно включають аналіз праці одного з великих французьких енциклопедистів ПІ. Монтеск’є (1687-—1755) під назвою “Про дух законів”. В цій великій книзі ПІ. Монтеск’є розглянув вплив природи на життя народу аж до політичної організації. Досить часто працю “Про дух законів” наводять як приклад географічного

детермінізму. Так, Ш. Монтеск’є вважав, що неродючість землі Атти­ки спричинила встановлення демократичної форми правління в Афі­нах, а в той самий час родючість землі Спарти сприяла встановленню влади аристократів.

Значне місце в теоретичному становленні географії як науки та навчальної дисципліни, що поступово ввійшла до університетських курсів, належить поглядам І. Канта. Він високо оцінював роль геог­рафії в освіті людини. Без знань географії, вважав І. Кант, людина залишається тупою та обмеженою. Проте слід зауважити, що погляди І. Канта на географію не відрізнялися послідовністю. У вступі до “Фізичної географії” він висловив важливу думку про те, що якби вдалося простежити зміни стану природи протягом всіх часів, то наслідком була б справжня природнича історія. В іншому місці І. Кант писав про створення такої історії природи, яка “становила б собою відокремлену науку і поступово виявилася б, як можна вважа­ти, здатною перейти від просто думок до обгрунтованих знань”. Але історія природи протиставлялася ним географії, за останньою зали­шався лише опис статичної картини, що існує поза часом. “Географія та історія заповнюють увесь обсяг нашого пізнання, — говорив він, — а саме: географія — простір, історія — час”. Ця ідея І. Канта надалі була сприйнята і розвинута його послідовниками. Вона, таким чином, започаткувала хронологічну концепцію в географії.

Ще одна істотна особливість кантівського уявлення про геогра­фію полягала в тому, що фізична географія розглядалася як основа історії і решти “географія”. Зокрема, він вважав, що політична геог­рафія цілковито грунтується на фізичній географії. Ці міркування розглядаються як прояв географічного детермінізму.

На середину XVIII ст. значне зростання інформації про світ сприяло пошуку нових перспектив та нових принципів організації галузі знання, що називалась космографією. Саме в той час з’явилися “загальні географії” на зміну попереднім описовші. Деякі “нові гео­графії” дійсно відрізнялися новаторством. Так було, коли Е. Галлей використав ізогони для показу магнітних схилень на світовій карті, або коли Ф. Бюаш скористався лініями рівня глибини, щоб виявити обриси басейну Ла-Манша.

В довгому переліку авторів XVIII ст., які присвятили свої праці світовій географії, особливо виділяються двоє, чий вплив на наступні дослідження був найбільший — французький географ Ф. Бюаш і німецький філософ та автор праць з географії А. Бюшинг.

Філіп Бюаш (1700—1773) був більш відомим завдяки своїй концепції про розподіл земної поверхні на великі басейни, які ото­чуються безперервними гірськими пасмами. На суші ними є річкові

басейни, що відокремлюються один від одного горами-водорозділами. “Острів” земної поверхні утворює систему взаємопов’язаних хребтів, витягнутих у широтному та довготному напрямках і мають своє продовження на дні океанів. Хребти утворюють водорозділи між річковими системами (річковими басейнами). Отже, Ф. Бюашу нале­жить перша, ще умоглядна, спроба привести до системи розподіл суходолу, морів та гірських пасм земної кулі Питання про поход­ження та історію рельєфу Землі Ф. Бюаш не торкався. Ця гіпотеза відіграла певну роль, тому що привернула увагу вчених до вивчення рельєфу і, крім того, створила основу для протиставлення традицій­ному способові опису Землі за державами нового підходу, що грунту­вався на природному, поки що примітивному, орогідрографічному поділі.

Вивчення атмосфери та гідросфери вступило в переломний етап, хоча ще панували помилкові уявлення про склад і властивості повіт­ряного та водного середовища. Повітря й вода вважались простими тілами (елементний склад повітря став відомий лише у 1777 р., а води — у 1783 р.). В цей час було встановлено, що випаровування та випадіння опадів відіграють важливу роль у вологообігу і що поверхневі та підземні води утворюються головним чином за рахунок атмосферних опадів. У XVIII сг. цього погляду дотримувались найбільш авторитеті вчені, зокрема А. Валліснері, Г. Крафт, Ж. Бюффон, І. Кант, М. Ломоносов, хоч аж до середини століття продовжували виступати і прибічники старої ідеї переганяння морських вод у підземних порожнинах.

Дата добавления: 2014-11-18