Вихід Росії на світову наукову арену 5 страница

Німецький філософ Антон Фрідріх Бюшинг запропонував свою “нову географію”, де увага переважно приділялась опису Європи, поділеній на політичні цілісності. А. Бюшинг висунув дві нові концепції. Він першим використав показник густоти населення як географічної характеристики та довів, що перевезення товарів водним шляхом може значно зменшиш залежність людей від місцевих ресур­сів, чим, безумовно, випередив свій час. Так був вперше виголошений принцип економічної взаємозалежності країн світу. В цей час з’явились перші праці американських географів, серед яких, насам­перед, слід назвати Томаса Джефферсона (1743—1826), автора “Декларації незалежності” та “Нотаток про Верджинію”.

Досить своєрідно розвивалась у XVIII ст. географія в Росії. На її розвиток вплинули ідеї західноєвропейських учених, наприклад, Б. Варенія, але вони були досить критично переосмислені, багато було внесено нового російськими вченими, через що російська геог­рафічна школа цього часу здобула світове значення, завоювала світове визнання. Саме в цей період географією в Росії займалися такі вццат- ні вчені, як Василь Татшцев та М. Ломоносов. У XVIII ст. відбувалось інтенсивне освоєння території Росії. Для господарського освоєння насамперед були потрібні картографія та економічна статистика (“політична арифметика”). Із “пташенят гнізда Петрова” першим поєднав ці дві науки в єдине ціле І. Кирилов. На початку 20-х рр. він очолив астрономічні, топографічні, експедиційні картографічні та статистичні роботи. Ідеї та пропозиції І. Кирилова були істотно розвинуті В. Татищевим та М. Ломоносовим в їх працях з еконо­мічних проблем та складання економічних карт.

Доручення Петра І В. Татищеву зайшлися географією сталося з виходом у перекладі російською мовою праці Б. Варенія (1718). В. Татшцев добре її знав, згадував у своїх працях. Система геогра­фічних наук за В. Татищевим до певної міри зовні нагадувала систе­му, запропоновану Б. Варенієм, але за своєю суттю методологічно дуже відрізняється від неї. У праці “Про географію взагалі і про російську” (1745) В. Татшцев розділив географію тричі по три розді­ли, запропонувавши начебто об’ємну (тривимірну) “модель науки”. А саме, розділи та підрозділи поділялися:

1) “за масштабом дослідження’⁹ —- на а) універсальну, або гене­ральну, що описує суходіл і води всієї планети та її частин; б) спеціальну, що описує різні країни; в) топографічну, або “меже- описання”, коли описуються частини країни аж до окремих міст з їх передмістями;

2) “за якостями” — на а) математичну (вимірювання Землі, необ­хідні “для пізнання кулі земної та ландкарт”); б) фізичну, де головну увагу спрямовано на природні “вдоволення та недоліки” не тільки на поверхні, а й ті, що виникають усередині суходолу та водної товщі, які знати “до роздумів стосовно користі та відвертанню шкоди досить корисно та потрібно”; в) політичну, де на перший план вису­ваються заняття населення, його трудові навички, звичаї та доходи, “і як ці обставини з часом змінюються”;

3) *^§за перебігом часу” — на а) стародавню географію; б) гео­графію “середню”; в) геоірафію сучасну.

Система В. Татшцева відзначалася насамперед історизмом, чим відрізнялася від системи Б. Варенія. Опис “за якостями” стосувався до всіх масштабів дослідження, тоді як у Б. Варенія — тільки країн та їх частин. І в фізичній географії, і в політичній В. Татшцев звертав увагу на вивчення ресурсів, на їх “вдоволення та недоліки”, не розді­ляючи, а, навпаки, об’єднуючи розгляд природи та людської діяль­ності. Якщо Б. Вареній ледь терпів “людські властивості” в географії, то будівничий міст, заводів, шкіл В. Татшцев чинив інакше — життя населення та економічні проблеми країни були в нього на першому

плані опитування. У 1737 р. В. Таїшцев склав велику програму опи­тування населення для збирання матеріалів і розсилання їх на місця “для творів історії та географії Російської”. Поєднуючи в одній програмі питання з історії та географії, він наслідував кращим тради­ціям античної науки та епохи Відродження, що й дозволило йому здійснити історичний підхід в географії та пов’язати історичні події з умовами природного середовища.

Історизм характерний і для праць М. Ломоносова. Він проходить через усі його аналітичні праці. М. Ломоносов розглянув з історичних засад питання про грунти (“чорнозем”). Великий, інтерес викликають природоохоронні прагнення М. Ломоносова, пов’язані, зокрема, з винищенням лісів навколо деревовугільних металургійних заводів. Учений запропонував замінити дрова кам’яним вугіллям та торфом.

У 1758 р. М. Ломоносов очолив Географічний департамент Ака­демії наук. Подібно до В. Татгацева, він розіслав на місця “Запити” географічних відомостей для створення Російського атласу, який, на його думку, мав супроводжуватись повним географічним описом Росії. М. Ломоносов поєднував заняття природничими науками з глибоким інтересом до історії та економічних проблем. Він написав працю з демографічних і соціологічних питань — “Про розмноження та збереження російського народу”, повну влучних спостережень та практичних пропозицій, сміливу, відверту, скеровану проти багатьох релігійних звичаїв та церковних настанов.

Вперше в історії світової науки на початку 60-х рр. він запро­понував термін для нової галузі знання — економічна географія. Згідно з визначенням М.Ломоносова — це географія, що наповнена економічним змістом, наука, що нерозривно пов’язана з економічною картографією. Головна проблема економічної географії — господар­ське освоєння природних ресурсів величезної території країни, в ряді випадків ще не заселеної, розташування нових центрів виробництва, територіального розподілу праці в країні.

Учень В. Татшцева і сучасник М. Ломоносова Петро Іванович Ричков (1712 —1777), перший член-кореспондент Петербурзької Ака­демії наук (1759), був автором зведеної регіональної географічної праці про природу, історію, населення та господарство великої на ті часи Оренбурзької губернії —* “Топографія Оренбурзька” (1762). У цій праці П. Ричков виступив водночас і як геолог, і як географ, і як історик, і як економіст, і як картограф. Йому належить також важлива за своєю тематикою праця “Про збереження та розмноження лісів” (1767).

З кінця 60-х рр. почалася нова епоха великих експедицій з нау­ково» дослідницькими цілями — морські та сухопутні, зокрема плавання Дж. Кука (деякі зарубіжні автори називають цей період “віком Кука”)- 3 ними у часі збігаються знамениті російські "‘акаде­мічні експедиції” Тривало створення наукового інструментарію для географічних досліджень, який широко використовувався в числен­них експедиціях того Часу, зокрема кругосвітніх, для вивчення внут­рішніх районів континентів.

Нові соціально-економічні умови в Росії сприяли посиленню уваги до всебічного вивчення природних умов та ресурсів країни. Організовані з цією метою академічні експедиції 1768—1774 рр. були дослідженнями нового типу не тільки для Росії, айв історії світової географи. Об’єктами досліджень були рельєф, гірські породи та корисні копалини, рослинний та тваринний світ, викопні органічні залишки. Проводились метеорологічні та фенологічні спостереження, велика увага приділялась також населенню та господарству. Акаде­мічні експедиції дали перший науковий матеріал для географічного опису Росії, зокрема для характеристики природи тундрової зони та степів. Були встановлені деякі важливі географічні закономірності Наприклад, П. Паллас звернув увагу на різку зміну природних умов за Ергенями та Загальним Сиртом (і навіть пропонував провести тут кордон між Європою та Азією). Своєрідність природи Прикаспію він пояснював молодістю території, її недавнім звільненням від морських вод, встановивши, що Каспійське море лежить нижче рівня океану. П. Паллас склав першу орографічну схему Росії.

Серед досліджувачів Азії виділяється Карстен Нібур, який за дорученням датського уряду вивчав країни Близького Сходу (1761—• 1767). Хоча його увага головним чином була зосереджена на архео­логічних дослідженнях, К. Нібур також зібрав різноманітний природ­ничо-науковий матеріал, здійснював астрономічні спостереження, склав карту, вперше описав Йемен.

Протягом декількох десятиліть, починаючи з 70-х рр. XVIII ст., обсяг географічних відомостей суттєво зріс, зокрема номенклатурні дані, строгі наукові факти. У 1776 р. опублікований університетський курс географії Росії X. Чеботарьова “Географічний методичний опис Російської імперії”. Опис був зроблений за губерніями і включав головним чином річки, озера, міста, іноді народи, причому губернії згруповані в п’ять “кущів”: середні, північні, східні, західні та півден­ні. '

Цікава сцроба встановити закономірності планетарного рельєфу належала Георгу Форстеру (1754—1794). Він звернув увагу на звужен­ня в південному напрямі основних мотивів суходолу, на розташуван­ня островів переважно біля східних берегів материків і заток — біля західних, а також на асиметрію схилів меридіально витягнутих хреб­тів, у яких західні схили крутіші за східні.

В галузі вивчення атмосферного тиску велике значення мала діяльність Маннгеймського метеорологічного товариства, яке органі­зувало у 1780 р. першу міжнародну мережу метеорологічних станцій з 39 пунктів (проіснували до 1799 р.). Спостереження проводились за єдиною інструкцією о 7-й, 11-й та 21-й годині; результати їх оброблялись і щороку видавались у “Ефемеридах” (1781—1795). Зго­дом за даними “Ефемерид” А. Гумбольдт розробив метод ізотерм і дав перші кліматичні узагальнення.

§ 9.4. Всесвітня історія та прогрес людства як предмет теоретичних роздумів

Подоланню розриву, що існував раніше між вивченням конкрет­ного історичного матеріалу та теоріями розвитку людського суспіль­ства, сприяло панування засад раціоналізму: віра в розум, намагання спиратися на розум як останній та верховний авторитет. З цієї позиції історіографія Просвітництва піддала переоцінці всі старі історичні цінності; були піддані критиці і дослідженню всі проблеми історії, які до того часу вважалися швидше надбанням релігії, ніж знання. Роль Бога була зведена або до філософського начала всіх речей, або до поняття закономірності. Всемогутності та величі божества, з погля­ду раціоналізму, суй&речила думка про те, що Бог сам може пору­шувати встановлені ким самим закони. Саме питання про походжен­ня релігії постало як предмет вивчення.

Віра в перемогу розуму в більшості просвітителів спричиняла оптимістичну віру в прогрес. Історіографія внесла у вивчення історії ідею поступу, але у формі, що відповідала суто механічному розу­мінню суспільства та його розвитку: власне історичний прогрес поля­гав, на їх думку, насамперед у вдосконаленні людських знань, які мали Ерешті-решт сприяти поліпшенню суспільного ладу. Шлях досягнення правильного суспільного устрою характеризувався насам­перед як шлях просвіти, наслідком сприйняття істини якомога більшою кількістю людей.

Раціоналізм XVII сг. в цілому негативно ставився до історії, вважаючи за можливе вивчати людське суспільство лише умоглядно. Просвітителі XVIII ст., навпаки, поділяли з Дж. Віко впевненість,

що людина є головним предметом вивчення, через що в історії вони знаходили основний матеріал для своїх філософських і політичних концепцій. Історія, на їх думку, засвідчувала, як людей ображали, експлуатуючи їхнє невігластво. Такий підхід до історії вносив у її вивчення політичний темперамент, створював новий інтерес до вивчення історії.

Органічне зростання суспільства, органічний зв’язок усіх сторін суспільного житія, які розумів Дж. Віко, просвітителі XVIII ст. не І розуміли насамперед тому, що вони дуже негативно ставились до минулого. Усе минуле, феодальне уявляється їм застарілим, таким, що перешкоджає суспільному розвиткові. Вони не сприймали його як неминучий елемент розвитку і вважаДи, що все в суспільстві може бути легко перебудованим зверху. Навіть такі самостійні мислителі, як П. Гольбах, прославляють правителя як основну рушійну силу в суспільстві. Разом з тим, для істориків епохи Просвітництва була характерна ідеалізація удаваного Китаю, де править мудрий монарх разом з філософами-мандаринами.

Твори великих просвітителів мали виключний вплив на подаль­ший розвиток історичної науки в тій галузі, яку нині називаємо істо­рією культури. Вони внесли уявлення про цінність людини як такої. Увага до історії культури, до економічної історії, до історії промис­ловості, торгівлі, історії технічних успіхів людства — помітна заслуга істориків-просвітителів, важливий крок вперед порівняно з тим, що дали попередні епохи. Треба підкреслити, що історики XVIII ст. широко використовували фактичний матеріал, причому вони нама­галися звільнити його від усього випадкового.

Розглянемо праці окремих істориків того часу. Один з них — Франсуа Марі Аруе, який взяв псевдонім Вольтер (1694*—1778). Істо­ричні твори складають лише незначну частину його різноманітної творчості. В молоді роки його готували до юридичної кар’єри: три роки Вольтер жив в Англії, вивчав політичний устрій, філософію та досягнення технічних наук.

В розвитку історичних поглядів Вольтера ми можемо бачити два етапи. На ранньому —■ його історичні уявлення були у відповідності з ідеями Просвітництва, культурні ідеали буржуазії грали вирішальну роль. Згодом на перший план виступила проблема економічної освіти як головний мотив його політичної концепції. В своїй найбільш зрілій праці “Досвід про нрави та дух народів” він вже іронізував над спробами оцінювати епоху, людей та правителів тільки за ступе­нем розквіту наук та мисгещв.

Інша велика історична праця Вольтера —- “Століття Людові- ка XIV” — написана в новому історичному стилі. Вольтер кинув

хронологічну послідовність й аналізував явища в їх внутрішньому зв’язку. Вольтер не зосереджував уваги на деталях подій та політичних інтригах, які головним чином цікавили істориків-ерудтів, а звернув­ся насамперед до історії внутрішнього правління, історії фінансів, церковних справ та історії культури. Створену Вольтером структуру викладу сучасники піддавали критиці, називаючи системою “висув­них ящичків’’.

Вольтер першим зробив спробу узагальнити історію середніх віків, окресливши її головні тенденції. Він одним з перших показав залежність західної цивілізації від східної, роль арабів й інших народів Сходу в історії європейської цивілізації.

Історію у викладі Вольтера можна назвати передусім реалістич­ною критикою історичних традицій. До цього часу антична та біблейська історія були оточені шаною, а історія середніх віків була забарвлена сентиментальним патріотизмом. Вольтер з цим покінчив, критика була найсильнішою стороною його дарування. Його великим досягненням була відмова від теологічного погляду на історію, нове розуміння вимог і завдань історіографії, що сприяли становленню її як науки.

До Вольтера історію людства розглядали як короткочасну, що вичерпується тисячами років. А Вольтер стверджував, що людина знаходилась у первісному стані тисячу століть; людське суспільство таке ж давнє, як і людина.

Політичним ідеалом Ш. Монтеск’є була конституційна монархія, далека від демократії. Ш. Монтеск’є розвинув ряд цінних ідей, на­приклад, згадану раніше ідею про вплив клімату та географічних умов на історію. Він набагато більше Вольтера приділяв уваги законам, уміло створеним конституціям та іншим правовим настановам; у ньо­го сильніше, ніж у Вольтера, була розвинута здатність до конструк­тивного мислення побудови системи.

Ш. Монтеск’є досліджував питання про походження феодальних установ, викладав їхню історію у вигляді полеміки з попередниками. Коли Ш. Монтеск’є писав працю “Дух законів”, то в питаннях, пов’язаних із походженням феодальних установ у Франції, існувало дві основні теорії, які означені як “германістична” та “романістич­на”. III:. Монтеск’є намагався зайняти проміжну позицію, хоч йому це не вдалося. Він прагнув показати, що представники третього стану з ранніх часів утворювали певні політичні обмеження влади мо­нарха.

Погляди Ш. Монтеск’є були систематизовані в історичній концепції абата Габріеля де Бонно де Маблі (1709—1785), одного з представників утопічного соціалізму XVIII ст. Хоча його концепція

багато в чому не відповідала історичним фактам, вона була дуже характерною для ідеології третього стану —- буржуазії, яка вже усві­домлювала свої інтереси.

Г. Маблі — автор восьмитомної праці “Зауваження з приводу французької історії”, в якій він дав виклад історії середніх віків з позицій буржуазії, політичну програму третього стану XVIII ст., спрямовану в минуле. Для Г. Маблі історія — це насамперед школа громадянських: чеснот, вона мусить не тільки просвіщати розум, а й І направляти серце. Тому історик, на думку Г. Маблі, має вивчати мораль та навчатися у давніх істориків.

Більш послідовно ніж Г. Маблі проводив ідеї буржуазної демок­ратії Жан Жак Руссо (1712—1778). Хоча Ж. Ж. Руссо відносно мало займався власне історичними проблемами, він мав великий вплив на історіографію XVIII—XIX ст. як у Франції, так і в Німеччині. Від усіх своїх попередників він відрізнявся тим, що був демократом. В праці “Міркування про походження та причини нерівності між людьми” (1755) Ж. Ж. Руссо дав короткий нарис розвитку людства. Він зробив висновок про те, що людський рід однієї епохи не такий, яким він був в інші епохи; що держава виникла внаслідок суспільної нерівності та сама посилювала цю нерівність. Як і всі його сучасники, Ж. Ж. Руссо припускав можливість досуспільного існування людства та свідомого встановлення суспільного договору. Історія розвитку політичних форм уявлялася Ж. Ж. Руссо таким чином: демократія, аристократія, монархія та демократія. Всі тогочасні держави Європи він відносив до деспотій на тій підставі, що народ не мав прямого представництва у законодавстві.

Ідеї передреволюційної та революційної буржуазії, що йшла до влади, найбільш яскраво були відображені в історичних поглядах Жана Антуана Кондорсе (1743—1794), який за свої математичні робо­ти здобув звання академіка. Ж. Кондорсе був прибічником буржуаз­них прав і свобод, зокрема права буржуазної власності. Він дуже різко висловився проти страти короля, виступив проти якобінської конституції, через що перебував на нелегальному становищі. Ж. Кондорсе написав відому працю “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму”, в якому послідовно та аргументовано виклав теорію прогресу. В її основі лежала ідея про здатність людини за своєю природою до нескінченного вдосконалення. На основі суто раціоналістичного світогляду Ж. Кондорсе дав широку картину всесвітньої історії, яку він поділяв на 10 епох. Він заперечував Ж. Ж. Руссо в його розумінні, що культура, наука, знання — все це лише старість суспільства, зло і стверджував, що наука не зншцує

найкращих властивостей людської природи, а, навпаки, їх розвиває. Хід історичного розвитку уявлявся ним як розвиток освіти, наук.

Ж. Кондор се надавав великого значення в історії людства почат­ку друкарської справи (у нього —- почаїок восьмого періоду): книго­друкування мало не меншої історичної ваги ніж взяття Константи­нополя турками та географічні відкриття. Він вважав, що якби не давив деспотизм, друкування книг дозволило б дійти істини. Ж. Кондорсе дав у своїй праці й нарис десятого — майбутнього — періоду, в який зруйнується нерівність між націями та буде досягнута справжня досконалість людства; знайде розповсюдження єдина мова, особлива мова науки і мислення, що буде існувати поруч із старими мовами.

Англійська історіографія XVIII ст. перебувала під сильним впливом французької історіографії, особливо Вольтера. Типовим її представником був філософ Давід Юм (1711—-1776), який сприймав історію лише як розвагу розуму, що не мала ані політичної, ані соціальної цінності, як у французьких просвітителів. Основна істо­рична праця Д. Юма була присвячена лише Англії. Такі самі риси властиві дослідженням Уільяма Робертсона (1721—1793), Едуарда Гіббона (1737—1794). Останній здобув славу багатотомною працею “Історія занепаду та руйнування Римської імперії”. Значний вплив на розвиток англійської історіографії здійснювався нагромадженням знань політичної економії. Особливо впливовими були ідеї Адама Сміта (1723—1790), які розвивали підходи фізіократів: природний порядок, що існує в галузі економіки, має бути відкритий та пояс­нений наукою. Виходячи з вимог, проголошених буржуазією (вільної торгівлі та особистої ініціативи), А. Сміт обгрунтовує моральну тео­рію, основу якої становить думка про збіг особистих інтересів із суспільними. Переслідуючи особисті інтереси, вважав А. Сміт, інди­відуум водночас досягає вищого суспільного блага. Свобода особи в буржуазному тлумаченні остаточно втратила будь-якого містичного покриву та набула суто реалістичної форми в працях англійського філософа Іеремії Бентама (1748—1832).

Якщо у Франції історіографія Просвітництва апелювала до широ­ких кіл буржуазної інтелігенції та мала насамперед публііщстичний характер, у Німеччині просвітительські ідеї стали надбанням або замкнених університетських товариств, або інших вузьких кіл інтелі­генції. В першому випадку вони знаходять вираз в наукових працях, в другому — набувають форму релігійно-містичних вчень. Більшість німецьких істориків — професори університетів, які зверталися до обмеженої кількості слухачів, а не до широкої аудиторії, як це було у випадку французьких істориків. Одним з найбільш відомих істори»

ків-ращоналістів кабінетного типу був Август-Людвиг Шлецер (1735—1809) — послідовник Вольтера,

До діячів німецької культури, в кого історичне мислення набуло значного розвитку, належали Фрідріх Шиллер (1759—1805) і Готхольд-Єфраім Лессінг (1729—1781). Г. Лессінг у праці “Виховання людського роду” (1780) обгрунтував думку, що людство, як і кожна окрема людина, проходить ряд ступенів розвитку. Він був перекона­ний, що людство йде вперед, незважаючи на усю складність цього шляху, можливі суперечки та, навіть, зворотний рух. Стадії розвитку людства залежать від історичного рівня культури і вони ведуть до вищої стадії — епохи “вічного Євангелія” «— стадії такого суспіль­ного ладу, делюди існують без будь-жого примусу. Панування релігії в історії він розглядав як свідчення незрілості людського розуму.

Картина історії людства, схожа на ту, що намалював Г. Лессінг, була дана в працях Йогана Готфріда Гердера (1744—1803), зокрема в найзначніших: “Ідеї до філософії історії людства” (1784—1792) та “Листи про сприяння успіхам гуманності” (1793—1797). Історія людства Й. Гердером розглядається як продовження історії природи. Природне середовище, клімат, умови життя визначають вдачу людей, їх національні особливості, літературу та мистецтва. Особливо виділяє Й. Гердер значення мови, без якої не може бути й розумового мислення. Кожне явище в природі та суспільстві — початок іншому й цим вичерпує себе. Але смерті нема, людина безсмертна у справах своїх. Чим більше особистої енергії віддано загальній справі, тим вище індивідуальність людини. В історії ця єдність загального та осо­бистого розвивається.

Всесвітня історія, розвиток культури не є простими явищами. Вони складаються з життя окремих народів, які, подібно особистості, переживають молодість, час розквіту та старіння. Але життя людства цим не вичерпується. Історія — це постійний процес відродження свіжості юності. Отже, Й. Гердер долав властиве просвітителям неро­зуміння своєрідності кожного народу, його історії, зневажливе ставлення до минулого. Він наголошував на ролі народів в історії, вивчав народну культуру середньовіччя, аналізував її історичні корені. Все, що було написане Й. Гердером про різні часи та народи, прони­зано думкою про те, що розвиток волі в історії здійснюється, незва­жаючи на будь-які перешкоди.

Й. Гердер вважав, що хоч людство фактично Складається з множини суспільств та народів, все ж таки воно єдине у своїй історії. А сама історія, за Й. Гердером, — це шлях людства до вищої мети: людяності, гуманності, вона закладена в самій сутності людини і може бути досягнена розвитком природних властивостей людини, повного звільнення духу.

Водночас із розповсюдженням ідей прогресу наприкінці XVIII ст. мали розповсюдження й прямо протилежні погляди. Прикладом можуть бути погляди Юстуса Мюзера (1720-—1794), які були проник- нуті ворожістю до всього нового, прихильністю до старого. Він нама­гався знайти історичне виправдання усім старим настановам, у мину­лому знайти виправдання для сучасного. На його думку, ядром німецької нації, навколо якого він будував германську історію, є селянство. Ю. Мюзер мав певну рацію в ствердженні наявності геог­рафічної обумовленості історичних подій, в намаганні підкреслити соціальний аспект раннєсередньовічної історії Німеччини.

Започаткувавші етнографічних досліджень

Процес становлення етнографії як самостійної наукової дисцип­ліни про етнічно особливі форми історичного буття народів в істо­ріографічній літературі виступає складною, до кінця не вирішеною проблемою. Серед частини етнографів існує думка про те, що як особлива форма суспільно-практичного знання про народи емпірична етнографія має довгу історію, вона така ж стара, як і античні історія та географія.

“Етнос” як основне поняття сучасної науки етнографії теж має давню історію. Так, в давньогрецькій мові слово “етнос” використо­вувалось в кількох значеннях: народ, іноземне плем’я, натовп, група людей, язичники, стадо, зграя, рій, рід тощо. При цьому, як показує спеціальний аналіз змін у використанні даного слова, в давньогрець­кій літературі від Гомера до Арісготеля, тобто на архаїчній стадії існування цього слова, переважало значення зграя, рій, група, але вже траплялось вживання слова “етнос” і у значенні плем’я, народ. В історичній літературі V—IV ст. до н. е. два останні значення стають найвикористовуванішими.

Отже, етнографічний матеріал, тобто сіїостереження, знання про ті чи інші народи, їхній побут, звичаї, існував одвічно; віками та тисячоліттями етнографічний матеріал нагромаджувався, розширю^ вався, уточнювався. Але згодом виникають особливі дослідження, серед яких — праця Олауса Магнуса “Історія північних народів”.

XVIII ст. було для етнографії століттям накопичення наукового матеріалу, пошуку та формування методів дослідження, а також само­го предмету науки. Дослідницькими об’єктами етнографічної науки стали “етноси” як історико-культурні спілки. У завдання етнографіч­ного дослідження ввійшло вивчення особливого та загального у

способі життя, культурі та психології народів. Цим етнографія почала відрізнятися від історичної науки, яка вивчала минуле суспільства, людей в цілому в усій його багатоманітності. Найхарактернішою рисою етноірафічних досліджень з моменту їх зародження є особлива увага до відсталих у своєму розвиткові безписемних народів. Це значною мірою пов'язано з тим, що при вивченні “чужих” народів найбільший інтерес викликали ті, які особливо відрізнялися від власного народу. Наприклад, для шведського ученого то були ескі­моси. А перший з етнографів Данії Йенс Крафт (1730 —1765) вивчав два племені південно-американських індійців.

Походження мови як проблема наукового пошуку

Розвиток мовознавства у XVIII ст. продовжував певні традиції раціоналізму XVII ст., зокрема традиційний вже пошук принципів створення універсальних граматик, побудови майбутньої мови (Г. Лейбніц, Ж. Кондорсе та ін.). Але серед учених ХУІІІ ст. були й такі дослідники як Шарль де Бросс, котрий у “Трактаті про меха­нічне формування мов...” (1765) засуджував спроби сформувати всесвітню міжнародну мову у відриві від мов народів, що складалися історично. На його думку, замість того, щоб витрачати час на безплід­ні спроби зробити щось штучне, варто було б відкрити те, що створе­но природою. І все ж таки і у XVIII ст., і в наступні століття в різних країнах з’являються численні “загальні”, “раціональні”, “філо­софські” граматики, а окремі принципи їх виявляються інколи і в побудовах граматик окремих мов, і в теоретичних розвідках мово­знавців навіть нашого часу.

Значне місце у працях XVIII сг., присвячених філософії мови, посідає проблема походження мови і пов’язана з нею проблема розвитку мови. У боротьбі із середньовічною схоластикою висновок, що лише необхідність у спілкуванні між собою змусила людей винай­ти мову, обгрунтовують Т. Гоббс та Дж. Локк.

Дж. Прістлі у “Курсі лекцій з теорії мови і універсальної грама­тики” (1762) намагався встановити в історії мови ті самі етапи, що і в історії розвитку народів (початок, розквіт, загибель). Й. Гердер дошукувався шляхів перетворення вигуку в осмислений знак понят­тя — слово (“Розвідка про походження мови”, 1772). Англійський учений Монбоддо прагнув відтворити в історії мови поступальний рух від тваринного вигуку до художнього оформлення мови (“Про походження і прогрес мови”, 1773).

Та справжній інтерес до походження мови виник лише в другій половині XVIII ст. Піддаючи гострій критиці вчення церкви про “божественне” походження мови, вчені протиставляли йому поглади, за якими творцем мови є людина. Відновився інтерес до трьох антич­них теорій походження мови, зміст був оновлений та більш пере­конливо аргументований. Звуконаслідувальну теорію походження мови найповніше розгорнув Й. Гердер. Людина, на його думку, тим і відрізняється від інших істот, що має природну здатність до “рефлексії”. Рефлексією Й. Гердер назвав здатність людини виділяти з безлічі вражень, з яких складається образ того чи іншого предмета, окремі враження, зосереджувати на них увагу, розпізнавати відмін­ності однієї властивості від іншої. Акт цього пізнання давав виразне почуття, творив із виділеної ознаки перше “слово душі”. Характерний звук, що найбільше вражав людину, ставав ознакою істоти, її назвою. Людина ніби збирала мову із звуків природи, використовуючи їх як ознаки предметів.

Теорію вигукового, або афективного, походження мови відродив і розгорнув Ж. Ж. Руссо. За його теорією найдавнішою мовою людства були перші вигуки, які з’являлися в первісної людини мимо­хідь, коли вона перебувала в стані глибокого зворушення. У трактаті про походження мови Ж. Ж. Руссо, ставлячи виникнення мови в залежність від суспільної потреби, водночас підкреслював, що страхіт­тя викликали первісні звуки голосу, що первісні мови були співучими і пристрасними, що первісна мова була мовою поетів.

Дата добавления: 2014-11-18