Поняття звукової культури мовлення

РОЗДІЛ 8. Виховання звукової культури мовлення у дітей.

Звукова культура мовлення - складова загальної мовленнєвої куль­тури людини. Становлення звукової культури мовлення відбувається в період раннього і дошкільного віку. Поняття «звукова культура мов­лення» здебільшого використовується у професійному обігу дошкіль­ної лінгводидактики.

У навчальних посібниках для вищих навчальних закладів (О. Ле-щенко, О. Максаков, О. Соловйова, Є. Сухенко, М. Фомічова та ін.) звукова культура мовлення визначається як фонетично правильна і чиста вимова звуків рідної мови; орфоепічне правильна вимова слів і фраз за допомогою наголосу, інтонації, паузи і відповідного темпу, що відповідають нормам літературної вимови; чітка дикція, розвинений фо­нематичний слух, правильне мовленнєве дихання, вміння контролювати силу голосу; інтонаційна виразність мовлення.

Отже, поняття «звукова культура мовлення» - вельми складне і багатоаспектне. Воно охоплює фонетичну правильність мовлення (сприймання і розрізнення фонем на слух, артикуляцію звуків; звуко-вимову) і загальні мовленнєві навички (дикцію, темп і ритм мовлення, тембр, силу голосу, наголос, дихання, орфоепічну правильність мов­лення).

Теоретичними засадами виховання звукової культури мовлення є вивчення мовознавства, зокрема «Фонетики» як наукової галузі лін­гвістики про звуки мовлення і фонеми. Фонетика - розділ мовознав­ства, що вивчає звукову систему мови. Об'єктом фонетики є вчення про звуки, їх артикуляційну, акустичну і функціональну характеристи­ки: звукова будова складів і слів; наголос, інтонація. Фонетика вивчає мовні одиниці, що є матеріальною основою мовлення¹. Самі по собі звуки не мають значення, але набувають його, якщо стають одиниця­ми граматики і лексики, тобто фонетичні одиниці слугують засобом розрізнення лексичних та граматичних одиниць.

Фонетика має практичне значення, зокрема, знання теоретичних за­сад фонетики потрібні для розроблення адекватної методики вихован­ня звукової культури мовлення у дітей, оволодіння звуковимовою, за­конами сполучуваності і чергування звукових одиниць. Знання законів і правил фонетики допоможе вихователю правильно і водночас ефек­тивно будувати роботу в дошкільному закладі з метою засвоєння дітьми звукової культури мовлення.

Матеріальними знаками, що виражають основну комунікативну функ­цію мови, є звуки мовлення, які розглядаються в артикуляційно-акус­тичному та функціональному аспектах. Артикуляційно-акустичний ас­пект звуків мови є предметом вивчення у фонетиці, а функціональ­ний - у фонології. Одиницею фонетики є звук, а одиницею фонології -фонема.

Фонеми реалізуються у звуках мовлення. Звуки не є фонемами, оскільки фонема не може утримувати жодної фонологічне неістотної ознаки, що для звука мови є фактично неминучим.

Конкретні звуки, які чуємо у мовленні - це лише «матеріальні сим­воли фонеми» (М. Трубецькой).

Звуки мовлення - це вимовно-слухові елементи, що відокремлюють­ся у слові в процесі його послідовного членування як мінімальні оди­ниці (далі неподільні) і займають мінімальний відрізок часу.

На основі аналізу мовленнєвого потоку можна переконатися, що людина вимовляє величезну кількість звуків, однак реально усві­домлюються лише ті одиниці, які слугують для побудови й розрізнення слів. За словами Л. Щерби, у живому мовленні вимовляється значно більша, ніж думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференці­ювати слова та їх форми, тобто слугувати меті людського спілкування. Ці звукові типи й мають на увазі, коли йдеться про окремі звуки мов­лення. Назвемо їх «фонемами»¹.

Фонема виконує смислорозрізнювальну функцію. Це мінімальна неподільна звукова одиниця мови, яка слугує для поєднання і розріз­нення складових одиниць мови (морфем, слів); вносить диференціацію У значення слів і вирізняє слова подібні за звучанням.

Отже, фонема - це найменша мовна одиниця, що потенційно пов'я­зана зі значенням. Фонема значною мірою абстрагована від конкрет­них звукових реалізацій, тобто вона не може слугувати безпосереднім засобом спілкування, проте сутність її полягає в тому, щоб брати участь у спілкуванні. Кожна фонема - абстрактне поняття фонетики, що існує у свідомості носіїв мови¹.

Водночас фонетичний і фонологічний аспекти мовлення тісно пов'яза­ні: фонологічний спирається на фонетичний, користується його понят­тями. Фонетична характеристика - це один із засобів виявлення функ­ціональних характеристик звукових одиниць. *

Основним джерелом звуків мовлення є хвильові механічні коливан­ня голосових зв'язок, що перетворюються носовим і ротовим резонато­рами у надглоткових порожнинах. За акустичними ознаками звуки поділяють на тони й шуми. Тони виникають під час періодичних коли­вань голосових зв'язок, а шуми - внаслідок неперіодичних коливань. Голосні - це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні - звуки, в основі яких лежить шум. З акустичного погляду звуки різняться за висотою, інтенсивністю і тривалістю.

Висота звука визначається частотою коливання голосових зв'язок за одиницю часу. Чим менша кількість коливань, тим звук нижчий; чим більша кількість коливань, тим звук вищий.

Інтенсивність звука залежить від амплітуди коливань голосових зв'язок: чим більша амплітуда, тим інтенсивніший, тобто голосніший, звук.

Довгота звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється тисячними частками секунди.

Артикуляція звуків - це сукупність рухів і правильне положення мовних органів, необхідних для утворення звука мови. Мовний акт, що забезпечує артикуляцію звуків, здійснюється складною системою органів, в якій розрізняють периферичну і центральну частини мовленнєвого апарату.

До органів артикуляції належать органи дихання, гортань і три над­гортанні порожнини. Мовні органи і центральна нервова система при звукоутворенні діють взаємозалежно. Під час дихання струмінь по­вітря з легенів через трахею потрапляє в гортань. Тут він натрапляє на перепону - тісно зімкнені голосові зв'язки, що являють собою два м'я­зи. Якщо з легенів іде повітряний струмінь, а голосові зв'язки звужені й напружені, то зв'язки коливаються. Внаслідок їх коливання утво­рюється музикальний звук - тон. Тон потрібний для вимови голосних і дзвінких приголосних. Якщо голосові зв'язки розімкнені, повітряний струмінь вільно проходить через гортань і не зачіпає їх. У такому положенні вимовляються глухі приголосні, оскільки повітряний струмінь не потрапляє в ротову порожнину.

Носова порожнина відокремлюється від ротової твердим піднебін­ням. Носова і ротова порожнина - резонатори. Носовий резонатор посилює звуки певної частоти, вони резонують у певній порожнині.

Тон, який виробляють голосові зв'язки, складається з коливань різної частоти. Об'єднуючись, вони утворюють музикальний звук - тон. Резо­натор певної форми може посилювати один із складників і не посилю­вати інші.

Щоб ротова порожнина посилювала то один, то інший складник тону, треба міняти форму резонатора, тобто рухати язик назад, вперед, піднімати вгору, опускати вниз. За допомогою язика можна міняти форму ротового резонатора.

Органи мовлення залежно від їх участі в артикуляції звуків поділя­ють на дві групи: 1) активні (голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи, увула (язичок)); 2) пасивні (зуби, альвеоли, тверде піднебін­ня, м'яке піднебіння). Пасивні мовні органи нерухомі, вони відіграють допоміжну роль у звукотворенні. В українській мові виділяють дві групи звуків - голосні й приголосні.

У фонетичній системі сучасної української літературної мови функ­ціонують 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних). Щоб досконало оволодіти рідною мовою, потрібно знати класифікацію звуків, особли­вості їх вимови, артикуляцію кожного звука (артикуляцію звуків опи­сано в посібниках з логопедії). Розгляньмо схему артикуляційного апа­рату (мал. 1).

Якщо вихователь добре знає класифікацію звуків, специфіку арти­куляції кожного з них, це дасть йому можливість своєчасно допомогти дитині виправити неправильну звуковимову, показати правильну арти­куляцію.

Фонетична правильність мовлення певною мірою залежить і від дикції.

Дикція - це членороздільна вимова звуків, ступінь виразності вимо­ви звуків та їх сполучень, складів, слів за різних умов. За М. Фомичо-вою, дикція - це жвавість і диференційованість рухів органів артику­ляційного апарату, які забезпечують чітку, виразну вимову кожного звука окремо, а також слів і фраз у цілому¹.

Дикція забезпечує чіткість вимови, сприяє доступному та правильному сприйманню мовлення слухачами, тому має бути середньоголосною, до­статньо енергійною, не млявою. Отже, дикцію потрібно розвивати у дітей, адже від її сформованості залежить розуміння мовлення.

Вихователю слід пам'ятати, що чітка дикція досягається автоматизо­ваною координацією психофізіологічних мовленнєвих центрів з органа­ми мовлення, які забезпечують утворення звуків. Вона відпрацьовується тільки шляхом розвитку моторики мовленнєво-рухового апарату, пра­вильної артикуляції та вимови звуків.

Орфоепічна правильність мовлення - це сукупність правил зраз­кової літературної вимови, унормованість національної мови, Ідо забез­печує зберігання одноманітності її звукового оформлення.

Літературна вимова - це зразкова, нормалізована вимова освіче­них людей, позбавлена будь-яких просторічних, діалектних, регіональ­них рис, що вказують на належність до вузькообмеженої соціальної групи².

У мовознавстві визначають два види орфоепічних помилок: фоне­тичні та фонологічні. Якщо певна фонема української літературної мови під впливом близькоспорідненої мови (наприклад, російської) має де­які відмінності як в артикуляції, так і її варіантах, ідеться про фоне­тичні помилки (Н. Тоцька). Фонологічні помилки виявляються у ви­падку заміни фонеми іншою.

Оволодіння дошкільниками нормативним орфоепічним мовленням здійснюється за допомогою вироблення відповідних мовленнєвих на­вичок. Є такі групи навичок: фізичні, артикуляційні, інтонаційні, інте­лектуальні (розуміння лексичних та граматичних категорій); навички оцінки та запам'ятовування (Л. Федоренко).

У процесі розвитку мовлення важливу роль відіграють зовнішні (фізичні рухи органів мовлення) і внутрішні дії (інтелектуально-емо-пійні зусилля). Серед багатьох дій, які дитина виконує під час мовлен­нєвого спілкування, виокремлюються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо, наприклад: 1) вимова і слухання звукових оди­ниць (робота органів мовлення - фізичні рухи м'язів мовленнєвого апарату, напруження органів слуху); 2) розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамов­ною реальністю (робота фізіологічного апарату мислення); 3) оцінка виразності мовлення (робота фізіологічного апарату емоційно-вольо­вої сфери); 4) запам'ятовування (робота пам'яті)¹.

До загальних мовленнєвих навичок належить мовленнєве дихання, що подає повітря до голосових зв'язок і всього мовленнєвого апарату. Правильне дихання забезпечує нормальне звукоутворення, створює умови для підтримання відповідної гучності мовлення, пауз, засобів інто­наційної виразності. Дихання - це ритмічне подання повітря, наси­ченого киснем. Під час видиху повітряний струмінь забезпечує роботу мовленнєвого апарату. Мовлення потребує достатньо сильного повіт­ряного струменя, тому постановка дихання - одна з умов правиль­ного мовлення. Мовленнєве дихання здійснюють дихальні посму­говані м'язи, які під час видиху забезпечують потрібні для артикуля­ції зміни швидкості руху повітря, а також гладкі м'язи трахеоброн-хіального дерева, що регулюють кількість повітря під час видиху. Спільна робота цих м'язів визначає зміни повітряного тиску в процесі творення мовленнєвих звуків і складів. Одночасна їх дія дає змогу здійснювати багатоступеневе регулювання аеродинамічних умов мов­ної фонації, оскільки об'єктом регулювання є кількість повітря і сила його тиску.

Дихання може бути також немовленнєвим. Воно відбувається рит­мічно: вдих, видих, пауза. При цьому вдих дорівнює за тривалістю видиху, голосова щілина відкрита. Під час мовленнєвого дихання вдих короткий, а видих - довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи напіввідкриті. Мовленнєве дихання, у свою чергу, поділяють на: верхньо-грудне (під час вдиху грудна клітка піднімається вгору за допомогою піднятого плечового поясу, при цьому розширюється тільки верхня частина легенів); діафрагмальне (грудна клітка розширюється донизу, плечі не піднімаються, опускається діафрагма); діафрагмально-нижньо-реберне, або змішане (опускається лише діафрагма, ребра відходять у боки, плечі не піднімаються). Змішаний тип мовленнєвого дихання вва­жається найкращим.

Мовленнєве дихання - це вміння відтворювати короткий вдих і довгий ротовий видих, що забезпечує тривалу й звучну вимову звуків мовлення, а також плавність і злиття вимови.

У дошкільників дихальні м'язи ще досить слабкі, легені малі за об'ємом, тому мовленнєве дихання у них неглибоке, верхньогрудне, вдих переривчастий, шумний, з різким підняттям плечей. Вони вдихають пе­ред кожним словом, навіть посередині слова, «ковтають» закінчення слів, невиразно читають вірші. Створюється враження, що дитина захлинається. Вихователь зобов'язаний навчити дитину правильного мовленнєвого дихання відповідно до її віку. Так, видих у молодшій групі повинен дорівнювати часу, протягом якого дитина вимовляє фразу у два-три слова, в середній - два- чотири, у старшій - чотири-п ять слів. Тривалість паузи має відповідати рахуванню вихователя про себе «один, два» або словам «досить - ще раз», «відпочинь, ще раз», після чого дитині пропонують знову зробити вдих.

Мовленнєве дихання потрібно виховувати в дошкільному віці, сте­жити, щоб діти дихали спокійно, не піднімали плечей, не пере втом люва* лися. Не можна пропонувати дитині вдихати сильніше, інакше вона переходить на верхньогрудне дихання, піднімає плечі. Під час дихання дитина повинна прийняти правильне положення: грудна клітка роз­горнута, плечі відведені назад, розслаблені, голова дещо піднята. Бажа­но, щоб дитина поєднувала початок видиху з початком мовлення.

У творенні звуків важливу роль відіграє голос. Голос - це су­купність різноманітних за висотою, силою, тембром звуків, які вимовляє людина. Голос є результатом складної психофізіологічної діяльності мовця. У процесі мовлення голосу властиві такі риси - звучність, сила, висота, темп, тембр, інтонація.

Сила голосу - це властивість голосу вимовляти звуки голосно, се-редньо, тихо, пошепки. Силою голосу забезпечуються такі засоби ви­разності: словесний і фразовий наголоси, можливість виділення деяких моментів фрази сильнішим голосом, чітка артикуляція звуків. Основна умова звучності голосу - глибоке дихання і здорові голосові зв'язки.

Висота голосу залежить як від будови голосових зв'язок, їхньої товщини і довжини, так і від ступеня емоційного мовлення.

Тембр голосу - це якісне забарвлення його (дзвінкий, глухий). Крім основного тону ми чуємо ще додаткові тони - обертони, що залежать від будови гортані, ротового та носового резонаторів мовця. Вони ство­рюють індивідуальний тембр та чистоту звучання голосу людини.

Методисти Л. Горбушина, А. Ніколаїчева крім зазначених вище оз­нак голосу виділяють ще гнучкість та ІІольотність голосу. Здатність голосу легко переходити від високих звуків до середніх або низьких має назву гнучкість голосу. Польотність - це здатність голосу «леті­ти у далечінь», виділятися на тлі інших звуків.

Важливим чинником звукової культури мовлення є тембр.

Тембр мовлення досягається шляхом зміни висоти тону, сили голо­су в процесі вимови фрази або тексту.

Вихователю слід пам'ятати, що у дітей дошкільного віку досить спе­цифічні властивості голосу. Гортань у них значно коротша, ніж у до­рослих, голосові зв'язки теж тонші й коротші, а легені менші за об'є­мом, тому голос у дітей може бути тихим, слабким, іноді крикли­вим, зустрічаються й басисті, глухі, сиплі голоси, мовлення монотонне, оскільки відсутня модуляція голосу. Дошкільники переважно різ­ко, уривчасто вимовляють тверді приголосні, наголошені голосні звуки, якщо вони стоять на початку слова («тверда атака звука»). Діти ще не вміють злито вимовляти голосні, тому подекуди відсутня плавність мов­лення.

Отже, голос дитини потрібно берегти, не дозволяти їй кричати (викли­кає перенапруження голосових зв'язок), голосно розмовляти у холод­ну погоду, надзвичайно голосно читати вірші на святкових ранках.

У дітей потрібно розвивати голос: виробляти вміння говорити тихо і голосно, розмовляти низьким і більш високим голосом, а також серед­ньої сили, не напружуватись, уміти модулювати його, тобто підвищу­вати й знижувати. Це водночас сприятиме і виразності дитячого мов­лення.

Темп мовлення - це швидкість вимови елементів мовлення: звуків складів, слів; швидкість протікання мовного потоку в часі, ЇЇ прискорен­ня чи уповільнення, що зумовлює ступінь її артикуляційної напруже­ності та слухової виразності.

Вихователю слід пам'ятати, що в дітей дошкільного віку у стані незначного збудження чи підвищеної емоційності спостерігається схильність до швидкого темпу мовлення. У тих сім'ях, де у батьків уже виробився швидкий темп мовлення, діти також привчаються до нього.

Педагог не повинен допускати швидкого темпу мовлення, особливо у дітей молодшого дошкільного віку, що дуже шкідливо для їхнього здоров'я. У дітей цього віку ще досить слабкі м'язи, недостатньо розви­нена моторика мовленнєво-рухового апарату, відсутня чітка координо-ваність артикуляційних рухів. Бажано не допускати швидкого темпу мовлення, оскільки усе це призводить до затримки розвитку вікових особливостей мовлення, його нечіткості.

Ритм мовлення - це рівномірне чергування складів, їх тривалості у часі. Порушення ритму спостерігається при заїкуванні.

Наступною складовою звукової культури мовлення є фонематичний слух. За словами М. Жинкіна, мова, що адресована слуху, це перший і останній мовний критерій. Те, чого не чуємо, не розрізняємо і не спри­ймаємо на слух, випадає з ознаки звука як носія мовленнєвих значень.

Фонематичний слух, який чітко сприймає звукову будову слова і протиставляє одні фонеми іншим, забезпечується скроневими відділа­ми лівої півкулі головного мозку. Ця зона дає можливість виділити з мовленнєвого потоку смислорозрізнювальні фонематичні звукові озна­ки і є основним мозковим механізмом фонематичного слуху. Вона є головним компонентом системи забезпечення звукової організації мов­леннєвого акту. У разі ушкодження цієї частини кори людина втрачає здатність сприймати і розрізняти звуки мови, подібні фонеми (О. Лу-рія).

У науковій літературі вживається термін «фонематичний слух» і «фонематичне сприйняття (сприймання)». Під фонематичним слухом учені розуміють здатність чути та виділяти кожний окремий звук серед інших звуків слова, вміння аналізувати звукову форму слова за допо­могою їх внутрішнього промовляння, сприймання членороздільної ви­мови, здатність розрізнювати й відтворювати усі звуки рідної мови співвідносно з фонетичною системою мови.

Фонематичний слух є головним компонентом мовленнєвого слуху, який учені теж визначають як психолінгвістичну здатність людини в процесі сприйняття мовлення вловлювати і водночас сприймати у внут­рішньому мовленні усі фонологічні засоби мови, артикулюючи та інто­нуючи мову, яку ми чуємо.

Розвиток мовленнєвого слуху передбачає розвиток у дітей здатності¹ точно визначати думки й почуття того, хто говорить, з усіма їх відтінка­ми за допомогою таких елементів мови, як наголос (складовий і логіч­ний), пауза різної тривалості й характеру та різноманітних видів мов­леннєвої інтонації.

Компонентами мовленнєвого слуху є фізичний слух (здатність сприймати мовлення в різних діапазонах гучності), звуковисотний слух у поєднанні з відчуттям тону (здатність відчувати і сприймати в мові її мелодику і тон), відчуття ритму в поєднанні з відчуттям темпу (здатність відчувати і сприймати в мові потрібний відповідно до ситуації темп і ритм), фонематичний слух (здатність розрізнювати і сприймати усі звуки мови, співвідносячи їх з фонетичною системою рідної мови).

Щодо фонематичного сприйняття, то існують також різні його визна­чення. Фонематичне сприйняття - це виокремлення звуків мови та встановлення звукової структури слова як одиниці. У процесі форму­вання фонематичного сприймання відбувається перебудова первісного мовленнєвого слуху, оволодіння ним та використання з метою розв'я­зання нових завдань. Фонематичне сприйняття - це здатність сприймати на слух і точно диференціювати усі звуки мови (фонеми), особливо подібні за звучанням. Недостатній розвиток фонематичного сприйняття гальмує процес звуковідтворення у дітей, звуки формуються із затрим­кою і часто спотворені, навіть ті, що вимовляються дітьми правильно. Фонематичне сприйняття - це здатність визначати звуки в слові, їх послідовність і кількість.

Виховання звукової культури мовлення залежить також від інтона­ційної виразності. Є звукові одиниці, які відіграють смислорозріз-нювальну роль і реалізуються на ще більшому відрізку мовленнєвого потоку (протягом цілого вислову), а саме: рух голосового тону за висо­тою, який поєднується з певною зміною інтенсивності, темпом вимови окремих складових мовленнєвих потоків звукових одиниць. Сукупність цих засобів у широкому розумінні називається інтонацією (у вузькому розумінні інтонацією називають рух голосового тону, що відіграє про­відну, але не виняткову роль). Отже, інтонація - це сукупність фоне­тичних засобів (компонентів): наголосу, мелодики, пауз, темпу і тембру. Всі ці засоби пов'язані між собою, але їх співвідношення може зміню­ватися залежно від змісту, мети, ситуації висловлювання.

Мовленнєва інтонація визначає емоційно-вольові стосунки людей у процесі спілкування, розрізнює комунікативні типи та види речень, має стилістичне значення, є однією з ознак правильної літератур­ної вимови, має певні акустичні особливості: час і зміну в часі, частоту коливань основного тону та інтенсивності; передає завершеність ви­словлюваної думки, сприймається як комунікативне спрямування за­питання, вигук, розповідь; має фізіологічні та психологічні закономір­ності. Крім того, інтонація є обов'язковим структурним елементом ре­чення,

Отже, інтонація - «серце і розум» розмовного мовлення. За допомо­гою інтонації ми можемо передати сум, радість, співчуття, незадоволен­ня, подив, гнів, завершена чи незавершена думка. Інтонація навіть гру­бим словам може надати відтінку ласкавості, і навпаки, ласкавим, лагід­ним фразам - грубості. Відомий англійський драматург Б. Шоу писав, що є п'ятдесят способів сказати «так» і п'ятсот - «ні», і тільки один спосіб їх написати.

До засобів інтонаційної виразності належать мелодійність мовлення (ніжність, співучість, м'якість), темп, ритм, тембр (веселий, сумний, три­вожний), фразовий і логічний наголос (паузи між мовленнєвими відрізка­ми, підвищення або зниження голосу залежно від змісту вислову).

Уже в молодшій групі дітей потрібно вчити користуватися засобами інтонаційної виразності, правильно передавати свої почуття і пережи­вання у мовленні.

Передумови виховання звукової культури мовлення у дітей такі: розвиток на різних етапах дитинства слухового й мовленнєво-рухового аналізаторів; розвиток фонематичного слуху; гігієна нервової системи, охорона органів слуху, мовлення, носоглотки; правильне мовлення ото­чуючих; змістовність життя дітей у дошкільному навчальному закладі; наявність дидактичного матеріалу, активна мовленнєва практика дітей; спільна робота дошкільного закладу і сім'ї у вихованні звукової куль­тури мовлення.

Дата добавления: 2014-11-20