Запитання і завдання для самоперевірки 3 страница

У Великобританії ще на початку 60-х років XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Проте перші монополії ви­никли лише в кінці 80—90-х pp. XIX ст. У 1888 p. виник Соляний союз, що контролював 90% продукції. В 1894— 1896 pp. у Шотландії утворилося монопольне об'єднання з виготовлення труб. Поступово монополії з'явилися в хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості, суднобу­дуванні, на транспорті. В 1913 p. у Великобританії їх на­лічувалося 93. Отже, формування монополій розпочалося пізніше, ніж в США та Німеччині, здійснювалося повільніше. В основному вони об'єднували ЗО—50 фірм. Контроль над галузями був практично відсутній. Найменше монополій було в легкій і добувній промисловості.

За темпами монополізації банківський капітал випере­джав промисловий. У 80-х роках XIX ст. кількість приват­них банків зменшилася до 172, а кількість акціонерних досягла 91. Депозити в банках за 1880—1908 pp. зросли в 2,8 раза, їм належало 25% всіх цінних паперів світу. В 1913 p. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% всього світового капіталу.

Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На початку XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600—700, а в 1907 p. — 1000 нових компаній. Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XIX ст. Так, в 1876 p. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 p. — цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в хімічній, текстильній, вугільній, мета­лургійній промисловості, на торговому флоті, у машинобу­дуванні.

Винятково високими були темпи концентрації банків­ського капіталу. За 1870—1909 pp. три банки "Ліонський кредит", "Національна облікова контора", "Генеральне това­риство" збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза, вкладів — у 10,2, кількість відділень — у 19,2 раза. Загальна сума бан­ківського капіталу досягла в 1914 p. 11 млрд фр. Головним центром фінансового капіталу був Французький банк. І Однак діяльність банків була спрямована не на інвестиції | у промисловість, а на позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на Й 1 %, експорт капіталу — на 3 %. Перед війною обсяг експортованого капіталу був в 1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в національну промисловість і торгівлю.

Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х роках XIX ст. Лише за 1905—1906 pp. виникло 180 акціонерних компаній. У 1913—1914 pp. 25% усіх робітників працювали на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. У 1913 p. капітал акціонерних жорпорацій досяг 2 млрд дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких мала понад 5 млн єн. Першими конополіями були старі банківсько-торгові компанії Міцуї контролювали добувну і текстильну промисловість), Міцубісі (панували у судноплавстві, транспортному машино-

будуванні). У 1880 p. була створена Японська паперова, у 1882 p. — Японська пароплавна компанії. Процес монополі­зації прискорили фінансова криза 1887—1898 pp. та світова криза перевиробництва 1900—1903 pp. Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни.

Швидко зростав банківський капітал. Перший Націо­нальний банк Японії був утворений у 1873 p. компаніями Міцуї та Оно. В 1879 p. кількість банків досягла 153. У 1912 p. банківський капітал становив 570 млн єн.

Індустріальний розвиток не був поступальним. Почина­ючи з 1825 p. його переривали кризи (1825,1836,1847,1857, 1866, 1873, 1883, 1893, 1901—1902 pp.), внаслідок чого він набув циклічного характеру. Розорення невеликих і се­редніх підприємців сприяло концентрації та централізації виробництва, капіталу.

2.3. Особливості аграрного розвитку

Для європейських аграрних відносин у XIX — на по­чатку XX ст. визначальним було збереження великого зем­леволодіння. У Великобританії у 70-х роках XIX ст. 250 землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 p. 0,6% власників (21,4 тис.) володіли 42,3% землі. У Німеччині 118 тис. дворян мали понад 600 моргів землі кожний, що разом становило 60 % земельної площі. В кінці XIX ст. поміщицьким і фермерським гос­подарствам, які становили 13% усіх господарств, належало 71,4% сільськогосподарських угідь.

Сільське господарство Великобританії розвивалось на фермерській основі. Фермери орендували у лендлордів зем­лю, господарювали на ній, використовуючи найману робочу силу. До 70-х років XIX ст. у фермерське господарство було вкладено 450 млрд ф. ст., чисельність найманих робітників становила 1 млн чол. Концентрація виробництва призвела до знищення невеликих ферм. Перед першою світовою війною у Великобританії було понад 500 тис. ферм, найбіль-

шим належала третина оброблюваних земель. Характер­ним було те, що значна частина земель не оброблялася.

Англійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшу­ючи агротехніку і агрокультуру. Поширилися сівозмінна система, травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини, дренажні роботи, використовували мінеральні доб­рива. В 1846 p. було відмінено протекціоністські "хлібні закони". Проте фермери, які сплачували високу земельну ренту, не витримували конкуренції дешевого американського зерна. Аграрна криза, що продовжувалася з середи­ни 70-х до середини 90-х років XIX ст., прискорила переве­дення сільського господарства на індустріальну основу. Було скорочено посівні площі під зерновими культурами, змен­шено земельну ренту. Основним напрямом стало інтенсивне тваринництво. В 1913 p. сільськогосподарська продукція становила 8% національного доходу країни. Потреби краї­ни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому ринку.

У Франції сільське господарство розвивалося на основі парцелярного землеволодіння. У 1815 p. 1,5 млн селян (37,9 % усіх власників) володіли 19,5 % землі, середній розмір госпо­дарства коливався від 3 до 12 га землі. Більше половини з 'них користувалися ділянками 0,5 га. Протягом XIX ст. йшов повільний процес концентрації земельних володінь і одночас­ного зростання кількості парцелярних господарств. Форму­валося фермерство. В 1908 p. 84% всіх господарств належало 28,8 % оброблюваних земель, з них менше 1 га мали 38 %, від 1 до 10 га — 46 %. Великі господарства займали 2/3 землі. Селянське господарство складалося з невеликих парцел розміром від 0,05 до 0,4 га. Для зміцнення матеріального ("становища селяни орендували землю. Була поширена як | "чиста" (капіталістична) оренда, так і дольщина, коли землю брали під заставу. В кінці XIX ст. селяни сплачували у лихварям щорічно 2 млрд фр., значна частина їх була но­мінальними власниками землі.

Селянське господарство залишалося провідною галуззю французької економіки. В 1912 p. у ньому було зайнято 40 % населення, а в промисловості — 36 %. Сільськогоспо­дарська продукція протягом XIX ст. збільшилася в 2,5 раза і за вартістю перевищувала промислову. Відбулися певні прогресивні зрушення. Посівні площі зросли з 23 до 26 млн га. Із зернових культур найпоширенішою була пше­ниця, з технічних — цукровий буряк. Розширювалося шов­ківництво. Аграрна криза кінця XIX ст. прискорила ме­ханізацію сільського господарства. За перші десятиліття XX ст. кількість молотарок зросла в 2,5 раза, сівалок — в 4 рази, жниварок — у 8, сіножаток — у 4, використання мінеральних добрив — в 5 разів.

Проте порівняно з іншими європейськими країнами рівень розвитку сільського господарства був низьким. Вро­жайність підвищувалася повільно. Поголів'я худоби на 1 тис. га землі становило 262 голови великої рогатої худо­би, тоді як у Великобританії — 367, Німеччині — 395, Бельгії — 727. Механізацію, агротехніку запроваджували лише у великих господарствах. Перед війною Франція за врожай­ністю пшениці посіла десяте місце в світі. В окремі роки імпорт сільськогосподарської продукції перевищував її експорт.

Гальмом розвитку сільського господарства Франції була його парцелярність, залишки такої оренди, як половинщи­на, заборгованість селян в Іпотечному банку, державні прямі та непрямі податки. Торгова неспроможність селян галь­мувала розвиток внутрішнього ринку.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характер­ною була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. "Жовтневий едикт" 1807 p. у Прусії дав селя­нам особисту свободу і право розпоряджатися землею, за­лишив за юнкерами судову та адміністративну владу. За законами 1811, 1816,1821 pp. селяни мали змогу викупити землю за умови сплати суми, в 25 разів більшої від щоріч­них рентних платежів, чи віддати поміщику від 1/3 до 1/2

своєї землі. Цей порядок було поширено на заможних се­лян, які мали повну упряжку худоби і були записані в особ­ливі податкові списки. Революція 1848 p. прискорила ліквідацію феодальних відносин. Проте цей процес продов­жувався на основі викупних платежів і затягнувся до 80-х років XIX ст. Лише в областях на схід від Ельби селяни виплатили юнкерам протягом 50 років 1 млрд марок.

Посилився процес майнової диференціації серед селян­ства. В 1882 p. селянські господарства площею до 10 га (87% всіх господарств) володіли 28,6% оброблюваних зе­мель. З млн господарств, що становило половину загальної кількості їх, мали менше ніж 2 га землі. Основна частина селян перетворилася на наймитів із наділом та орендарів, становище яких було складне в зв'язку з високою земель­ною рентою.

У Німеччині на той час було два типи розвитку аграр­них відносин. Для східних районів характерним був юн­керський шлях аграрної еволюції. У північних та півден­но-західних районах і в Баварії, де засилля юнкерського землеволодіння було меншим, розвивалися селянські та фермерські господарства.

На інтенсивний шлях розвитку сільське господарство перейшло під впливом аграрної кризи 1876—1895 pp. Знач­на роль в цьому належала урядовій політиці аграрного про­текціонізму. В землеробстві поширилися сівозмінна і тра­вопільна системи. За 1870—1913 pp. врожайність зросла на 33—50 %. Визначилася спеціалізація юнкерських гос­подарств: цукрові буряки, картопля, тваринництво, насам­перед свинарство. В помістях будували цукрові та винокурні заводи. Імпортували пшеницю, бавовну, вовну. Створювали сільськогосподарські товариства, станції, школи. У 1893 p. ' почав діяти Союз сільських господарів, у 1909 p. — Імпер­ський союз сільськогосподарських товариств, який об'єдну­вав 13 тис. кредитних товариств з 1 млн членів і річним оборотом 4,5 млрд марок.

У цілому індустріалізація сільського господарства Німеч-

чини відбувалася повільно, темпи його розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стримував цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості селян, їх низька купівельна спроможність, висока земельна рента, заборго­ваність.

У США перша половина XIX ст. — це період утвер­дження фермерського господарства як пануючої форми зем­леволодіння. Після війни за незалежність і в ході освоєння Заходу державний земельний фонд значно зріс. Протягом 1788—1859 pp. 1442 млн акрів землі з 1905 мдн акрів (1 акр дорівнює 0,4 га), що оброблялися, перейшли у володін­ня уряду. Внаслідок боротьби за демократизацію аграрно­го законодавства поліпшилися умови продажу землі, але залишалося скватерство — система вільного займу земель, яка була санкціонована в 1841 p. На 1860 p. загальна кількість фермерських господарств досягла 2044 тис., їх середній розмір становив приблизно 335,4 акра. На Півдні зберігалося плантаційне рабовласницьке господарство, що спеціалізувалося на вирощуванні бавовни. Типовими були плантації площею від 700—900 до 20 тис. акрів, на яких працювало від 20 до 500 рабів. Розвивалася оренда землі. На Заході орендарями були 15—20%, на Півдні — до 40% землевласників.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни. Акт про гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 p., активізували зро­стання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав пра­во кожному громадянину США після сплати 10 дол. реєстра­ційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власні­стю після п'яти років проживання на ній, обробітку та забу­дови. Ті, хто бажав, могли отримати землю до 5-річного строку, заплативши до 1,25 дол. за 1 акр після 5-місячного прожи­вання на гомстеді. За 1860—1900 pp. було роздано 1,4 млн гомстедів. Площа оброблюваних земель збільшилася в 2,2 раза. 160 млн акрів землі з державного фонду на Заході без­платно отримали компанії з будівництва залізниць. У розпо­рядженні індійців залишилося менше 2 % землі.

На початок XX ст. в США налічувалося 5,8 млн ферм, що утворилися в основному в результаті купівлі землі у держави та великих землевласників, оренди. З них 35% були орендовані, 23% — заставлені в банках і страхових компаніях, 42% перебували в руках власників. Відбувався процес концентрації земельної власності. Так, 1 млн ферм функціонували, використовуючи 2/3 сільськогосподарських робітників, і давали 52% продукції. У 1910 p. 1% фермерів володіли п'ятою частиною фермерських земель. Розміри великої ферми в середньому становили 1,5—2 тис. га, серед­ньої — 55—80 га, невеликої — 1,5 га.

Сільське господарство США розвивалося на основі інду­стріалізації, що забезпечило його переваги в світовому сільськогосподарському виробництві. Високими були тем­пи зростання: валовий збір пшениці і кукурудзи зріс відпо­відно в 3,5 і 3 рази, бавовни — в 2 рази. В 1900—1914 pp. врожай пшениці збільшився на 70%. кукурудзи — на 27, бавовни — на 58 %.

Зерновий напрям був визначальним для сільського гос­подарства. Серед технічних культур переважала бавовна. Важливе місце займало молочне і м'ясне тваринництво. Роз­виток техніки сприяв механізації сільського господарства. В 1850 p. у США виготовлялося 250 різних модифікацій заліз­них плугів. У 1860 p. на полях працювало 250 тис. молота­рок, у 1911 p. — 17 тис. тракторів з паровими двигунами. Щорічні витрати на машини і обладнання для сільського гос­подарства зросли за останню третину XIX ст. на 424,4 млн дол. Будували польові залізниці, створювали систему елева­торів. Застосовували мінеральні добрива, обсяг яких збільшив­ся за 1900—1914 pp. у 2,7 раза. Найману робочу силу вико­ристовувала половина американських ферм.

На Півдні розвиток сільського господарства відбувався повільніше через ліквідацію здольщини (кропперства) і системи боргового рабства (пеонажу).

У кінці XIX — на початку XX ст. вартість сільськогосподарської продукції швидко зростала. У 1890 p. вона стано-

вила 2,5 млрд дол., у 1900 p. — 5, у 1914 p. — 10 млрд дол.

Господарство заможного фермера мало товарний харак­тер. США стали одним з головних експортерів збіжжя і м'яса на світовий ринок. З 1862 по 1901 p. експорт пше­ниці збільшився майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейської аграрної кризи 1875—1896 pp., коли ціни на пшеницю впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зумовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені платити значні рентні пла­тежі. На початок XX ст. колонізація земель завершилася. Ціни на землю зросли, США в конкурентній боротьбі втра­тили переваги і, як наслідок, американський експорт знач­но скоротився.

Отже, аграрні відносини в США розвивалися в умовах панування фермерського господарства, що було тісно пов'я­зане з ринком. Це сприяло піднесенню продуктивності та інтенсивності праці, розвитку механізації, агрокультури, використанню найманої робочої сили.

Для розвитку сільського господарства Японії велике значення мала земельна реформа 1872—1873 pp. Було ану­льовано феодальне право і утверджено буржуазну власність на землю. Селяни — спадкові держателі землі отримали її у власність, а селяни, які дали землю в заставу, втратили її на користь своїх кредиторів. З селянського землеволодіння було вилучено до третини орної землі. 70 % селян залиши­лися мало- та безземельними, орендували землю за умови сплати 65—70% врожаю. Общинні землі були проголошені державними, а пізніше продані поміщикам. Податок, що раніше збирали з врожаю, був замінений на єдиний позе­мельний податок, який сплачували у грошовій формі. Він становив 50% вартості середнього врожаю. Землю оброб­ляли вручну. Погано розвивалося тваринництво. Перед війною Японія була аграрно-індустріальною країною, 60 % населення якої займалося сільськогосподарським вироб­ництвом.

Отже, у XIX — на початку XX ст. розвиток сільського господарства в США, Японії та європейських країнах відбу­вався двома шляхами: революційним (з переходом на індус­тріальну основу) та еволюційним, або поступовим перерос­танням господарств з феодальних у фермерські.

2.4. Міжнародні економічні відносини

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, особливо залізничному, в будівництві доріг остаточно утвердилися як складова частина загальносвіто­вої ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредит­ний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розви­ток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг по­глинути масовий випуск фабричних товарів. Для збережен­ня панування на внутрішньому ринку національні корпо­рації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 p. територія ко­лоній промислове розвинених держав становила 85 млн м² з населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними імперіями стали Великобританія, яка володіла 33,5 млн м²

колоній з населенням 393,5 млн осіб, і Франція, площа ко­лоній якої становила 10,6 млн м² з населенням 55,5 млн осіб. Німеччина і США у 20-х роках XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань, площа їх була в 1914 p. відповідно 2,9 і 0,3 млн м².

Основою формування світового ринку став міжнарод­ний поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення по­треб світового ринку. Протягом XIX ст. переважною фор­мою МПП була міжгалузева предметна спеціалізація. Ве­ликобританія як "майстерня світу" спеціалізувалася на виробництві та продажу машин і устаткування. За 1845— 1870 pp. експорт машин збільшився в 10 разів. Німеччина зайняла чільне місце у світовому виробництві сільськогос­подарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту, цукру, виробів хімічної промисло­вості, Франція — текстильних машин, шовкових і сукон­них тканин, Великобританія — машин, взуття, шкіргалантереї, виробів харчової промисловості, чорних металів, Бель­гія — зброї та інструментів, Австро-Угорщина — металів, цукру, хмелю. Колоніальні країни спеціалізувалися на ви­робництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.

З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металур­гійному виробництві експортерами чорних металів були Великобританія, Бельгія, Люксембург, кольорових — Авст­ро-Угорщина, Франція.

Зароджувалися елементи кооперації з виробництва та взаємообміну. Так, у всьому світі використовували гвинти та підшипники англійського виробництва, вимірювальні прилади та крани німецької промисловості. Почався про­цес інтернаціоналізації виробництва.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв'язків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі незалежні та колоніальні країни, її динаміку характе-

ризують такі дані: 1720—1780 pp. — зростання фізичного обсягу в 2,1 раза, 1800—1880 pp. — в 10,4, 1896—1913 pp. — в 2,4 раза. Отже, світовий товарообмін перевищував тем­пи зростання виробництва. Ця тенденція була властива для зовнішньої торгівлі промислове розвинених країн, світу:

Провідну роль у світовій торгівлі займала Великобрита­нія. Частка торгівлі та транспорту в національному доході постійно зростала: з 17,4% в 1801 p. (в 1871 p. — 22%) до 27,5% в 1907 p. Це можна пояснити наявністю значної кількості товарів внаслідок промислового перевороту, що почався швидше, ніж в інших країнах; існуванням колоніальної імперії; індустріалізацією в Європі та США; низькою вартістю товарів; великим торговим флотом, тоннаж якого становив 21 млн т з 49 млн т загального тоннажу світового флоту.

У 40-х роках XIX ст. Великобританія проводила політику вільної торгівлі та поміркованого протекціонізму, прагнучи встановити економічне панування над усім світом. Цього вона досягла лише у відносинах з колоніями. Так, індійські товари, що були більш конкурентоспроможні порівняно з англійськими, були обкладені 10—30%-м митом від вартості, а англійські товари, що експортувалися в Індію, — в |розмірі 2—5% від вартості. Це призвело до збагачення анг-

лійських фабрикантів і розорення індійських ткачів. Там, де не можна було економічно підкорити країну, Великобри­танія вдавалася до воєнної сили (війни з Китаєм, поява англійської ескадри в Японії в 1853, 1854 pp.).

Негативно вплинув на Великобританію режим торгової політики світового ринку. З європейських країн лише Прусія, а потім об'єднана Німеччина у перші роки свого існу­вання проводили політику вільної торгівлі, оскільки були зацікавлені в експорті сільськогосподарської продукції з Великобританії. Французький уряд підвищував протек­ціоністські мита. США неодноразово приймали акти протекціоністського характеру, які збільшували кількість товарів, обкладених митом, і його розміри. Всі країни, крім Великобританії, проводили політику аграрного протекціо­нізму.

Зовнішньоторговий баланс Великобританії був пасивний, тобто імпорт переважав над експортом. Однак платіжний баланс за усіма формами зовнішньоекономічних відносин був активним. В економіці країни швидко розвивалася сфера послуг, значення якої в експорті зростало (посеред­ницькі, торгові, банківські операції за кордоном, фрахт, транс­портні послуги). Так, у 70-х роках XIX ст. від'ємне торгове сальдо становило 181,9 млн ф. ст. і перекривалося прибут­ками від міжнародного обміну послугами — 160 млн ф. ст., від іноземних інвестицій — 95,9 млн ф. ст. У 1913 p. це співвідношення становило відповідно 159,1251187 млн ф. ст. Із зростанням світового товарообороту частка Велико­британії скорочувалася: в 1870 p. — 25%, в 1900 p. — 19,5, в 1913 р— 15,5%.

Німеччина досягла неабияких успіхів у зовнішній торгівлі. У 1850 р. її зовнішньоторговий оборот оцінювався в 10,6 млрд марок, у 1913 р. — 20,7 млрд марок. На початку XX ст. Німеччина була морською державою. Тоннаж тор­гового флоту протягом 1871—1913 pp. зріс з 982 тис. т до З млн т. З кінця 70-х років XIX ст. країна остаточно стала на шлях протекціонізму. Застосовуючи підвищені мита на

імпорт промислових і сільськогосподарських товарів, вона збільшувала експорт у промислове відсталі країни.

У США динаміка зовнішньої торгівлі за 1870—1913 pp. зросла в 5,3 раза. Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за 1870—1913 pp. відповід­но 6,5 і 4,1 раза), а також із обсягом промислового вироб­ництва, тобто промисловість США почала працювати на експорт.

Франція за обсягом зовнішньоторгового обороту протя­гом XIX ст. займала друге місце після Великобританії. Внаслідок зростання зовнішньої торгівлі США і Німеччи­ни вона в 1913 р. перемістилася на четверте місце. Перева­жав імпорт товарів. Відставання експорту в 1,6 раза пояс­нювалося повільним розвитком господарства.

Для Японії було характерним велике зростання обсягу зовнішньої торгівлі: за 1870—1913 pp. в цілому — в 28 разів, експорт — у 46,3, імпорт — в 21,6 раза. Вирішальне значення для торгової експансії мали прискорена індустріа­лізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для промисловості.

У 80-х роках XIX ст. почалася стагнація міжнародної торгівлі. Експорт товарів з Великобританії зменшився на 20 %, Німеччини — на 5, Франції — на 3 %. Це було пов'я­зано з падінням цін на промислові та сільськогосподарські товари через зміни у промисловому виробництві в межах світового господарства, а також із загостренням економіч­ної боротьби між європейськими країнами та США.

З 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі, що знову розвивалася швидшими темпами порівняно з промислові­стю. Ціни систематично зростали внаслідок монополізації виробництва і відкриття золотих копалень на Алясці, в Канаді, Південній Африці.

У світовій торгівлі зменшилася частка Європи, одночас­но зросло значення американських і азіатських країн, що видно з таких даних, %:

У світовій торгівлі Європа зазнала втрат в основному через Великобританію (на 3,6%) і Францію (на 1 %). Част­ка США під тиском конкуренції зменшилася з 11,5 до 11,1 % у світовій торгівлі. В цілому частка Великобританії, Німеччини, Франції, США в 1900 p. становила 42,9%, а в 1913 p. — 38,79% світової торгівлі.

Відбулися зміни в структурі товарообміну. Якщо для XIX ст. був характерний обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів у експорті всіх європейських країн, США та Японії. Перше місце займала Великобританія — 77,9% всього експорту в 1913 p., потім Франція — 60,8, Німеччина — 58,7%.

Характерною ознакою зовнішньоекономічних відносин був імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки най­розвиненіші країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. У 1913 p. в усьому імпорті Вели­кобританії частка сировини досягала 36%, Німеччини — 56,1 %, Франції — 58,7 %, США — 53,2 %.

Для світової торгівлі сільськогосподарськими продук­тами був притаманний аграрний протекціонізм, який по­глибився кризою 1875—1896 pp. Лише Великобританія заборонила хлібні мита, що було викликано інтересами про­мислового капіталу. На шлях вільної торгівлі стали Бель­гія, Шотландія. На початку XX ст. відбувся перелом у світо-

вих цінах на хліб, почалося їх підвищення. Різко скоротив­ся експорт зернових культур із США, а посилився з Росії, Канади, Аргентини, Австрії, Румунії. Значна роль належала експорту м'ясо-молочних продуктів та птиці.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі характерною була тенденція зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підпи­сували інвестиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набув експорт капіталу. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія, про що свідчать такі дані, млрд марок:

США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 p. становила 6750 млн дол. Одночасно протягом першого деся­тиліття XX ст. вони збільшили ввіз капіталу з 500 млн дол. до 2,5 млрд дол. в 1913 p.

Експорт капіталу від 2/3 до 3/4 був спрямований у ко­лонії та залежні країни. Великобританія 52,2 % капіталів вклала в колонії та домініони, 21,9% — у залежні країни. У 1910 p. вона мала 72 банки з 5,5 тис. відділень у колоніях. Сферами розміщення капіталів були залізниці та автомобільні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа (2,5 %), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2 %).

США орієнтувалися на зміцнення своїх економічних позицій на своєму континенті. Так, частка Латинської Аме­рики становила 49,9%, американських експортних капі­талів, Канади — 28,8, Європи — 13,4%.

Франція розпочала свою роль світового кредитора з шестипроцентної позики саксонському королю в 1811 p. До 70-х років XIX ст. капітали спрямовувалися в облігації, акції промислових підприємств. З кінця XIX ст, Франція вивозила капітал переважно у позиковій формі, тобто нада­вала його у вигляді державних позик і цінних паперів. Перед першою світовою війною французькі позики розпо­ділялися так, млрд марок: Європа — 22, в тому числі Росія — 12 (40% французьких вкладень), Німеччина — 1, бал-канські країни — 3, Австрії — 2,5, в країни Латинської Америки — 6, у свої колонії — всього 10% капіталу.

Німеччина вкладала 98 % капіталу, що вивозився, в осво­єння джерел сировини і ринків збуту в залежних країнах (Туреччина, Китай та ін.).

Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були міжнародні міграційні процеси, пов'язані з переселенням європейців до Америки. З 1816 по 1856 p. з Європи до США емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18 млн осіб. До середини XIX ст. найінтенсивнішою була еміграція з розвинених країн: Великобританії, Німеччини, Франції. З кінця XIX ст. збільшилася кількість емігрантів з країн Східної та Південної Європи: Австро-Угорщини, Італії, Росії. Так, з усієї кількості емігрантів частка Італії становила 21,1 %, Австро-Угорщини — 19,9 %, Росії — 20 %.

Дата добавления: 2014-11-20