Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 1 страница

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн про-
тягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп,
різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у
цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина,
Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вар-
тості продукції обробної промисловості всіх країн з аграр-
но-індустріальною структурою господарства. Окрему гру-
пу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об'єд-
налися в ОПЕК.

Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея,
Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були
експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на
рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіта-
лу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літе-
ратурі вони дістали назву "нові індустріальні країни". В
аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка
Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зрос-
тання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали
називати "новими експортними країнами". Це суттєво змі-
нило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові
економічні зв'язки.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не
скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика,
Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів,
до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не сто-
сується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма
матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км²)

290

зосереджено ЗО % лісових світових масивів. Постійним
джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За
її запасами вона займає четверте місце після Саудівської
Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в
країнах Латинської Америки стали основою розвитку атом-
ної промисловості. Характерною рисою мінерально-сиро-
винної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів —
ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію.
Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія
задоврльняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцін-
ними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мекси-
ка добували кошти для динамічного розвитку національ-
них господарств.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприя-
ли також іноземні інвестиції та значні державні капіта-
ловкладення в національну економіку. Країни Латинської
Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, наро-
щуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба
було створити базові галузі економіки: гірничорудну, мета-
лургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в
70-х роках в країнах Латинської Америки легка і харчова
промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в
1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи
галузі обробної промисловості, ці країни впритул наблизи-
лися до рівня розвинених держав. Частка обробної про-
мисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %.
Важлива роль у зростанні промислового потенціалу нале-
жить важкій індустрії. Добившись того, що ця галузь у
Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового
потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних розвинених
країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці най-
могутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни
сталевого прокату становлять в США 475 дол., Японії —
500, ФРН — 528, Південній Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже,
ві індустріальні країни стали конкурентоспроможними
пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т чавуну, ви-

плавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на екс-
порт. Лише в 50—80-х роках індустріальний сектор нових
індустріальних країн зріс у 4 рази, у грошовому вираженні
він становив 184,8 млрд дол.

Завдяки структурним змінам економіки нові індустрі-
альні країни Латинської Америки ввійшли до системи
міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції
промислового розвитку цих держав дістали назву "експорт-
но-промислової орієнтації". За виробництвом окремих видів
продукції промисловості вони не поступаються розвиненим
країнам. Так, Бразилія займає п'яте місце у світі з випуску
тракторів та інших сільськогосподарських машин. Над-
звичайно велику увагу нові індустріальні країни приділи-
ли розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад, роз-
горнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і
введено в дію нові покоління ядерних реакторів. На їхній
основі в країнах Латинської Америки діють АЕС.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються
Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливо-
му розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали на-
самперед сучасні галузі, які в основному працювали на екс-
порт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої
конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галу-
зей. Південна Корея, наприклад, створила зовсім нові га-
лузі: гірничорудну, кольорову металургію, машино- і судно-
будівну, автомобільну, електронну тощо. Такі структурні
зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової
продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів
нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові електро-
технічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 p.
в Південній Кореї в усьому промисловому виробництві ста-
новила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а у 1989 p. — ЗО %.

Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей
зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми фак-
торами. Південна Корея лише в 1962—1989 pp. одержала
з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % — японські.

292

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний
і державний сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено
національну нафтову компанію "Петронанс", яка отримала
право на монопольну діяльність у розвідуванні, добуванні,
переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке
належало колонізаторам, поступово було націоналізовано.
Держава субсидує вирощування каучуконосів, маслинових
пальм. На Малайзію припадає 60 % світового виробництва
пальмової олії.

Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції
для добування нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв інозем-
цям володіти майном, але не більше ніж 49 % нерухомості.
Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи
плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої
продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва
забезпечують роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні
налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в
1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких частка американ-
ських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол.
Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім
риватних капіталів у Малайзію надходять позики через
урядові канали. В 1987 р. сума їх досягла 10,5 млрд дол.

Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у
розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних
ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуля-
торів тощо. За участю японського капіталу автоскладальні
цехи перетворилися на самостійні автозаводи.

У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну
власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії
бачить у приватизації надійний шлях підвищення темпів
економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому числі
за кордоном, для передавання у приватну власність дер-
жавних залізниць.

У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд
вткнувся з неймовірними труднощами державотворення.

Головна з них — занедбане національне господарство. За
200 років британського панування економіка Індії залиша-
лася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Краї-
на з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8 % світової
індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у
своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 %
населення було зайнято в аграрному секторі. Земля пере-
бувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока.
Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В
країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі
поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кас-
товими), етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли тільки радикальні реформи.
Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з
становища, що склалося, це формування, поряд з приват-
ним, державного сектора економіки. Спочатку було на-
ціоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення,
залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот.
У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці
60-х років — усі інші. У 70-х роках було націоналізовано
найбільшу нафтову компанію "Есо". Вже в середині 70-х
років ЗО % промислового виробництва належало держав-
ному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали
в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінан-
совій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія пере-
творилася на один з найбільших центрів важкої про-
мисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпе-
чила себе металом, а значну частину його навіть експортує
за кордон.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції,
Індія розвивала сучасні галузі промисловості — хімічну,
машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.

Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з
50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індуст-
ріальна держава в 70—80-х роках увійшла в десятку
найбільш промислове розвинених країн.

294

Життєво важливе значення для Індії має сільське гос-
подарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближаєть-
ся до 1 млрд чол. Для того щоб забезпечити його продо-
вольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава
ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за
невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не
завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господар-
ство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі уро-
жайність зернових, в основному покінчила з голодом, змог-
ла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за
кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програ-
му "зелена революція". Це цілий комплекс заходів, які спри-
яють піднесенню аграрного сектора. До нього входять бу-
дівництво іригаційних споруд, ефективне використання
хімічних добрив, застосування високоурожайних сортів зер-
нових, виведення породистих тварин.

Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка
завпускає власні супутники, має атомні електростанції, елек-
тронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.

Драматичним і суперечливим в економічному відно
шенні був шлях, яким довелося пройти людству в
1939—1990 pp. Під час другої світової війни (1939—
1945) господарство більшості країн було зруйновано
або зазнало величезних збитків. Лише окремим з них,
наприклад США, вдалось не тільки зберегти, а й зміцни-
ти промисловість, сільське господарство, фінанси.

У повоєнний період загострилися стосунки між Схо
дом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталін
ську, модель розвитку господарства, другий — тради

295

цінну цивілізовану, індустріальну. Відбудова про-
мисловості, сільського господарства в умовах тоталі-
тарних режимів проходила повільно, як і зростання
життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії
завдяки плану Маршалла, фінансовій допомозі США
вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи,
досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті
населення.

Промисловість, сільське господарство, інші галузі
західних держав у 50—60-х роках розвивалися в умо-
вах прискореного розвитку науково-технічного прогре-
су. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові тех-
нології (лазерні, плазмові, комп'ютерні), транснаціо-
нальні корпорації охопили усі країни Заходу. США, як
і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінан-
совій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених
країн спрямовувалася на всебічне забезпечення насе-
лення матеріальними і духовними цінностями. Яск-
равим прикладом цього є небувале господарське підне-
сення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як
"економічне диво".

Протягом 50—60-х років XX cm. у світовому госпо-
дарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох
підсистем за рівнем розвитку та загальним економіч-
ним потенціалом.

За темпами економічного зростання найшвидше
розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменши-
лася частка економічно розвинених країн та країн, що
розвиваються, у світовому валовому продукті та про-
мисловому виробництві. В світовому експорті частка
економічно розвинених країн зросла, що свідчить про
збереження їх впливу на світове господарство.

Якісний аналіз розвитку економічних сил свідчить
про переваги економічно розвинених країн. Порівняно
з ними у соціалістичних країнах обсяг валового внутріш-
нього продукту на душу населення становив 26 % у
1950 p. і 45,8 % у 1970 p., у країнах, що розвиваються,
відповідно 15,4 і 7,6 %.

Різними були темпи індустріалізації. В економічно
розвинених країнах господарство розвивалося інтенсив-
но, визначалося галузями, пов'язаними з розвитком
науково-технічного прогресу, швидким технічним пере-
оснащенням промисловості. Сільське господарство до-
сягло рівня індустріального. У соціалістичних країнах
зростання відбувалося на основі екстенсивних факторів.
Лише в другій половині 60-х років Чехословаччина, НДР
перейшли до інтенсивного розвитку. Перевага надава-
лася традиційним галузям, становлення наукоємних
галузей розпочалося в 60-х роках. Індустріалізація
сільського господарства не завершилася. У країнах, що
розвиваються, індустріалізація лише розпочалася, фор-
мується мінімальний промисловий комплекс.

У 70 — 90-х роках виникли і розвинулися нові інду-
стріальні країни. Як за обсягом виробництва, так і за

297

якістю промислової продукції вони наблизилися до пе
редових країн світу, а в окремих галузях зрівнялися з
ними.

У 60—90 х роках на нашій планеті утворилися де
сятки міждержавних економічних об'єднань. Наймо
гутніше з них — Європейський Союз. У 90 х роках про
стежується стабілізація розвитку економічно розви
нених країн.

Після краху СРСР нерівномірно розвивається еко-
номіка посткомуністичних держав.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому
полягає значення плану Маршалла для відбудови євро
пейської економіки?

2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового гос
подарства у 50—90 х роках XX cm. Охарактеризуйте
структурні зрушення у світовому господарстві.

3. Проаналізуйте чинники, що сприяли "економічному
диву" Німеччини та Японії в 50—60-х роках.

4. Які зміни відбулися в структурі промислового вироб
ництва:

а) економічно розвинених країн;

б) колишніх соціалістичних країн;

в) країн, що розвиваються?

5. Яке значення має науково технічний прогрес для роз
витку національних господарств і світової економіки в
цілому?

6. Охарактеризуйте місце сільського господарства в
світовому і національних господарствах.

7. Яка роль держави в розвитку національних господарств
розвинених країн?

298

8. Визначте основні форми і напрями розвитку міжна-
родних економічних відносин у 50—90-х роках XX cm.
Яка роль держави у зовнішньоекономічній діяльності?
Назвіть основні центри економічного суперництва
світового господарства.

9. Проаналізуйте особливості розвитку міжнародної
торгівлі. Які зміни відбулися в товарній структурі та
географічному розподілі зовнішньої торгівлі?

10. У чому полягають особливості вивозу капіталу в світо
вому господарстві?

11. Перелічіть нові індустріальні країни. Розкрийте стра
тегію їхніх економічних програм.

12. Які риси є характерними для фінансової та кредит
но грошової системи економічно розвинених держав
світу?

299

КНИГА 2

ЕКОНОМІЧНА
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ
ЗЕМЕЛЬ У ПРАІСТОРИЧНІ ЧАСИ
ТА КНЯЖИЙ ПЕРІОД

Територія України в палеоліті належала до високорозви-
нених районів світу. Перша людина з'явилася тут 1,5 млн
років тому. Оскільки клімат був суворий і холодний, люди
селилися переважно в південній частині України. Відомі
1 тис. поселень палеоліту, зокрема Королеве, Рокосове в За-
карпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка в
Донбасі, Кіік-Коба в Криму тощо. Знайдено залишки госпо-
дарсько-побутових комплексів, що складалися з жител, які
нагадують курені, накриті шкурами звірів, ділянок, де об-
робляли кремінь, кістку, ріг, вогнищ і ям-сховищ. Тогочас-
на людина полювала на мамонтів, носорогів, коней, зубрів,
биків, лосів, оленів, птахів.

В Україні мезолітичні пам'ятки датуються IX—VI тис.
до н.е. і знаходяться по всій території

Неоліт тривав від другої половини IV до II тис. до н. е.
Найвідомішою культурою цієї доби була трипільська, найме-
нування якої походить від назви села на Київщині. Три-
пільці селилися на території від Карпат до Південного Бугу,

на Подніпров'ї, Волині, в Степовому Причорномор'ї. Для
поселень характерним було кругове розташування жител.
Трипільці жили в постійних будівлях чотирикутної фор-
ми. Будуючи хату, в землю вбивали дубові стовпи, між яки-
ми закладали стіни з плетеної лози і обмазували глиною.
Дах покривали соломою або очеретом. Він мав чотири схи-
ли та отвір для диму. Долівка була глиняна, в середині
хати знаходилась велика піч, навколо якої — лежанки з
випаленої цегли. Хати розмальовували як усередині, так і
ззовні. З'явилися протоміста площею до 400 га.

Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сія-
ли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-
городні культури, відомі сьогодні в Україні. Ріллю оброб-
ляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним нако-
нечником, пізніше — ралом. Зерно на борошно мололи ка-
м'яними зернотерками (жорнами). Збіжжя жали кістяни-
ми або крем'яними серпами. Трипільці розводили велику і
дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалося общинне
ремесло. Використовувався перший штучний матеріал —
кераміка. Збереглося чимало цегляного посуду, випаленого
з глини, оздобленого чорним, білим та жовтим орнамента-
ми, жіночі статуетки прародительок. Для щоденного вжит-
ку використовували миски, немальовані горщики сірого
кольору. Зародилися прядіння і ткацтво, з'явився ткаць-
кий верстат. У неоліті остаточно завершилося формування
техніки обробки каменю (шліфування, пиляння, свердлін-
ня), вдосконалилися лук і стріли, з'явилися кам'яні соки-
ри. Виник наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокуша.
Худобу використовували як тяглову силу. Наслідком нео-
літичної революції стала досить розвинена система обміну.
Є відомості, що трипільці отримували в обмін на хліб і ху-
добу від остготських племен коней, запозичили деякі тех-
нологічні способи керамічного виробництва. В неолітичну
добу поширилося використання міді. Вироби з цього мета-
лу та руда потрапляли на територію України з Балкано-
Дунайського регіону.

304

Трипільці стали праосновою українського народу, який
не прийшов з інших країн, а з незапам'ятних часів жив на
своїй землі, постійно освоюючи територію від Дніпра до
Дністра. Трипілля ставить Україну в один ряд з найдавні-
шими світовими культурами.

Розвинене сільське господарство, високий рівень ремес-
ла, будівництва, духовного життя, які так схожі з шумер-
ською, мікенською культурами, дають підставу сучасним
вченим вважати трипільців одним з найцивілізованіших
народів неолітичної доби.

Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е.
Визначальними рисами цього періоду були існування відтво-
рюючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і
орного землеробства, виділення скотарських племен. Висо-
ким був рівень громадського ремесла, насамперед гончар-
ного та бронзо-ливарного. Виникли місцеві центри мета-
лургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіо-
нального характеру. Обмінювалися мідь, бронза, золото, бур-
штин, фаянс, сіль. Металургія на території України розви-
валася на привізній сировині.

Перехід до виробництва заліза на межі II—1 тис. до н. е.
став визначальним моментом початку раннього залізного
віку.

Початком залізної доби на території України вважа-
ють XII—VIII ст. до н. е. Вона пов'язана з кіммерійською
(кінець II — початок І тис. до н. е.), скіфсько-сармато-ан-
тичною (VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.), ранніми слов'ян-
ськими культурами (IV—VIII ст. н. е.). Зросла продук-
тивність сільського господарства. У Лісостепу та на Поліссі
основою господарства було орне землеробство з викорис-
танням залізних знарядь праці. Тваринництво стало свій-
ським, виникло стійлове утримання худоби, розвивалося
птахівництво. В степу переважало кочове скотарство. В ході
суспільного поділу праці ремесло почало відокремлювати-
ся від сільського господарства, стало самостійним видом
господарської діяльності. Великого значення набуло залі-

зоробне ремесло. Керамічні вироби виготовляли на гончар-
ному крузі. Поселення мали різноманітні житлові госпо-
дарські та виробничі будівлі. Населення України мало тісні
економічні зв'язки з стародавніми цивілізаціями Близько-
го Сходу, Стародавньої Греції. Головними постачальника-
ми металу на територію України були Закавказзя та Захі-
дна Європа. Тому ранній період залізної доби на україн-
ських землях пов'язують з гальштадською культурою.
Активними були відносини з Візантією.

У період раннього заліза в Україні виділяється пшевор-
ська культура (І ст. до н. е. — І ст. н. е.), її поселення розта-
шовувались на Волині, Подністров'ї, Поділлі та Закарпатті.
Як свідчать археологічні розкопки, господарство цих посе-
лень було дуже розвиненим. Пшеворці застосовували залі-
зоплавильні горни. Використовували також інші сільсько-
господарські знаряддя: залізні серпи, круглі жорна. Сіяли
жито, пшеницю, ячмінь, гречку, горох, просо, овес, коноплю.
Розводили корів, кіз, коней, овець. Основними ремісничими
професіями були ковалі, зброярі, гончарі, будівельники. Зраз-
ки їхніх виробів знайдено у великій кількості як в розкопа-
них поселеннях, так і в могильниках. Більшість вчених вважа-
ють, що ця культура тісно пов'язана з зародженням слов'ян-
ства, тобто безпосередньо створена нашими предками.

На схід від пшеворської культури знайдено численні
поселення зарубинецької культури. Сьогодні відомі 500
поселень і понад 1000 могильників. Люди селилися на про-
сторах Полісся, Верхнього і Середнього Дніпра, Південного
Бугу і над Десною в ПІ ст. до н. е. — II ст. н. е. Для еконо-
мічної історії значення цієї культури особливе — завер-
шується багатовіковий процес розвитку найголовніших га-
лузей — землеробства і ремесла, а також налагоджуються
стабільні взаємовигідні торгові зв'язки з античними міста-
ми Північного Причорномор'я.

Економіка зарубинецької культури грунтувалася на
сільському господарстві. На Поліссі велося вирубне земле-
робство, у лісостеповій смузі — орне. Розводили худобу, зай-

306

малися мисливством і рибальством. Виявлено чимало ре-
місничих майстерень, в тому числі ковальських, гончарських,
ювелірних. Серед знайдених виробів найчастіше зустріча-
ються залізні сокири, серпи, ножі, рибальські гачки, нако-
нечники списів, стріл, бронзові пряжки, браслети, шпильки,
посуд, античні прикраси, кераміка, намиста, амфори. Хоч і з
деяким застереженням, зарубинецьку культуру можна вва-
жати східнослов'янською.

Найяскравішим історико-економічним явищем, предте-
чею Київської Русі — України була так звана черняхівська
культура (друга половина II — VII ст. н. е.). Її поселення
охоплювали практично всю етнічну територію України. Чер-
няхівці досягли високого рівня розвитку сільського госпо-
дарства, ремесла, торгівлі, будівництва. На сьогоднішній день
вивчено понад 5000 пам'яток черняхівської культури, дослі-
джено більше ніж 200 поселень та могильників. Оселі розта-
шовувалися на схилах ярів, простираючись на 1,5—2 km.
Поруч із глинобитними низькими мазанками розташовували-
ся будівлі господарського призначення — комори, хліви, пивни-
ці, а також залізоплавильні печі, майстерні, де виготовляли
жорна, керамічні вироби, ювелірні прикраси.

На всій території України зустрічаються місця, де для
виробництва посуду використовували гончарні круги.

Провідною галуззю економіки черняхівців, як і в попе-
редніх культурах, було сільське господарство. Широко прак-
тикувалося двопілля. Вирощували пшеницю, ячмінь, овес,
просо, горох, коноплю, сочевицю. Орне господарство стало
переважати на великих площах, удосконалювалися знаряддя
праці. Це давало можливість жителям не тільки забезпе-
чувати себе хлібом, а й вивозити зерно на зовнішні ринки.
Високорозвинене землеробство і тваринництво зумовили
небувале піднесення промисловості.

В усіх поселеннях черняхівської культури знайдено за-
лишки залізо- та бронзоплавильних майстерень, у яких за-
стосовувалися термічна обробка металу, зварювання тощо.
Сировиною для сталеварного ремесла були місцеві торф'я-

307

но-болотні руди. Виявлено близько 100 найменувань ви-
робів з заліза і сталі. Виробництво кольорових металів роз-
вивалося на привізному матеріалі, переважно з Прибалти-
ки та Північного Причорномор'я. З бронзи, міді, олова, зо-
лота та срібла виготовляли прикраси, хірургічні ножі, гол-
ки, шпильки тощо.

Розвиток сільського господарства, ремесла стимулюва-
ли обмін і розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її
межами. Особливо великих розмірів досягли торгові зв'яз-
ки черняхівців з античним світом, насамперед з Римом, те-
риторія якого в II—III ст. н. е. досягла етнічних кордонів
України. Це підтверджують скарби монет, скляних кубків,
амфор, тонкого червонолакового посуду, прикрас, знайдених
у поселеннях черняхівської культури. Сплави кольорових
металів, бурштин, що нерідко трапляються у розкопаних
оселях черняхівців, завозилися з Прибалтики.

В епоху бронзи на території України одночасно з інши-
ми країнами виникли найдавніші державні утворення. Вони
визріли на існуючих тут численних високорозвинених куль-
турах. У III—IV н. е. черняхівська культура зумовила по-
яву могутнього племінного союзу — держави антів, яку
М. Грушевський та більшість сучасних істориків справед-
ливо вважають праматір'ю українців.

Отже, з найдавніших часів розвиток території України
був складовою частиною еволюції людства. Провідною ри-
сою господарського життя її населення була безперервність
економічного прогресу: від привласнюючого господарства
мисливців і рибалок до відтворюючого землеробсько-тва-
ринницького господарства. Прогресу форм господарювання
сприяли зміни природно-кліматичних умов. Величезне зна-
чення для економічного розвитку українських земель мали
контакти з сусідніми спільнотами.

Дослідження археологічних пам'яток дає можливість
визначити закономірності економічного розвитку України,
а також стверджувати, що історичні періоди первісної доби
для населення України та Близького Сходу були спільними.

1.1. Процес феодалізації селян і земельні відносини

Середина І тис. н. е. стала початком становлення фео-
дального господарства, що було органічною частиною за-
гальноєвропейського процесу. Не існує єдиного погляду щодо
завершення його формування. Панує думка, що основні риси
феодального господарства сформувалися за часів роздроб-
лення Київської Русі (з середини XII ст.). Іноді стверджу-
ють, що збірники законів Украіни-Руси "Руська Правда" і
"Правда Ярославичів" (друга половина XI ст.) свідчили про
завершення його формування. Утвердження феодальних
відносин в Україні пов'язують також з початком польсько-
литовської доби (з середини XIV ст.).

Протягом V—VII ст. у східнослов'янських племен роз-
почався процес становлення сільської територіальної гро-
мади під назвою верьв. Вона складалася з самостійних ро-
дин-дворищ, об'єднаних сусідством і економічними зв'яз-
ками. Земля переходила в індивідуальну власність малих
сімей, що витісняли великі патріархальні родини і утворю-
вали самостійні господарства. Поземельні відносини харак-
теризувалися поступовим утвердженням спадкового воло-
діння.

Дата добавления: 2014-11-20