Запитання і завдання для самоперевірки 1 страница. 1. Охарактеризуйте процес утвердження домініально- панщинного господарства в XVI — другій половині XVII cm

1. Охарактеризуйте процес утвердження домініально-
панщинного господарства в XVI — другій половині
XVII cm.

2. Які були соціальне економічні завоювання українського
народу в ході Визвольної війни середини XVII cm.?

3. Проаналізуйте зміни, що відбулися в земельних відно-
синах в Українській гетьманській державі та Слобід-
ській Україні. Як змінилося правове становище селян?

4. Розкажіть про господарство старшини, козаків, селян
в Українській гетьманській державі.

5. Проаналізуйте форми землеволодіння на правобереж
них та західноукраїнських землях. Назвіть особливості
селянського землеволодіння.

6. Як вдосконалювалася агрокультура українського села?
На конкретних прикладах проілюструйте зростання
товаризації сільськогосподарського виробництва.

7. Якою була економічна система Запорозької Січі? Дайте
характеристику торгівлі та фінансам Запорожжя.

Розділ 3. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ
в XIX — на початку XX ст.

3.1. Промисловий переворот

Промисловий переворот в Україні в складі Російської
імперії розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США,
Франції, майже одночасно з Німеччиною у ЗО—40-х і за-
вершився в 70—80-х роках XIX ст.

Запізнення промислового перевороту пояснювалось еко-
номічною відсталістю Російської імперії. Протягом Пер-
шої половини XIX ст. продовжувала існувати феодально-
кріпосницька система, що гальмувала розвиток сільського
господарства, формування ринку вільнонайманої робочої
сили для промисловості. У першій третині XIX ст. більшість
підприємств становили міські та сільські кустарні промис-
ли (ремісничі майстерні), мануфактури, засновані на ручній
техніці та примусовій праці кріпаків. Негативні наслідки
спостерігалися також через недостатність національних і відсутність зовнішніх інвестицій.

У суспільстві панувала ідея російської "аграрності", хоча

Петро І своїми заходами штучно створював промислову
структуру господарства. Згідно з цією ідеєю Росія мала
залишатися землеробською країною і не була готова до.ска-
сування кріпосного права. Економічна політика Романо-
вих відповідала інтересам дворянства, і допомога промис-
ловому підприємництву була незначною.

Проте в умовах кріпосного господарства в першій тре-
тині XIX ст. мануфактурна промисловість досягла певних
успіхів і підготувала умови для промислового перевороту.
В Україні кількість підприємств (без винокурень) зросла з
200 у 1793 p. до 649 у 1830 p. Головне значення мала оброб-
на промисловість. Розвивалися такі галузі, як харчова
(ґуральництво, борошномелення, виробництво олії), текс-
тильна (суконна, полотняна, канатна), салотопна, миловарна,
шкіряна, виробництво будівельних матеріалів (цегельна,
скляна). У 20-х роках виникла цукрова промисловість. Пер-
шу цукроварню побудував граф І. Понятовський у с. Тро-
щині Канівського повіту на Київщині. Цукробурякові ма-
нуфактури будувались у Лівобережній, Слобідській Украї-
ні, з 30-х років — на Правобережжі. Важка промисловість
була представлена деревовугільною металургією на Поліссі,
розробкою кам'яновугільних копалень в Донбасі. Потребу
України у металі задовольняв Урал.

Мануфактури за становою належністю їхніх власників
поділялися на поміщицькі, купецькі, селянські. Засновни-
ком промислових мануфактур була державна скарбниця.
Важливим явищем було зростання частки підприємств із
вільнонайманою робочою силою. У 1828 p. вони становили
46,2 % усіх підприємств, на них працювало 25,6 % робіт-
ників. Вільнонаймана праця переважала у склоробному,
шкіряному, салотопному виробництвах. Почали викорис-
товуватися ремісничі та механічні робочі машини, закуп-
лені у Великобританії. Однак цей процес не набув послідов-
ного, систематичного характеру.

Промисловий переворот в Україні розпочався у харчовій
промисловості. У цукровиробництві почали застосовувати

машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні
преси для сокодобування, парову техніку випарювання й
згущення цукробурякового соку. Загальна кількість цук-
роварень збільшилася до 222 у 1858 p., з них "парових"
було 90, або 60 %. Проте цукрове виробництво як галузь
дворянського підприємництва грунтувалося на примусовій
праці кріпосних селян, що переважала у 40—50-х роках.
Панівною тенденцією у розвитку виробництва цукру було
перетворення кріпосної мануфактури (з переходом на
вільнонайману працю) на фабрику.

У 20-х роках XIX ст., з'явилися перші парові ґуральні.
Технічний прогрес позначився і на ґуральництві. Парова
техніка, що почала застосовуватися в цій галузі, не тільки
прискорила виробничий процес, а й збільшила вихід горіл-
ки з одиниці сировини. Великі ґуральні з досконалішою
технікою витіснили невеликі. У 1860 p. в Україні було вже
тільки 2407 ґуралень, але обсяг їхньої продукції невпинно
зростав.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробниц-
тва була суконна. Кількість мануфактур з 12 у 1797 p.
збільшилася до 92 у 1823 p. Панівне становище займали
поміщицькі підприємства, частка яких у загальному обсязі
виробництва становила 65,5 %. Центром її було Правобе-
режжя. Звільнення у 1816 p. мануфактур від обов'язкових
поставок державній скарбниці та надання права вільної
торгівлі сприяли розвитку приватного підприємництва. У
ЗО—50-х роках зростало значення мануфактур, заснованих
на вільнонайманій праці. У 1860 p. працювало 26 вотчин-
них мануфактур і 22 підприємства на вільнонайманій праці,
обсяг виробництва яких ріс до 53 % загального виробницт-
ва проти 25,3 % у 1823 p. Центр виробництва перемістив-
ся на Лівобережжя у посад Клинці. Перші підприємства
тут виникли в 1812 p., а перші машини на них з'явилися
через 20 років. У 1834 p. на 11 клинцівських мануфакту-
рах налічувалось 132, а в 1845 p. на 10 мануфактурах —
283 машини різних найменувань. Однак з усіх 15—16 опе-

рацій технологічного процесу виготовлення сукна машини
застосовувалися фактично лише у двох — чесанні та

прядінні.

Майже всі машини клинцівських мануфактур являли
собою машиноподібні ремісничі знаряддя, оскільки роль
рушійної сили виконували самі люди або худоба. У 1860 p.
застосовувалося лише 17 парових машин загальною потуж-
ністю 240 к. с.

Технічний прогрес на суконному виробництві у м. Ду-
наївці Подільської губернії не досяг навіть рівня клинців-
ських мануфактур. Перші машини з'явилися тут лише в
середині 40-х років XIX ст.

Зростаючі потреби в машинах змовили розвиток маши-
нобудівної промисловості, яка почала створюватися в Украї-
ні з кінця XVIII ст. Її представляли мідярні, чавуноливарні
та машинобудівні заводи. На початку XIX ст. в губерніях
України налічувалось 10 мідярень, у 1860 p. їх було вже 17.
Незважаючи на те, що основна частина мідярень на час ре-
форми 1861 p. ще не вийшла з мануфактурної стадії, їм
належала важлива роль як у постачанні обладнання вино-
курній і цукровій промисловості, так і в задоволенні різно-
манітних потреб населення.

На час реформи 1861 p. в українських губерніях було
не менше ніж 20 машинобудівних заводів, які виробляли
продукції на 1231 тис. крб. Майже 88 % цієї суми припа-
дало на заводи Київської, Волинської, Катеринославської,
Херсонської губерній. Разом з тим багато машин ввозило-
ся з-за кордону. Лише через Одеський порт імпорт машин
за 1850—1860 pp. зріс більше ніж у 3 рази. Застосування
на практиці нової техніки сприяло підвищенню продук-
тивності праці промислових робітників.

Зростання обсягів машинобудування стимулювало роз-
виток металургійної промисловості. На зміну невеликим
рудням кустарного типу приходили чавуноливарні та за-
лізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київ-
щині, Одещині, Слобожанщині.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в Україні діяло не мен-
ше ніж 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. Хоча
потужність цих підприємств була незначною, проте вони
відігравали важливу роль в економічному розвитку країни,
випустивши у 1859 p. продукції на суму понад 68 тис. крб.
Поруч з технічною перебудовою і модернізацією металур-
гійного виробництва йшов процес заміни кріпосницької
праці вільнонайманою.

У дореформений період в Україні існувала й кам'янову-
гільна промисловість. На початку XIX ст. потужність не-
великих копалень у Донбасі, на яких застосовувалась пра-
ця державних і поміщицьких селян, була невисокою. До
1860 p. видобуток вугілля тут набув уже промислового ха-
рактеру і становив майже 6 млн пудів. За кількістю видо-
бутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в Російській
імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну. Однак
шахти в першій половині XIX ст. засновувалися на відсталій
техніці, а поміщицькі, крім того, і на малопродуктивній,
кріпосній праці.

Основним видом транспорту були гужові засоби.
Більшість ґрунтових шляхів під час осінньої та весняної
негоди зовсім виходили з ладу, і транспортування ними
ставало неможливим. Гужовий транспорт використовував-
ся у двох експлуатаційних режимах — чумацтво і підвод-
на повинність.

У дореформене десятиріччя було розроблено ряд про-
ектів будівництва залізниць в Україні. Однак реалізація їх
загальмувалася через Кримську війну (1853—1856 pp.). В
Україні було лише два стратегічних шосе — від Києва та
від Харкова до Петербурга.

Повільно розвивався річковий транспорт. Наскрізний
рух Дніпром був неможливий у зв'язку з наявністю чис-
ленних порогів. У Дніпровському басейні 1852 p. налічува-
лося 7 пароплавів загальною потужністю 360 к. с. Після
Кримської війни розвиток пароплавства пожвавився. З'яви-
лися пароплавні товариства і компанії. В 1859 p. Дніпром

і його притоками курсувало 17 пароплавів, серед них 3 па-
сажирських, решта — буксири.

Зростав вантажообіг чорноморсько-азовських портів та
суден, які обслуговували їх. У 40—50-х роках основна час-
тина вантажообігу припадала на парусні судна. Пароплави
обслуговували переважно пасажирські та поштові переве-
зення.

Викладене свідчить про певні успіхи в розвитку україн-
ської промисловості наприкінці 50-х років XIX ст. У вироб-
ництві цукру та видобутку вугілля вона почала набувати
загальноімперського значення. Впровадження у виробниц-
тво досконаліших технологій і машин сприяло збільшенню
випуску продукції. Відбулися значні зміни в розміщенні
промислових підприємств в Україні. Якщо до середини 40-х
років майже три чверті їх, що належали переважно поміщи-
кам, були розташовані в містечках і селах, і лише дещо
більше однієї чверті — в містах, то надалі підприємства,
особливо фабрично-заводського типу, власниками яких ста-
вали купці, міщани і багаті селяни, здебільшого будувалися
в містах. З 1825 по 1861 p. кількість їх (без ґуралень, яких
було чимало) зросла в 3,6 раза. Кількісно переважали не-
великі підприємства. Мануфактури фабрично-заводського
типу становили лише 15 %. Проте саме вони разом з вели-
кими мануфактурами виробляли більшу частину товарної
продукції.

На час реформи 1861 p. капіталістичні підприємства
превалювали над поміщицькими. Якщо у 1828 p. в Украї-
ні було 53,8 % поміщицьких і 46,2 % купецьких підпри-
ємств, то на початку 1861 p. поміщицькі становили 5,8 %, а
купецькі — 94,2 %. Протягом останніх дореформених деся-
тиліть частка вільнонайманої праці в українській промис-
ловості зросла з 25 % у 1825 p. до майже 74 % у 1861 p.

Отже, наприкінці дореформеної доби поміщицьке
підприємництво занепадало, що переконливо свідчило про
кризу феодально-кріпосницької системи.

У пореформений період фабрика остаточно витісняє ма-

нуфактуру. Якщо в 1860 p. налічувалося 2330 фабрик і
заводів, то у 1869 p. — 3712 промислових підприємств. У
1879 p. обсяг виробництва 867 українських фабрик і за-
водів з кількістю робітників не менше ніж 16 чол. на кож-
ному підприємстві досяг майже 103,3 тис. крб.

З падінням кріпосного права прискорився процес ство-
рення великої машинної індустрії. Промисловий перево-
рот вступив другий етап, який тривав протягом 60—80
років.

Перше місце у структурі української промисловості зай-
няло цукроваріння. Частка його у всеросійському вироб-
ництві цукру в 1882—1885 pp. досягла 87,8 %. Цукрова
промисловість України стала головним постачальником
цукру для всієї Російської імперії.

Машинна індустрія в цукровій промисловості України
сформувалася в основному з великих вотчинних цукрових
мануфактур ("парових" заводів) заміною на них в усіх ос-
новних операціях ручної техніки системою машин, а при-
мусової праці кріпосних селян —працею вільнонайманих
робітників.

Технічна перебудова цукроварень завершилася на-
прикінці 1870-х років підвищенням концентрації вироб-
ництва, скороченням тривалості щорічних сезонів цукро-
варіння, поліпшенням використання сировини. Прискори-
лися темпи зростання обсягів цукробурякового виробницт-
ва і продуктивності праці.

Значне місце в економіці України посідала винокурна
промисловість. Правда, введення в липні 1861 p. норми вихо-
ду спирту, за яку власник заводу мав сплачувати державі
акциз незалежно від виробничих показників підприємства,
призвело до того, що багато невеликих винокурень припи-
нили своє існування. Для горілчаної промисловості, як і
для цукрової, характерним було застосування нової техні-
ки, концентрація виробництва. У 1862—1863 pp. в Україні
працювало 1485 горілчаних підприємств. Як і в цукровій
промисловості, в горілчаній значно зменшувалась кількість

підприємств. Однак обсяги випуску продукції при цьому
не тільки не зменшувались, а й, навпаки, зростали.

Основними районами виробництва спирту в Україні ста-
ли Київська, Харківська та Подільська губернії. Наприкінці
70-х — на початку 80-х років багато винокурних підпри-
ємств перейшло до промисловців.

Розвивалося борошномельне виробництво. Зростала част-
ка великих підприємств — парових млинів. На зміну при-
мітивним жорнам прийшов вальцювальний верстат.

У пореформений період з інших харчових виробництв
порівняно швидко розвивалось олійне, сировиною для яко-
го було насіння льону, коноплі, соняшнику. Особливо висо-
ких темпів розвитку ця галузь досягла в середині 80-х років.
Великі парові заводи витісняли невеликі підприємства. В
цілому олійна галузь щорічно виробляла продукції на суму
2602 тис. крб.

З вироблених в Україні ще наприкінці б0-х років май-
же 6,5 млн кг вовни (порівняно з більш як 8 млн кг вироб-
ництва її в Російській імперії в цілому) 25 % залишалося
для переробки на українських підприємствах. Решта укра-
їнської вовни надходила на фабрики Москви і Петербурга,
оскільки 88 % усієї вовняної промисловості було сконцен-
тровано в російських губерніях.

У важкій промисловості технічний прогрес поширився
пізніше, ніж у харчовій та легкій. Перехід від мануфакту-
ри до фабрики в металургії був пов'язаний з подоланням
надзвичайно великих труднощів, насамперед технічного
характеру. Він став можливим лише на основі принципо-
во нових технологічних процесів і відповідних механізмів.

Деревовугільна металургійна промисловість України, що
існувала в поліських районах Правобережжя і на Чернігів-
щині, залишалась осторонь технічного прогресу і в кінце-
вому підсумку припинила своє існування.

Поміщицькі металургійні підприємства мануфактурно-
го типу (Волинська губернія), які виникли ще в дореформе-
ний період, проіснували на два десятиріччя довше, ніж рудні.

Прогрес тут зводився лише до того, що з кріпосної (по-
міщицької) мануфактури вони практично перетворилися
на мануфактуру капіталістичну^ Проте через ряд обставин
і ця мануфактура на фабрику не перетворилася.

Невдалими виявилися спроби царського уряду організу-
вати на базі південних казенних заводів-мануфактур зразко-
ве металургійне виробництво фабрично-заводського типу. Че-
рез це уряд Російської імперії наприкінці 60-х — на початку
70-х років остаточно відмовився від казенного будівництва в
металургійній промисловості. Заохочувався розвиток у ній
приватного підприємництва (у формі надання довгострокових
кредитів, виплати премій за готову продукцію, безплатного
надання земель під заводи, шахти тощо). Найближчим ре-
зультатом такого сприяння стало те, що незабаром на півдні
України виникли перші металургійні підприємства типу фаб-
рики: Новоросійський (Юзівський) завод Новоросійського
товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового вироб-
ництва (1871 p., Катеринославська губернія) і Сулінський завод
(1872 p.. Область Війська Донського).

Технологічний процес на обох підприємствах заснову-
вався на використанні мінерального палива. Однак між
ними існувала й істотна відмінність: Юзівський завод нала-
годив виплавку місцевих руд на донецькому коксі, а на Су-
лінському заводі було зроблено спробу організувати домен-
ний процес на місцевих рудах і донецькому антрациті, яка
спочатку виявилася невдалою. Остаточно на ньому налаго-
дили постійне виробництво чавуну лише у 1883 p. Потуж-
ність цього підприємства набагато поступалася Юзівському,
на'якому в 1876 p. вступила в дію друга доменна піч.

Виробництво чавуну в Україні зросло в 1870—1880 pp.
у 4 рази, а прокату — в 7,7 раза. Українська металургійна
промисловість в ті роки розвивалася швидше, ніж у Росії в
цілому (приріст виплавки чавуну за 1870—1880 pp. в імперії
становив 25, а випуск прокату — 139 %). Частка України у
виробництві чавуну і прокату монархії Романовйх зросла
в 3 рази.

Швидкий розвиток фабрично-заводської промисловості,
транспорту, а також хижацьке винищення лісів, що викли-
кало великий попит на мінеральне паливо, стали важливи-
ми факторами піднесення вуглевидобутку в Донецькому
басейні. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років
тут спостерігалася справжня підприємницька лихоманка.
Швидко переобладнувалися і збільшували видобуток вугіл-
ля шахти, виникали нові кам'яновугільні підприємства,
акціонерні товариства за участю іноземних капіталів. Про-
тягом 1860—1870 pp. видобуток вугілля у Донбасі зріс у
2,5 раза. Через 10 років у Донбасі налічувалося 197 вугіль-
них шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів вугілля, що
становило 43,1 % усього видобутку вугілля Російської імпе-
рії. Як і в інших галузях, розвиток вуглевидобутку супро-
воджувався посиленням концентрації виробництва. Змен-
шувалася кількість невеликих шахт, натомість зростали чис-
ло великих і частка їх у вуглевидобутку. Разом з тим по-
треби промисловості й транспорту у вугіллі задовольняли-
ся недостатньо.

Рівень енергооснащеності шахт залишався низьким.
Основні виробничі процеси -¹- видобуток і транспортування
в лаві вугілля — здійснювалися вручну.

Незважаючи на те що у пореформені десятиріччя найваж-
ливіші галузі важкої індустрії розвивалися прискореними
темпами, машинобудування, яке було її серцевиною, значно
відставало. Порівняно швидко розвивалося сільськогоспо-
дарське машинобудування, що було викликано зростаючим
попитом на сільськогосподарську техніку. Якщо на початку
60-х років в Україні існувало не більше 20 невеликих маши-
нобудівних заводів, то в 1884 p. діяло 75 заводів (без Тав-
рійської губернії). Серед них були досить великі підприєм-
ства фабрично-заводського типу. В Харкові, наприклад, діяли
заводи Гельферіх-Саде (заснований в 1878 p.) і Мільгозе
(1873 p.). В Херсонській губернії працювало два підприєм-
ства — в Одесі та Єлизаветграді. У 1876 p. в Луганську було
засновано машинобудівний завод Гартмана.

Поступово розгорталося морське суднобудування. Воно
було представлено Херсонською і Миколаївською верф'я-
ми — великими капіталістичне організованими підприєм-
ствами. До кінця 70-х років вони будували дерев'яні па-
русні кораблі для Чорноморського флоту.

З розвитком машинобудівної промисловості зростала її
енергооснащеність. У середині 80-х років в Україні більше
ніж 79 % підприємств машинобудування використовували
парову енергію. Вони випускали понад 96 % продукції цієї
галузі.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил
України мав транспорт, особливо залізничний. Залізничне
будівництво в Україні розгорнулося зразу після селянської
реформи. У 1863 p. розпочалося спорудження першої заліз-
ничної лінії від Балти до Одеси протяжністю 196 верст.
1 вересня 1866 p. тут розпочався вже регулярний рух. У
1869 p. закінчено лінію Балта — Крюків (через Єлизавет-
град) з гілкою від станції Роздільна до Тирасполя.

Перша залізниця на Лівобережжі з'явилася в 1868 p.
Вона пролягала від Курська на Ворожбу, а далі до Броварів.
У 1870 p. цю залізницю було з'єднано з Києвом. У 1869 p.
завершено будівництво ще однієї важливої лінії: Курськ
— Харків — Таганрог — Ростов-на-Дону. Вона з'єднала
Слобідську Україну (через Донбас) з Таганрогом і Росто-
вом-на-Дону на півдні, а також з Москвою на півночі. Ак-
тивне залізничне будівництво тривало протягом 70-х років.

У 1871—1880 pp. споруджено 2643 км залізничних колій,
а за попереднє десятиріччя — 2191 км. На кінець 70-х років
в Україні було створено цілу систему залізниць. Вони з'єдна-
ли між собою найбільші міста та промислові райони Дон-
басу, Придніпров'я, Кривий Ріг, Україну й різні райони Росії.
Великими залізничними вузлами стали Харків, Київ, Кре-
менчук, Катеринослав, Одеса.

Здійснюючи програму залізничного будівництва в Украї-
ні, царський уряд виходив з своїх великодержавних інте-
ресів. Залізниці мали насамперед з'єднати російські про-

мислові центри з чорноморськими портами. Спрямовані на
захід колії були підпорядковані не стільки господарським,
скільки стратегічним цілям, які не збігалися з господар-
ськими інтересами України. Митними й провізними заліз-
ничними тарифами, оподаткуванням російський уряд ста-
вив економіку України у дедалі важче становище. Напри-
клад, норми вивізних тарифів на українське збіжжя й інші
товари на однакових відстанях залізничних колій були вищі
для українських і нижчі для російських експортерів.

Головною водною артерією був Дніпро з його притока-
ми. Чимало вантажів перевозилося Дністром, Південним
Бугом. У рухомому складі річкового флоту зростала частка
пароплавних річкових суден. Якщо Дніпром вище порогів
у 1859 p. курсувало 17 пароплавів, то в 1884 p. вже 74.
Всього на Дніпрі у 1886 p. експлуатувалося 7,4 тис. суден.
Південними морськими воротами не тільки України, а й
всієї імперії Романових був Азово-Чорноморський басейн.
На його порти в 1866—1870 pp. припадало 46,8 % вартості
вивезених і 20,7 % ввезених через європейські порти Росії
товарів. У наступні роки торгово-економічне значення
південноукраїнських морських портів зростало.

Отже, після скасування кріпосного права в імперії Ро-
манових розвиток промисловості України прискорився, не-
зважаючи на її колоніальне становище та збереження се-
редньовічних устоїв у суспільстві. В провідних галузях
виробництва наприкінці 70-х років відбувся технічний пе-
реворот. Він мав свої особливості. По-перше, якщо у Вели-
коросії він спочатку охопив бавовняне виробництво, то в
Україні парова техніка почала застосовуватися насамперед
у таких розвинених галузях, як цукроварна та горілчана.
По-друге, в Україні промисловий переворот охопив перед-
усім купецьку мануфактуру, а не поміщицьку. По-третє,
через те що промисловий переворот розпочався у цукро-
варній та горілчаній промисловості і що машини почали
застосовуватися також у сільському господарстві, українське
машинобудування в основному було спрямоване на забез-

печення технікою цих галузей. По-четверте, поряд з вели-
кими фабриками, заводами, копальнями існували невеликі
мануфактури, зокрема в харчовій та обробній промисловості.

Щодо часових меж промислового перевороту в Україні
в історико-економічній літературі є два протилежних по-
гляди. Одні дослідники стверджують, що він відбувся ще
до реформи 1861 p., інші пов'язують його завершення з
90-ми роками XIX ст. На нашу думку, перехід від ману-
фактури до фабрики в провідних традиційних галузях
промисловості України відбувся наприкінці 70-х років, хоча
машинізація гірничо-добувної промисловості, яка перебу-
вала в процесі становлення, завершилася пізніше.

Промисловий переворот сприяв економічному зростан-
ню міст. Поряд з ремеслом і мануфактурами у містах виник-
ли підприємства фабрично-заводського типу, кількість яких
швидко зростала. Якщо в 1825 p. в містах України налі-
чувалося 528 промислових підприємств, то через 22 роки
в 1847 p. їх було вже 718.

Соціально-економічні зміни в українській промисловості
зумовили збільшення чисельності міського населення. Ха-
рактерно, що якщо в 1811—1858 pp. міське населення всієї
України зросло майже в 3 рази, то на Лівобережній Україні
— в 2, на Правобережній — в 2,7, у Південній — 64,5 раза.
Інтенсивне збільшення чисельності міського населення у
Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях
зумовлювалося як їхнім порівняно швидким економічним
розвитком в умовах нерозвинених феодально-кріпосни-
цьких відносин, так і посиленою колонізацією. Частка
міського населення України протягом 1811—1858 pp. зрос-
ла з 5 до 11 %. Жителі значної частини міст майже зовсім
не займалися сільським господарством.

Міське населення в цілому зростало значно швидше, ніж
сільське. В 1885 p. у 50 губерніях Європейської Росії налічу-
валося 660 міських поселень, з яких 165 припадало на Украї-
ну. В містах України проживало 28 % усіх міських жителів
Російської імперії (міщан, купців, ремісників, робітників).

Однак в Україні було ще чимало міст, де значна частина
населення належала до сільських станів (державні, по-
міщицькі селяни, козаки), а головним заняттям міських
жителів вважалося землеробство.

Загалом з початку XIX ст. до 1870-х років у промисло-
вості Східної України відбулися важливі не тільки кількісні,
а й якісні зміни. Поряд з помітним зростанням чисель-
ності промислових підприємств виникли нові галузі вироб-
ництва. Підприємства фабрично-заводського типу витісни-
ли мануфактури. В більшості провідних галузей україн-
ської промисловості відбулися докорінні технічні перетво-
рення. Примусову працю замінила вільнонаймана. Це
свідчило про завершення в основному промислового пере-
вороту на Наддніпрянщині. Однак внаслідок колоніальної
політики російського царизму промисловість східноукраїн-
ських земель значною мірою мала однобічний характер.

3.2. Індустріалізація

Промисловий переворот у провідних галузях української
промисловості створив матеріально-технічні та соціальні
передумови для подальшого розвитку економіки. Напри-
кінці XIX ст. в Україні, незважаючи на залишки кріпос-
ництва, розпочалась індустріалізація.

Середньорічні темпи зростання промисловості України,
як і всієї Російської імперії, досягли найвищого рівня.
Причому важка індустрія порівняно з легкою розвивалася
майже вдвоє швидше.

У розвитку металургійної промисловості України пере-
ломними стали 80—90-ті роки XIX ст. У той час на тери-
торії Катеринославської та Херсонської губерній було збу-
довано 17 великих металургійних заводів. Товариство Брян-
ського рейкового заводу, уклавши договір з Акціонерним
товариством криворізьких залізних руд про постачання си-
ровини, у 1885 p. розпочало будівництво потужного ча-
вуноливарного підприємства поблизу Катеринослава (Олек-

сандрівське, пізніше Брянське). У травні 1887 p. заверше-
но спорудження першої домни, а ще через рік почала діяти
друга піч. У 1889 p. став до ладу металургійний завод з
двома домнами в с. Кам'янське (нині Дніпродзержинськ).
У 1892 p. введено в експлуатацію Гданцівський, в 1884р.
— Дружківський, в 1896 p. — Донецько-Юріївський, в
1897 p. — Нікополь-Маріупольський металургійні заводи.
Південноукраїнські металургійні підприємства були досить
великими. На Сулінському заводі працювало 1200, на Юзів-
ському 5—б тис., Кам'янському — близько 3 тис., Олек-
сандрівському — 4 тис. робітників.

У результаті спорудження нових і збільшення продук-
тивності діючих заводів на півдні України було створено
велику металургійну промисловість. Виробництво чавуну
зросло з 1,3 у 1880 p. до 8,5 млн пудів у 1889 p. (у 6,5 раза),
а прокату — відповідно з 1,7 до 5,2 млн пудів (або більше
ніж у 3 рази). Частка Півдня України у виробництві чаву-
ну в монархії Романових за цей період збільшилася з 5 до
19 %, прокату — з 4,5 до 13 %. У 1913 p. в Україні діяв
21 металургійний завод. Наприкінці 90-х років XIX ст.
Україна виплавляла 52, у 1913 p. — 69 % загальноімпер-
ського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

Дата добавления: 2014-11-20