Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст. 2 страница

Неврожайні роки спричиняли голод і розорення, відчут-
ний вплив на розвиток сільського господарства справляли
стихійні лиха, епідемії. У 1799—1856 p. в Східній Україні
було 28 повсюдних і часткових неврожаїв. У ЗО—50-х роках
в окремі роки смертність в Галичині перевищувала народжу-
ваність.

Разом з тим протягом першої половини XIX ст. земле-
робство і тваринництво дедалі більше набували торгового
характеру. Сільське господарство пристосовувалося до то-
варно-грошових відносин. Посилилася спеціалізація окре-
мих районів. Були спроби окремих землевласників пере-
йти до раціонального землеробства. Товарно-грошові відно-
сини проникали в господарства селян. Поглиблювалася
майнова нерівність. Формувався ринок найманої праці.
Утворювалися господарства заможних селян, що стали на
шлях торгового землеробства, перетворення яких на фер-
мерські господарства гальмувало кріпосне право.

Отже, розвиток аграрних відносин і стан сільського гос-
подарства в Україні свідчили про кризу панщинної систе-
ми господарства. ^\

Хліборобство велося традиційними способами і засобами.
Феодальне суспільство неспроможне було створити сприят-
ливі умови для інтенсивного розвитку, що поступово стає
визначальним для агровиробничого процесу в країнах За-
хідної Європи. Хід економічного розвитку України об'єктив-
но потребував скасування кріпосного права.

Панщинно-кріпосницька система господарства була галь-
мом економічного розвитку України. В середині XIX ст.
гостро стало питання про реформування аграрних відносин.

У Східній Галичині з 1814 p. на сторінках преси відкрито
обговорювали питання про шкідливість панщини і підви-
щення заінтересованості селян у праці. Це питання не схо-
дило з порядку денного станового сейму Галичини, діяль-
ність якого була відновлена в 1827 p. У 1829 p. сейм ви-
словився за радикальні заходи щодо перебудови господар-
ства, а в 1843 p. офіційно порушив перед монархом питан-
ня про необхідність врегулювання панщинних відносин.
Проте реальних наслідків не було.

У 1846 p. почалося повстання галицьких селян проти
шляхти. Розгромлено понад 200 поміщицьких маєтків, пе-
ребито майже 1500 землевласників, управителів і дрібних
шляхтичів. Великі заворушення селян відбулися в Буковині
та Закарпатті. За цих умов уряд взяв на себе ініціативу
розв'язання селянського питання, створюючи різні проекти.

Кріпосне право в Австрійській імперії було скасовано в
ході революції 1848 p. 18 березня 1848 p. угорський сейм
видав закон про скасування панщини в країні, в тому числі
і в Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголо-
сив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду
від 1 липня 1848 p. цей закон було поширено на Буковину.
7 вересня 1848 p. було видано закон про скасування кріпос-
ного права в Австрії.

Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині панщинні
та інші кріпосні повинності скасовувалися з 15 травня
1848 p. за винагороду поміщикам за рахунок держави.
Існуючі сервітути (ліси, пасовища, луки), якими користу-
валися спільно землевласники і селяни, залишалися не-
доторканими. Селяни могли ними користуватися за відпо-
відну плату, що визначалася спільною угодою між ними
та поміщиками. Землевласники звільнялися від "опікун-
ських обов'язків": надавати допомогу селянам, сплачува-
ти витрати, пов'язані з доставкою рекрутів у місця набору,
епідеміями при захворюванні худоби, обов'язку представля-
ти підданих у правових суперечках, оплати урбаніального
податку. Було передбачено повне відшкодування земель-
ним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3 вар-
тості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали
компенсацією за звільнення земельних власників від "опі-
кунських обов'язків".

Закон від 7 вересня 1848 p. уточнював окремі положен-
ня закону від 17 квітня 1848 p. Землевласники втрачали
верховну владу над селянами, які оголошувалися громадя-
нами держави. Скасовувалася різниця між домінікальни-
ми і рустикальними землями. Селянин, як і поміщик, ста-
вав власником землі. Регулювалося проведення індемні-
зації (викуп підданських обов'язків). Повинності комор-
ників і халупників скасовувалися безплатно. За користу-
вання сервітутами необхідно було платити. Селяни мали
змогу лише збирати квіти і випасати худобу на стерні без-
платно. Скасовувалася практика примусової купівлі горіл-
ки і пива, але право на пропінацію збереглося.

Отже, внаслідок аграрної реформи шляхта втратила вла-
ду над селянами, проте були збережені шляхетські маєтки
та грошові доходи у вигляді викупних платежів, щорічне
отримання яких гарантував уряд.

При визначенні вартості феодальних повинностей в ос-
нову було покладено їхню річну ціну, що була прийнята за
5 % річних з капіталу мінус ЗО % вартості скасованих "опі-

кунських повинностей" шляхти щодо селян. Суму винаго-
роди обчислювали за формулою

За описами кріпосних повинностей було підраховано, що
в Східній Галичині кількість зобов'язаних підданих станови-
ла 3749 тис. осіб, загальна вартість повинностей — 2,3 млн
флоринів, капіталізована вартість повинностей — 46,5 млн
флоринів. На одне господарство припадало 124 флорини,
на один морг землі — 12 флоринів, тоді як річний доход від
морга селянської землі становив близько 1,3 флорина.

Суму платежів виплачували поміщикам у вигляді 5 %
облігацій з погашенням протягом 40 років починаючи з
1858 p. Селяни повинні були разом з процентами за об-
лігації виплатити 224 млн флоринів, по 5—6 млн на рік,
причому землевласники отримували індемнізацію незалеж-
но від того, оброблялася їхня земля чи ні.

Австрійський уряд відмовився від сплати індемнізацій-
ного боргу. Його сплачували селяни як додаток до постій-
них державних податків. До 1898 p. вони виплатили свій
"борг" земельним власникам, проте заборгували 100 млн
флоринів державній скарбниці. Цей борг вони мали випла-
чувати до 1943 p.

Під час проведення реформ землевласники позбавляли
селян лісів, сіножатей. Лише патентом 1853 p. було вста-
новлено викуп чи регуляцію сервітутів. Більшість судових
сервітутних процесів (було подано більше ЗО тис. справ)
селяни програли, витративши на їх ведення 15—20 млн
флоринів.

У 70-х роках XIX ст. селяни були змушені викупити
право на пропінацію, яке давало поміщикам щорічно 5 млн
флоринів чистого прибутку. Крайовій адміністрації воно
обійшлося в 66 млн флоринів, які були сплачені податками
всіх громадян краю.

У Буковині селяни повинні були платити 4 млн фло-
ринів. У Закарпатті від панщини було звільнено лише час-
тину селян.

На користь землевласників було розв'язано земельне
питання. За селянами зберігалися ті землі, якими вони ко-
ристувалися до реформи. Проте під час наділення селян
землею землевласники відбирали у них землі. Селяни отри-
мали менше землі, ніж мали до реформи, і гіршу. Половина
галицьких селян мала менше як по 10 моргів землі (при-
близно 5 га). 72 % селянських дворів Буковини становили
наймити з наділом від 2 до 3 моргів або без наділу. Близь-
ко 70—80 % закарпатських селян мали менше половини
дореформеного наділу.

Отже, внаслідок реформ 1848 p. на західноукраїнських
землях було створено умови лише для повільної індустрі-
альної еволюції села.

У Російській державі підготовка до селянської реформи
тривала майже 5 років. Початок поклала промова царя
Олександра II у Москві на прийомі предводителів москов-
ського дворянства. Загальне керівництво підготовкою ре-
форми здійснював Таємний комітет, що було перейменова-
но у Головний комітет у селянській справі. З метою забез-
печення економічних інтересів землевласників створюва-
лися губернські дворянські комітети, скликалися повітові
та губернські з'їзди, наради дворян, на яких обговорювали-
ся умови реформи. Більшість землевласників України були
прихильниками звільнення селян або без землі, або з клап-
тиком землі, щоб перетворити селянське господарство на
додаток до поміщицького. Вони пропонували обов'язковий
викуп не лише вартості землі, а й особистої волі селян.

Головні положення селянської реформи були викладені
у царському маніфесті від 19 лютого 1861 p. та Загальному
положенні про селян, звільнених з кріпосної залежності.
Поземельні відносини між поміщиками і селянами в Україні
визначалися трьома Місцевими положеннями про поземель-
ний устрій поміщицьких селян. Великоросійське положення

відносилось одночасно до трьох південних губерній України
— Катеринославської, Херсонської, Таврійської, а також до
південної частини Харківської губернії, де переважало об-
щинне землекористування. На Лівобережну Україну з под-
вірно-сімейним землекористуванням поширювалося Ма-
лоросійське місцеве положення. На Правобережжі — в
Київській, Волинській і Подільській губерніях, де паную-
чим було подвірно-сімейне землекористування, діяло Окреме
місцеве положення. Були опубліковані різні "додаткові
правила", зокрема Положення щодо влаштування дворових
людей та ін. Документи вирішували такі основні питання:

1) ліквідація особистої залежності селян від землевласників
і надання їм прав вільних громадян; 2) наділення селян
землею і визначення повинностей за неї; 3) викуп селян-
ських наділів. Згідно з цими документами було скасовано
кріпосне право. Селяни і дворові люди ставали вільними.
Вони могли купувати, володіти і продавати рухоме та неру-
хоме майно, вільно торгувати, записуватися в цехи і гільдії,
займатися підприємницькою діяльністю, найматися на різні
роботи, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей
у навчальні заклади, переходити в інші стани. Із земле-
власників знімались їхні зобов'язання щодо постачання про-
довольства та опікування селян, відповідальність за внесен-
ня селянами державних податків, виконання ними грошо-
вих і натуральних повинностей, зобов'язання клопотатися
за селян у справах цивільних, кримінальних, у всіх казен-
них стягненнях.

Разом з тим зберігались обмеження, що залишали се-
лян нижчим станом. Вони отримували паспорт лише на
рік, платили подушну подать, несли рекрутську повинність,
їх могли карати різками, зберігалися окремі селянські суди.
Створювалися сільські та волосні органи селянського управ-
ління, що мали поліцейсько-фіскальний характер. Рішен-
ня їх залежали від дворянства й чиновників. Землевласни-
ки вважалися попечителями сільської громади. Свій вплив
на селянське управління вони здійснювали до 1874 p. че-

рез інститут мирових посередників із дворян, повітові ми-
рові з'їзди, потім до 1889 p. через губернські в селянських
справах "присутствія", а з 1889 p. нагляд за селянами та їх
обмеженим самоуправлінням здійснювали земські началь-
ники, яких призначав губернатор із дворян. У цих інстан-
ціях розглядали скарги між поміщиками і селянами. Там,
де існувала община, зберігалася кругова порука при сплаті
податків і виконанні повинностей. Без дозволу общини се-
ляни не могли вільно залишити село.

Землевласники зберігали власність на всі землі, що їм
належали. Вони були зобов'язані надати, а селяни взяти в
постійне користування садибу і наділ польової землі. Се-
лянам надавалося право викупу садиби. Наділ можна було
викупити лише за згодою поміщика. До укладання викуп-
ної угоди селяни вважалися тимчасовозобов'язаними, після
оформлення її — селянами-власниками. За користування
садибою селяни, як правило, платили оброк, за користуван-
ня польовим наділом — або оброк, або відбували панщину.
Розміри повинностей і польового наділу визначались устав-
ними грамотами, що складалися між поміщиками і сіль-
ською громадою протягом двох років. Перевірку грамот і
введення їх в дію доручали мировим посередникам.

Розміри оброку і панщини встановлювали для кожної
місцевості окремо. Так, за користування садибою селяни
південних губерній платили оброк від 1 крб. 50 копійок до
З крб. 50 копійок з ревізької душі. В Лівобережній і Право-
бережній Україні його визначали з розрахунку 5 крб. 10 коп.
за десятину. Повинності за користування польовим наділом
для селян південних губерній становили 40 днів чоловічих
і ЗО жіночих на рік, а в оброчних маєтках — 8—12 крб.
оброку. В лівобережних губерніях селяни відробляли за
десятину наділу 12—21 день панщини на рік або платили
від 1 крб. 40 копійок до 2 крб. 80 копійок оброку, в право-
бережних губерніях — відповідно 5—20 днів панщини і
1 крб. ЗО копійок — 3 крб. ЗО копійок оброку.

Норми польового наділу встановлювали залежно від

якості землі та місцевості. Оскільки в Україні були родючі
землі, то уряд намагався зберегти у землевласників макси-
мальну кількість землі.

У степових губерніях встановлювали єдиний так зва-
ний указний наділ, розміри якого коливалися від 3 до 6,5
десятини на ревізьку душу. Для південної частини Харків-
щини визначалися два розміри наділів на душу: вищий і
нижчий, що становив 1/3 вищого. Вищий наділ дорівнював
З—4,5 десятини.

На території лівобережних губерній, де діяло Малоро-
сійське положення, вищий наділ встановлювали від 2,75 до
4,5 десятини на ревізьку душу, розмір нижчого наділу ви-
значався половиною вищого. Землю відводили всій громаді,
а потім виділяли селянським сім'ям у спадкове користу-
вання. Розміри наділів залежали від господарської забез-
печеності тяглом. Найпоширенішими були такі види наділів,
як садибні, піші, додаткові. Пішими наділами забезпечува-
ли усіх селян, для тяглих існували додаткові наділи.

За селянами Правобережної України зберігалися наді-
ли в розмірі, що визначався інвентарними правилами 1847—
1848 pp. Усі "мирські землі" поділялися на корінний та
додатковий наділи. Якщо наділ 1861 p. був менше інвен-
тарного, селяни могли через мирового посередника домог-
тися його збільшення. В середньому селянам виділяли 1,9—
2,3 десятини на ревізьку душу. Як і на Лівобережжі, землю
виділяли на сільську громаду і закріпляли за селянами в
спадкове подвірне землекористування. В зв'язку з
польським повстанням 1863 p. царський уряд ЗО липня
1863 p. видав закон, згідно з яким було введено обов'язко-
вий викуп селянських наділів, викупні платежі зменшува-
лися на 20 %.

Якщо селянин мав до реформи 1861 p. більше землі, ніж
передбачалося нормами вищого наділу, то поміщик міг відріза-
ти лишок. Він також мав право зменшити селянські наділи,
якщо після наділення селян землею у нього залишалося мен-
ше третини усієї землі в Лівобережжі, а в степовій смузі —

менше половини. Селянин міг безплатно отримати дарчий
наділ розміром в 1/4 вищого або указного наділу. Дрібно-
помісні землевласники могли звільняти селян зовсім без землі,
або не нарізати її, якщо наділи були меншими за норму.

Порядок викупу землі та розмір викупної суми визнача-
ло спеціальне Положення про викуп. Садиби можна було
викупати в будь-який час за умови відсутності на селян-
ському дворі казенної та поміщицької недоїмки. Викуп по-
льової землі міг бути здійснений за згодою поміщика і навіть
проти бажання селян.

Розмір викупної суми визначали не ринковою вартістю
землі, а сумою капіталізованого оброку, що сплачував селя-
нин на користь поміщика, виходячи з 6 % річних. Якщо за
користування садибною землею селяни платили за кожну
десятину 5,1 крб. оброку, то при капіталізації цієї суми з
6 % вони мали заплатити (5,1 х 100: 6) = 85 крб. Внести
одночасно всю суму викупу за садибу та польову землю
селяни не могли. 80 % викупної суми уряд виплачував
поміщикам у вигляді 5 % банківських білетів або викуп-
них свідоцтв. Якщо селяни брали на викуп неповний наділ,
то виплачували 75 % загальної викупної суми. Селяни ста-
вали боржниками держави і були зобов'язані отриману по-
зику погасити протягом 49 років, вносячи щорічно по 6 %
викупної суми. Решту 20—25 % викупної суми селяни пла-
тили безпосередньо поміщику. Отже, поміщик щорічно мав
у банку проценти з викупної суми, які дорівнювали при-
бутку, що він отримував від селянина до реформи.

Перехід на викуп відбувався досить швидко. Частка
селян, які підписалися на купівлю землі і сплату податків
за землю, встановлених державою, становила від загальної
кількості на Харківщині — 97,7 %, Херсонщині — 94, Ка-
теринославщині — 63,8, Чернігівщині — 88,9, Полтавщині
— 76,8 %. На 1881 p., коли викуп землі став обов'язковим,
тимчасово зобов'язаними залишалося 110 тис. селян у сте-
пових і лівобережних губерніях.

Отримана селянами земля за цінами 1857—1861 pp.

коштувала 128 млн крб., викупна сума становила 166,8 млн
крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб. До скасування
платежів з 1 січня 1907 p. селяни сплатили 382 млн крб.
Отже, землевласники зберегли не лише землю, а й той при-
буток, що вони отримували до реформи. Вартість десятини
землі за викупними платежами перевищувала дореформені
ціни на Лівобережжі у 1,5—2,5 раза, на Правобережжі —
на 25,4 %. Лише в Подільській губернії плата була ниж-
чою на 13,6 %. Фактично це перевищення було платою
поміщикам за викуп особи селянина.

Дворові селяни (173 тис. осіб) і ті, хто працював на по-
міщицьких підприємствах, ставали особисто вільними, проте
протягом двох років мали служити своїм власникам або
платити оброк. За положенням вони отримували лише ті
землі, що мали до реформи, але фактично більшість з них
землі не мала.

Удільні та державні селяни були звільнені законами 1863
і 1866 pp. Усі землі, угіддя і надалі залишалися власністю
держави, їх закріплювали за селянами або давали у без-
строкове користування за так звані щорічні державні об-
рочні податки (до 1913 p.) або передавали у власність з
правом викупу протягом б років. Розміри наділів і оброку,
який зріс на 5—12 %, визначались у власницьких записах.
З метою забезпечення сплати оброчних податків зберігала-
ся община, а де її не було, вводилася кругова порука за
сплату податків. Селяни мали безстрокове право добро-
вільного викупу наділів. Для того щоб вийти з общини,
потрібна була згода не менше двох третин громади. Селяни,
що не мали поля до реформи, його не отримали. В 1886 p.
для державних селян було введено обов'язковий викуп
землі. Викупні платежі цих селян були меншими порівняно
з поміщицькими селянами, проте вони перевищували рин-
кову вартість землі. В цілому в господарствах державних
селян були сприятливіші умови розвитку порівняно з по-
міщицькими.

Внаслідок земельної реформи з 48,1 млн га земельного

фонду в дев'яти українських губерніях селяни отримали
21,9 млн га землі (45,7 %), поміщикам залишалося 22,5 млн
га (46,6 %), церкві та державі належало 3,7 млн га (7,7 %).

За офіційними даними (1877—1878 pp.), надільне земле-
користування селян в Україні зменшилося на 27,6 %. Після
проведення реформи з загальної чисельності 2,5 млн реві-
зьких душ поміщицьких селян 9,2 % залишилися без на-
ділів, 3,9 % — отримали дарчі наділи.

Більшість українських селян отримала садибні та піші
наділи землі. Обробляючи їх, вони не могли забезпечити
себе прожитковим мінімумом. Середній наділ на Лівобе-
режжі на ревізьку душу становив до 2,5 десятини, у губер-
ніях Степової України — до 3,2, на Правобережжі — 2,9
десятини. Наділи державних селян в середньому становили
4,9 десятини на ревізьку душу, що майже вдвоє перевищу-
вало розміри наділів кріпаків.

Про зменшення землеволодіння селян свідчать такі дані
порівняння загальної площі землі, яку використовували
селяни, з урахуванням зростання населення:

Землевласники заміняли кращі селянські землі на гірші,
при розмежуванні землі утворювали черезсмужжя. Пасо-
вища, сіножаті, ліси, частина яких після реформи була за-
лишена у спільному користуванні селян і землевласників,
після сенатського указу 1886 p. майже повністю стали влас-
ністю останніх.

В основному надільну землю закріпили в спадково-по-
двірне землекористування. Проте значну її частину уря-
дом, як і в Росії, було передано в общинне землеволодіння:

на Катеринославщині — 95 % надільної землі, Херсонщині

— 88,8, Харківщині — 95,3, Полтавщині — 15,9, Чернігів-
щині — 51,7, Київщині — 6,7, Поділлі — 5,4, Волині —
22,1 %.

Оскільки для України традиційним було подвірне земле-
користування, то переділи землі, там де община була суб'єк-
том землеволодіння, майже не проводили. До сплати дер-
жаві викупних платежів громада і двори не могли вільно
розпоряджатися надільною землею.

Селянська реформа 1861 p. визначала аграрні відноси-
ни і стан сільського господарства в другій половині XIX ст.

— на початку XX ст. Відбулися докорінні зрушення в роз-
поділі земельної власності. Після реформи поміщицьке зем-
леволодіння було збережено і розширено за рахунок селян-
ських наділів. Протягом 60-х років XIX ст. — на початку
XX ст. у Східній Україні відбувався процес поступового
його зменшення. В дев'яти українських губерніях, за зе-
мельним переписом 1877 p., поміщицьке землеволодіння
зменшилося до 16 млн десятин, в 1905 p. — до 10,9 млн
десятин, або приблизно на 41 % проти 1862 p.

Особливо швидко дворянське землеволодіння скороти-
лося в степових і лівобережних губерніях — на 39—49 %
протягом 1877—1905 p., у правобережних губерніях — на
16—17 %, що було пов'язано з політикою царського уряду,
який після повстання 1863 p. конфіскував у польських зем-
левласників землю і передав російським дворянам і місце-
вим чиновникам. У 1901 p. польським землевласникам
належало 47 % приватновласницької землі, тоді як в
1863р.— 90 %. Частка дворянського землеволодіння в
1905 p. становила на Правобережжі — 34,8 % усієї землі,
на Лівобережжі — 20,4, на Півдні— 19,4, у середньому по
всій Україні — 24,5 %.

Високим був рівень концентрації землі. На початку

XX ст. налічувалося 32,5 тис. поміщицьких маєтків, роз-
міри яких в середньому становили 334 десятини землі. 2835
власників маєтків мали понад 1 тис. десятин, їм належало
7,8 млн десятин, або 68 % усієї дворянської землі, зокрема
у губерніях: Волинській — 32 %, Київській — 15, Таврій-
ській — 13, Херсонській і Катеринославській — по 10 %,
Чернігівській, Полтавській, Харківській — по 5, Поділь-
ській — 2 %. Крім спадкових землевласників Браницьких
(167тис. десятин), Потоцьких (197 тис. десятин), Скоропад-
ських (42 тис. десятин) з'явилися нові — Харитоненки, Си-
миренки, Терещенки (останнім належало 141 тис. десятин).

Погіршився фінансовий стан поміщицьких маєтків.
Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала
поступово, великі суми пішли на покриття дореформеної
заборгованості, яка продовжувала зростати. Якщо в 1859 p.
вона становила 86 млн крб., то в 1888 p. — 240 млн крб., в
1903 p. — 676 млн крб. На початок XX ст. у банках було
заставлено 75 % приватновласницької, в основному поміщи-
цької, землі.

Земля стала товаром. За 1863—1902 pp. було продано і
куплено 25,6 млн десятин землі. Купували землю селяни,
купці, товариства. Колишні землевласники ставали чинов-
никами або представниками "вільних" професій.

У Західній Україні зберігалася велика земельна влас-
ність землевласників, монастирів, держави. На початку
XX ст. вона становила в Галичині 40,3 %, Буковині — 46,
Закарпатській Україні — 70,9 %. З кінця XIX ст. посили-
лося руйнування поміщицької власності, вона почала пе-
реходити до орендарів, посесорів, купців, селян. За період
1881—1907 pp. зафіксовано 4 тис. випадків купівлі-про-
дажу поміщицької землі. З 1852 по 1912 p. поміщицька
власність у Галичині зменшилася з 44,4 % загальної площі
землі до 31,8 %. Іпотечний борг з 1869 по 1910 p. зріс у
З рази і становив 751,3 млн крон. В основному землю ку-
пувала єврейська буржуазія. В Східній Галичині в 1910р.
з 2 тис. великих маєтків їй належало 1,1 тис. і понад

900 тис. моргів землі, в Буковині — 223 тис. моргів. Україн-
ське селянство з 1852 по 1912 p. купило близько 38 000 га
землі, а колоністи з Польщі та Західної Галичини —
237 000 га. Землю перепродували спекулянти, підвищуючи
ціну на 25—50 %.

Характерною ознакою аграрних відносин у Західній
Україні була мобілізація земельної власності. На початку
XX ст. у Галичині 43 % великої земельної власності зай-
мало магнатські латифундії площею понад 10 000 моргів,
32,67 % усієї землі належало господарствам площею по-
над 1000 моргів. У Буковині 63 господарства, на кожне з
яких припадало понад 2 тис. га, мали 30,2 % загальної
кількості землі. В Закарпатській Україні 756 поміщикам
(0,8 % загальної кількості землевласників) належало 45 %
землі.

Великою кількістю землі володіла католицька й уніат-
ська церква, буковинський православний релігійний фонд:

у Галичині — 126 тис. га, в Буковині — 270, в Закарпатті
— 20 тис. га.

Характерними ознаками селянських господарств у Схід-
ній Україні були малоземелля, черезсмужжя, кругова пору-
ка, обтяжливість викупними платежами, податками і по-
винностями. Селяни були позбавлені лісів, луків, випасів
тощо. В 1905 p. З млн селянських дворів володіли 20,1 млн
десятин надільної та 5,6 млн десятин купленої землі, на
двір в середньому припадало відповідно 6,5 і 1,9 десятини.
Скоротилися селянські наділи на одну ревізьку душу, зок-
рема за пореформений період до 1900 p. на Правобережжі
з 2,9 до 1,5 десятини, на Лівобережжі — з 2,5 до 1,7, в
Степовій Україні — з 3,2 до 2,5 десятини. Процент змен-
шення по губерніях становив:

Зросла майнова диференціація селянства. Надільна зем-
ля дедалі більше була зосереджена в заможних господар-
ствах. У 1905 p. вона розподілялася так:

Заможних господарств в Україні було менше порівняно
з іншими регіонами Російської імперії. В Центрально-Чор-
ноземному регіоні їхня частка становила 20,3 %, в індус-
тріальному — 24,5, на Уралі — 78,4, Білорусії — 28,5, Литві
— 77, Балтійському — 97,8 %.

Селяни мали черезсмужне розкидані ділянки. Напри-
клад, селяни 58 % маєтків Подільської губернії мали над-
іли у чотирьох місцях і більше. В Полтавській губернії в
селянських господарствах було 10—16 смуг. Часто селянські
садиби переносили на інші, менш придатні для землероб-
ства місця.

На розвиток сільських господарств негативно впливало
общинне землеволодіння, що охоплювало на початку XX ст.
близько 40 % усіх селянських дворів: на Лівобережжі —
33 %, на Правобережжі — 14, на Півдні — 80 %. Уряд обері-
гав общину, яка гарантувала спільну відповідальність за
сплату викупних платежів, подушного тощо. Селяни нама-

галися вийти з общини і перейти до подвірного земле-
користування, яке протягом 20,років (1862—1882) зросло
у 2,6 раза.

У пореформений період селянське землеволодіння зроста-
ло за рахунок купівлі й оренди землі. 90 % приватної землі
були у господарств, що мали 10 десятин і більше. Площа
приватного селянського землеволодіння до революції 1917 p.
становила 9,5 млн десятин. У 1882 p. було створено Селян-
ський поземельний банк, що став посередником у купівлі
селянами поміщицької землі.

Оренда землі селянами наприкінці XIX ст. становила
4,2 млн десятин землі, або 21,3 % їх надільного земле-
володіння.

За даними перепису 1917 p., 43,2 % селянських госпо-
дарств орендували 6,3 млн десятин, що дорівнювало 20 %
площі їх землекористування. Були поширені такі види орен-
ди: підприємницька оренда заможним і частково середнім
селянством; суборенда, коли великі орендарі здавали землю
ділянками селянам; продовольча (голодна); відробіткова.
Орендні ціни швидко зростали. Наприклад, на Полтавщині
в 1861 p. вони становили 0,75 крб. за десятину, в 1900 p. —
11,92, в 1916 p. — 18 крб. У середньому орендна ціна деся-
тини землі в 1916 p. становила 14 крб. Якщо наприкінці
XIX ст. селянство на оренду землі витрачало 65 млн крб.,
то на початку XX ст. великі власники отримували за орен-
ду щорічно близько 175 млн крб. Прибуток селян був не-
значним, оскільки оренда досягала 60 % його.

Дата добавления: 2014-11-20