Зародження і розвиток кооперативного руху 2 страница

Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух
на Буковині. Перша українська ощадно-позикова каса типу
Райфайзена виникла в 1889 p. у с. Раранчі під Чернівцями.
У 1896 p. було засновано міський кредитний кооператив в
Чернівцях. Найбільшого поширення в краю набули сільські
"райфайзенки" універсального типу. В 1903 p. у Чернів-
цях було засновано їхню союзну організацію "Селянська
каса". Вона була організаційним, ревізійним і фінансовим

центром усіх видів української кооперації на Буковині. В
1912 p. до "Селянської каси" належало 174 кооперативи, з
них 159 сільських "райфайзенок", 3 інших кредитних спілки,
8 споживчих, 2 молочарських і 2 інших. "Селянська каса"
давала кредити союзним кооперативам та фізичним осо-
бам, здійснювала постачання "райфайзенок" і споживчих
кооперативів та вела молочарський відділ, ревізувала їхню
діяльність. Головою її ради був професор Чернівецького
університету С. Смаль-Стоцький, який багато зробив для
розвитку суспільно-політичного життя Буковини. В 1909 p.
на 8 550 516 крон балансу "Селянської каси" власних капі-
талів припадало 207 845 крон, ощадних вкладів 1 900 307
крон, решту становили банківські кредити.

Крім кооперативів, об'єднаних у "Селянській касі", перед
першою світовою війною на Буковині існувало ще 26 кас,
організованих москвофільськими діячами.

На Закарпатті українська кооперація виникла в ході так
званої верховинської акції, яку з кінця 90-х років XIX ст.
здійснювала мукачівська експозитура угорського міністерства
хліборобства з ініціативи єпископа Фірцака. Експозитурі на
початку XX ст. вдалося дещо збільшити кількість кредит-
них кооперативів. У 1902 p. в Ужанському комітеті діяли
кредитні спілки в Перечині, Чорноголовому, Заричевому,
В. Березному, Ставному, Худловому, на Мараморощині в
с. Дубовому, Ганичі та ін. У 1900—1913 pp. кількість кредит-
них спілок на Закарпатті збільшилася від 31 до 206, а їхніх
членів — від 7900 до 51 тис., тобто в 6,5 раза.

Відповідно зростав і позиковий капітал. У 1909 p. він
досяг 4,9 крон. Власні кошти кредитних спілок (пайовий
капітал, проценти з позик, запасний капітал та інші над-
ходження) збільшилися з 430 тис. крон у 1900 p. до 2900 тис.
у 1913 p., тобто майже в 7 разів. Та, незважаючи на це
зростання, їх частка в загальній сумі коштів, яку мали спілки,
була незначною. У 1909 p. власні кошти спілок становили
29 %, частка вкладів — 18, а кошти, позичені у банків —
53 %. Фінансова допомога уряду кредитним спілкам За-

карпаття також була незначною. У 1911 p. кредитні коопе-
ративи чотирьох комітетів одержали лише 13,5 тис. крон
державної позики (менше 100 крон на одну спілку), з яких
було витрачено на заробітну плату головам спілок та облі-
ковцям б тис. крон.

Роль кооперації в системі кредиту і товарообороту була
незначною. Кооперативні спілки задовольняли близько 20 %
потреб селян у позикових коштах, а частка постачально-
збутових кооперацій в сільському господарстві становила
10—15 % і збільшувалася повільно.

До першої світової війни на Закарпатті не було крайового
кооперативного союзу. Тому більшість місцевих кооперативів
підпорядковувались кооперативним союзам у Будапешті.
Всього на початку 1913 p. в Австро-Угорщині діяло 1525 укра-
їнських кооперативів, або 8,1 % їхньої загальної кількості.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український
кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та пере-
шкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чин-
ником господарського, культурного і духовного піднесення
українського народу. В кооперації українське громадян-
ство вбачало одну з конкретних форм демократії, яка на-
ближала Україну до Заходу.

3.7. Внутрішня і зовнішня торгівля

Головними формами організації внутрішньої торгівлі в
Україні у XIX ст. залишались ярмаркова, базарна та постій-
на стаціонарна торгівля.

Протягом XIX — на початку XX ст. відбулися зміни в
ярмарковій торгівлі. В Україні, як і в інших частинах мо-
нархії Романових, була дуже густа мережа ярмарків. Ко-
жен більш-менш значний населений пункт знаходився в
межах цієї мережі, перебував у сфері її впливу. В першій
половині XIX ст. налічувалося понад 2 тис. ярмарків, на
початок 1895 p. кількість їх зросла у 1,8 раза, за 10 років
(1895—1904) — з 4250 до 5600.

Як і раніше, ярмарки проходили в усі пори року — взим-
ку, навесні, влітку і восени. У зв'язку з відсутністю удоско-
налених шляхів сполучення і відсталістю засобів транспор-
тування найбільші торгові операції на ярмарках проводи-
ли у січні, лютому, червні, липні, серпні, коли грунтові шля-
хи були найбільш зручні для транспортування вантажів.

Торгові обороти окремих ярмарків були різними: від
кількох сот до кількох мільйонів карбованців. За даними
звітів губернаторів урядові, напередодні реформи 1861 p. в
Україні на ярмарки було завезено товарів на суму 110,5 млн
крб., а продано — на 56,7 млн крб. На початок 1895 p.
продаж товарів зріс в 1,25 раза.

Протягом 1895—1904 pp., за значно заниженими дани-
ми, сума вартості привезених товарів на ярмарки України
збільшилася з 143,2 до 260 млн крб. Якщо вважати дріб-
ними ярмарки з привозом товарів на суму до 5 тис. крб.,
середніми від 5 до 100 тис. крб. і великими понад 100 тис.
крб., то в 1863 p. в Україні налічувалося дрібних ярмарків
1064, середніх — 972 і великих — 8.

У Харківській губернії в 1845 p. відбулося 440 ярмарків,
з яких на міста припадало 79 і на села — 361. Проте з
34 035 тис. крб. торгового обороту сільські ярмарки мали
1/10, а міські — 9/10.

Дрібні міські, містечкові та сільські ярмарки обслугову-
вали порівняно невеликий район, переважно навколишні
населені пункти.

Торгівлю тут вели в основному місцевими товарами
вроздріб. У цих ярмарках, брало участь майже все місцеве
населення. Постійною фігурою на дрібних ярмарках був
торговець-скупник. Особливо потрібними ці ярмарки були
в сільських місцевостях, де була слабко розвинена постійна
торгівля, а збут сільськогосподарських продуктів, селянських
промислових виробів не набув організованого характеру.
Тривалість таких ярмарків обмежувалась одним-двома
днями.

Великі міські ярмарки обслуговували господарсько-ад-

міністративні регіони України, об'єднували їх в одне еко-
номічне ціле, також втягували українські землі в систему
всеросійського ринку, були важливими пунктами всеросій-
ського обміну. На цих ярмарках широко практикували
оптову торгівлю, в якій головна роль належала купцям й
поміщикам. На великі міські ярмарки привозили товари
майже з усіх українських губерній, багатьох центральних
губерній Росії, з Білорусії, Польщі, Прибалтики.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках.
Ширше застосовували оптову торгівлю за зразками, у формі
аукціонів. Наприклад, на Київському контрактовому яр-
марку купівлю-продаж здійснювали в основному у формі
контрактів (договорів) на товари, що були на місцях вироб-
ництва (хліб, цукор, метал, вугілля тощо).

Деякі оптові ярмарки скорочували обсяг товарообороту,
а деякі, навпаки, з проведенням залізниць розширювали
торгівлю, перетворювалися на міжрайонні та всеросійські
торгові пункти.

На оптових ярмарках насамперед посилилась тенденція
спеціалізації торгівлі. Серед порівняно великого асорти-
менту (понад 40 найменувань) виділявся один або кілька
видів товарів, які визначали специфіку того чи іншого яр-
марку. Так, Харків був головним центром торгівлі вироба-
ми текстильної промисловості. Уже наприкінці XIX ст. на
трьох його ярмарках — Хрещенському, Покровському та
Успенському — мануфактура становила 40 % привезених і
70 % усіх проданих товарів. З початку XX ст. ці ярмарки
спеціалізувалися на торгівлі шкірами та взуттям, які ста-
новили не менше ніж 10 % загальної вартості виставлених
тут товарів і майже завжди розкуповувались.

Свою товарну специфіку мав Київський контрактовий
ярмарок. Він був не лише традиційним місцем привезен-
ня і збуту різноманітних товарів з українських та росій-
ських губерній, а й славився оптовими операціями купівлі-
продажу сільськогосподарської продукції (цукру, збіжжя).

Ярмарки на півдні України (Петропавловський в Ярмо-

линцях, Успенський в Нікополі) також спеціалізувалися
на операціях із зерном, яке великими партіями звідси
відправляли в чорноморські порти на експорт. Велике зна-
чення у внутрішній торгівлі мали також сільські та міські
базари, торги. Протягом першої половини XIX ст. кількість
базарів у містах України значно зросла за рахунок як влаш-
тування базарів у містах, де вони раніше не збирались, так і
збільшення базарних днів там, де вже були базари.

На час реформи 1861 p. в містах України був 12 141
базар, причому один раз на тиждень базари відбувались у
34 містах, два рази на тиждень — в 41, три рази на тиждень

— у 13 і щоденно в 9 містах.

Серед містечкових виділилися базари в містечках Стави-
щі (Таращанський повіт), Смілі, Городищі (Черкаський повіт),
Таганчі (Канівський повіт) Київської губернії. У містечку Ста-
вищі (належало графу О. Браницькому) базари відбувалися
через кожні два тижні. Тут торгували сіллю, рибою, худобою,
дрібними товарами і особливо збіжжям. Наприкінці 40-х —
на початку 50-х років на цих базарах щороку в середньому
продавали товарів на суму 25—ЗО тис. крб. Значний торго-
вий оборот на базарах у Смілі, Городищі й Таганчі був зумов-
лений насамперед тим, що тут знаходились великі на той час
промислові підприємства зі значною кількістю робітників.

Базари були важливою ланкою в тогочасній торговій
системі. Через базари значною мірою обмінювали промис-
лові та сільськогосподарські товари, здійснювали економіч-
ний зв'язок між містом і селом.

Найбільш ходовими з місцевих товарів на українських
базарах були зерно і худоба. Торгівлею збіжжям в основ-
ному займалися торговці-скупники. Відвідуючи сільські ба-
зари, міські торги та ярмарки, вони скуповували хліб у се-
лян і землевласників, а потім перепродували його оптовим
торговцям або безпосередньо збували на внутрішньому чи
зовнішньому ринках. Якщо в перші пореформені роки ба-
зари відкривали переважно в містах, то у 80—90-х роках

— і в більшості сіл. У 1900 p. базари збиралися в 940 пунк-

тах і торгували в цілому 77 тис. днів на рік. У 1913 p. в
українських губерніях ринки функціонували в 1300 містах
та інших населених пунктах понад 110 тис. днів.

У великих містах діяло щоденно кілька базарів. Так,
наприкінці XIX ст. у Києві їх було 6, у Харкові та Одесі —
по 5. Розширився асортимент товарів. Поряд із продукта-
ми землеробства і тваринництва, які виробляли для прода-
жу поміщицькі, куркульські та селянські господарства, де-
далі більше з'являлося на ринку промислових виробів. Зро-
стання транспорту, особливо залізничного, сприяло розши-
ренню географії торгівлі: на базари доставляли товари не
лише з близьких місцевостей, а й з віддалених губерній.

У 1913 p. щоденні обороти ринків великих торгово-про-
мислових міст, таких як Одеса, становили не менше ніж
10,4 тис. крб., Києва і Харкова — 2,5—3 тис. крб., адміні-
стративних центрів економічно менше розвинених губерній
(наприклад Житомира) — в середньому 1,5 тис. крб., по-
вітових міст — 0,8—1 тис. крб. за кожний базарний день, а
в селах — від 0,1 до 0,2 тис. крб.

В українських губерніях порівняно з іншими регіонами
Російської імперії швидко зростала постійна торгівля, яка
з 80-х років XIX ст. переважала. Розвиток парового флоту,
будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку
товарів безпосередньо споживачу, зробили врешті-решт не-
потрібним посередництво багатьох ярмарків і колишніх
гужових перевалочних пунктів. Кількість постійних тор-
гових підприємств (крамниць, магазинів, складів, шинків,
корчм) швидко збільшувалась. Якщо у 1861 p. в Україні їх
налічувалося 33,2 тис., то в 1900 p. — майже 87 тис.

В умовах швидкого індустріального розвитку стаціонарна
торгівля набула нових форм. Неухильно зростав її обсяг і
збільшувався асортимент товарів. У торгівлі, як і в промис-
ловості, відбувалися концентрація капіталів, поступове витіс-
нення з оптової та роздрібної торгівлі дрібних та середніх
торговців. Це, зокрема, здійснювалося створенням великих
універсальних і багатофілійних магазинів.

Зростала кількість магазинів та крамниць, що торгува-
ли оптом і вроздріб, ларків, палаток, різних підприємств з
продажу горілки, вина, тютюну тощо.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростаючу роль
відігравали товарні біржі, які почали виникати ще в доре-
формений період. Вони дуже часто утворювалися з оптової
ярмаркової торгівлі й часто заміняли її. Біржа як особли-
ва форма ринку історично утворилася в умовах промисло-
вого розвитку. Для неї були характерні регулярні, приуро-
чені до певного місця і часу ділові збори, на яких здійсню-
вали торгівлю на основі укладання угод, що підпорядкову-
валися спеціальним правилам, і встановлювали ціни, прий-
нятні. для учасників операції. У 1870 p. в Україні діяла
одна товарна біржа, а в 1904 p. — 6. На початку XX ст.
заснування бірж продовжувалось.

Серед бірж за обсягами операцій виділялися Київська
та Одеська. Єлизаветградська й Миколаївська біржі прово-
дили операції з купівлі-продажу зерна.

У січні 1902 p. було засновано Харківську кам'янову-
гільну і залізоторгову біржу. Створення її було, з одного
боку, наслідком швидкого промислового розвитку Півдня
України, а з іншого — недостатньою оперативністю про-
мислових підприємств у врахуванні кон'юнктури як місце-
вого ринку в Україні, так і внутрішнього ринку Російської
імперії. Пізніше, коли утворилися й почали панувати в еко-
номіці України такі монополії, як "Продамет" і "Продвугі-
лля" та інші, Харківська біржа перетворилася на організа-
цію великого торгово-промислового капіталу і сприяла
утвердженню його панування на внутрішньому ринку мо-
нархії Романових. Через цю біржу здійснювали мільйонні
угоди зі збуту мінерального палива, руди, заліза. Особливо
великими були операції "Продамета" і "Продвугілля".
Навіть у не найсприятливіші для господарства України роки
(1905, 1906, 1907 pp.) через біржу було укладено угоди на
продаж вугілля і заліза — відповідно на 1 230 827, 2 279 177
13430000крб.

Україна дедалі більше втягувалась у сферу загальноро-
сійських зовнішньоторгових зв'язків, у систему світового
ринку. Наявність великої кількості товарного зерна в Украї-
ні і підвищення попиту на нього з боку західноєвропей-
ських держав зумовили швидке зростання вивезення зер-
на, особливо пшениці, з чорноморсько-азовських портів.

Великих обсягів набув вивіз українського зерна в 1816—
1817 pp., коли в Західній Європі був голод. Наприкінці 50-х
років 81 % продукції українського землеробства, що екс-
портували через чорноморсько-азовські порти, становила
пшениця. В сукупності експорту її частка дорівнювала 68 %.

Зростанню торгівлі через чорноморсько-азовські порти,
більшість яких була на території України, сприяла як зов-
нішня торгова політика царського уряду, так і надання цим
портам деяких привілеїв. Так, у 1782 p. з метою розширен-
ня торгівлі через ці порти царський уряд видав розпоря-
дження про зменшення там на 1/4 митних зборів.

Ряд торгових привілеїв було надано Одесі. Наприклад, у
1804 p. було дозволено провозити товари транзитом через
Одесу в Молдавію, Валахію, Австрію і Пруссію, а також за
море. Царським маніфестом від 10 травня 1817 р, Одесі
"подаровано" на ЗО років порто-франко, тобто право безмит-
ного вивозу і ввозу товарів. Як наслідок, Одеса стала місцем
складування іноземних товарів, що розходилися звідси не
тільки в Росію, а й у Польщу, через транзит — в Австрію,
через Кавказ — в Персію. В Одесі організовували банкірські
доми, обороти яких охопили все побережжя Чорного та
Азовського морів: одеське купецтво стало швидко багаті-
ти. Введення порто-франко сприяло перетворенню Одеси
на один з найважливіших портів Російської імперії. Імпорт
товарів через Одеський порт постійно зростав. Так, якщо в
1802 р. сюди було ввезено іноземних товарів на суму 719 тис.
крб., то в 1860 р. на 14 766 тис. крб., причому вивіз у
1860 р. поступався за обсягом ввозу багатьом попереднім
рокам. Значні обороти в зовнішній торгівлі мали такі
південні порти, як Бердянськ, Маріуполь, Херсон.

Україні та Росії належала велика роль у російському екс-
порті. Про це свідчать такі дані: у 1861—1865 pp. з європей-
ських морських портів і сухопутних митниць Росії в серед-
ньому вивозили близько 75 млн пудів зерна, з яких на чор-
номорсько-азовські порти припадало 45,5 млн пудів, або
60,6 % загального їх вивозу. У 1891—1895 pp. вивіз зерна з
Росії вже становив 377,5 млн пудів, з яких на чорноморсько-
азовські порти припадало 288,3 млн пудів, або 76,5%.

Поряд з продуктами землеробства з України відправляли
на експорт велику кількість продуктів тваринництва. Ви-
возили коней, велику рогату худобу, овець, свиней, вовну,
шкіри, сало, м'ясо, масло тощо. Лише з Одеси у 1896—
1890 pp. щорічно відправляли в середньому по 74,3 тис.
овець. Через європейські кордони Росії у 1861—1865 pp.
вивозили вовни 1188 тис., а у 1886—1890 pp. — 1839 тис.
пудів. Україна давала понад 50 % загального її вивозу з
Росії, зокрема основну частину мериносної породи.

Ще вищою стала частка України в зовнішньоторговому
обороті Російської імперії на початку XX ст. Експорт із
України перевищував імпорт. У 1900 р. торговий баланс
становив активне сальдо 367 млн крб., 1901 р. —740, 1902 p.

— 468, 1904 p. — 287, 1905 p. — ЗОЇ млн крб. Протягом
1909—1914 pp. середньорічне активне сальдо сягало 319
млн крб. Із цієї суми 262 млн припадало на торгівлю із
закордоном і 57 млн на торгівлю з Росією та іншими края-
ми імперії Романових. За 1912 р. активне торгове сальдо
України дорівнювало 528,1 млн крб. Вартість українсько-
го експорту в 1913 р. становила 1022,8 млн крб, сума імпорту

— 648 млн крб., активне сальдо — 374,8 млн крб.

У загальному експорті Росії на той час частка України
становила майже 26 %, а в імпорті — 11,5 %. Поза межі
імперії Романових з України вивозили пер'еважно продук-
ти сільського господарства, в Росію — промислову сирови-
ну й напівфабрикати. Вартість експортованих з Росії
сільськогосподарських продуктів протягом 1909—1911 pp.
становила 85 % всього експорту, в тому числі Україна да-

вала майже 50 % вивозу зерна. Перше місце в українсько-
му експорті займав цукор. У 1913 p. його вартість станови-
ла 267,4 млн крб., збіжжя й борошна — 235,3 млн, руд та
необроблених металів — 115,4 млн крб. З усіх товарів, які
вивозили з України в Росію, 75 % їх вартості становили
промислові матеріали. Така політика російського царизму
гальмувала економічний прогрес України.

У системі заходів царського самодержавства, спрямова-
них на колоніальне узалежнення України, неабияка роль
відводилась митному тарифу 1822 p. Його метою було зміц-
нення корінної російської промисловості й перетворення
України на монопольний ринок російського текстилю. Го-
ловна мета цього тарифу, незважаючи на численні допов-
нення, залишалася незмінною і в наступні роки. Його поло-
ження позбавили Україну змоги ввозити необхідні їй това-
ри з-за кордону. Високі мита ставили український ринок у
залежність від доставки товарів з Росії. Це насамперед ви-
роби текстильної промисловості, які пізніше частково заво-
зили в Україну і з польських промислових центрів, що були
в межах імперії Романових. Так, уже в 1834 p. російська
промисловість поставила в Україну 85,9 % загальної кіль-
кості експорту текстильних товарів. Текстильні вироби були
основним предметом українського імпорту в другій поло-
вині XIX ст. — на початку XX ст. Із загальної суми україн-
ського імпорту, яка протягом 1909—1911 pp. становила
471 млн крб., на текстильні вироби припадало 208 млн.
Проте продукція текстильних підприємств України стано-
вила дещо більш як 8 млн крб. Російські купці завдяки
протекції уряду опанували великі українські ярмарки —
київський, харківський, лубенський, полтавський та інші,
які регулювали торгівлю Росії з Україною тканинами.

Важлива роль у внутрішній і зовнішній торгівлі нале-
жала купцям, чисельність яких протягом 1816—1856 pp.
збільшилася з 18,2 тис. до 104 тис. Зростали суми капі-
талів, що зосереджувалися в їхніх руках. У пореформений
період, незважаючи на концентрацію торгового капіталу,

значно збільшилася кількість людей, діяльність яких була
тією чи іншою мірою пов'язана з торгівлею. Протягом 60—
70-х років зросли чисельно і збільшили свої капітали купці.
Якщо на 1861—1862 pp. у містах України було понад
9 тис. купецьких капіталів, то вже у 1864 p., за неповними
даними, 16 290. Чималу групу населення України в період
її промислового розвитку становили дрібні торговці, які що-
річно брали посвідчення на право вести торгівлю. Зокрема,
у 1864 p. губернські установи видали понад 23 тис. посвід-
чень, власники яких могли вести дрібну торгівлю у своїй
місцевості. Крім того, було видано більш як 1000 посвідчень.
За даними офіційної статистики, у 1885 p. торгову діяльність
в Україні здійснювали 175,9 тис. осіб, а наприкінці XIX ст.

— вже 334,1 тис. осіб. Отже, чисельність торговців збільши-
лась у 1,9 раза на розвізну і близько 1500 на розносну тор-
гівлю. У 1882 p. кількість посвідчень на ведення місцевої
дрібної торгівлі становила понад 54 тис. Чисельність дрібних
торговців і в наступні роки залишалася значною. Про це
переконливо свідчить той факт, що лише у Київській гу-
бернії в 1890 p. було видано на дрібну торгівлю близь-ко
12 700 посвідчень і понад 9 тис. білетів, у Волинській гу-
бернії в 1897 p. — відповідно близько 730 посвідчень та
7490 білетів.

На західноукраїнських землях протягом XIX ст. розви-
валися всі форми торгівлі. Провідною формою організації
періодичної торгівлі залишались ярмарки. Наприкінці XIX

— на початку XX ст. в Східній Галичині, Північній Буко-
вині, Закарпатті проходило щороку 1 тис. ярмарків.

Ярмарки на західноукраїнських землях, так само як і
на східноукраїнських, відбувалися в усі пори року, однак
насиченість ярмаркових операцій була неоднаковою, най-
менше ярмарків було навесні, а найбільше восени, що без-
посередньо пов'язувалося з наявністю товарної продукції
у селянських і поміщицьких господарствах.

Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині та
Північній Буковині відбувались у найбільших тоді торго-

во-промислових центрах — Львові, Бродах, Тернополі, Стані-
славі, Чернівцях. Наприклад, у Львові проходили знаме-
ниті святоюрські та вовняні ярмарки, Бродах і Тернополі
— великі ярмарки коней, Станіславі й Чернівцях — полот-
на і худоби. На всю Галичину і за її межами славилися
протягом першої половини XIX ст. універсальні ярмарки
в Улашківцях та Уневі (раз на рік), що тривали два-три
тижні.

На ярмарках, що були розташовані поблизу великих
річок чи залізниць, великими партіями зрубали ліс та лісо-
матеріали.

У Північній Буковині та Закарпатті вели активну торгів-
лю худобою. На ярмарки Ужгорода, Берегова, Мукачевого
1897—1900 pp. приганяли в середньому по 123 тис. голів
рогатої худоби, коней, овець, у 1901—1905 pp. — 130 тис., у
1906—1910 pp. — 120 тис. Важливими ринками збуту зер-
на стали Чернівці, Вижниця, Садгора.

Значну роль в економічному житті Галичини відіграва-
ли контрактові ярмарки, які щорічно, починаючи з кінця
XVIII ст., збиралися у Львові (початок січня — початок
лютого). До періодичної форми торгівлі належала також
базарна торгівля.

у ЗО—40-х роках XIX ст. на території Західної Украї-
ни щорічно діяло понад 6 тис. базарів і торгів, а на початку
XX ст. — майже 9 тис. Джерела свідчать, що на тиждень
базари відбувались один-три рази. Як правило, двічі на тиж-
день вони збиралися в окружних містах, а також там, де
розвивалися солеварні та інші ремісничі промисли (Деля-
тин. Долина, Калуш, Косів, Кути, Надвірна, Стара Сіль та ін.).
Тричі на тиждень відбувалися базари і торги у Снятині,
Золочеві та Роздолі. Щоденні базари діяли у Львові.

На базарах продавали переважно продукти харчування,
ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих
ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв'я-
зок. У деяких містах, зокрема у Львові, збиралися торги,
які за товарообігом і кількістю учасників не поступалися

малим ярмаркам. На торги часто приїжджали купці з
ближніх та віддалених міст, навіть з-за кордону. Асорти-
мент товарів свідчив про певну порайонну спеціалізацію.
Торги і базари мали важливе значення у реалізації про-
дуктів землеробства і тваринництва, сільськогосподарської
сировини, ремісничих виробів.

Незважаючи на важливу роль західноукраїнських яр-
марків і базарів, сезонна торгівля в регіоні втрачала своє
значення, поступаючись прогресивнішим та стабільнішим
формам товарного обміну. Подальшого розвитку набула
вища форма торгівлі — стаціонарна.

У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі
був Львів. У 1812 p. у місті діяло 8 оптових магазинів і 222
крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з
продажу вина, пива, меду, горілки, тютюну. У 1850—1851 pp.
у львівській торгівлі було зайнято 2700, а у допоміжних
торгових підприємствах — майже 8000 осіб, зокрема понад
2100 купців торгували різними товарами. За 1870—1911 pp.
кількість осіб, зайнятих у стаціонарній торгівлі Львова,
збільшилася з 1,9 до 3 тис. Всього у Східній Галичині в
1902 p. було 45,5 тис. стаціонарних магазинів.

Зароджувалась і розвивалась постійна торгівля в Закар-
патті. В Ужгороді, Мукачевому, Берегові, Виноградові, Си-
геті у першій половині XIX ст. було вже чимало купців-
власників крамниць, магазинів, винних склепів тощо. На-
приклад, лише в Ужгороді у середині XIX ст. налічувалося
близько 100 винних склепів, Мукачеве-Чинадіївська домі-
нія надавала тоді в оренду м'ясні лавки і 37 різних мага-
зинів. У селах Галичини, Буковини і Закарпаття єдиним
місцем, де постійно торгували, була корчма.

Дедалі більше розширювалися зовнішньоекономічні
зв'язки західноукраїнських земель. У першій половині
XIX ст. відбулися зміни в товарній структурі зовнішньої
торгівлі. Остаточно втратила значення торгівля через
Гданськ. Натомість значних масштабів набрали економічні
відносини із західними провінціями імперії Габсбургів. Top-
575

гівлю суворо регламентували цісарські укази і циркуляри,
згідно з якими зі згаданих провінцій Австрійської монархії
товари вільно, навіть безмитне переміщали до національних
окраїн, а в зворотньому напрямі — через "високі митні бар'є-
ри". Внаслідок цього, а також промислової відсталості Га-
личини і Буковини відкривалися широкі можливості для
зростання ввозу фабричних виробів з більш розвинених у
промисловому відношенні західних провінцій і корінних
австрійських земель. Якщо в 1844 p. ввіз становив 221,5 тис.
золотих ринських, то в 1849 p. — майже 356,8 тис. До Га-
личини і Буковини постійно надходили сільськогоспо-
дарські знаряддя, метал і металеві вироби, текстильні й га-
лантерейні товари, аптечні матеріали тощо. Потік австрій-
ських товарів негативно впливав на розвиток місцевої фаб-
ричної промисловості та ремісничих промислів, закріплю-
вав за Галичиною і Буковиною роль сировинного придатка
метрополії й ринку збуту готових фабричних виробів.

У західні райони Австро-Угорщини, в Німеччину, інші
західні країни у другій половині XIX ст., як і раніше, виво-
зили багато продукції тваринного походження. Значна ча-
стина худоби була не місцевого походження, а пригнана з
Наддніпрянської України й Бессарабії, а на західноукраїн-
ських землях лише деякий час відгодовувалася. В останній
чверті XIX ст. розвинулося й торгове свинарство. Доставка
худоби на захід після прокладення залізниць була значно
здешевлена, що дало змогу істотно збільшити експорт худо-
би. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поза межі краю
вивозили щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої
худоби, 300 тис. голів свиней, багато продукції вівчарства,
птахівництва, жирів, масла.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивози-
ли на захід продукцію сировинних галузей промисловості,
які на той час почали бурхливо розвиватися, — нафту й
нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, продукти су-
хої перегонки деревини, харчову, а на початку XX ст. та-
кож калійну сіль.

Дата добавления: 2014-11-20