Господарство України в роки другої світової війни 2 страница

Прискореними темпами розвивалася хімічна промисло-
вість (16,7 % середньорічних у 1960—1965 pp.). Збудовано
Лисичанський хімічний комбінат, Сумський суперфосфат-
ний завод, Роздольський сірчаний комбінат. Дніпропетров-
ський шинний, Черкаський штучного волокна. Однак асор-
тимент хімічної продукції залишався практично незмінним
(мінеральні добрива, сірчана кислота, сода, хімічні волокна).
Повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів.

Значно зросла і зміцніла промисловість будівельних
матеріалів. Було освоєно виробництво нових марок цемен-
ту "700" і "800", керамічних труб, опор для ліній електро-

660

передач, стінових панелей. Створена нова галузь — велико-
панельне домобудування.

Вводилися в дію нові потужності у легкій і харчовій
промисловості: Артемівська, Переяслав-Хмельницька, Ми-
колаївська (Львівська обл.). Кіровоградська швейні фабрики,
Луганська взуттєва, Херсонський бавовняний. Житомир-
ський і Рівненський льонокомбінати. Лише за 1959—
1965 pp. було споруджено понад 300 нових і реконструйовано
більш як 400 підприємств. Освоєно випуск нетканих мате-
ріалів, штучного хутра, трикотажних виробів із хімічних
волокон.

Наприкінці 50-х років розпочалася комплексна рекон-
струкція залізничного транспорту на основі електрифікації
та впровадження теплової тяги. З 1954 p. цей вид транс-
порту став рентабельним. Через Україну йшла продукція у
81 країну світу. Зріс вантажооборот морського, автомобіль-
ного, повітряного транспорту.

Змінилася географія промисловості. З'явилися нові про-
мислові центри: Кременчук, Херсон, Рівне, Біла Церква,
Чернівці, Львів. Зменшилася частка Донецько-Придніп-
ровського, зросла — Південно-Західного і Південного еко-
номічних районів, їх співвідношення у 1965 p. становило
відповідно 60,7, 27,4 і 11,9 %. Продовжувалась індустріалі-
зація шести західних областей, де протягом 50-х років ви-
пуск промислової продукції збільшився втричі. У 1965 p.
ці області давали 8,9 % валової промислової продукції рес-
публіки (за вартістю).

В 1950—1965 pp. у господарство України було вкладено
74,4 млрд крб. Державні кошти становили близько 70 %,
підприємств — 10, колгоспів — 12, населення — 8 %. Струк-
тура розподілу інвестицій залишалася непродуктивною. На
обладнання спрямовувалося у 50-х роках лише 20—ЗО %, у
першій половині 60-х років — 28 % усіх капіталовкладень,
решта — на будівельно-монтажні роботи. За сферами гос-
подарства капітальні вкладення розподілялися так: матері-
альне виробництво — 67,5 %, з них: промисловість — 39,3,

сільське господарство — 16, будівельна індустрія — 2,4,
транспорт і зв'язок — 9,8; нематеріальне виробництво —
32,5 %, з них: житло — 19,1, торгівля, освіта, наука, охорона
здоров'я та ін. — 13,4 %.

Розвиток промисловості відбувався на основі підвищен-
ня рівня технічної оснащеності. З другої половини 50-х
років було розпочато механізацію та автоматизацію вироб-
ничих процесів. У вугільній промисловості удосконалювався
шахтний транспорт, механізувалася зарубка і відбивання
вугілля (на 98 %), навалка його в лавах (на 75 %). У домен-
ному та сталеплавильному виробництві будували печі з
великим корисним об'ємом, використовували засоби авто-
матизації на контрольних операціях за ходом плавлення,
почали застосовувати киснево-конвертерний спосіб виплав-
лення сталі, а також випуск сплавів для авіаракетної про-
мисловості. На машинобудівних підприємствах застосову-
вали автоматику та напівавтоматику електрозварювання,
нові технологічні способи прискорення обробки металу.
Рівень механізації на залізничному транспорті підвищив-
ся у 1960 p. до 60 %, річковому — до 78, морському — до
68,5 %. Лише в 1959—1965 pp. було створено близько 4 тис.
нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів.
Підприємства освоїли випуск близько 1100 видів нової тех-
ніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конст-
рукцій. Було встановлено понад 40 тис. автоматичних і
напівавтоматичних апаратів, впроваджено 813 автоматичних
і напівавтоматичних ліній. У 1965 p. у промисловості Украї-
ни налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комп-
лексно-автоматизовані електростанції, 9343 механізовані й
автоматизовані лінії, було комплексно механізовано й авто-
матизовано 2527 дільниць, 1790 цехів, 431 підприємство.
Зросла продуктивність праці.

Проте успіхи промислового виробництва були недостат-
німи порівняно з потребами розвитку країни і світовим
досвідом. Ефективність капіталовкладень і фондовіддача
знижувались, а капіталоємність зростала. З'явилася тен-

662

денція зниження рентабельності. Зростання національного
доходу було нижче за союзний. На кожен карбованець ос-
новних фондів він зменшився з 2 крб. у 1953 p. до 1,5 крб.
у 1965 p. Внаслідок низьких норм амортизації капіталу
(б % на рік) машини, устаткування списували кожні 16—
17 років, а третину обладнання застосовували аж до фізич-
ного знищення.

Повільно впроваджували досягнення науково-технічно-
го прогресу. Винахідництво недостатньо стимулювалося
матеріально, практично не існувало патентного права. Не-
збалансовано розвивалися різні галузі. Швидше зростали
фондоємні галузі важкої промисловості. Відставали від
потреб зв'язок, житлове будівництво. Залізниці республіки
обслуговувались електро- і тепловозною тягою на 59 %.
Лише третина доріг мала тверде покриття. Не забезпечува-
ли потреби країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна
галузі. Хімічна промисловість відставала за виробництвом
синтетичних волокон, пластмас. Посилилася диспропорція
між важкою і легкою промисловістю. Інвестиції в останню
становили до 12—15 % всіх промислових капіталовкладень.
Хронічно бракувало споживчих товарів. Неповністю вико-
ристовувалися виділені капіталовкладення. Тільки в 1965 p.
в Україні було не завершено 52 об'єкти.

Гальмувала економічний розвиток система управління та
планування промисловості. Протягом другої половини 40-х
— початку 50-х років господарство України контролювалося
галузевими загальносоюзними, союзно-республіканськими
і республіканськими міністерствами (у березні 1946 p. народні
комісаріати були перетворені на міністерства).

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної
політики країни. Було проголошено курс на прискорений
розвиток легкої промисловості. У 1954 p. створено союзно-
республіканські міністерства чорної металургії та вугільної
І промисловості України. У 1956 p. перетворені з союзних
^в на союзно-республіканські міністерства будівництва підпри-
ємств металургії та хімічної промисловості, будівництва

663

підприємств вугільної промисловості. Створено міністер-
ство будівництва УРСР. Протягом 1953—1956 pp. у рес-
публіканське підпорядкування перейшло близько 10 тис.
підприємств і організацій. Частка продукції республікан-
ської промисловості зросла до 76 % проти 34 % у 1953 p.
Розширилися права директорів підприємств у плануванні ви-
робництва, реконструкції, будівництва, затвердженні штатів.

Середина 50-х років стала періодом кризи старого управ-
ління та планування. Внаслідок реформи 1957 p. керів-
ництво промисловістю було передано раднаргоспам еконо-
мічних районів, які управляли промисловістю на своїй тери-
торії незалежно від профілю. Держплан здійснював лише
загальне керівництво, планування та координацію у всесоюз-
ному масштабі. Розробку планів починали на підприємствах,
продовжували у раднаргоспах, потім у Держплані республі-
ки і Держплані СРСР. Основними методами планування
залишався балансовий. Почали впроваджувати економіко-
математичні методи і моделі. За основний показник ефектив-
ності господарства приймалося співвідношення приросту
національного доходу в порівняних цінах і капітальних
вкладень у сферу матеріального виробництва. Проте реформі
не підлягали воєнна промисловість та енергетика. Уряд вва-
жав, що реформа допоможе раціональніше використовувати
ресурси, подолати галузеву роз'єднаність і відомчі бар'єри.

На території України було створено 11 районів: Київ-
ський, Харківський, Львівський, Вінницький, Ворошилов-
градський, Дніпропетровський, Херсонський, а у 1960 p. —
ще три: Кримський, Полтавський, Черкаський. Майже вся
промисловість республіки була підпорядкована Раді Мініс-
трів УРСР. У рамках раднаргоспів підприємства або безпо-
середньо підпорядковувалися галузевим управлінням, або
через трести і комбінати. Триланкова система застосову-
валась у легкій, м'ясо-молочній, харчовій промисловості. У
I960 р. було створено республіканські раднаргоспи, в 1962 p.
— Раду народного господарства СРСР і укрупнено районні
раднаргоспи. Замість 14 раднаргоспів створено 7.

664

Посилилась концентрація виробництва. В 1957—1960 pp.
об'єднано 800 фабрик і заводів у 400 укрупнених під-
приємств. На початку 60-х років з однотипних підприємств
виникли виробничі об'єднання, що користувались правом
юридичної особи і працювали як госпрозрахункові (перше

— взуттєва фірма "Прогрес" у Львові).

У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління
сільським господарством. Створювалися виробничі колгосп-
но-радгоспні управління (об'єднували 2—3 радгоспи). Це
призвело до ускладнення виробництва і виникнення нових
труднощів і проблем. У межах єдиного народногосподар-
ського комплексу СРСР раднаргоспи не забезпечували
єдність технічної політики, не розв'язували комплексно
господарські проблеми. Порушилося централізоване керів-
ництво галузями промисловості. Реформи наприкінці 50-х

— першої половини 60-х років припинилися з усуненням
М. С. Хрущова від влади у 1964 р.

Нове керівництво знищило всі елементи політичного
плюралізму, зміцнило командно-адміністративну систему
управління суспільством. Проте економічні труднощі по-
силили соціальну напруженість в Україні і потребували
вдосконалення методів керівництва господарством. Тому в
1965 р. розпочалася перебудова, завданням якої був пе-
рехід від адміністративних до економічних методів управ-
ління господарством на основі постанов партії й уряду.
Передбачалося здійснити систему заходів, спрямованих на
вдосконалення форм поєднання територіального і галузе-
вого принципів управління, централізованого планового
керівництва економікою і господарської самостійності
підприємств, посилення стимулювання виробництва.

За програмою реформ управління господарством було
ліквідовано раднаргоспи і відновлено систему управління
через союзні та союзно-республіканські міністерства. На
кінець 1965 р. у СРСР налічувалося 18 загальносоюзних і
13 союзно-республіканських промислових міністерств, а
також республіканське міністерство місцевої промисловості.

665

Створено управління матеріально-технічного постачання
нафтовидобувної, нафтопереробної і нафтохімічної промис-
ловості. Внаслідок подальшої реорганізації в Україні дія-
ло 22 союзно-республіканських і 7 республіканських мініс-
терств: автомобільного транспорту і шосейних шляхів, будів-
ництва, комунального господарства, місцевої промисловості,
освіти, охорони громадського порядку, соціального забезпе-
чення. Союзно-республіканські міністерства й управління
були підпорядковані однойменним міністерствам СРСР і
Раді Міністрів СРСР.

Удосконалення планування передбачало скорочення
кількості планових показників до 8 (фонд заробітної плати,
впровадження нової техніки, обсягу централізованих капі-
тальних вкладень, введення в дію виробничих потужностей
і основних фондів та ін.). Решту показників підприємства
мали визначати самостійно, зокрема продуктивність праці,
кількість працюючих, зарплату, собівартість продукції тощо.
Було здійснено перехід від показників обсягу валової та
товарної до реалізованої продукції, одержаного прибутку і
виконання завдань поставок. Оцінка ефективності госпо-
дарсько-фінансової діяльності підприємств визначалася
показниками прибутку, рентабельності. Зросло значення
системи економічного стимулювання, заснованої на таких
інструментах, як ціноутворення, кредитування, преміюван-
ня. На підприємствах утворювалися фонди матеріального
заохочення, соціально-культурних заходів та житлового
будівництва, було прийнято Положення про соціалістичне
державне виробниче підприємство.

Завданням Держплану УРСР була розробка планів роз-
витку господарства усіх галузей союзно-республіканського
і республіканського підпорядкування і пропозицій щодо
планування роботи підприємств загальносоюзного підпоряд-
кування. Декларувалася стабільність планових завдань.
Основною формою планування мав стати п'ятирічний план
з розробкою найважливіших завдань по роках з орієнта-
цією на кінцеві результати діяльності. Основним методом

666

планування залишався балансовий за основними видами
продукції, ширше використовували програмно-цільовий і
економіко-математичний методи.

Економічні експерименти в Україні розпочалися в 1964 p.
на підприємствах швейної, машинобудівної, вугільної, при-
ладобудівної та легкої промисловості Львівського раднар-
госпу. В 1966 p. на нові умови роботи перейшло 100 підпри-
ємств, у 1970 p. — 8,2 тис. (83 %), які давали 92 % обсягу
продукції.

На першому етапі проведення реформи (1966—1970 pp.)
окремі промислові підприємства досягли певних успіхів у
господарстві. Проте згодом реформа зазнала повного краху.
Вона не мала комплексного характеру, охоплювала тільки
промисловість, не змінювала структурної, інвестиційної полі-
тики. У міністерствах і відомствах перевага надавалася
звичним, стійким, централізованим адміністративним фор-
мам управління. Більшість управлінців (управлінський
апарат Союзу РСР досяг майже 100 союзних і 800 республі-
канських міністерств і відомств) були не досить компетент-
ними. Вони не тільки не хотіли, а й не могли швидко зорієн-
туватися в нових умовах господарювання. Міністерства і
відомства за інерцією продовжували ставити перед підпри-
ємствами застарілі завдання, самостійність і госпрозрахун-
кові права підприємств обмежували. Економічні методи
підміняли адмініструванням; 95 % підприємств, які знахо-
дилися в Україні, були союзного підпорядкування (для по-
рівняння: в Росії — 93 %, в Прибалтиці — 90 %).

З кінця 70-х років розпочався новий етап перетворень у
системі керівництва господарством. На відміну від реформ
60-х років, нова система заходів охоплювала всі галузі гос-
подарства та рівні управління (від підприємства до Рад
Міністрів союзних республік). Підвищилася роль Рад народ-
них депутатів. Вдосконалювалася система довгострокових
(10—20 років), п'ятирічних та річних планів, їх складовою
частиною стали цільові комплексні науково-технічні, еко-
номічні та соціальні програми. З'явився спеціальний розділ

667

плану — вдосконалення управління. У 1983 p. було прий-
нято Закон про трудові колективи. Проте більшість повно-
важень трудових колективів мала дорадчий характер. У
1974—1986 pp. проводився економічний експеримент, за
яким підприємства-учасники одержували більшу самостій-
ність у сфері оплати праці, матеріального стимулювання.
Однак експеримент охопив лише близько ЗО % об'єднань і
підприємств України, які реалізували 50 % загального об-
сягу продукції. Обмежувались їхні права у використанні
засобів фондів розвитку виробництва, соціально-культурних
заходів та житлового будівництва. У 1987 p. було прийня-
то рішення про переведення всіх підприємств на повний
госпрозрахунок. Проте і в цей період права підприємств
залишались обмеженими.

Внаслідок серйозних деформацій в управлінні господар-
ством протягом 1971—1990 pp. існувала негативна
динаміка зростання найважливіших економічних показ-
ників в Україні. Середньорічні темпи приросту валового
суспільного продукту та національного доходу в Українській
РСР становили відповідно у 1966—1970 pp. — 6,7 і 7,8 %,
у 1971—1975pp. — по 5,6, у 1976—1980pp. — 3,4 і 4,3, у
1981—1985 pp. — 3,5 і 3,6 %. Рівень приросту виробництва
цієї промислової продукції також знизився. Якщо у восьмій
п'ятирічці він становив 8,8 %, у дев'ятій — 8,4, в десятій —
7,2, в одинадцятій — 3,9, то в дванадцятій — 3,5 %. Протя-
гом 1965—1980 pp. в Україні більше ніж в 2 рази зменши-
лися темпи зростання продуктивності праці. Більшість
планів в республіці не виконувалося, хоча в цілому Україна
нарощувала свій економічний потенціал, збільшуючи вироб-
ництво продукції. Кількісне зростання промислової продук-
ції відбувалося не за рахунок впровадження у виробництво
нових технологій, які б якісно змінювали продуктивні сили
суспільства, а внаслідок екстенсивного розвитку промисло-
вості, що негативно впливало на якість продукції.

Розвиток господарства, як і раніше, мав індустріальне
спрямування. Україна досягла певних успіхів у розвитку

668

паливно-енергетичного комплексу. На території України
були побудовані найбільші в Європі Запорізька й Вуглегір-
ська ДРЕС, Криворізька, Придніпровська та інші потужні
електростанції. Завершено будівництво двох останніх агре-
гатів на Дніпрогесі-2. Успішно працювали нафтовики і га-
зовики України. Було введено в експлуатацію газопроводи
Єфремівка — Київ — Кривий Ріг. У 1975 p. було видобуто
68,7 млн м³ природного газу, почалася експлуатація 26 но-
вих нафтових і газових родовищ.

Певних успіхів було досягнуто в розвитку гірничорудної,
вугільної, металургійної промисловості. Розвивались і такі
галузі, як машинобудівна, металообробна, електроенергетична,
хімічна, нафтохімічна. Зароджувалась мікробіологічна про-
мисловість. Частка групи А в структурі промислового ви-
робництва становила в 1970 p. 71 %, в 1985 p. — 72 %.

Почалося конструювання і виробництво електронно-
обчислювальної техніки. Кількість комплексно-механізо-
ваних і автоматизованих підприємств зросла у 1985 p. до
1,2 тис., механізованих потокових ліній — до 30,5 тис., авто-
матизованих ліній — до 5,4 тис. Більшість їх припадала на
машинобудування, легку та харчову промисловість. Багато
винаходів з високим економічним ефектом впровадили
науковці Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона
АН УРСР (в космосі, при прокладанні газопроводів та ін.).
Відомою не тільки в Україні, а й за її межами була про-
дукції Харківського турбінного заводу (освоєно серійне
виробництво турбін потужністю 500 тис. кВт для АЕС). У
республіці освоєно виробництво потужних тепловозів, трак-
торів, буряко- та кукурудзозбиральних комбайнів, а також
морських суден, сучасних літаків.

Однак, незважаючи на окремі досягнення, залишалася
проблема якості промислової продукції. У її загальному
обсягу вищої категорії якості у 1986 p. досягли лише 15,9 %
виробів. Значна частина виробів не відповідала світовим
стандартам, що призводило до великих матеріальних і мо-
ральних втрат.

669

Намітилося стійке відставання в науково-технічному і
технологічному прогресі від розвинених країн Заходу.

Перехід на інтенсивні методи розвитку народного гос-
подарства затримувався, неефективно використовувалися
матеріальні, сировинні та енергетичні ресурси, що також
були серйозною ознакою застою в економіці. Не викорис-
товувалися ресурсозберігаючі технології. Низькою була
продуктивність праці на виробництві. За 1970—1985 pp.
на 1 % й приросту витрачалося 2,1 % приросту оновлених
виробничих фондів. За даними Держкомстату СРСР, про-
дуктивність праці була нижчою, ніж у США, в промисло-
вості в 2 рази, в сільському господарстві — в 5 разів. На
виробництво одиниці національного доходу в СРСР витра-
чалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж у розви-
нених країнах.

Помітно знизилися фондовіддача і рівень рентабельності:

відповідно 76 і 70 % у 1985 p. порівняно з 1970 p. Одночас-
но зросла матеріалоємність продукції. Загальна вартість
ненормованих ресурсів становила 75 % матеріальних ви-
трат на виробництво продукції.

В Україні, як і в СРСР, зводилися престижні будови, які
економічно були малорентабельні, а для навколишнього се-
редовища і здоров'я людей — навіть шкідливими. Як згад-
ки про марнотратство і безгосподарність збереглися на те-
риторії України рукотворні "моря" на Дніпрі, "найбільші в
Європі" Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові
електростанції та інші гігантські новобудови, які народному
господарству тільки шкодять. Без глибокого наукового об-
грунтування, врахування думки громадськості високими
темпами розвивалась атомна енергетика: розгорнулося
будівництво потужних АЕС, які не відповідали міжнарод-
ним стандартам безпеки, що підтвердив вибух Чорнобиль-
ської АЕС.

Незадовільне використання людських сил, матеріальних
і особливо природних ресурсів призвело до економічної
кризи.

670

5.3. Сільське господарство

Післявоєнна відбудова сільського господарства України
проходила у важких і складних умовах. На 1945 p. прак-
тично було відновлено діяльність усіх колгоспів. Проте по-
рівняно з довоєнним періодом було засіяно 71 % посівних
площ колгоспів і 32 % радгоспів, валовий збір зернових
досяг 46,9%, врожайність — 48 % (7 ц/га), поголів'я всіх
видів худоби — 43 %, парк сільськогосподарських машин
— 43,2 %. Основною силою в колгоспах були жінки, які
виробили 72,2 % всіх трудоднів. Грунт під посіви готували
вручну. Нерідко колгоспники самі впрягалися в упряж
замість худоби. Державі було здано більше 56 % вироще-
ного зерна, а у багатьох колгоспах вилучено фураж і посівні
фонди. Селяни не отримали повністю визначені на трудо-
день 400 г зерна. Як наслідок наприкінці 1945 p. розпо-
чалися продовольчі труднощі, особливо на півдні країни.

Становище у сільському господарстві потребувало перегля-
ду аграрної політики. Однак у 1946 p. продовжувалося форсо-
ване розширення оброблюваних площ без відповідного зрос-
тання матеріально-технічних ресурсів, зберігався низький
агротехнічний рівень виробництва. Малосніжна зима 1945—
1946 pp., весняно-літня посуха (до +39 °С) ускладнили ситуа-
цію. Врожайність зернових у 1946 p. становила в середньому
3,8 ц/га, цукрового буряка — 43 ц/га. За цих умов початко-
вий план здавання державі зерна Україною 340 млн пудів
було збільшено на 10 %. Колгоспи, отримавши кращий уро-
жай, мали змогу збільшувати на 50 % плани заготівель, що
виходили з передбачуваної, а не з фактичної врожайності.
Тому план здавання зерна часто доводили більшим, ніж було
зібрано урожаю. Наприкінці 1946 — на початку 1947 pp.
Україна здала державі фактично все зрощене зерно, проте план
здавання зерна було виконано лише на 3 %. Посівна компа-
нія 1947 p. забезпечувалася за рахунок насіннєвої позики,
що покривала лише 60 % потреб. Складне становище з кор-
мами зумовило падіж худоби. Поголів'я худоби в колгоспах
зменшилося, зокрема великої рогатої на 12 %, свиней на 50 %.

671

Опір селян проведенню хлібозаготівель долався репресія-
ми. До кримінальної відповідальності притягували селян за
законом від серпня 1932 p. ("закон про п'ять колосків"), керів-
ників господарств, серед яких понад 70 % становили учасни-
ки війни, інваліди. Трагедією краши став голод, що розпочався
взимку 1946—1947 pp. і охопив східні області. За офіційною
статистикою, від голоду померло 810 тис. осіб. Замість допо-
моги Україні СРСР зерно експортував (7 млн т 1946 p.), при-
чому значну частину надавав іншим країнам безплатно.

Після кризи 1946—1947 pp. розпочалося повільне підне-
сення, проте підхід до розв'язання проблем сільського гос-
подарства лишався старим: форсування виробництва в умо-
вах жорсткої централізації та регламентації колгоспного
життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільсько-
господарської артілі в 1946 p. почали обмежувати приса-
дибні індивідуальні господарства, що давали селянам 70 %
усіх грошових доходів, 80 % м'яса, 90 % картоплі. Введено
грошові та натуральні податки, що призвели до знищення
домашніх тварин, вирубування садів.

Наприкінці відбудовного періоду (1950 p.) сільське госпо-
дарство досягло довоєнного рівня, про що свідчать такі дані:

672

Капіталовкладення в сільське господарство були недостат-
німи. Вкладалися вони в основному на придбання машин
(33 %), будівництво (67 %). Техніка залишалася державною.
Колгоспи користувалися нею через посередництво машинно-
тракторних станцій (МТС). Механізація забезпечувала оран-
ку (на 93 %), сівбу (на 70 %), збирання зернових культур (на
34 %). Інші роботи виконувалися майже повністю вручну.
У республіці було електрифіковано 18 % колгоспів, 88 % МТС,
понад 90 % радгоспів. Менше норми вносили мінеральних і
органічних добрив. Державні заготівельні ціни залишалися
на рівні 1928 p., хоча ціни на промислову продукцію зросли у
20 разів. Фактично всю продукцію здавали державі. Діяль-
ність колгоспів регламентувалася, матеріальних стимулів не
було. Панувала теорія Лисєнка, повністю відірвана від потреб
сільського господарства.

З середини 1948 p. почалася масова колективізація на
західноукраїнських землях, 'u проводили тими самими метода-
ми, що й в 30-х роках: посилення податкового тиску на за-
можних селян, примус, депортація непокірних до Сибіру, Казах-
стан, політичний контроль. Хід її ускладнювався збройною
боротьбою УПА. На відміну від Східної, у Західній Україні не
було голоду. На початок 1950 p. було колективізовано 96 %
селянських господарств і усуспільнено 99,4 % орної землі.

На початку 50-х років низька продуктивність сільського
господарства залишалася. В 1950—1953 pp. загальний
обсяг продукції зріс лише на 2 %, а землеробства зменшив-
ся на 1 %.

Поворотним пунктом у розвитку сільського господар-
ства став вересень 1953—1955 pp., коли змінилася аграрна
політика держави. Основні заходи були спрямовані на підви-
щення матеріальної заінтересованості колгоспів, збільшен-
ня державних асигнувань на потреби села, поліпшення тех-
нічного і кадрового забезпечення села.

З січня 1954 p. діяли постійні погектарні норми поставок
тваринницької продукції, заборгованість минулих років з
колгоспів було списано. Зменшено поставки овочів і картоплі.

673

Частину продуктів колгоспники продавали державі у порядку
закупок через заготівельні організації. В 1953—1958 pp. заго-
тівельно-закупівельні ціни зросли на зерно у 7 разів, на кар-
топлю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. Скасо-
вано обов'язкові поставки сільськогосподарських продуктів
із колгоспних дворів, удвічі знижені податки з присадибних
господарств. У 1958 p. відмінено обов'язкові поставки. Вста-
новлені єдині закупівельні ціни на сільськогосподарську про-
дукцію, диференційовані за зонами країни. Змінилася прак-
тика планування. Колгоспи мали право з урахуванням планів
заготівель і закупок визначати розмір посівних площ під певні
культури, кількість худоби. Вперше колгоспники могли самі
вирішувати, як використовувати власні ресурси. Почали впро-
ваджувати щомісячно авансування колгоспників.

Важливе значення мала реорганізація в 1958 p. машин-
но-тракторних станцій. Техніку було реалізовано колгос-
пам і радгоспам, а МТС перетворено на ремонтно-технічні
станції (РТС), функціями яких були продаж техніки кол-
госпам, ремонт її, постачання нафтопродуктів, запасних час-
тин, добрив, отрутохімікатів.

Протягом 1951—1960 pp. збільшилися капіталовкладен-
ня, що становили 6799 млн крб., або 15,6 % загального обсягу
інвестицій у господарство.

Прийняті заходи стимулювали сільськогосподарське
виробництво. З середини 50-х років сільське господарство
вперше стало рентабельним. Середньорічні темпи зростан-
ня сільськогосподарського виробництва в 1954—1959 pp.
становили понад 7 %. Неподільні фонди зростали щороку
в колгоспах на 21,8 %, радгоспах — на 16 %. Підвищилися
валові збори та врожайність зерна, зросло поголів'я худо-
би. Проте піднесення виявилося нестабільним. З 1958р. у
сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо
за 1951—1958 pp. обсяг валової продукції збільшився на
65 %, то з 1959 по 1964 p. — лише на 22 %. Середньорічні
темпи розвитку зменшилися до 2 %.

Колгоспи змушені були купувати техніку за підвище-

674

ними цінами. Закупівельні ціни 1958 p. були меншими
порівняно з 1954—1957 pp. За цих умов доходи колгосп-
ників зменшилися, заборгованість перед державою зросла.
З 1963 p. уряд почав надавати короткострокові позики для
купівлі добрив, насіння, молодняку. У 1964 p. було списано
заборгованість за техніку на суму 180 млн крб. Проте ці
заходи були недостатніми.

Дата добавления: 2014-11-20