Занепад Києва

Політична роздробленість. Не викликає подиву те, що через порівняно корот-
кий період створене першими київськими правителями об'єднання земель почало
розпадатися. Аналогічна доля спіткала інші середньовічні імперії Європи, зокрема
державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворен-
ням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для
того щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рюрикови-
чі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принаймні позірну єдність
земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між князями була згода щодо того,
хто серед них найстарший і, отже, мав право на верховну владу. З порушенням такої
одностайності різко слабшали родові та особисті узи між різними князівствами.

Проте існував іще один аспект проблеми політичної роздробленості. З перемогою
принципу спадкового престолонаслідування (вотчини) над системою старшинства
або ротації Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх бать-
ківських землях, для них дедалі очевиднішим ставав той факт, що їхнє майбутнє
пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом, за який точилася безперервна

боротьба. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств, найбіль-
шими з яких були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське,
Чернігівське та Смоленське. Кожне мало незалежний політичний, економічний
і навіть культурний статус. Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворила-
ся на ціле з багатьма центрами, пов'язаними спільними релігійними та культурними
традиціями, династичними узами. Проте центри ці були значною мірою самостійни-
ми й часто ворогували між собою.

З відокремленням нових і нових князівств багатства, населення та землі Києва
зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства.
Власне тоді місто Київ з прилеглими територіями стало називатися «Руською зем-
лею» — у вузькому розумінні слова. Та незважаючи ні на що, Київ залишався ве-
ликою принадою. Той, хто завойовував його, не тільки пишався престижем правите-
ля «матері міст руських», а й міг претендувати на верховенство в династії Рюрикови-
чів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він
лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним, центром усієї
Русі. Навіть із зменшенням свого населення й територій Київ з довколишніми землями
залишався одним із найбільш розвинених і густозаселених князівств на всій Україні.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастями. Продовжувалися не-
вщухаючі чвари між князями за місто. Український історик Стефан Томашівський
підрахував, що між 1146 і 1246 рр. 24 князі 47 разів правили в Києві. З них один сім
разів займав престол, п'ять князів правили по три рази кожен, а вісім — по два
рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше року кожне. Один князь по-
своєму підійшов до проблеми Києва. Побоюючись втратити владу над завойованим
Києвом, а також намагаючись не допустити, щоб місто затьмарювало його власні
зростаючі володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій
Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169 р. напав на Київ і по-ди-
кунському пограбував його. Місто так ніколи вже не досягло колишньої величі.

Економічний застій. Поряд із політичними проблемами існували й господарські.
Як ми вже пересвідчилися, розташування Києва на великому торговому шляху
«із варягів у греки» відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. зна-
чення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки
Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки
між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною
Європою — з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко
було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. У 1204 р. торговельні зв'язки
Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано
Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий колись
Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді. Внаслідок цього Київ утратив двох
найзначніших партнерів у торгівлі. Ці економічні лиха загострили й без того напру-
жені стосунки між оагатим і бідним населенням міста, часто призводячи до со-
ціальних вибухів. З усією очевидністю велична колись столиця Русі політичне,
економічно та соціальне занепадала.

Монголо-татари. Справжньою Немезидою для Києва були його давні вороги —
кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки по десяти-
літтях затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства вста-
новили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали
у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали
Києву монголо-татари.

Хоча походження монголо-татар ще не встановлено остаточно, відомо, що
у XII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. Майже всю свою силу й енер-

гію вони витрачали на міжплемінні та родові конфлікти за убогі пасовиська. В останні
десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я
Темучин (у 1206 р. він прибрав собі високий титул Чингізхана, тобто хана над ха-
нами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав
ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його
кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен
проти сусідніх некочових цивілізацій.

Монголо-татарські війська, що ніколи не були багаточисельними (найбільше
від 120 до 140 тис. воїнів), зате надзвичайно рухливими, добре організованими й бли-
скуче керованими, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. мон-
голо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Ко-
бяк звернувся по допомогу до кількох руських князів, що підтримали його. У 1223 р.
об'єднані русько-половецькі сили зустрілися біля річки Калки з монголо-татарами
й у жорстокій битві зазнали страшної поразки. Але монголи, надто розпорошивши
свої сили, вирішили не користатися з цієї перемоги й повернули назад, додому.
Руські князі швидко забули цей катастрофічний випадок, знову поринувши у внут-
рішні чвари. Проте у 1237 р. на кордонах Русі з'явилося сильне монголо-татарське
рійсько на чолі з онуком Чингізхана Батиєм. Вогнем і мечем зруйнувало воно міста
Рязань, Суздаль і Володимир, а у 1240 р. дійшло до Києва. Хоча місцевий князь
Михайло втік, городяни на чолі з воєводою Дмитром, що його послав Данило Га-
лицький, вирішили оборонятися від нападників. Облога міста була тривалою
й жорстокою, й навіть коли монголо-татари подолали міські мури, бої точилися за
кожну вулицю й за кожний будинок. Нарешті на.початку грудня 1240 р. Київ упав
під ударами монголо-татар.

Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший
період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на
престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава у 972 р. Базуючись у вигідно розташо-
ваному в стратегічному плані Києві, варязькі князі підпорядкували собі найважли-
вішу торговельну артерію по Дніпру — «шлях із варягів у греки», підкорили схід-
нослов'янські племена й знищили своїх основних суперників у цьому регіоні. Так бу-
ло створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути
виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015) та Яро-
слава Мудрого (1034—1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань
і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та
культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього
періоду тут переважає внутрішній розвиток. Дедалі відчутнішим стає законопоря-
док. Надзвичайно важливим було впровадження християнства, що принесло нову
культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київ-
ської Русі.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча
загроза нападів кочових племен та економічний застій. Деякі історики доводять, що
всі ці лиха прийшли незабаром після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. Інші схиль-
ні вбачати початки занепаду після князювання останніх вдалих правителів Киє-
ва—Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).
Так чи інакше, коли князь суздальський Андрій Боголюбський у 1169 р. захопив і ро-
зорив Київ, а потім вирішив залишити його, повернувшись у свої північно-східні зем-
лі, стало очевидним, що політичне й економічне значення Києва дуже підупало.
Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою
трагічний кінець Київського періоду історії України.

Дата добавления: 2014-11-20