Господарська діяльність

У найдавніших джерелах Київської Русі варяги вперше згадуються саме як від-
чайдушні й розбишакуваті купці. У VIII—ЇХ ст. від своїх поселень на Балтійському
узбережжі вони по волзькому шляху рухалися на схід аж до Каспійського моря, де
вступали в контакти з купцями мусульманського світу. На ЇХ ст., коли центр торгівлі

перемістився на південь, до Константинополя, головною торговою артерією для
Києва став славнозвісний шлях «із варягів у греки». Відтак заморська торгівля
стала складати основу економічної системи Київської Русі.

Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими
правителями, став договір князя Олега з Візантією (911 р.), згідно з яким руським
купцям у Константинополі створювалися надзвичайно сприятливі умови. Коли
у XII—XIII ст. у результаті пограбування Константинополя хрестоносцями та частих
нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією,
дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із Західною
Європою, що головним чином йшли через Краків — Прагу — Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухилялася від
торговельної діяльності, в Київській Русі торгівлею активно займалися не лише
бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини
у близьких і далеких землях своїх володінь, на перевезення її до Києва та на споряд-
ження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутра,
льон, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли
князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні воло-
діння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних
ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в руських
містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впливові й заможні
представники вели заморську торгівлю й користувалися однаковими з боярами
політичними та юридичними правами. Але у величезній більшості його складали
просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й часто визискувалися
та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками сучасних учених, ІЗ—15 % населення Русі мешкало у міських осе-
редках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селищ.
Проте цілком імовірно, що десь 150 із них фактично являли собою укріплені посе-
лення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст найбільшим
був, поза всяким сумнівом, Київ. До монголо-татарської навали чисельність його
мешканців становила близько 35—40 тис. (Лондон досяг таких цифр лише через
100 років). Для порівняння, такі важливі центри, як Чернігів та Переяслав, Володи-
мир-Волинський, Львів і Галич, налічували не більше 4—5 тис. жителів кожен. На-
селення цих міст переважно складалося з дрібних торговців та ремісників, оскільки
великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до
60 різних ремесел, найважливішими серед них були теслярство, ковальство, гон-
чарство та кожум'яцтво.

Деякі історики підкреслюють комерційну спрямованість економіки Київської
Русі. Інші, на противагу їм, доводять, що її основу становило землеробство. Цієї
ж думки тримаються видатні українські дослідники Михайло Грушевський, Дмитро
Багалій та Ярослав Пастернак, а також провідні радянські фахівці з цього питання.
Вони вважають, що оскільки слов'яни традиційно були людом землеробським, то
малоймовірно, що у Київську добу вони раптом змінили спосіб життя. Додатковим
підтвердженням цієї гіпотези є часті згадки про землеробську діяльність на Русі
у літописах, аграрна орієнтованість календаря та міфології давніх слов'ян і, що
найпереконливіше,— археологічні знахідки.

Недавні розкопки виявили, що у Х ст. на Україні користувалися залізним леме-
шем і що тут, як і в Західній Європі, дістала поширення відносно прогресивна дво-
і трипільна система сівозміни (за якою одна друга чи одна третя орної землі лиша-
лася під паром). Культивувалися переважно пшениця, овес, жито та ячмінь. Знач-
ного поширення серед селян на Русі набула вигодівля худоби. Це забезпечувало їх
не лише м'ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна
сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання

волів уможливлювало землеробство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали
власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об'єднувалися
в колективи, або общини (до них входили кревні родичі кількох поколінь на чолі
зі старійшиною), допомагаючи один одному. Пізніше община виникала на основі
спільності території, об'єднуючи сусідів, не пов'язаних кревно.

Якщо економіка Русі й була насамперед сільськогосподарською, то як же при-
хильники цього підходу пояснюють виникнення великих міських і торговельних
центрів? Відомий радянський учений Михайло Тихомиров, погляди якого поділяють
багато його радянських колег, стверджує, що появу численних ремесел зумовив роз-
виток і все відчутніший прогрес у сільському господарстві — відтак у районах велико-
го зосередження ремесел виникали міста. Він визнає, що з появою міст важливу
роль в їхньому піднесенні стала відігравати торгівля, проте не заморська, а перш за
все між містом та аграрною провінцією.

Зважаючи на переконливі аргументи прибічників як «торговельної», так і «сіль-
ськогосподарської» інтерпретацій економічної історії Київської Русі, сучасні історики
й тут схильні йти на компроміс. Погоджуючись, що князь, його дружина та найба-
гатші купці були заінтересовані передусім у жвавій та прибутковій заморській тор-
гівлі, яка особливо процвітала до XII ст., вони також визнають, що у переважній
своїй більшості населення Київської Русі займалося сільським господарством.

Дата добавления: 2014-11-20