Територіальний поділ

Для українців позитивним моментом їхнього перебування в Речі Посполитій
до 1648 р. було те, що вона об'єднувала майже всіх їх у єдиній політичній
системі. Починаючи ж із періоду Руїни Україна протягом майже 300 років лишалася
розділеною. Важливі відмінності мали виникнути не тільки між українцями поль-
ської та російської сфер впливу, вони стали проступати навіть у межах кож-
ної з них. Землі, на яких проживало близько 4 млн українців, наприкінці XVII ст.
набували своїх особливих політичних, адміністративних та регіональних рис.

Лівобережжя (Гетьманщина). Перед повстанням 1648 р. щойно освоєна терито-
рія лівого берега Дніпра була ще рідкозаселеною. Однак завдяки збереженню
тут незалежної й добре організованої системи козацького управління та масовому
притоку втікачів із Правобережжя, Лівий берег (населення якого у 1700 р. налічу-
вало близько 1,2 млн чоловік) перетворюється на центр політичного й культурного
життя України. В українській історіографії цей регіон часто називають Гетьман-
щиною. З огляду на його велике значення він висвітлюватиметься докладніше в окре-
мому розділі.

Землі запорожців. Із поширенням на значну частину України козацької
системи управління та встановленням в основних осередках населення гетьманської
влади нещодавній осередок козаччини — Запорозька Січ — втрачає своє значення.
Наприкінці XVII ст. вона вже не стоїть на авансцені політичних, релігійних
і соціальних справ усієї України. Натомість запорожці все більше зосереджува-
лися на своїх власних справах, тобто справах відносно невеликого, порівняно ізольо-
ваного козацького братства (його чисельність рідко коли перевищувала 10 тис.), що
осіло в безкрайніх незалюднених степах між Гетьманщиною на півночі та Кримським
ханством на півдні. У 1667 р. запорозькі землі потрапили під подвійний російсько-
польський контроль, а в 1686 р. вони перейшли цілковито під владу царя.

Лівобережні гетьмани завжди вважали Січ підлеглою територією, проте це
питання так і не було однозначно розв'язане й запорожці часто вступали в конфлікти
не лише з гетьманами, а й із кожною країною, що намагалася їх підпорядкувати.
Майже до кінця XVII ст. вони продовжували напади на татар і турків, хоч це й не
перешкоджало їм діаметрально протилежно переорієнтовувати свої сумнозвісне
нерозбірливі політичні союзи та об'єднуватися з мусульманами проти якогось
із гетьманів, польського короля чи російського царя. Типовим запорозьким отаманом
цього періоду був Іван Сірко, що зажив собі слави безстрашного ватажка численних
успішних нападів на турків і татар. Проте нерідко Сірко в характерний для себе
спосіб нехтував, а то й загострював деякі політичні проблеми, що стояли перед
українською спільнотою за доби Руїни.

У соціально-економічному відношенні Запорозька Січ також зазнала глибоких
змін. Військова здобич і плата за службу на війні вже не складали для запорож-
ців основне джерело прибутків. Багато хто з них займався рибальством, мислив-
ством та бджільництвом. Вони також розвивали такі ремесла, як ковальство та

човнярство, і брали участь у жвавій торгівлі між Північчю та Півднем. Дехто
із запорозької старшини отримав земельні маєтки на Лівобережжі чи по сусідству
з Січчю, що спричинялося до соціально-економічного розшарування й конфліктів,
які згодом уразять запорожців. Однак саме тут, на Січі, ще існували давні козацькі
звичаї, мораль «козацького братства». Січ і надалі притягувала й надавала притулок
бунтарям з Півночі. Завдяки такій її ролі запорожці зберігали широку популяр-
ність серед нижчих верств українського суспільства.

Слобідська Україна. Ця величезна територія, розташована на схід від Полтави
навколо сучасного Харкова, формально перебувала у межах Росії. Оскільки вона
була малозаселеною й беззахисною перед наскоками татар, у середині XVII ст.
царський уряд дозволив кільком хвилям українських втікачів (що рятувалися
від безперервних воєн на батьківщині) осісти тут і встановити незалежне само-
врядування на козацький кшталт. Під кінець століття населення регіону налічувало
близько 86 тис. українців чоловічої статі, з них 22 тис. підлягали військовій службі
у козацьких полках. Аналогічно сусідньому Лівобережжю Слобідська Україна поді-
лялася на полки, названі за п'ятьма основними поселеннями: Харківський, Сумський,
Охтирський, Острогозький та Ізюмський. На відміну від Лівобережжя полковники на
Слобожанщині обиралися на довічний термін. Проте Москва пильно стежила за тим,
щоб козаки на її кордонах не обрали собі спільного ватажка або гетьмана, ство-
ривши таким чином сильний політичний організм, як у Речі Посполитій.
Натомість цар призначав воєводу із резиденцією в Бєлгороді, який наглядав за
діями козаків і з яким кожен із п'яти полковників спілкувався окремо. Таким
чином, зосереджуючи значне українське населення, що дедалі зростало, Слобожан-
щина була неспроможною відігравати самостійну політичну роль.

Правобережжя. Правобережні землі Київщини, Брацлавщини, Волині та Поділля
значно постраждали під час Великого повстання і неодноразових вторгнень поля-
ків, турків, московитів і татар у добу Руїни. В результаті спустошливих боїв за
Чигирин наприкінці 1670-х років та масової евакуації селян вони майже цілком
знелюдніли. Однак, як тільки вщухли бої, поляки, не гаючи часу, почали заохочувати
нове заселення цього регіону. Розуміючи, що для найефективнішого здійснення цієї
мети треба було дозволити козакам повернутися на їхні спустошені землі, у 1685 р.
Річ Посполита формально відновила на Правобережжі козацтво з традиційними для
нього формами самоврядування. Фактично ж козацькі поселенці з'явилися тут кіль-
кома роками раніше.

Українські козаки й селяни (багато хто повертався сюди з Лівобережжя) напро-
чуд швидко заселяли ці землі. Колонізаційний рух організували і очолили козацькі
полковники Семен Палій, Самійло Самусь та Захар Іскра. Навколо Фастова, Богусла-
ва, Корсуня та Брацлава стали виникати полкові адміністративні одиниці. Як і ра-
ніше, поляки використовували козаків у своїх війнах. Так, у 1683 р. король Ян III Со-
беський залучив близько 5 тис. із них до участі в славетній і переможній битві
з турками під мурами Відня. До 1684 р., ще за рік до формальної санкції польського
сейму на відновлення організаційної структури козацтва, на Правобережжі вже
налічувалося близько 10 тис. козаків. Із подальшим заселенням краю сюди повер-
талася й польська шляхта. Відтак напруженість, що призвела до повстання 1648 р.,
стала знову наростати.

Західноукраїнські землі. Галичина і Волинь, що формально називалися Руським
та Волзьким воєводствами, вже давно були густозаселеними землями, де глибоко

окопалася шляхта. Тому в цих регіонах козацтво — як соціальна верства, властива
для пограниччя — так і не виникло. За відсутності козаків, що протистояли б шляхті.
селянство західних земель зазнавало особливо жорстокого визиску. Значного
поширення набули тут культурні впливи сусідньої Польщі та — на відміну від
інших регіонів України — глибоке коріння пустила греко-католицька церква. Цілком
спольщена знать не виявляла інтересу до того. щоб установити власне українську
політичну цілість. І хоч повстання 1648 р. проникло далеко вглиб Галичини
(а Хмельницький, як і інші гетьмани, претендував на всі ті західні землі, де «говорять

Львів на початку XVII ст.

українською мовою»), поляки без великого клопоту контролювали західноукра-
їнські землі, часто використовуючи їх як плацдарм для походів на козаків.

Решта західноукраїнських земель належала іншим чужоземним державам.
Із 1672 р. більшу частину Поділля захопили турки, які віддали його полякам
лише в 1699 р. Однак у руках османців лишалася Північна Буковина, Укра-
їнське населення західних схилів Карпат і далі. як і багато століть тому. перебува-
ло під владою мадярів.

Дата добавления: 2014-11-20