Австрійська імперія

Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперське утворення.
У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних
груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько
однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не
мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була ви-
значальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в ар-
мії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш
впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна
різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія
Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих
королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбу-
валося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм
бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління.
Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоорди-
нований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми
чварами або втручаннями ззовні.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження ім-
перії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства,
вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створи-
ла канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшила бюрокра-
тичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійного військо-
вого відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитої одноманіт-
ності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавала перевагу ком-
промісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.

Ще заповзятішим реформатором виявився син Марії Терезії Йосиф II. Прибіч-
ник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою
діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського істо-
рика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха
сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг
сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти».

Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду еко-
номіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Не-
відступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається ска-
сувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення ре-
форм. Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося
здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління
Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися
й самооновлюватися.

Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони прово-
дилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай із цієї точки
зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту.

Дата добавления: 2014-11-20