Українізація

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики да-
вали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських респуб-
лік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її прав-
ління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Вона лишалася
крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трима-
лася над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не
знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радян-
ської влади», як відтерто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, пар-
тія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських
народів, на завоювання їїгііьої прихильності.

У^1923 р. на XII з'їзді партії її керівництво поклало початок політиці коренізації.
Воно закликало спільними зусиллями добитися, щоб у партію та державний апарат
ішли неросіяни, щоб службовці вивчали і користувалися місцевими мовами, щоб дер-
жава підтримувала культурний і соціальний розвиток інших народів. Український
.різновид цієї політики називався українізацією.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміни в партійному керів-
ництві України. Це керівництво переважно складалося з присланих із Москви радян-
ських урядовців чи, місцевих євреїв. В основній масі вони не виявляли великого розу-
міння необхідності українізації й ще менше були схильні втілювати її. До того ж ба-
гато хто з них підкреслено демонстрував російську зверхність над «місцевими».

Так, один із найвищих чиновників української компартії росіянин Дмитро Лебідь
навіть не намагався приховати ворожість до української мови, звичаїв, до україніза-
ції взагалі. Він обстоював так звану «теорію боротьби двох культур», з якої виплива-
ло, що оскільки російська культура на Україні пов'язана з прогресивним пролетаріа-
том і містом, у той час як культура українська — з відсталим селянством і селом,
то російська культура рано чи пізно переможе, і обов'язок комуністів полягає в тому,
щоб підтримати цей «природний процес».

Хоч ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхникамиу Москві, їх вважа-
ли передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукра-
їнців відкликали. На їхні посади призначили таких лояльних і дисциплінованих пред-
ставників Москви, як Лазар Каганович "(український єврей, котрий очолив партапа-
ра+ України й був готовий проводити лінію партії на українізацію), або українців,
які щиро зичили успіху українізації. До останніх належали Влас Чубар, що замістив
Раковського на посаді голови українського радянського уряду, колишній боротьбист
Олександр Шумський, що очолив відділ агітації та пропаганди, і всюдисущий старий
більшовик Микола Скрипник, що став комісаром юстиції. Лише після того як були
усунуті з посад непохитні «російські бюрократи й шовіністи», як їх називав Ленін,
український радянський уряд міг братися за здійснення нової політики.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови,
особливо у партії та уряді. Необхідність цього була очевидною: у 1922 р. на одного
члена Компартії України, який постійно користувався українською мовою, припа-
дало семеро тих, хто розмовляв лише російською, у уряді ж це співвідношення було
один до трьох. У серпні 1923 р., щоб усунути цю диспропорцію, партійні та урядові
службовці отримали вказівку пройти спеціально організовані курси української
мови. Тим, кому не вдалося успішно закінчити їх, загрожувало звільнення. У 1925 р.
чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листу-
ванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловод-
ство вестиметься українською мовою. Попри відсутність помітного ентузіазму серед
численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі ре-
зультати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20 % урядових справ,
то в 1927 р.—вже 70 %.

Водночас зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці скда-
дали лише 35 % серед урядових службовців і 23 % — серед членів партії. До1926—
1927 рр. їхня частка становила відповідно 54 й 52 %. Однак, отримавши більшість,
українці переважно зосереджувалися на нижчих щаблях урядово-партійної ієрар-
хії. Наприкінці 1920-х років їхнє представництво в ЦК не перевищувало 25 %..

Кампанія українізації охопила всі царини життя Радянської України. Найбіль-
ший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму Ради приділяли
велику увагу шкільництву, і їхні досягнення в цій царині вражають. Така заінтересо-
ваність пояснюється кількома чинниками: з ідеологічної точки зору, щоб слугувати
зразком нойого ладу, радянське суспільство мало бути освіченим; більше того, осві-
чене населення збільшувало виробничий потенціал і міць держави; і нарешті, освіта
надавала чудові можливості прищеплювати новим поколінням радянські цінності.
Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час ре-
волюції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років — уже
70 °о. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50 %•
Оскільки масова освітня кампанія велася українською мовою, то поширення освіти
означало й поширення українізації серед молоді країни.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник — голова коміса-
ріату освіти з 1927 по 1933 р. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він
домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80 % загально-
освітніх шкіл і ЗО °о вищих учбових закладів вели навчання виключно українською

мовою. 97 °о українських дітей навчалися рідною мовою. Сподівалися, що російська
та єврейська меншості, маючи можливість навчатися російською мовою, разом з тим
проходитимуть курси української мови. До революції, коли українських шкіл прак-
тично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, що через 10 ро-
ків їх створив Скрипник.

Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які
стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма
українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх. було лише 45 тис. Ця нагальна потреба
штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із
Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Москви,—можливо, тому, що
радянські власті лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також
багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалася в університе-
тах, полягала в тому, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто
відмовлялися користуватися «селянською»'мовою. Типовим у цьому плані був вислів
професора Толстого з Одеси: «Я вважаю... всіх товаришів, котрі перейшли на чи-
тання лекцій українською мовою, ренегатами». Однак навіть в університетах україн-
ські студенти незабаром стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла
зростанню загальних настроїв національного оптимізму, що їх уловив письменник
Борис Антоненко-Дгйидович: «У марші мільйонів на шляху до української школи»
він вбачав «вогонь великого відродження».

Аналогічне відродження переживала україномовна преса, яку жорстоко приду-
шував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були найсприятли-
вішими. У 1922 р. з усіх публікованих на Україні кцижок лише 27 % виходили укра-
їнською мовою, цією ж мовою виходило близько-10 газет і часописів. До 1927 р. ук-
раїнською мовою друкувалася більш як половина книжок, а в 1933 р. з 426 газет рес-
публіки 373 виходили рідною мовою.

Українська мова була впроваджена в офіцерських школах та великих частинах
військового резерву на Україні — передусім внаслідок скарг Скрипника на те, що
Червона ^рмія є засобом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за те-
риторіальним принципом. Як не дивно, ці проекти підтримали такі відомі команду-
вачі Червоної армії, ^отрі не були українцями, як Михайло Фрунзе та Йона Якір.

Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край ро-
сійській культурній монополії в містах. Соціально-економічні зміни, що сталися у^
1920-х роках, схиляли прибічників українізації до думки, що це можна здійснити.
Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий Радами у 1928 р., створив велику по-
требу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганила з землі ба-
гатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян уливалися в міста, докорінно -
змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. Так, якщо у
1923 р. в Таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропет-
ровськ, українці складали відповідно 38, 7 і 16 % мешканців, то через 10 років їхня
частка зросла до 50, ЗІ та 48 %. До середини 30-х років українці переважали майже
в усіх великих містах. Програми українізації спонукали їх зберігати рідну мову і не
переходити на російську, як це траплялося раніше. На Україні, як і скрізь у Східній
Європі, культура й мова сільської більшості, здавалося, підпорядкує собі культуру й
мову міської меншості.

Своїми- успіхами політика українізації, яка, втім, не зайшла так далеко, як того
хотіли Скрипник з однодумцями, насамперед завдячувала тому, що вона була пов'я-
зана із загальним процесом модернізації. Не патріотизм і не традиціоналізм були
головними причинами збереження українцями рідної мови. Це скоріше пояснюва-
лося тим, що українська краще, ніж будь-яка інша мова, давала їм змогу здобути ос-
віту, брати корисну інформацію з газет і часописів, спілкуватися зі службовцями й
виконувати свої професійні обов'язки. Завдяки політиці українізації українська мова

перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю-фікс крихітної групки інтелі-
генції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворювалася на основ-
ний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося.

Дата добавления: 2014-11-20