Дисидентський рух

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику
уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей,
яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релі-
гійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого
контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний
подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з
послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття
страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм від-
носно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію ви-
кликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Зав-
дяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський
правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників
російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олек-
сандр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромад-
ської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських рес-
публіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й грома-
дянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове
плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали
Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк,
Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися
Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.
Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт
радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі бу-
ли переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові,
вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте
багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи
працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в сво-
їх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси
й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. За-
галом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На
Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало
й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти?
Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у
поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, одна-
ково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко ви-
словив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публіч-
ного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу
національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути сво-
бода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіж-
ність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, то-
му він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і україн-
ського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелекту-
альні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою
відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські диси-
денти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення,
й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в
СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність
щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль до-
водить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі вза-
галі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо
хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїн-
ська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову
спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко
підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-
економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив
на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привіле-
йованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла ос-
танніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи
інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового проти-
стояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Прояви дисидентства. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—
на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька не-
великих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з
адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права
України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників
на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

Але інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтеліген-
ції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань
культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на від-
криту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтеліген-
ція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки
для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну
політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукопи-
сів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів
літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив
ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї
політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто
протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити диси-
дентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викли-
кавши ще сильніші протести й опозицію.
Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вя-

чеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали
свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій про-
мові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав
Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий,
ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після сво-
го арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз напи-
сав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спря-
мована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого інди-
віда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного
й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у
1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український віс-
ник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому
не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських
емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських влас-
тей замішання й переляк.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Фе-
дорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної
інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж
у 1965—1966 р. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів,
редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в «неблагонадійних» погля-
дах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, трав-
мувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу,
покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

Українська Гельсінкська група. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості.
дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську уго-
ду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши
Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санк-
ціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням
громадянських прав з боку Кремля. Перший Хельсінкський комітет було засновано
в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Ук-
раїнська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві, Грузії та Вір-
менії.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — по-
літичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у пись-
менницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії
Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у від-
ставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут
були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь
Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл,
такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських
концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина
Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Ро-
мана Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Ро-
манюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важ-
ливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську ор-
ганізацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на
існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу вста-
новлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з анало-
гічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадян-
ських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголо-
шували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем
у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи
часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-
Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної
ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася укра-
їнська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української по-
літичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на
позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає
такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і
націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюр-
мах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так
і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян ви-
словлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість
контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови
про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опо-
зиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демокра-
тії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і
вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів
донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського га-
тунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав воро-
жості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося:
«Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що
народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, еконо-
мічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних мен-
шостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських по-
глядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до
незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права
на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радян-
ського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні
вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися
зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили
радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До.1980 р. приблизно
три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від
10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову гро-
мадську думку, дозволили емігрувати.

К 1)
Релігійне дисидентство. Окремий різновид дисидентства на Україні базувався д ^

на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але ре- Ц <
жим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та Ц ц
практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей Ц д
релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище Ц ^
священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування Ц д
до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можли- д д
вості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, Ц д
та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу 1 д
до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих, д

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у ка- д ц
такомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для ц д

віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків
на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкар-
ні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької
церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим
став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість
своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православ-
ною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський
уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування
перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, пошири-
лися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок
релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зок-
рема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних
зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями на Україні в 60—
70-х роках були баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, ад-
вентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних кон-
грегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєстру-
ватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхні фунда-
менталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка від-
даність вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній
Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку «в'язнів совісті» в
СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор
Георгій Вінс.

Придушення дисидентства. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм
дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої
підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження ре-
жиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політич-
ної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя,
що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали
вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи,
що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської систе-
ми й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, ре-
жим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громад-
ськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотво-
реною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпоряд-
женні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, Ьув
усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду
будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна по-
ліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних су-
противників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, засто-
совуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися аоо замовкнути.
Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття
освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до три-
валих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм да-
вали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успіш-
но вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у
Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не ма-
ли захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські

колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході вели-
кого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив
на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію най-
брутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських
«в'язнів совісті».

Дата добавления: 2014-11-20