Суспільний лад. Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі в роки Визвольної війни, знайшли своє завершення у другій пол

Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі в роки Визвольної війни, знайшли своє завершення у другій пол. XVII — XVIII ст.

Панівна верства. Масове покозачення української шляхти під час війни, соціальне відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва привели до створення особливого аристократичного прошарку, який отримав назву “знатне військове товариство”.

Його верхівку складало бунчукове товариство. Бунчук являвся відзнакою гетьмана. Це був дрючок, більш ніж 3 метри завдовжки, з металевою кулею зверху, з-під якої звисало кінське волосся. Його носив генеральний бунчужний над гетьманом, втих випадках, коли гетьман очолював військові походи. До бунчукового товариства належала генеральна старшина.

До знаті входило також значкове товариство. Значком звалася корогва (стяг). У козацькому війську були три роди корогв: гетьманська корогва, полкові і сотенні корогви. Ці корогви вживалися, як правило, в урочистих випадках. Для щоденного вживання використовували малі корогви, або значки. Від значків і пішла назва “значкові товариші”. Значкові товариші займали таке ж місце по відношенню до бунчукового товариства, як значок — по відношенню до великої корогви. До значкового товариства входила полкова старшина.

“Знатні товариші” вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана.

Існувала ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не попадав в перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

Всі “знатні товариші” несли обов’язкову службу або виконували різного роду доручення гетьмана: проводили ревізії, очолювали посольства, творили законодавство тощо.

До привілеїв знатного товариства належала також привілейована підсудність, можливість отримувати різні посади у Генеральному уряді, право володіння великими земельними ділянками.

Незабаром в руках знатного товариства зосереджуються значні земельні масиви. В 1730 році в руках українських землевласників знаходилося 52 відсотки всієї землі.

Закріплення землі проводилося в формі роздачі земель за службу (“рангові землі”), передачі землі “на вічне спокійне володіння” або шляхом “займанщини” (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України.

Отже, з одного боку, панівна верства України привласнила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право займатися промислами, право на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантіїїй були надані. Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урів-нювання в правах з російським дворян-ством. Ще за Глухівськими статтями цар пообіцяв жалувати дворянство за поданням гетьмана. У 1764 році відповідно до царського указу отримала права дворянства генеральна козацька старшина, а у 1783 році це положення було поширене на всю українську шляхту. Тим самим українська панівна верства була оформлена в єдиний дворянський стан. Дворянські права української шляхти були підтверджені жалуваною грамотою дворянству 1785 року.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традиційними правами та вольностями давало в руки цього соціального прошарку майже необмежену владу.

В панівну верству України входили також російські дворяни, які особливо інтенсивно поповнюють її у XVI11 ст., коли царський уряд проводить політику роздачі земель Півдня України.

За Галицьким трактатом 1658 року польській шляхті були повернуті права на маєтки в Правобережній Україні. Отже, тут було відновлене польсько-шляхетське землеволодіння і ті порядки, які існували до Визвольної війни.

Українська шляхта. Хоча знатне військове товариство і відтіснило на певний час українську шляхту як стан, все ж таки вона не переставала відігравати важливу роль у політичному житті України. Під час Визвольної війни патріотично налаштована частина української шляхти створила фактично нову шляхту. Звичайно, ця шляхта не тільки зберегла свої права, а й добилася нових привілеїв. У другій половині XVII ст. з’явилась низка підтверджень її прав. Так, Глухівські статті (1669 року) підтвердили її права на земельні пожалування, які вона одержала від Хмельницького. З часом шляхта домагається визнання за нею прав російського дворянства. На цій підставі відбувається консолідація шляхти та козацької старшини. Належність до шляхетського та козацького станів стає спадковою. Всі ті привілеї, які отримувала від гетьмана та царського уряду козацька старшина і про які говорилося вище, відносилися і до української шляхти.

Духовенство. В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. За договором 1654 року царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не рушити їх.

За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне.

Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, до чорного духовенства вливалися свіжі сили із середовища козацтва. Таким чином, ця частина духовенства за правовою ознакою наближалась до знатного товариства.

Величезні привілеї мало і чорне духовенство. Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.

За життя Хмельницького Москва не наважувалась втручатися в справи Української православної Церкви, але в наступні роки тиск посилюється. У 1685 році Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, хоча це й не порушило її основних привілеїв.

Зовсім іншим було становище Української православної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею. І хоча Андрусівським договором 1667 року Польща зобов’язувалась до повної толерантності в питаннях релігії, вона цього не виконувала і продовжувала порушувати права православних.

Особливо критичним було становище православної Церкви на Правобережжі після Прутського походу 1711 року. Переслідування православних, окатоличення та полонізація українського населення привели до повстання 1768 року, яке отримало назву “Коліївщина”.

На Правобережжі, крім католицької Церкви, продовжувала діяти Українська уніатська Церква.

Козацтво. Зростання сили знатного товариства відбувалося значною мірою за рахунок рядового козацтва. Правовою основою козацького стану була військова служба. Постійну службу несли тільки реєстровці. Після 1654 року реєстровими стали вважати всіх козаків, які служили у війську. Частина реєстровців була заможною і належала до знатного товариства. Більшу ж їхню частину складали рядові козаки, які також мали ряд привілеїв. Так, вони звільнялися від податків, військових постоїв, були підлеглі та підсудні тільки своїй козацькій адміністрації, мали право на промисли, на виготовлення горілки, вина та пива для власного споживання.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюється. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан.

Тих, хто втратив своє господарство, називали підпомічниками. Ця категорія козаків несла ті ж повинності, що і селяни, але в два рази менші. Ще одну групу складали підсусідники, які були вихідцями із збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали майна і наймалися на роботу до заможних козаків, які і’х одягали та годували. Закон дозволяв підсусідникам переходити до заможної верстви, якщо вони розбагатіли і завели власне господарство.

Свій самобутній устрій мало запорізьке козацтво, оскільки Січ зберегла самостійність. Частина козаків проживала в Січі. Вони несли сторожову службу, займалися різноманітними промислами. У паланках, які розташовувалися за укріпленнями Січі, жили сімейні козаки та селяни.

Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевласників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи. Після ліквідації Запорізької Січі указом від і 6 листопада 1781 року козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок, їм заборонялося переселятися з місця на місце.

Міське населення. Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах поступово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є багато прикладів втручання козацької адміністрації у самоврядування цих міст навіть у XVI11 ст. Ратушними містами правили звичайні козацькі отамани. Після смерті Хмельницького гетьмани рідко підтримували міста у їхній боротьбі з свавіллям козацької старшини. Так, гетьман Брюховецький пропонував передати міста з усім населенням під управління царської адміністрації.

Міщани не мали тих привілеїв, які були у козаків. Правове становище було близьким до становища державних селян, у ряді випадків подушний податок з міщан навіть перевищував той, що накладався на державних селян.

На міському населенні ратушних міст лежав обов’язок сплати податків до гетьманської казни. Вони несли також ряд повинностей. Це охорона міста, шляхова та постойна повинності, різноманітні громадські збори тощо.

Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат. Із загальнодержавних повинностей за ними лишалася тільки військова. На магістратах лежав обов’язок утримувати розквартироване в містах військо. На мешканців міст покладалося утримання міської адміністрації, сплата певних податків духовенству. З них стягувалися також грошові податки на ремонтні роботи в місті.

У XVIII ст. чисельність магістратських міст зросла: право на їхнє самоврядування надавалось царськими указами та гетьманськими універсалами. Так, у 1752 році гетьман Розумовський подарував право на самоврядування Полтаві, у 1758 році - Новгороду-Сіверському. До кінця XVIII ст. магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережної України

Міське населення не було однорідним і поділялося на окремі соціальні прошарки. До привілейованої групи належали ремісники та купці. У свою чергу ремісники поділялися на майстрів та робітників.

Ремісники об’єднувалися у цехи за видами ремесла (гончарне ткацьке тощо). Стати членом цеху можна було при досягненні 21 року. Крім вікового цензу, Існував майновий: треба було мати власне господарство яке виробляло б ремісничу продукцію. Майстрам належав ряд привілеїв Вони мали право на створення цехової організації, встановлення монополії на виробництво і збут товарів, що їх виробляв цех, розглядали дрібні спори членів цеху.

Прибутки від податків та повинностей призначалися в цілому для цехової організації.

Усі ремісники міста могли збиратися на схід, де вони обирали на три роки управу - орган, спільний для всіх цехів міста. До нього входили староста та два його товариші.

Купці також мали певні привілеї. До них записували будь-якого міщанина, що мав кап.тал більше 500 крб. Купці об’єднувалися в гільдії Члени гільдії звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Але на купців покладались повинності: сплата громадських зборів шляхова, постійна та деякі інші.

В містах проживали також представники знатного товариства шляхта духовенство, рядові козаки. Разом з адміністрацією вони утворювали верхівку міського населення.

Правове положення більшої частини міського люду не було легким На мануфактурах було введено 12 - 14-годинний робочий день, застосовувалися тілесні покарання.

Поява підприємств, які належали купцям і де широко застосовувалася наймана праця, було свідченням народження елементів нового капіталістичного виробництва.

Селяни. Після визволення всі землі, що належали польській шляхті перейшли в державну власність. Тут знаходилися “вільні військові” або ратушні села, мешканці яких - посполиті селяни - були залежні тіїьки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни - працею При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни Так повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й “звикле послушанство” селян під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів’

Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині. Універсали підтверджувались указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов’язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву “чинш”. Крім того, селяни виконували повинності на користь власника: возили дрова, косили сінотощо. У 1701 році Мазепа видав універсал, яким вводилася дводенна панщина для посполитих селян. Селяни повинні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці тощо. На них лежав також обов’язок сплачувати державі податок — “стацію”, який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продуктами. Конкретної одиниці оподаткування не існувало: в частині полків брали податки від землі, в інших — від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали “показанщину” (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п’яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4—5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше заміняється на грошовий. Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царизм вже в 20-ті роки XVIII ст. дозволяє помішикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також віддавати їх в рекрути. Фактором, який дуже негативно впливав на становище українського селянства, було те, що в Росії процес закріпачення був завершений ще Соборним уложенням 1649 року. Російські поміщики і польські пани давно вже ставилися до своїх селян, як до рабів, їхній приклад впливав на українських землевласників, які з початку XVIII ст. добиваються від гетьмана видання універсалу, що заборонив би перехід селян під страхом смертної кари. У 1721 році універсал Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 році генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втеч селян за кордон заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універсал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки в тому випадку, якщо вони мати письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було затвердженням кріпосного права в Україні. У1765—1769 та 1782 роках проводяться генеральні описи населення України. Після ліквідації у 1775 році Запорізької Січі царизм наважується на юридичне оформлення кріпацтва. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими шіасникам й, на землях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селянства України. Встановлення кріпосного права позбавило селян особистої волі і будь-яких громадянських прав.

Наприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на Південну Україну, де селяни втратили право переходу у 1796 році. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян у кріпосних. Тільки в Україні у власність поміщиків було передано 150 тисяч державних селян.

Таким чином, на початокXIX ст. кріпосні селяни становили 40 відсотків населення України, що входило до Російської імперії.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Коли укладався українсько-московський договір 1654 року, Україна була незалежною і мала всі ознаки, притаманні державі: територію, що була дер-жавноорганізованою; населення, яке визнавало тільки владу гетьмана; гетьманський уряд, який здійснював владні функції на території України; власні збройні сили; самостійні міжнародні відносини. Після 1654 року державний лад України визначався за Березневими статтями, але недовго. З другої половини XVII ст. починається цілеспрямований наступ на “права та вольності” України.

Після Визвольної війни державний лад України треба розглядати в двох вимірах: територіальному і в залежності від суб’єкта владних повноважень.

Внаслідок змови Москви та Польщі за Андрусовською угодою 1667 року українська територія була поділена на три частини: Лівобережжя, Правобережжя та Запорізьку Січ. Кожна з цих частин мала свій правовий статус.

Лівобережна Україна залишалася у складі Московської держави. Згідно з Березневими статтями тут зберігся апарат влади та управління, який склався в роки Визвольної війни. Але внаслідок наступу царизму на автономію України відбувається обмеження, а наприкінці XVIII ст. і повна ліквідація її незалежності.

Центральні органи влади і управління. Очолював українську державу гетьман, якого обирала Генеральна рада. Терміни перебування на посаді не встановлювалися. Обирали “доживотно”, тобто до смерті.

В Україні весь час йшла боротьба двох форм правління: республіканської та монархічної. Монархізм проявлявся в прагненні правити без Генеральної ради та в намірах деяких гетьманів встановити спадковість їхньої посади.

Гетьман мав широкі повноваження: він був головою держави, йому належала вища законодавча, адміністративна та військова влада; гетьман був вищою апеляційною інстанцією по відношенню до діючих судових органів; в його компетенцію входило затвердження судових вироків. Часто гетьман сам призначав генеральну старшину та полковників. Він мав право на роздачу державних земель.

Після того, як у 1663 році Польща знову утвердилася у Правобережжі, там засновується самостійне гетьманство. В результаті Україна деякий час мала двох гетьманів.

Першим правобережним гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663— 1665 рр.). Його наступник — гетьман Петро Дорошенко (1665—1676 рр.) заявив про себе як про гетьмана усієї України, але Лівобережжя та Запорізька Січ його не підтримали. З 1671 року в Правобережній Україні гетьманів більше не обирали. Але й після втрати реальної влади над Правобережжям гетьмани Лівобережжя називали себе гетьманами усієї України, щоб нагадати, що вони не відмовляються від своїх законних прав на Правобережжя.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ та Слобідську Україну, оскільки вони безпосередньо підлягали органам царської адміністрації.

Гетьман офіційно репрезентував Україну у міжнародних відносинах. У 1654—1657 роках при гетьмані були акредитовані посли від Австрії, Молдавії, Польщі, Туреччини, Швеції. Однакзгодом Переяславські, Глухівські, Конотопські статті обмежують права гетьманів на зовнішні зносини.

Після 1709 року гетьмани втратили самостійність не лише фактично, а й юридичне. При гетьманах засновується посада царського резидента, який контролював їхню діяльність.

У 1727 році міністра-резидента зміняє І Малоросійська колегія, створення якої офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації. І хоча колегія затверджувалась як вища апеляційна інстанція, фактично їй належала вся повнота влади. Гетьмани могли тільки давати поради, їм заборонялося видавати універсали, віддавати накази полковникам без згоди колегії. Фінансові справи України також перейшли в руки колегії, відтепер всі податки з України йшли до Росії.

У 1727 році, побоюючись народних виступів в Україні, царський уряд обмежує владні повноваження колегії, зберігаючи за нею лише статус апеляційної інстанції.

З 1734 до 1750 року Україна була без гетьмана, його функції було передано Правлінню Гетьманського уряду — колегіальній установі під головуванням російського старшини.

У 1750 році на посаду гетьмана царський уряд призначає Кирила Розу-мовського, який став останнім гетьманом України. У 1764 році указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно.

Управління Україною було доручено II Малоросійській колегії. До неї входили чотири представники царського уряду та четверо українців. Очолював колегію президент, який фактично одноосібне правив Україною.

В інструкції Рум’янцеву — президенту колегії — Катерина II наказала скасувати всі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими частинами імперії. Вона закінчує інструкцію такими словами: “Необ-ходимо нужно, под каким бьі то ни бьіло иньїм званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ й получатьсего в казну нашу, подолгу й справедливости, да й по самьім уговорньїм пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам безспорно принадлежащие доходьі”. Скасувавши геть-

манство, розтоптавши договір 1654 року, Катерина II цинічно згадує “уговорні пункти” Богдана Хмельницького. Таким чином, Російська імперія остаточно перетворила Україну в свою адміністративну частину без будь-яких автономних ознак.

Після введення в Україні системи органів влади та управління Російської імперії у 1786 році II Малоросійська колегія була ліквідована.

Генеральна рада. В роки Визвольної війни її називали Військовою радою, і вона як центральний орган влади мала величезне значення. Але вже після Переяславської ради Генеральні ради не скликаються. Пізніше, гетьмани, які відстоювали республіканську форму правління, відроджують їхнє скликання. Так було при Виговському та Дорошенкові. Генеральні ради були традицією, яка пов’язувала державність Гетьманщини з вічовими порядками Київської Русі і, як анахронізм, вони не могли стати органом влади.

Старшинська рада, У XVIII ст. зародилася рада, яка хоч і була представницьким органом, але не представляла всього народу, а тільки окремі його верстви. Існувало чотири види старшинських рад: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини; в) збори генеральної старшини з участю полковників; г) з’їзди старшин, в яких брали участь усі козаки, крім рядових. Зовнішні події не дали можливості розвернутися старшинським радам до українського парламенту, хоча вже й намітилася система двопалатного парламенту, де вищою палатою були збори генеральної старшини, а нижчою — з’їзди всіх старшин. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня; з’їзди старшин відбувалися на Різдво та на Великдень— найбільші релігійні свята.

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрішньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фінансами, розглядали судові справи, управляли державою у відсутність гетьмана.

У 1720 році було створено Генеральну військову канцелярію, її очолював генеральний писар. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники.

Як вища палата старшинської ради, Колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вишої генеральної старшини належали обозний, суддя, підскарбій та писар.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Генеральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн.

Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана.

Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.

Генеральні осавули виконували різні доручення гетьмана, вели судові розслідування і займались справами дипломатичного характеру. Іноді вони були наказними гетьманами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновійськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний — охоронцем гетьманського бунчука.

Органи місцевої влади та управління. До них належали полкові та сотенні ради, оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці. У другій половині XVII ст. на Правобережній Україні було 12 полків: Білоцерківський, Кальницький, Канівський, Корсунський, Кропивенський, Овруцький, Поволоцький, Подільський, Уманський, Чигиринський, Черкаський. Лівобережна Україна поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський.

Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ.

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала старшинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначальником на війні, голосував на полковій раді, мав судові функції.

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову старшину, яка за своєю назвою та функціями відповідала генеральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осаул та полковий хорунжий. Всі вони за посадою входили до полкової ради. Рішення, які приймалися на полкових радах, були обов’язковими для всього населення полкової території. У XVIII ст. полкові ради змінюють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осаул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на початку XVIII ст. Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні — городовими отаманами.

У другі й половині XVIII ст. уряд почав масовий наступ на права та воль-ності України, і перш за все, на її полковий устрій. У 1765 році за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні, а у 1783 році

по всій Україні. На її території була розповсюджена система територіального поділу Російської імперії. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління, і місцевий апарат управління став будуватися за зразком центральної Росії.

Ще у 1775 році згідно з “Учреждением о губерниях” Лівобережна та Слободська Україна були поділені на намісництва. За збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні — Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правління кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адмінистративно-по-ліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом “Про новий поділ держави на губернії” (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 року — до Малоросійської губернії разом з Новгород-Сіверським, частиною Київського та Катеринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

Дата добавления: 2014-11-20