Правова система. Джерела права. Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей України

Джерела права. Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей України. Таким чином, правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись.

Головним чинником цієї системи було звичаєве право. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення.

Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відразу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими статтями 1654 року, а пізніше — універсалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, “Саксону” та “Порядку”. Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову, і знову безуспішно.

В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права, Статут 1588 року, магдебурзьке право та поточне законодавство Речі Посполитої.

Кодифікація права. Величезна кількість діючих норм права вносила різнобій в діяльність правозастосовчих органів. Українська старшинсько-шляхетська верхівка, намагаючись зберегти діючу систему права, в той же час прагнула до її упорядкування. Ідея кодифікації знайшла підтримку царського уряду, який плекав надію, що проведення кодифікації спрацює на зближення правової системи України і Російської імперії. Крім того, через кодифікацію українська панівна верхівка намагалася зрівнятися в правах з російським дворянством.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 року за царським указом: “Решительньїе пункти гетьману Даниилу Апостолу”. У 1734 році комісія підготувала збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Цариця Анна наказала перекласти цей збірник на російську мову. Комісії було надано законодавчого характеру і доручено підготувати проект Зводу нових законів для України. У 1743 році комісія закінчує роботу над Зводом “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Спочатку проект Зводу затримав генерал-губернатор Бібіков, потім критичні зауваження робить Сенат. Тільки у 1756 році проект було повернуто гетьманові Розумовському на доопрацювання. Після внесення деяких змін та доповнень до Зводу у 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної та полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу і вимагала збереження дії Статуту 1588 року. У 1763 році після завершення судової реформи гетьман збирає для прийняття Зводу Раду з генеральної та полкової старшини. Але й на цей раз Звід не затверджується.

Звід законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” складався з ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1714 пунктів. До Зводу додавалися абетковий показник та “Степенньїй малороссийского воин-ского звання порядок по гетьманщине”.

Центральною ідеєю Зводу було обгрунтування соборності та самоврядування України. За повнотою та якістю викладу норм права, а також теоретичних правових дефиніцій та за досконалою юридичною термінологією Звід набагато перевищував існуючі на той час в інших країнах кодифікаційні збірники норм права. І хоча цей Звід не був затверджений в якості діючого царським урядом, він був дуже поширений в країні, з нього вивчали українське право і використовували його як підручник-коментар до Статуту 1588 року. У Комісії по кодифікації українського права працювало 49 осіб, серед них чимало видатних правників. Одному із них, Федору Чуйкевичу, у 1750 році було доручено скласти збірник норм права, в якому знайшли б відображення інтереси панівної верстви. У 1758 році Чуйкевич закінчив роботу над збірником “Суд й расправа в правах малороссийских”. У ньому обґрунтовувалася ідея нерушимості прав старшинсько-шляхетської верхівки, необхідність відновлення станових судів і визнання “глибокої” давності як способу набування власності на землю.

Зміцненню привілеїв козацької старшини та української шляхти служила приватна кодифікація В.Кондратьєва, який у 1764 році підготував збірник “Книга Статут і прочия права малороссийские”. Цей збірникши-роко використовувався в судах України як посібник для судей.

У 1766 році починаються кодифікаційні роботи в Російській імперії. Було створено Комісію для розробки нового Уложення, оскільки діючим на той час було Соборне Уложення 1649 року. Від України до складу кодифікаційної комісії ввійшли представники старшинсько-шляхетської верхівки. Депутати одержали наказ добиватися визнання дворянського стану української панівної верстви і розширення їхніх станових прав і переваг. Найбільш повно ці прагнення викладені у збірнику “Екстракт малоросійських прав”, який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.

“Екстракт малоросійських прав” складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, шо в ньому був зібраний значний юридичний матеріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової практики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прийняття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов’язках перед державою — такий зміст розділів про становище панівної верстви.

“Екстракт малоросійських прав” 1767 року цінний тим, що дозволяє просліджувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації української державності.

Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і “Екстракт малоросійських прав” О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату.

У 1786 році, після введення в Україні загально-імперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено но-вий збірник, в основу якого було покладено “Екстракт малоросійських прав”, “Учреждение об управлений губерниями” 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767— 1786 роках. Новий збірник отримав назву “Зкстракт из указов, инструк-ций й учрєждений”. До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у присутні місця України для практичного застосування.

Цивільне право. Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти переходить у казну Війська Запорізького і набуває статусу державних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універсалами, а пізніше і царськими указами. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті, Православній Церкві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на землю: вотчина та рангові маєтності (землі).

Після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але зсередини XVIII ст. спостерігається зворотний процес: кількість рангових земель скорочується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то зсередини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові козаки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об’єктом власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов’язувальне право. Законодавство знало зобов’язання з нанесення шкоди та зобов’язання з договорів. Система договорів була розроблена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, купівля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Сімейне право. Шлюбно-сімейні відносини регулювалися нормами православного церковного права для православних, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків— 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружуватися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по боковій — до четвертого. Обов’язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані “розлучні листи”, в яких обумовлювалися права та обов’язки сторін.

Спадкове право. Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Право спадкування мали як сини, так і дочки померлого. Якщо законних спадкоємців не було, майно визнавшюся “виморочним” і переходило до держави.

На українських землях, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спад куванні. Так, дочка одержувала тільки четверту частину батьківського майна. Майно матері сини і дочки успадковували рівними долями.

Обмеженим було спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно.

Кримінальне право. Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократичний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб’єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідальності, але враховувалось судом, як обставина, що пом’якшувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царювання Петра І до державних злочинів стали відносити посягання на життя та здоров’я царя і його сім’ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри належали: богохульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо.

Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби.

Серед службових злочинів особливо небезпечними вважалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належали фальшивомонет-ництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбивство батьків, службової особи, дитини.

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, розбій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфіковану, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Суворо каралося приведення на територію Січі жінки. Покаранню підлягав козак, який “по-рочил женщину по пристойносте”.

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, вигнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, майнові покарання. З поширенням на територію України загально-російського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання голови, утеплення; до кваліфікованої: четвертування, колесування, посадження на палю, підвішен-ня за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстрокове, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з найдавніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі носила назву “потік та пограбування”.

У другій половині XVII ст. частіше стали використовувати таке покарання, як позбавлення волі. В’язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув’язнення — від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: “до покори”. Широко використовувалися ганебні покарання: прив’язання злочинців до ганебного стовпа на майдані, поса-дження на дерев’яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися “вина” і поділялися на “вину рядову” і “злодійську”. За моральну кривду платили штраф, який називався “нав’язка на муку”.

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізичними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, дівчаток — до 13 років, хлопчиків — до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо покарання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала та система злочинів і покарань, що і в попередній період, її визначав Статут 1588 року та поточне польсько-шляхетське законодавство.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Таким чином, після приєднання до Московської держави Україна досить довго розвивається як самостійна, незалежна держава. В той же час царизм розпочинає цілеспрямований наступ на “права та вольності “українського народу. Спочатку в українських містах запроваджується посада воєводи, створюється Малоросійський приказ, а згодом царські урядовці починають прямо втручатись у вибори гетьмана, полковника і сотників. На початку XVIII ст. цей наступ стає відкритим: зруйнування Запорізької Січі (1709р.), утворення Малоросійської колегії(1722— 1727рр.), заборона обрання гетьмана.

У 70— 80-х роках XVIIІ ст. в результаті політики царського уряду, спрямованої на скасування будь-якого місцевого самоврядування, в Україні було остаточно ліквідовано гетьманство (1774р.), зруйнована Запорізька Січ (1775р.), скасований полковий, віськовий та адмітстративно-територіаль-ний устрій (1783р.), закріпачено селянство (1783р.).

У 90-хроках XVIIIст. до складу Російської імперії ввійшла Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Волинь). Західноукраїнські ж землі, Північна Буковина і Закарпаття, залишилися під владою Австро-Угорщини.

Але й у XVIIIст., в час, коли українські землі все більш підпадають під зверхність іноземних держав, не припиняється розвиток окремих елементів української державності. Опираючись на давні демократичні традиції, розвивається місцеве самоврядування.

Продовжуються пошуки оптимальної правової системи. З цієї причини тільки в XVIII ст. були три спроби кодифікації права в Україні. У1760— 1763 роках проводиться дійова судова реформа.

Головними причинами втрати Україною своєї незалежності були чвари в середовищі панівної верстви і, особливо, підступність політики Московської держави (пізніше Російської імперії) щодо України. Укладаючи договір 1654року, Україна була незалежною самостійною державою. Московська держава та її спадкоємиця — Російська імперія, порушуючи, ламаючи та знищуючи договір, почала розглядати Україну, як сукупність звичайних адміністративних одиниць.

Приклад договору 1654 року доводить неможливість входження України в будь-які об’єднання з іншими державами без абсолютної гарантії відсутності імперських структур, хай і оновлених, а також вимагає беззастережного несприйняття умов, що обмежують державну самостійність України.

Рекомендована література

1. Василенко Н. П. Територія України XVII ст. — К., 1927.

2. Голобуцький О. В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734— 1775рр.).-К., 1961.

3. ГуржійО. Українська козацька держава в другій половині XVII—XVIII ст.: кордони, населення, право. —К., 1996.

4. Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII - початку XVIII ст. - К., 1959.

5. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. — К., 1991. — Кн. 1.

6. Історія держави і права України. — Харків, 1993. — 4.1.

7. История Украинской ССР: В 2 т. - К., 1969. -Т. 1.

8. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.) — Львів, 1992.

9. Кивалов С. К истории конституционализма в Украине // Юридический вестник. — 1994. — № 1.

10. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996.

11. ПащукА. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII—XVIII ст. -Львів, 1967.

12. Ткач А. П. “Суд і розправа” Ф.Чуйкевича —пам’ятник феодатьного права України XVIII ст. // Вісник Київського ун-ту. — 1962. — № 5, вип. 1.

13. Ткач А. П. “Екстракт малоросійських прав” 1767 р. — цінна пам’ятка права України // Вісник Київського ун-ту. Сер. Право. — 1965. — № 6.

Дата добавления: 2014-11-20