Загальний історичний огляд

Розділ XVII

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ І В ПЕРІОД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1945 — перша пол. 1960-х рр.)

· Загальний історичний огляд.

· Державний лад.

· Правоохоронні органи.

· Правова система.

· Загальні висновки.

Після закінчення другої світової війни український народ сподівався на докорінні зміни: поліпшення матеріального становища, припинення репресій. Але тоталітарний режим залишився, більш того, зміцнів, оскільки перемога у війні приписувалась більшовицькій партії і вождю народів — Сталіну. Прагнення народів до оновлення суперечило самій суті режиму.

Основні напрямки програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946— 1950 рр. За законом, обсяг капіталовкладень в економіку України становив понад 65 млрд. крб., що перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п’ятирічки. В Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. Відродження промисловості фактично розпочиналось з нуля.

Незважаючи на прогнози західних експертів, які пророкували, що для відновлення економіки СРСР потрібно не менше 20—25 років, обсяг продукції промисловості України в 1950 році уже перевищував рівень 1940 року на 15 відсотків. Була закінчена відбудова шахт, Дніпрогесу, таких промислових гігантів, як “Запоріжсталь”, “Азовсталь”. На кінець п’ятирічки в Україні більше, ніж до війни, добувалося вугілля, залізної руди, вироблялося електроенергії, цементу, продукції машинобудування тощо. Освоювався у промисловому плані західний регіон України.

Важкою ціною досягалися ці успіхи. Певною мірою цьому сприяли можливості централізованої командно-адміністративної системи. Щирий, повсякденний ентузіазм людей, їх готовність до чергової самопожертви в ім’я кращого майбуття уміло використовувалися сталінським режимом.

Іншим, ніж у промисловості, було становище у сільському господарстві. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш обездоленою категорією населення. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалась, а фактично вилучалась методом продрозкладки. Всіляко обмежувалося ведення особистого підсобного господарства. Виснажене війною і сталінською феодальною системою управління українське село в 1946 році вже в котрий раз почало переживати новий страшний голод. І знову, не без допомоги влади, яка заради своїх геополітичних інтересів вивозила хліб до Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Франції та інших країн. В цілому в 18 областях України у 1946 році від голоду померло 282 тис. чоловік, у 1947 році — понад 520 тис. чоловік. І це тільки ті смерті, що були зареєстровані органами ЗАГСу. В січні—червні 1947 року в Україні зареєстрували 130 випадків людоїдства, 189 — трупоїдства. Наслідки гол оду ще довго давалися взнаки. П’ятирічка у сільському господарстві виконана не була, виробництво зернових не досягло навіть довоєнного рівня. Відбудова економіки проходила в умовах зовнішньої ізоляції СРСР, викликаної початком “холодної війни”.

В перші повоєнні роки продовжувалося врегулювання територіальних питань. Воно не обійшлося без досить болісного переміщення населення. Понад 40 тис. чехів і словаків виїхали з України до Чехословаччини. У1944— 1946 роках близько 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. До України з Польщі добровільно виїхало 90 тис. українців. З середини 1945 року почалося примусове переселення, яке повернуло до України понад 400 тис. українців. На польських землях залишалося ще 150 тис. українців. І тоді польське керівництво своїм рішенням від 29 березня 1947 року спланувало акцію “Вісла”. Ця антиукраїнська акція передбачала переселення українців з їхніх споконвічних земель (Надсяння, Лямківщини, Холмщини, Підляшшя) до західних і північних районів Польщі з обов’язковим розпорошенням серед польського населення. 23 квітня 1947 року політбюро ЦК ПРП, усвідомлюючи досвід старшого московського брата, прийняло рішення про створення спеціального концтабору для українців у Явожно поблизу Кракова. З 1947 по 1949 рік у цьому таборі перебувало біля 4 тис. українців, з них загинуло біля 200 чоловік. Акція “Вісла” є прикладом геноциду польської влади щодо українського населення, відголоски якого є в Польщі і нині. В класичній християнській державі Європи і сьогодні українці є людьми другого сорту: їх переслідують, цькують, обмежують в правах. Українці навіть не мають тієї реабілітації в Польщі, яку отримали татари в Україні. Жаль, що порушення прав людини в Польщі до сих пір не стало предметом уваги світової спільноти. Українській і польській владі треба негайно приймати заходи по взаєморозумінню і ліквідації цієї історичної несправедливості.

Ліквідація УГКЦ. Але репресії щодо українців продовжувалися і на території України. Черговим антинародним кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, національної церкви Західної України. До приходу більшовиків УГКЦ мала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувались 10 єпископів і 2950 священиків.

Весною 1945 року почалася, схвалена особисто Сталіним, шалена пропагандистська компанія щодо дескридитації УГКЦ, як “ворога народу”, “слуги Затикану”, знаряддя “українського буржуазного націоналізму”. УГКЦ звинувачували у співпраці з нацистами. У травні 1945 року під контролем органів безпеки було сформовано ініціативну групу, яка мала агітувати за розрив унії з Ватиканом і підготувати умови для “самоліквідації” УГКЦ.

8—10 березня 1946 року відбувся Львівський собор, де під тиском Н КВС була скасована Брестська унія 1596 року і проголошено “возз’єднання УГКЦ з православ’ям і повернення назад до матірної руської церкви”.

Греко-католицька церква офіційно припинила своє існування. В 1949 році була ліквідована греко-католицька церква у Закарпатті. 1400 священиків і 800 монахів, що не признали рішення Львівського собору, були заслані в Сибір, 200 — було розстріляно. Наслідком цих заходів стало більш вороже ставлення до радянської влади значної частини населення, яке ще активніше стало підтримувати боротьбу УПА і ОУН проти сталінського режиму.

Збройний опір загонів УПА і підпілля ОУН. У другій половині 1945— 1946 років боротьба українських повстанців із радянськими органами державної безпеки і внутрішніх справ, військами і винищувальними батальйонами посилюється. З метою залякування населення радянська влада почала масові репресії і депортації в районах діяльності УПА. Щоб дискредитувати патріотів, створювали спеціальні загони, які переодягалися у форму УПА і грабували, ґвалтували та знищували українських селян. Повстанці вимушені були на терор відповідати терором. Знищували всіх, хто співпрацював з радянською владою. Фактично в Західній Україні йшла громадянська війна, яка привела до великих, невиправданих жертв серед українського народу. З весни 1947 року ОУН і УПА переходять до глибоко підпільної боротьби. У 1948 році була проведена чергова реорганізація УПА. Були створені самостійні відділи (боївки) чисельністю по 10—15 бійців. Збройні акції не припинилися, але їх кількість значно зменшилася. Якщо в 1947 році їх було 2068, в результаті яких було знищено 4404 чоловіки, то в 1948 році — 1387, в ході яких знищено 910 осіб.

У кінці 40-х років умови боротьби ОУН—УПА погіршали. Сталінська карально-репресивна машина нарощувала оберти. Повстанці несли величезні втрати. 5 березня 1950 року в одній із сутичок загинув командувач УПА Роман Шухевич. У червні 1950 року конференція ОУН прийняла рішення про децентралізацію УПА і передислокацію на Захід, де згодом були створені закордонні частини ОУН. І хоча окремі загони повстанців продовжували опір аж до середини 50-х років, ОУН і УПА перестали існувати в Україні як масові організації, їх сили були підірвані натиском радянської каральної машини і зневірою місцевого населення в можливість втілення за таких умов ідеї створення незалежної Української держави.

Ідеологічна реакція. Погіршення соціально-економічної ситуації, голод 1946—1947 років призвели, як це вже бувало раніше, до політико-ідеологіч-ного тиску. Для зміцнення керівництва в Україну з Москви було відряджено Л. Кагановича. В березні 1947 року його було затверджено першим секретарем ЦК КП(б)У. Як і в тридцяті роки, Каганович всі біди в Україні звів до націоналістичних проявів.

7 жовтня 1947 року політбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову “Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнал “Звезда” і “Ленинград”. Розпочалася шалена кампанія проти українських діячів літератури, мистецтва, науки. У серпні 1947 року ЦК КП(б)У приймає постанову “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”. Гострій критиці піддавались праці М. Петровського, К. Гуслистого, М. Супруненката ін. В наступні роки в українському націоналізмі були звинувачені кіно-митці, письменники, поети. Всілякі прояви вірності традиціям українського народу, патріотизму підганялися під націоналізм. У липні 1951 року нищівної критики зазнав вірш В. Сосюри “Любіть Україну”.

За період з 1946 по 1951 рік було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом.

8 повоєнні роки Україною прокотилися всі ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: “ждановщина”, “лисенківщина”, “боротьба з космополітизмом”, антиєврейська кампанія.

5 березня 1953 року вакханалію тоталітарного режиму припинила смерть Сталіна. Боротьба за владу, що розпочалася в кремлівській верхівці, привела на владний олімп М. Хрущова, якого у вересні 1953 року обрали першим секретарем ЦК КПРС.

“Відлига”. Процес десталінізації розпочався вже влітку 1953 року. У червні відбулася зміна першого секретаря ЦК КПУ. Керівником республіканської партійної організації було обрано українця — О. Кириченка. Високі урядові посади вперше зайняли громадсько-політичні діячі української національності.

Важливим кроком десталінізації став XX з’їзд КПРС, який відбувся у 1956 році. На закритому засіданні з доповіддю про культ особи виступив М. Хрущов. Критика режиму особистої влади Сталіна позитивно вплинула на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з’їзду почалося болісне одужання безнадійно, на перший погляд, хворого суспільства. Цей період, за влучним визначенням І. Еренбурга, отримав назву “хрущовська відлига”.

У липні 1956 року було опубліковано постанову ІДККПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Складовою частиною десталінізації була реабілітація жертв сталінського терору, ліквідація позаконституцій-них органів розправи, відновлення законності.

Але колективне керівництво, що прийшло до влади, незабаром втратило свою цілісність і фактично розкололося. Прибічникам М. Хрущова вдалося отримати верх. У червні 1957 року група В. Молотова, Г. Маленкова, Л. Кагановича, Д. Шепілова була звинувачена в антипартійній діяльності і спробі захопити владу. Особливо гостро критика сталінізму прозвучала на XXII з’їзді КПРС, де йшлося не тільки про злочини Сталіна, а й про злочини його активних помічників, у тому числі Л. Кагановича. Вперше громадськість почула правду про злочинну діяльність Л. Кагановича в Україні.

Політика десталінізації дала новий імпульс розвиткові економіки. Якщо в промисловості справи налагодилися, то сільське господарство, які раніше, залишалося в скрутному становищі. Тому перші заходи нового керівництва, спрямовані на піднесення економіки, стосувалися сільського господарства. Серед першочергових заходів слід назвати: підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, скасування заборгованості колгоспів перед державою за минулі роки, зменшення розмірів оподаткування колгоспників тощо. В 1954 році почалося освоєння цілинних земель Казахстану, Сибіру, Уралу, Північного Кавказу, активну участь в якому приймала українська молодь. На розв’язання зернової проблеми було спрямоване рішення про збільшення посівів кукурудзи, які вже в 1957 році займали 20 відсотків усієї посівної площі України. На перших порах це вирішило проблему кормів для тваринництва, але істотно скоротило посіви пшениці. У 1958 році були ліквідовані машинно-тракторні станції (МТС), а сільськогосподарська техніка передана колгоспам.

Нове керівництво СРСР не було послідовним в реформуванні сільського господарства. Як тільки економіка села дещо зміцніла, знову з’явились обмеження щодо особистих господарств колгоспників. У 1955 році встановлено податок з громадян, які тримали худобу в містах. За 1954 —1964 роки поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах громадян в Україні скоротилося на 14,4 відсотка.

Відчутними були реформи в промисловості, їх початок ознаменувався децентралізацією управління народним господарством. У квітні 1953 року Президія Верховної Ради СРСР прийняла рішення про зменшення кількості союзних (з ЗО до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Це значно розширило економічну самостійність союзних республік. Частка республіканської промисловості України зросла з 36 до 76 відсотків.

Навесні 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про ради народного господарства. Система галузевого, вертикального управління була замінена системою раднаргоспів, які здійснювали територіальне управління всіма галузями народного господарства у відповідних адміністративних економічних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів (у 1960 році — ще три). За цією реформою було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. Відтепер майже вся промисловість республіки знаходилась у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР. Проте нова система управління породила таку проблему, як “місництво”, коли місцеві органи управління почали ставити свої інтереси вище республіканських. 26 грудня 1962 року було прийнято указ Президії Верховної Ради УРСР про укрупнення раднаргоспів: замість 14 в Україні було створено 7 економічних районів (Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський і Чорноморський). У цьому ж році керівництво сільськогосподарським сектором економіки було також перебудоване за територіальним принципом. Але, якщо реформування промисловості спричинило ряд позитивних процесів, то реорганізація керівництва сільським господарством завершилася провалом. У 1963 році порівняно з 1958 роком продукція землеробства становила тільки 86 відсотків, тваринництва — 93 відсотки.

Певні кроки зробила держава у вирішенні ряду соціальних проблем. Відбулося скорочення робочого дня, зниження податків, підвищення пенсій і заробітної плати, ліквідація державних позик. Значною мірою вдалося зняти житлову проблему. Покращилося і становище селянства: ліквідована натуроплата, вперше сільські мешканці отримали паспорти.

Десталінізація сприяла і національному відродженню в Україні. У населення зріс інтерес до історії свого народу, до української мови і літератури. Почалося видання “Українського історичного журналу” та першої “Української Радянської Енциклопедії”. На розвиток української культури значно вплинуло покоління молодих митців, які отримали назву “шестидесятники”. Серед них були Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, В. Стус, І. Дзюба, В. Чорновіл та ін.

Але в своїй основі тоталітарний режим правління не був ліквідований. Наприкінці 1962 року почався наступ на “шестидесятників”, відновлюється русифікація української школи. Складовою частиною ідеологізації суспільства стала антицерковна кампанія. Якщо в 1958 році в Україні налічувалось 32 монастирі, то у середині 60-х років ‘їх залишилосьтільки 9. Великого розмаху набула кампанія проти церкви: 1960 року було закрито 747 церков, 1961 року —997, 1962року— 1144 церкви і молитовні будинки. Геноцид проти віруючих, який було започатковано у 30-ті роки, було завершено у 60-ті. Вже на початку 60-х років в Україні, як і в цілому в СРСР, відбувається загострення кризовихявищвусіхсферахекономіки. Прорахунки ваграрній політиці загострили продовольчу проблему. Значно зменшилось виробництво хліба, м’яса, молока, тваринного масла. Почалося скорочення темпів розвитку промисловості.

Все це неминуче вело до відновлення командно-адміністративної системи управління. М. Хрущов відновив практику одноособового керівнийтва, перестав рахуватись навіть з думкою членів Президії ЦК КПРС. Мабуть тому, так легко вдалося здійснити кремлівський переворот. У жовтні 1964 року М. Хрущов, який розірвав усі стосунки з партійно-державною бюрократією в результаті змови був усунений з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Л. Брежнєвим. На зміну “хрущовській відлизі” йшов “брежнєвсько-сусловський” неототалітаризм.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Тоталітарний режим не змінив своєї суті і у повоєнні роки. Але перехід до мирного життя потребував певної реорганізації конституційних органів влади і управління.

Вищі органи влади {управління. Вищим органом влади республіки залишалась Верховна Рада УРСР, перші післявоєнні вибори до якої відбулися у лютому 1947 року. Як і раніше, вибори залишалися фікцією, на одне депутатське місце балотувався лише один кандидат. Було підвищено віковий ценз для обрання до Верховної Ради України — до 21 року. У листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української РСР. Але більшої самостійності чи незалежності Україні це не дало.

У роки десталінізації вживаються заходи до збільшення у Верховній Раді УРСР представництва робітників і українців. 11 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про розширення компетенції союзних республік. Верховна Рада УРСР отримала право самостійно вирішувати ряд важливих питань економічного характеру. У 1959 році Верховна Рада УРСР прийняла Закон про порядок відклику депутатів Верховної Ради і місцевих Рад, які не виправдали довір’я виборців. У березні 1946 року РН К СРСР було перетворено на Раду Міністрів СРСР, а наркомати — на міністерства. Аналогічні перетворення відбулися і в союзних республіках. Рада Міністрів УРСР стала вищим розпорядчим і виконавчим органом республіки. Для перших повоєнних років характерним було поєднання посад першого секретаря партії і голови уряду, що є характерним для тоталітарного режиму.

У роки десталінізації підвищилась роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, міністерств — як органів галузевого управління. Останні були піддані значній реорганізації.

Перехід Криму до України. У 1954 році святкувалось 300-річчя возз’єднання України з Росією. З нагоди ювілею ЦК КПРС затвердив “Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954рр.)”. Цей партійний документ давав офіційну концепцію історичного розвитку України. Головними положеннями були: “давньоруська народність створила Київську Русь”; “давньоруська народність — колиска трьох братніх народів”; “Переяславська Рада — акт возз’єднання України з Росією” тощо. Київська Русь у “Тезах” розглядалась як загальна держава росіян, білорусів і українців,

існування козацької Української держави взагалі не признавалося, боротьбу українського народу за відновлення державності названо “контрреволюцією”, а видатних українських державних діячів— М. Грушевського, В. Чинниченка, С. Петлюру — “агентами імперіалізму”. У зв’язку з 300-річчям возз’єднання Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року прийняла указ “Про передачу Кримської області із складу РСФРР до складу У РСР”. 26 квітня 1954 року було прийнято закон “Про передачу Кримської області із складу РСФРР до складу У РСР”. Передача, цілком справедливо, обґрунтовувалася спільністю економіки, територіальною близкі-стю та тісними господарськими і культурними зв’язками, що завжди існували між Україною і Кримом.

За свою історію Крим не раз змінював господарів. Спочатку його колонізували греки, потім в XIII ст. тут осіли татари. Та були на кримській землі й дружини київських князів, і загони запорізьких козаків. У квітні 1783 року Крим було приєднано до Російської імперії. Було утворено Таврійську область (згодом губернію), до складу якої входили три повіти південноукраїнських степів. У листопаді 1917 року Центральна рада проголосила, що Крим входить до УНР. В 1918 році в Криму була утворена Радянська Соціалістична Республіка Таврида. У жовтні 1921 року—Кримська АРСРу складі РСФРР. У травні 1944 року було здійснено геноцид проти кримських татар, їх насильно відправили на спецпоселення з забороною повертатися до Криму. Влітку 1945 року автономію Криму було скасовано і він став звичайною областю РСФРР. В лютому 1954 року Кримську область було передано до складу УРСР.

Місцеві органи влади і управління. В перший повоєнний рік відновили свою діяльність місцеві Ради депутатів трудящих, вибори до яких відбулися 21 грудня 1947 року. Як і раніше, місцеві Ради залишалися сліпими виконавцями волі партійних органів.

В роки десталінізації намітилася певна демократизація діяльності Рад. Але “дозвіл” на демократизацію, знову ж таки,давата партія. 22 січня 1957 року була прийнята постанова ЦК КПРС “Про поліпшення діяльності Рад депутатів трудящих і зміцнення їх зв’язків з масами”, яка була спрямована на зміцнення самостійності, ділової активності Рад, розширення їхніх прав у господарчій сфері тощо.

Правове становище місцевих Рад у нових умовах регламентували прийняті 31 травня 1957 року Президією Верховної Ради УРСР положення про обласні, районні, міські і районні в місті, селищні і сільські Ради депутатів трудящих УРСР. В них чітко визначилось правове становище кожної ланки Рад в системі місцевих органів державної влади, її роль в здійсненні завдань державного, господарського і соціально-культурного будівництва.

Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сільських, селищних, міських і районних Рад скликались не менше шести разів на рік, сесії обласних і міських Рад (в містах з районним поділом) — не менше чотирьох разів нарік.

Положення розширювали компетенцію виконкомів місцевих Рад у вирішенні ряду питань місцевого життя.

Одночасно с положеннями про місцеві Ради було прийняте “Положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих УРСР”, яке значно підвищило роль постійних комісій в місцевому управлінні. Роботі по удосконаленню діяльності місцевих Рад було завдано шкоди рішенням, яке було прийняте в грудні 1962 року, про поділ обласних Рад за виробничою ознакою на сільські і промислові.

Дата добавления: 2014-11-20