Загальний історичний огляд. Держава і право України в період неототалітарного режиму (середина 1960-х — середина 1980-х РР. )

Розділ XVIII

ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ В ПЕРІОД НЕОТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (середина 1960-х — середина 1980-х рр.)

· Загальний історичний огляд.

· Державний лад.

· Судова система і інші правоохоронні органи.

· Основні риси правової системи.

· Загальні висновки.

В жовтні 1961 року відбувся XX11 з’їзд КПРС, який прийняв нову Програму партії — програму переходу суспільства до комунізму. Перші десять років (1961—1971 рр.) відводилися на створення “матеріально-технічної бази комунізму”, наступні (1971 — 1981 рр.) — на вступ у комунізм. Передбачалось формування безкласового суспільства і передача функцій держави органам самоврядування трудящих.

Та уже через три роки після початку реформ, у жовтні 1964 року, М. Хрущова було усунуто з вищих державних і партійних посад. Невизначеність ситуації, до якої призвели розпочаті М. Хрущовим реформи, налаштували проти нього різні прошарки суспільства: бюрократію, технократів, номенклатуру, військових. Партійна група, що прийшла до влади в результаті цього безкровного кремлівського перевороту, намагалась створити новий тип тоталітарного режиму, де ідеологічний консерватизм був би поєднаний з економічними реформами.

У 1965 році почалася нова економічна реформа за програмою групи технократів на чолі з О. Косигіним. З одного боку, ця реформа мала за мету розширення автономії підприємств, а з іншого — значно посилювала позиції загальносоюзних органів. Були ліквідовані раднаргоспи і відновлені загальносоюзні промислові міністерства. Створюється ряд центральних відомств, таких як Державний комітет з цін, Державний комітет постачання, Державний комітет по науці і техніці.

Проте і розширення господарської самостійності підприємств було досить суттєвим. До мінімуму було зведено число обов’язкових показників, запроваджені нові: вартість продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень. Частина прибутків залишалась в розпорядженні підприємств. Фонди стимулювання були поділені на фонд матеріального заохочення (контролювався загальними зборами трудового колективу), фонд соцкультбуту і фонд самофінансування для потреб розвитку виробництва. Проте позитивні елементи реформи перекреслював відомчий принцип управління і планування, коли вертикальна підпорядкованість господарчих органів виключала їх горизонтальну взаємодію. Договори, Ідо їх укладали підприємства, підлягали обов’язковому затвердженню вищестоящими органами.

Але починаючи з 1972 року економічна реформа припиняється. В Москві перемогли консервативні сили, які центр ваги реформ переносять на оборонну промисловість, освоєння Сибіру і на сільське господарство. В інтересах союзних республік було хіба що тільки останнє — зрушення в аграрному секторі.

Здавалося, що саме в 70-ті роки було найбільше зроблено для змін в сільському господарстві України. Запроваджувались програми механізації, хімізації, меліорації. За плановими підрахунками капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво становили 27 відсотків від усіх капіталовкладень в українську економіку. Але ефект від цих програм був більше негативним, ніж позитивним. Механізація перетворилася у постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки. Хімізація привела до масового забруднення навколишнього природного середовища. Меліорація знищила родючи грунти і порушила екологічний баланс. Лише за 1971 — 1985 роки капіталовкладення на проведення меліорації в Україні становили близько 12 млрд. крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3—4 млнкрб. З року в рік збільшувався розрив між зростанням фінансування сільського господарства й обсягом виробленої продукції. Так, за 1966—1985 роки середньорічні капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво збільшилися в 2,5 рази, а валовий збір зерна — лише на 18 відсотків, м’яса — на 38 відсотків.

Незважаючи на все це, в сільському господарстві України були і певні позитивні зміни. У 70-ті роки посилилася міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція, яка привела до створення аграрно-промислових підприємств і об’єднань. Все це потребувало нагальних змін форм керівництва селом, на що командно-адміністративна система була нездатна. Ігнорування інтересів селянина, екстенсивний підхід до землеробства в середині 80-х років призвели до порушення становища в сільському господарстві республіки, хоча навіть і за таких умов вона виробляла чверть всієї сільськогосподарської продукції СРСР.

Наприкінці 70-х — початку 80-х років економіка України ввійшла в смугу тотальної кризи. Першою ластівкою економічної кризи стала інфляція. Однією з причин інфляційних процесів був дисбаланс між прибутками населення і можливістю їх реалізації. Заощадження громадян постійно зростали. На кінець 70-х років вони становили 32 млрд крб. тільки на рахунках в ощадних касах. Але зростання грошової маси на руках у населення не підкріплювалось збільшенням обсягу пропонованих товарів і послуг. Якщо номінальна заробітна плата збільшувалася, то реальні доходи громадян зменшувалися. Відповідні процеси відбувалися в усіх інших сферах, які стосувалися добробуту людей: у житловому будівництві, охороні здоров’я, народній освіті тощо.

Суспільний лад. У другій половині 60-х років відбулися суттєві зміни в соціальній структурі населення.

На 1985 рік чисельність робітників становила 60 відсотків від загальної кількості зайнятих у народному господарстві. Значно скоротилася чисельність українських колгоспників: з 6,4 млн у 1960 році до 3,9 млн у 1985 році. Кількість міських жителів зросла з 19,9 млн у 1960 році до 33,2 млн у 1985 році, відповідно за цей же період сільське населення зменшилося з 22,6 млн до 17,6млн чоловік.

В розглядуваний період повністю сформувалася нова верства населення — номенклатурно-бюрократичний апарат, який був справжнім хазяїном України.

Боротьба з проявами національної самосвідомості. Формування культу Л. Брежнєва говорило про створення неототалітарного режиму, який відрізнявся від сталінського більш пом’якшеним виглядом. В Україні вихваляння Л. Брежнєва особливо потворних форм набуло за В. Щербицького, який в 1972 році замінив на посаді першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста.

Початок свої кар’єри В. Щербицький відзначив масовими арештами української інтелігенції — носія національної самосвідомості. Репресії були започатковані статтею в № 4 журналу “Комуніст України” за 1973 рік під назвою “ Про серйозні недоліки і помилки однієї книги”, в якій розгромній, але слабко аргументованій критиці було піддано твір П. Шелеста “Україно наша Радянська”, виданий у 1970 році. Автора звинуватили у тому, що він “ідеалізує українське козацтво і Запорозьку Січ”, ігнорує роль Росії в історії України, не дає належної оцінки возз’єднанню України з Росією — “цій видатній історичній події” тощо. Після цього почалися арешти. Безпідставно були заарештовані брати М. Горинь та Б. Горинь, О. Заливаха, С. Кара-ванський та інші правозахисники, які намагалися боротися з порушеннями прав людини.

Посилювався ідеологічний тиск на весь народ. У національних відносинах пропагувалося злиття націй. Активно проводилася русифікація. Один з найголовніших компонентів національної свідомості — мова — поступово усувається зі сфери соціально-культурних відносин. У 1979 році 10,9 відсотка українців за національністю назвали рідною мовою російську. В Україні склалася ситуація, при якій російська національна меншість фактично асимілювала українську більшість.

На виробництві, в управлінських структурах панувала російська мова. Майже всі предмети у вузах та технікумах республіки викладалися російською мовою. З 1972 по 1980 рік кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 рази.

Розвиток державницьких ідей в програмах опозиційних організацій. Головною в українському національно-визвольному русі даного періоду залишалася ідея державної незалежності України.

Традиції інтегрального націоналізму відійшли в минуле і головним засобом боротьби більшості організацій вважалась агітація за вихід України зі складу СРСР. Серед таких організацій були Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з Левком Лук’яненком (1959 — 1961) та Український національний фронт (УНФ) (1964 —1967).

Деякі з організацій, такі як Об’єднана партія визволення України (1953— 1958) та Український національний комітет (1957— 1961), не відкидали можливостей використання зброї. Серед основних течій опозиційного руху в Україні слід виділити: самостійницьку, національно-культурницьку, пра-возахисну, релігійну.

Самостійники (УРСС, УНФ) своєю метою ставили відокремлення України від СРСР мирними, конституційними заходами, шляхом проведення народного референдуму.

Представники національно-культурницької течії головною метою вважали духовне і культурне відродження українського народу, традиції, мови. Вони виступали проти насильницької русифікації, догматів соціалістичного реалізму, переслідування за переконання. Правозахисники відстоювали ідеї особистої і національної свободи, прав людини, демократії, вимагали дотримання Конституції.

Релігійна течія своє головне завдання вбачала у боротьбі за легалізацію Української греко-католицької церкви, інших релігійних конфесій, за свободу совісті, за вільне здійснення релігійних обрядів.

Всі, без винятку, представники національно-визвольного руху виступали за розширення прав профспілок, відродження приватної власності, ринкових відносин, запровадження вільного підприємництва. Пропонувалося ліквідувати панівне становище КПРС, критикувалися бюрократичні методи керівництва економікою тощо.

Гострій критиці була піддана радянська державність. В документах Української гельсінської групи органи влади радянської України названі окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви. Існуюча система виборів називалась “комедійною виставою”. За думкою опозиції, об’єктивний світовий процес деколонізації допоможе Україні стати незалежною державою.

Проекти майбутнього суспільно-політичного устрою України можна розділити на федералістські (УРСС) і самостійницькі (УНФ). Федералісти виступали за рівноправний статус України у новій, вільній федерації радянських республік (чи не нагадує це перші універсали Центральної ради? — П.М.). Самостійники домагалися повної державної самостійності Украї-

ни. Федералісти відстоювали концепцію демократичного соціалізму, який зміг би обмежити самодержавство КПРС, перетворити Ради в реальні органи народної влади і народного самоврядування, запровадити ринкові відносини. Самостійники за ідеал політичної структури України бачили демократію західного типу.

Таким чином, у 60-х — першій половині 80-х років суспільно-політичне життя України розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку наступ неототалітарного режиму, його ідеології, з іншого, зростання національної самосвідомості. Все це відбувалося на тлі наростання кризових явищ у народному господарстві, подальшого розшарування суспільства, що не могло не відбитися на розвитку державного ладу і правової системи.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Формування неототалітарного режиму потребувало встановлення більш жорсткого контролю партійних структур над органами влади і управління. Цей процес було завершено прийняттям Конституції СРСР 1977 року і відповідних конституцій союзних республік. Фактично ж, сама структура органів влади і управління залишилася незмінною.

Вищі органи влади і управління. Вищим конституційним органом республіки вважалась Верховна Рада УРСР. Основною організаційною формою її діяльності були сесії. Чергові сесії скликалися двічі на рік. Для вирішення нагальних проблем скликались позачергові сесії. Верховна Рада УРСР була вищим законодавчим органом республіки і тільки їй належало право прийняття законів. Важливу роль у структурі Верховної Ради відігравати постійні комісії, кількість яких законодавством не обмежувалась, їхня діяльність регулювалась Положенням про постійні комісії Верховної Ради Української РСР, затвердженим 29 червня 1966 року. Правовий статус постійних комісій підтвердила Конституція УРСР 1978 року, де зазначалось, що постійні комісії створюються для “ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належать до відання Верховної Ради УРСР, та інших питань, прийнятих Верховною Радою УРСР, контролю за діяльністю державних органів і організацій” (ст. 109).

Згодом, 25 березня 1980 року, було затверджено нове Положення про постійні комісії Верховної Ради УРСР.

Важливим органом влади республіки була Президія Верховної Ради УРСР. Про це свідчив той факт, що вона видавала укази, нормативні акти, які за значенням йшли слідом за законами. За Конституцією УРСР 1978 року Президія Верховної Ради УРСР “є підзвітним Верховній Раді Української РСР органом”, який забезпечував організацію роботи вищого органу влади республіки (ст. 105).

Порядок засідань вищого органу державної влади визначався регламентом Верховної Ради УРСР, який було прийнято 25 березня 1980 року.

Вищим органом державного управління залишалась Рада Міністрів УРСР. У ст. 115 Конституції УРСР 1978 року Рада Міністрів визначалась як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади республіки. У своїй діяльності уряд країни був підзвітний Верховній Раді УРСР. Його правове становище детально регламентував закон “Про Раду Міністрів Української РСР” від 19 грудня 1978 року. За законом Рада Міністрів УРСР формувалася Верховною Радою УРСР. Постійно діючим органом уряду була Президія Ради Міністрів. Свої нормативні повноваження Рада Міністрів здійснювала шляхом видання постанов і розпоряджень, які були обов’язковими на всій території України.

Центральними органами державного управління були союзно-республіканські та республіканські міністерства і державні комітети УРСР та деякі інші органи, підвідомчі уряду. Союзно-республіканські міністерства і відомства підпорядковувалися як Раді Міністрів УРСР, так і відповідним загальносоюзним структурам, а республіканські — підлягали тільки Ради Міністрів УРСР. Кількість міністерств і відомств не була сталою. Якщо у 1967 році існувало 27 союзно-республіканських міністерств, то в 1978 році їх нараховувалося 29. Перелік центральних органів державного управління містився у Законі “Про Раду Міністрів Української РСР”.

Місцеві органи влади і управління. До прийняття Конституції УРСР 1978 року місцевими органами влади в Україні були обласні, районні, міські, районні в містах, селищні, сільські Ради депутатів трудящих. У 1960—1970 роках діяльність місцевих Рад депутатів трудящих регулювалась республіканськими законами “Про сільські і селищні Ради депутатів трудящих” від 2 липня 1968 року і “Про районні, міські, районні в містах Ради депутатів трудящих” від 15 липня 1971 року. На території УРСР діяв також загальносоюзний Закон “Про статус депутатів Рад трудящих в СРСР” від 20 вересня 1972 року.

Виходячи з концепції “загальнонародної держави” Конституція УРСР 1978 року змінила назву “Ради депутатів трудящих” на “Ради народних депутатів”. За Конституцією Ради обирались терміном на 5 років. Вибори депутатів місцевих Рад проводилися на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Місцеві Ради керували на своїй території господарським і соціально-культурним будівництвом; затверджували плани економічного і соціального розвитку, місцевий бюджет; здійснювали керівництво підпорядкованими їм державними органами, підприємствами, установами та організаціями; забезпечували додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян; сприяли зміцненню обороноздатності країни.

Важливу роль у місцевому управлінні виконували виконавчі комітети, які були виконавчими і розпорядчими органами Рад народних депутатів. В їх компетенцію входило скликання сесій Рад, організація підготовки і проведення виборів до Рад, координація діяльності постійних комісій тощо.

Виконкоми мали право вирішувати усі питання, віднесені до повноважень Рад, за винятком тих, які вирішувалися тільки сесією Ради.

У структурі виконкомів існували відділи та управління, які створювалися при усіх місцевих Радах, за винятком сільських, селищних і районних у містах. У своїй діяльності відділи та управління підпорядковувалися відповідній Раді, її виконкому та відповідному галузевому вищому органу державного управління.

Після прийняття Конституції СРСР і Конституції УРСР приймається ряд нормативних актів, які спрямовувались на підвищення ефективності діяльності місцевих Рад народних депутатів. Так, у 1979—1980 роках в УРСР були прийняті закони: “Про міську, районну в місті Раду народних депутатів УРСР”, “ Про районну Раду народних депутатів УРСР”, “ Про селищну Раду народних депутатів УРСР”, “Про сільську Рад народних депутатів У РСР”, “ Про обласну Раду народних депутатів УРСР”.

Дата добавления: 2014-11-20