Республіка Польща 1 страница

На кінець 1980-х років у Польщі склалися унікальні передумови для реформ у сфері публічного управління, а саме існування експертної спільноти, яка запропонувала розроблену програму територіальної реструктуризації влади, що стала предметом обговорення вже у 1989 році під час «круглого столу» опозиції з правлячою ПОРП. Основними принципами формування нового типу публічної влади на місцевому рівні було визначено уникнення державного втручання у діяльність базових одиниць самоврядування, а також усунення комуністичної номенклатури з політичних посад за допомогою інструменту демократичних виборів.

Упродовж першої половини 1990 року, окрім внесення змін до Конституції, було схвалено законодавчий пакет, який інституціоналізував гміни як одиниці самоврядування, автономні від держави. Мова йде, насамперед, про Закон про територіальне самоврядування від 8 березня 1990 року, яким гміни визначалися як об’єднання громадян, які проживають на певній території[149]. Супутні закони передбачали систему виборів місцевих органів влади, поняття муніципальної власності, бюджету гмін.

Нова Конституція Республіки Польщі, схвалена 2 квітня 1997 року, стала найважливішою правовою гарантією місцевої демократії як така, що визнала принципи субсидіарності, децентралізації як засадничі для побудови системи публічного управління. Відповідно до основного законодавчого акту, жителі населених пунктів складають гміни як територіальні спільноти, а самоврядування може здійснювати ті завдання, які не є закріплені за іншими структурами влади, тобто було визнано можливість розширення сфери його функціонування[150].

Основним політико-управлінським органом гміни є рада (пол. rada) – представницький орган. До повноважень рад можуть належати компетенції, які не належать до повноважень виконавчих органів, зокрема схвалення стратегій / програм розвитку, бюджету, розпорядження майном. До 2002 року іншою легітимною структурою самоврядування був мер (у сільських громадах і малих містах – війт (пол. wójt), середніх містах – бурмістр (пол. burmistrz), великихмістах – президент ( пол. prezydent)),який, поряд з секретарем, скарбником, іншими посадовими особами, формують президію як виконавчий орган[151]. Після запровадження у 2002 році прямих виборів, мер представляє одноосібний виконавчий орган, призначаючи і зміщуючи заступників, кількість яких, залежно від числа жителів, може складати 1-4 особи.

Для ефективного виконання публічних завдань, гміни можуть створювати допоміжні одиниці управління – солецтва (у сільських гмінах), селища (у гмінах змішаного міського і сільського характеру), райони (у містах). Потреба у функціонуванні цих ланок пояснюється великим розміром гмін: у середньому, сільська спільнота нараховує 7-8 тис. жителів і складається з 10-11 населених пунктів.

Закон про вибори рад гмін був прийнятий у пакеті з іншими нормативними актами, які визначали засади функціонування місцевого самоврядування, вже 8 березня 1990 року[152]. За задумом законодавців, це мало гарантувати, що нова система управління буде впроваджуватися оновленою елітою, а, отже, втілення ідеології децентралізації, розробленої національною контрелітою і експертною спільнотою не буде блокуватися на рівні громад. У законі була врахована ідея розрізнення принципів формування місцевих рад, відповідно до показника чисельності населення у громадах. Так, у гмінах, де проживало не більше 40 тис. осіб, була запроваджена мажоритарна система відносної більшості, тому електоральна конкуренція розгорталася між персоніфікованими кандидатами, які змагалися в одномандатних округах. Для більших громад була запропонована пропорційна система, в якій підрахунок голосів здійснювався за методом Сен-Лаге.

Детальна технологія організації, проведення та підведення підсумків перегонів до представницьких органів самоврядування була визначена у 1998 році, тобто у контексті формування нового адміністративно-територіального устрою країни, коли Сеймом Польщі був схвалене Положення про вибори до рад гмін, рад повітів та сеймиків воєводств. Відповідно до цього документу мажоритарна система відносної більшості зберігається лише у гмінах, де кількість населення не перевищувала 20 тис. осіб, і застосовується у формі голосування у багатомандатному окрузі за кандидатів, включених до відкритих списків. На посади місцевих представників обираються кандидати, яких підтримало найбільше громадян.

У більших громадах був запроваджений принцип пропорційного представництва зпреференційним голосуванням у багатомандатних виборчих округах. Громадянин може проголосувати на підтримку одного кандидата з одного списку, і цей голос, водночас, вважається голосом на підтримку всього списку[153]. Суб’єктами електоральної компанії до органів самоврядування були визначені виборчі комітети, які можуть формуватися політичними партіями та їх коаліціями, асоціаціями чи іншими громадськими організаціям, індивідуальними виборцями.

У період 1990-2002 років функції виконавчого органу ради виконувала колегіальна президія, очолювана мером, який теж обирався місцевими депутатами. На практиці, це мало наслідком нестабільність складу президії, залежність процесу обіймання посади мера від формування більшості у раді, яка мала право змістити мера з посади. Така ситуація стала передумовою для прийняття у червні 2002 року Закону про безпосереднє обрання війта, бурмістра та президента міста, норми якого стали чинними уже під час місцевих виборів, що відбулися восени. Відповідно до зазначеного правового акту, цей одноосібний виконавчий орган обирається шляхом прямих виборів на чотири роки, одночасно, з виборами місцевих рад. Посаду очільника гміни має посідати той з кандидатів, який набрав більше аніж половину відданих голосів, що на практиці часто передбачає проведення другого туру голосування. Право на висунення кандидатів на посаду мера отримали партії та їх коаліції, громадсько-політичні об’єднання, власне виборці, використовуючи механізм комітетів. Усунути особу, яка посідає посаду мера, можна лише шляхом проведення місцевого референдуму[154].

Інституціоналізація нормативних форм здійснення безпосередньої демократії у Польщі розпочалося одночасно із реалізацією інших демократичних реформ. Сучасні засади здійснення місцевих референдумів були сформульовані вже згаданим Законом про територіальне самоврядування від 8 березня 1990 року. Відповідно до нього, Польща стала одним із небагатьох суспільств у центральноєвропейському регіоні, де громадяни можуть безпосередньо впливати на базу місцевих податків і цей інструмент може бути використаним для відкликання представників, що пояснюється прихильністю її еліт до децентралізаційної ідеології, підготовленістю цієї реформи.

Вже у жовтні 1991 року було прийнято профільний закон про місцевий референдум, який запропонував детальну процедуру цього акту волевиявлення. Також цим нормативним документом було визначено можливість ініціювання референдумів з ініціативи представницького органу, а також осередком політичної партії чи організацією громадянського суспільства[155].

Право на участь у референдумі гарантується також Конституцією Республіки Польща, яка також передбачає можливість подання петицій, пропозицій та скарг до органів влади, тобто форми опосередкованої політичної участі[156]. Нормативне поле Польщі дозволяє проведення громадських слухань, на яких жителі та неурядові організації можуть оприлюднити свою позицію з питань локального значення, вносити пропозиції щодо діяльності органів самоврядування. Рішення органів гмін повинні бути оприлюдненими у письмовій формі у громадських місцях, а також у ЗМІ[157].

У 2000 році був схвалений новий закон про місцевий референдум, що був оцінений як один з найбільш ліберальних у ЄвропіЦей правовий акт був прийнятий з огляду на потребу територіального поширення форм безпосередньої демократії на повітовий та регіональний рівні. У ньому були продубльованими вже існуючі норми про потребу збору підписів 10 % жителів громади для ініціювання референдуму, а його результат визначався імперативним при умові участі більше аніж 30 % жителів, що є найменшим відсотком, необхідним для визнання результативності волевиявлення, у регіоні Центральної Європи. Схвалений документ дозволяє використовувати цей інструмент прямої демократії не лише для відкликання місцевих депутатів, але й війтів, старост, президентів міст. Подібний референдум може бути ініційований також президією ради, у випадку незатвердження її звіту представницьким органом[158].

Основним джерелом формування місцевих політичних еліт у постсоціалістичний Польщі, подібно до інших країн регіону, стали вибори до органів самоврядування. Перші демократичні вибори відбулися у травні 1990 року, і здійснили справжній переворот у середовищі локальних еліт: близько 53,1 % місць у радах зайняли представники Громадських комітетів «Солідарності», навколо яких об’єднувалися претенденти, які були членами цієї профспілки або ж ніколи не займалися політикою, тобто особи, що не мали досвіду управлінської діяльності у період соціалізму (у великих містах цей показник був навіть вищим). Ще 24,7 % мандатів обійняли висуванці місцевих виборчих комітетів, які об’єднували позапартійних. Саме до характеристики заміни еліти у Польщі найкраще підходить концепт «місцевих революцій», тобто класичної елітарної заміни. У середовищі мерів зміна була теж радикальною: менше 20 % очільників громад мали досвід виконання управлінських функцій, а у 46 великих польських містах з населенням понад 100 тис. осіб – всі обрані очільники були новачками.

Зауважимо, що зменшення виборчої активності поляків під час місцевої кампанії 1994 року (1990 р. – 42,3 %, 1994 р. – 33,8 % явки) мало наслідком те, що у багатьох малих гмінах, де діяв принцип формування одномандатних округів, вирішальне значення для перемоги кандидата мала підтримка родичів, сусідів. Водночас, беручи до уваги, що розмір громад був значно більшим ніж у сусідніх країнах, фактор соціальних мереж відіграв не таку значну роль як у Чеській Республіці та Словаччині. За результатами цих перегонів рівень оновлення депутатів у громадах Польщі залишився достатньо високим, і знайшло фактографічне підтвердження припущення про те, що рівень циркуляції еліт зростає пропорційно до збільшення кількості громадян у спільнотах: так, у 1990 році у містах з чисельністю населення понад 40 тис. осіб з обраних мерів 100 % були «новачками», а у менших громадах – 84 %, у 1994 році – відповідно 45 % і 42 %.

На місцевих виборах 1998 року позапартійні кандидати, коаліції, локальні партії вибороли 68,3 % усіх мандатів, ВАС – 13,6 %, СДЛ – 10,8 %. У сільських гмінах приблизно 70 % місцевих представників почали виконували свої функції вдруге або втретє, тобто рівень оновлення склав не більше третини депутатського корпусу. Така репродукція локальних еліт та лідерів пояснювалася нестачею бажаючих конкурувати на локальних перегонах, а також авторитетом очільників, обраних під час попередніх електоральних змагань. У великих громадах ротація складу рад була вищою, що пояснюється партизацією виборів[159].

У 2002 році четверті – з початку демократизації – вибори до місцевих органів влади були проведені за новими правилами: мери усіх громад обиралися безпосередньо населенням. Окрім того, мажоритарний принцип організації виборів місцевих рад був збережений лише в гмінах, чисельність населення в яких не перевищувала 20 тис. осіб. У цих громадах беззаперечно домінували позапартійні кандидати – саме такими була більшість обраних представників (68,5 %) і мерів (73 %). Це демонструє, що на відміну від рівня воєводств і повітів, політичні партії не відіграють важливу роль у польській місцевій політиці, хіба що у великих містах. Серед партій найбільшого успіху здобули представники коаліції СЛД-СП – 14,2 %, ПСЛ – 10,7 %.

За результатами виборів 2006 року, частка безпартійних депутатів залишалася надзвичайно високою і навіть зросла на декілька відсотків – до 71,9 %. Представники ПСП набрали 9,7 %, ПіС – 7,7 %, ГП – 4,5 %, СДЛ-СДПП-СП – 3,4 %, «Самооборони РП» – 2,17 %, «Ліги польських родин» – 0,59 %. У мерських перегонах найбільш успішними виявилися висуванці місцевих виборчих комітетів – 81,9 % посад. Має на підстави висновок, зроблений на основі аналізу результатів виборів 2006 року у 6 польських повітах, про те, що основними акторами місцевої політики стали «позапартійні виборчі списки», які формувалися за принципом інкумбентства і приваблювали орієнтацією на вирішення щоденних проблем[160].

Під час останніх виборів місцевих рад, що відбулися у листопаді 2010 року, були підтверджені тенденції, що проявилися раніше: 71,1 % усіх посад в радах гмін, отримали позапартійні висуванці, які домінували у переважній більшості громад, окрім середніх та великих міст, де посади були розділеними між «важковаговиками» ГП, ПіС, СДЛ. У малих містечках і частині сільських гмін електоральний успіх здобула ПСП.

Вищевказані електоральні тенденції, багато в чому, пояснюються роллю партій у місцевій політиці. У початковий період постсоціалістичних трансформацій у Польщі на локальному рівні сформувався політичний вакуум, оскільки партії, які діяли на національному рівні, ще не сформували свої територіальні структури, а Громадянські комітети «Солідарності», які виникли напередодні місцевих виборів 1990 року, незабаром перестали функціонувати. Відзначимо, що політичні сили, які почали утворюватися на основі розколу профспілки, тривалий час не приділяли уваги питанню місцевого самоврядування у своїх програмах та діяльності[161].

Водночас, певна ідентифікація громадян і представників локальної еліти з програмовими засадами партій, поляризація політичного поля, здебільшого, у великих громадах, сприяла поступовому зростанню частки партійців серед депутатів та мерів. Так, якщо у 1991 році відсоток членів партій серед депутатів складав всього 8 %, то у 1997 р. – 27 %, 2000-2001 рр. – 46 %, а у 2003 р. сягнув 34,9 %. Зменшення відсотка партійних мерів на початку 2010-х років пояснюється запровадженням принципу прямих виборів, коли більшу роль почали відігравати їх особисті характеристики.

Локальні електоральні кампанії 1994 року вперше можна охарактеризувати як приховані партійні перегони. Зокрема, партизація виборів була помітною у великих містах, де у фокус електоральної конкуренції, яка, здебільшого, розгорнулася між коаліцією СДЛ і ПСП, потрапили питання національного, а не локального значення. ПСП домінувала у сільських гмінах. Водночас, у малих громадах кандидати у місцеві депутати, орієнтуючись на переважно негативне ставлення громадян до партій, приховували свої політичні вподобання, обираючи роль «нашого хлопця», що не належить до «них» – політичної еліти. Навіть у великих громадах, де діяла пропорційна система обрання цих органів влади, формувалися місцеві виборчі комітети, в назвах та програмах яких не містилося жодної ідентифікації з партіями, хоча ці організаційні утворення були афілійованими із загальнонаціональними силами.

Місцеві вибори 1998 року вже були такими, на яких були виразно представленими загальнонаціональні політичні партії. Більшість місць у місцевих радах були розділеними між СДЛ (10,8 % у всепольському масштабі) та правими партіями, об’єднаними у ВАС (13,6 %). У великих громадах найбільше місць вибороли саме політичні партії; у сільських гмінах, яких у чисельному вимірі було набагато більше, переважали незалежні кандидати. Всього у Польщі такими політиками, представниками місцевих коаліцій, позапарламентських партій було отримано 68,3 %.

У 2002 році четверті з початку постсоціалістичного періоду вибори до місцевих рад відбулися за новими правилами. Відсоток мандатів, отриманих незалежними, склав 68,5 %, тобто залишився на такому рівні як чотири роки перед тим. Лише декілька партій отримали сумарне національне представництво у радах більше аніж 3 %: коаліція СДЛ і СП – 14,2 %, ПСП – 10,7 %, «Самооборона РП» – 3,3 %[162].Це продемонструвало, що партії не набули вирішальної ролі у місцевій політиці, хіба що окрім великих міст. За результатами виборів, що мали місце у 2006 році, частка безпартійних представників залишалася надзвичайно високою і навіть зросла на декілька відсотків – до 71,9 %. Представники ПСП набрали 9,7 %, ПіС – 7,7 %, ГП – 4,5 %, СДЛ-СДПП-СП – 3,4 %, «Самооборони» – 2,17 %[163].

Під час локальних виборів польські партії можуть формувати коаліції з іншими силами, і практика демонструє поширення двох варіантів дій місцевих осередків: самостійний добір союзників, програмові засади яких суттєво не відрізняються від власних, або ж наслідування взірців створення національних коаліцій. У багатьох випадках, застосування першого підходу має наслідком формування коаліцій, складених з сил, які є в опозиції на вищих територіальних рівнях політичного процесу. Водночас, найбільш розвинуті, за кількістю членів, місцеві осередки мають партії-спадкоємиці ПОРП, що пояснюється досвідом організаційної роботи, а також обставиною, що нові партії розбудовували свою структуру, в першу чергу, у містах. Єдиним утворенням, яке мало осередки у майже всіх сільських гмінах, була ПСП, що пояснюється її програмовою орієнтацією саме на ці території[164].

Членство чи підтримка дій партій можна вважати лише однію із форм політичної участі.У Польщі упродовж 1990-х років інтенсивність проявів політичної активності поступово знижувалася, принаймні у формально-кількісному вимірі. Якщо у 1990 році членами політичних партій були 1,6 % громадян, то у 1996 році – лише 0,8 %, і цей показник не змінився і у наступному десятилітті. Однак, таку тенденцію можна вважати закономірною, беручи до уваги розпад ПОРП, а, отже, радикальне зменшення кількості партійців. Після зміни еліт та інституціоналізації нового режиму зникли передумови для мобілізації громадян, що не стимулювало їх брати участь у діяльності партій.

Як результат дії цих факторів, упродовж першого постсоціалістичного десятиліття сформувалося таке явище політичного життя Польщі як один з найнижчих у Європі показників електоральної участі на всіх рівнях політичної системи. Низький рівень відвідування громадянами виборчих дільниць був зафіксований і на місцевому рівні. У 1990 році явка склала 42, 3 %, у 1994 році – знизилися до рівня 33, 8 %. У 1998 році показник участі зріс до 46,2 %, а у 2002 році під час виборів місцевих представницьких органів і, вперше, безпосереднього обрання мерів склав 44,2 %. Про стабілізацію частки громадян, яка вирішила впливати на процес обрання місцевої владної еліти, свідчать дані виборів 2006 року, коли на дільниці прийшли 45,9 % виборців, однак, у 2010 році цей показник зріс до рекордних для постсоціалістичного періоду рівня 47,3 %, що пояснюється політизацією польського суспільства у цей період, у зв’язку з загибеллю президента Л. Качинського. Можливо, таке невикористання поляками потенціалу місцевих виборів, як форми безпосередньої демократії, пояснюється невисокою оцінкою її ефективності: у 1995 році лише 43,3 % громадян вважали участь у перегонах дуже чи скоріше ефективною діяльністю, на противагу 49 %, які оцінювали цей тип участі як не дуже і зовсім неефективний.

Подібно до тенденцій в інших країнах регіону, у Польщі явка на місцеві вибори традиційно є нижчою аніж під час обрання національного законодавчого органу, тим більше – посади президента. Найменша різниця у рівнях участі була зафіксована у 1990-1991 роках – близько 1 %, найбільша у 1993-1994 роках – біля 18,3.

Також як демонструють узагальнені статистичні дані про участь громадян у місцевих виборах, їх відповіді на запитання соціологів, рівень активності є вищим у малих громадах. Так, у 1994 році у місцевих виборах брали участь 50 % виборців гмін з чисельністю населення до 2 тис. осіб, 43 % – до 4 тис. осіб, 39 % – до 10 тис. осіб, 35 % – до 50 тис. осіб і лише 26-27 % громадян територіальних спільнот з чисельністю населення у межах 100-500 тис. осіб. Під час наступних виборів 1998 року рівень участі зріс у громадах всіх типів, однак співвідношення між активністю у малих, середніх і великих громадах залишилося сталим.

Подібно до інших постсоціалістичних країн, іншою класичною формою безпосередньої демократії, що була запроваджена у Польщі і мала високий потенціал впливу на усталення локальної демократії, був місцевий референдум. Перші прецеденти їх проведення мали місце на початку 1992 року. Громадяни ініціювали опитування, насамперед, з метою розпуску місцевих рад чи відкликання мерів. Водночас, із 23 референдумів, які були ініційовані у 1992 році, жоден не був визнаний дійсним через низьку явку виборців, яка мала складати не менше аніж 30 %. Всього у період 1992-2005 років у Польщі було проведено 438 референдумів щодо дострокового відкликання складу рад, а з 2002 року – також мерів, і це було найбільш популярним питанням, для вирішення якого використовувався цей інструмент безпосередньої демократії (90 % випадків)[165].

Водночас, про нестачу громадянської активності поляків і, як результат, невикористання можливостей прямої демократії свідчать результати опитування громадян, проведеного у 2000 році, відповідно до якого лише 8 % жителів брали участь у громадсько-політичному житті громади, вважаючи, що місцеві органи не представляють їх інтереси. Така пасивність пояснюється зневірою поляків щодо бажання властей співробітничати з ними і у ефективності інструментів безпосереднього впливу взагалі.

Водночас, Польща була єдиною країною серед соціалістичних суспільств Європи, де до основних причин падіння «старого режиму» належали тривалі, у часовому вимірі, та багаточисельні, за критерієм кількості учасників, суспільні рухи, що, опосередковано, означало розвиток упродовж останнього соціалістичного десятиліття політичної культури активістського типу, які були нерозвинутими у більшості країн Центральної Європи.

Упродовж 1990-х років частка прихильників демократії поступово зростала – від 52 % у 1992 році до 70 % у 2000 році, – однак упродовж останнього десятиліття значення цього показника зменшилося, досягши у 2006 році 62 %. При тім, беручи до уваги, що з 1993 року рівень підтримки демократії не був меншим за 60 %, можна стверджувати, що у РП основні орієнтації громадян у сфері владних відносин мали демократичне забарвлення, оскільки цей вибір поділяло дві третини населення.

Однак, вже в оцінці демократії проявилися відмінності у ціннісних вподобаннях жителів сільських (малих) та міських (середніх та великих) громад. Серед міщан було більше прибічників демократичного режиму (47 % супроти 31 % у селах), водночас, жителі малих громад, переважно, не відносилися до прихильників авторитарних методів управління – їх, навіть, було менше аніж у містах (18 % проти 23 %) – і, здебільшого, заявляли про відсутність значимості для їх повсякденного життя типу уряду та режиму розпорядження владою. Це підтверджує припущення про те, що у малих громадах домінуючим став так званий «неполітичний» тип локальної політики, тобто сконцентрований навколо проблем громади.

Водночас, поляки достатньо песимістично оцінювали упродовж 1990-2010-х років свій вплив на формування політики, хоча частка осіб, які вважали, що можуть спрямовувати політичний процес зросла, досягши максимуму у 2008 році – 39 %, що є найвищим показником серед суспільств регіону. Однак, навіть наприкінці 2010-х років більшість громадян – 58 % – були переконаними, що вони не визначають вирішення комунальних проблем. Принагідно вкажемо, що зневіреною щодо можливості визначати загальнонаціональну політику була ще більша частка поляків.

На початку 1990-х років для політичної культури поляків стало притаманним переконання щодо демократичності та ефективності місцевого самоврядування. Однак, вже наприкінці першого постсоціалістичного десятиліття громадяни за критерієм сприйняття локальної влади розділилися на дві великі групи. Перші, умовно кажучи, дотримувалися моделі громади, відповідно до якої демократично обрані депутати є представниками інтересів усієї спільноти. Прибічниками такого підходу були, в основному, представники сільських спільнот, які мали можливість щоденно спілкуватися з своїми лідерами, яких сприймали як земляків. Другу модель, яку поділяла інша частина громадян, можна назвати політизованою, і її дотримувалися здебільшого в містах. Відповідно до неї, депутати сприймалися як політики, які, насамперед, представляють інтереси партій. Можна виділити дві основні причини такої пасивності поляків: відсутність віри більшості населення у важливість інституту місцевих виборів через переконання, що зміна складу ради не впливає на ефективність функціонування самоврядування. Окрім того, ця частина громадян вважала, що повноваження місцевої влади є обмеженими[166].

Упродовж 2010-х років рівень довіри громадян до інституту самоврядування зростав: якщо у 2006 році значення цього показника складало 56 %, то вже у 2008 році – 78 %. Значення цієї змінної залежить від типу громади: якщо частка довіри у сільських громадах і у містах з населенням меншим аніж 20 тис. осіб складала 60 %, то у містах з населенням понад 100 тис. осіб не перевищувала 50 %. Окрім того, жителі малих громад надавали більшої ваги виборам як інституту демократії, аніж великих. Таким чином, у малих громадах жителі надавали більшої соціально-політичної ваги інститутам місцевої демократії[167]. Речення - висновок

Угорщина!!!!!

Чеська Республіка. На відміну від Угорщини і, зокрема, Польщі, у Чехословаччині на кінець 1980-х років не була сформована організована політична опозиція правлячому режиму, а у фахових колах не відбувалися дискусії про спосіб соціальної організації суспільства, нові підходи до управління території країни.

Водночас, хронологія подій демонструє, що правове оформлення місцевого самоврядування у тоді ще єдиній Чехословацькій Федеративній Республіці (ця назва була запроваджена замість назви «Чехословацька Соціалістична Республіка» Конституційним законом № 101 від 20 квітня 1990 року) розпочалося всього на декілька місяців пізніше аніж у Польщі. Вже 18 липня 1990 року чехословацьким парламентом – Федеральними народними зборами – було схвалено Конституційний закон 294/1990, відповідно до якого вносилися зміни в Конституцію ЧССР 1960 року. Було ліквідовано систему народних комітетів як місцевих органів влади і, таким чином, здійснено перший крок щодо децентралізації публічної влади та її одночасній лімітації. Територіальна громада (чес. obec), як і у польському законодавстві, визначалася як самоврядна спільнота (корпорація) громадян, що наділялася правом юридичної особи, володіла майном, встановлювала місцеві податки і збори[168].

Нормативні рамки місцевого самоврядування у Чехії були визначені ще восени 1990 року – у період її перебування у складі Чехословаччини – базовим законом про громади (організацію громад). Цим актом було визначено, що громада є юридичною особою, яка володіє та розпоряджається власністю, має власні джерела фінансових доходів, повноваження, які реалізує під свою відповідальність, тобто є публічною корпорацією громадян. Законом було передбачено, що його положення поширюються на існуючі територіальні громади, а також на ті, що будуть створені пізніше, визначено критерії виділення міст, статутних міст, повноваження яких були ширшими[169].

Ці положення були змістовно відображені у Конституції Чеської Респубіки, яка була схвалена 16 грудня 1992 року: було надано гарантії самоврядування територіальних одиниць, вказано, що територія держави поділяється на самоврядні одиниці, якими є громади (з 1 січня 2000 року такого статусу набули і регіони).

У цій країні конституційним шляхом визначено функціонування лише одного органу самоврядування – місцевої ради (чес. obecní zastupitelstvo), – що володіє усіма повноваженнями щодо спрямування розвитку громади, окрім тих, які у законодавчому порядку є переданими органами влади вищого територіального рівня[170]. Однак, вже у згаданому базовому законі 1990 року органами самоврядування визнано також президію місцевої ради (чес. obecní rada)як виконавчого органу, який складається з депутатів (не більше третини його складу) і є йому підконтрольним, мера (чес. starosta, у статутних містах та м. Празі – чес. primátor), який обирається складом місцевої ради (у випадку статутних міст – магістратом), місцевий уряд (чес. obecní úřad), до складу якого входять мер, його заступник(и), секретар уряду. Як видно, класичною демократичною легітимністю володіють лише ради, позаяк вони є єдиними органами управління, що обираються громадянами спільноти.

Запровадження з 1 січня 2000 року регіонів (чес. kraj)як вищого територіального рівня самоврядування та, одночасно, ліквідація повітів мало наслідком перерозподіл повноважень у системі публічного управління. Ця реформа привела до схвалення у квітні 2000 року нового базового закону про громади, що приймався одночасно із законодавством про повноваження регіонів. Визначено, що до компетенції громади належать усі питання, які не належать до компетенції країв чи держави і, одночасно, вирішення яких відповідає інтересам громадян. Держава може делегувати поноваження громадам лише шляхом прийняття відповідного законодавства і надання ресурсного забезпечення[171].

Про стратегічний вибір чехами і словаками саме ліберальної моделі демократії свідчить той факт, що одним з перших документів, прийнятих у 1991 році Федеральними зборами ЧСФР, була Хартія основних прав і свобод, що була інкорпорована в конституційне законодавство незалежної Чеської Республіки як один із установчих актів. У цьому документі є визначеними засади виборчого права: громадянам надано право брати участь у публічному управлінні безпосередньо або ж за допомогою представників, які обрані у вільний спосіб. Виборче право є всезагальним, рівним та здійснюється у таємний спосіб; громадяни мають рівні умови доступу до обраних та інших публічних посад[172].

Дата добавления: 2014-11-20