Тема 3. Економічна система суспільства

Програмна анотація:

1.Сутність і структура економічних систем.

2.Типи і моделі економічних систем.

3. Економічні закони і категорії.

Основні терміни та поняття: економічна система, продуктивні сили суспільства, засоби виробництва, предмети праці, засоби праці, економічні виробничі відносини, соціально-економічні відносини, організаційно-економічні відносини, господарський механізм, формація, адміністративно-командна система, ринкова економіка вільної конкуренції, змішаний тип економічної системи, перехідна економіка, цивілізаційний підхід, економічні закони і категорії.

Поняття економічної системи тісно пов’язано з господарською діяльністю людей, що вступають в економічні відносини. Економіка будь-якої країни – це система, у якій різноманітні види діяльності, як її елементи чи ланки, взаємозалежні і взаємообумовлені. Тому економічна система припускає необхідність певної організації і координації дій її учасників.

У такий спосіб – економічна система – це сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету.

В економічній системі господарська діяльність людей має цілеспрямований і скоординований характер. Більшість учених-економістів розглядають два основні способи координації господарської й економічної діяльності людей. Перший – це централізоване керівництво, зв’язане з примусом, чи ієрархія; другий – це добровільне співробітництво індивідів чи спонтанний, стихійний порядок, при цьому використовується ціновий механізм як один з регуляторів обсягів виробництва продукції чи надання послуг.

Економічна система має визначену структуру, елементи якої характеризуються динамізмом, мінливістю, суперечливістю розвитку.

Економічна система має три основні ланки:

- економічна структура продуктивних сил суспільства;

- система економічних виробничих відносин;

- механізм господарювання.

Продуктивні сили – це система економічних факторів, які у процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Продуктивні сили являють собою сукупність особистих (робоча сила), речовинних факторів (засоби виробництва), а також нематеріальних факторів (знання, наука, досвід, культура, інформація, тощо).

У спрощеному й у більш конкретному виді складові частини продуктивних сил можна представити у такий спосіб:

ПС = РС + ЗВ

де РС – робоча сила; ЗВ – засоби виробництва.

Головна продуктивна сила суспільства – люди. Це обумовлено тим, що по-перше, людина – творець всіх інших елементів продуктивних сил, по друге – без праці людини вони не зможуть стати факторами виробництва, по-третє, потреби й інтереси людини – основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства. Це дає підставу зробити висновок про активну роль людини в процесі праці і про пасивну роль засобів виробництва.

Засоби виробництва – це сукупність предметів праці і засобів праці, що завжди взаємозалежні і відповідають один одному.

ЗВ = ПП + ЗП

Предмети праці – це все те, на що спрямовано доцільна діяльність людини, що складає матеріальну основу майбутнього готового продукту. Предмети праці дани або самою природою, або є продуктом попередньої праці. У результаті науково-технічного прогресу людина створює предмети праці з заздалегідь заданими властивостями (хімічна сировина), таких яких немає в природі.

Засоби праці – річ чи комплекс речей, що людина поміщає між собою і предметом праці; те, чим людина впливає на предмет праці, створюючи готовий продукт. Засоби праці є найважливішим показником рівня розвитку виробництва.

У середині 50-х років виникає якісно новий елемент продуктивних сил – наука. Оскільки його виникнення збіглося з процесом розгортання НТР, це привело до здійснення корінних перетворень кожного з попередніх елементів і системи продуктивних сил у цілому.

Прискорення економічного і соціального прогресу в передових країнах світу внаслідок комплексного використання досягнень НТР послужило основою для виникнення інформаційної революції, у результаті якої з’явився ще один новітній елемент продуктивних сил – інформація.

Економічні виробничі відносини являють собою сукупність соціально-економічних і організаційно-виробничих зв’язків між суб’єктами, що хазяюють, у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Виробничі відносини як системне поняття містять у собі соціально-економічні й організаційно-економічні відносини.

Соціально-економічні – відносини між власниками і безпосередніми виробниками (найманими робітниками). Вони складаються з приводу умов виробництва, яки визначаються формами власності на засоби виробництва.

Організаційно-економічні – відносини між самими виробниками, вони обумовлені необхідністю організації виробництва.

Економічні системи суспільства відрізняються друг від друга насамперед соціально-економічними відносинами.

Виробничі відносини складають необхідну сторону будь-якого способу виробництва, тому що люди не можуть виробляти, не з’єднуючись відомим образом для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю. Характер виробничих відносин визначається типом власності на засоби виробництва. Власність визначає суспільний спосіб з’єднання робочої сили з засобами виробництва і відповідні відносини між людьми з приводу присвоєння матеріально-речовинних і інтелектуальних елементів і результатів виробничого процесу. Одночасно відносини власності обумовлюють історичну специфіку суспільства, його соціальну структуру, що панує, систему політичної й економічної влади.

Механізм господарювання погоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили й економічні виробничі відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів і важелів регулювання економічних процесів.

Через господарський механізм та за його допомогою відбувається економічна реалізація відносин власності на засоби виробництва. Господарському механізму належить найважливіша роль у функціонуванні і розвитку народного господарства, при цьому визначальну роль грає зв’язок господарського механізму з виробничими відносинами.

Важливо відзначити функції господарського механізму:

1. Пізнання економічних законів.

2. Розв’язування соціально-економічних протиріч (між рівнем техніки і рівнем освіти та кваліфікації робочої сили) – протиріччя самої системи продуктивних сил, між даною системою і її речовинною формою (наприклад, між рівнем розвитку техніки і досягнутий ступінь конкретизації виробництва, його спеціалізацією), між технологічним способом виробництва і його суспільною формою, а також протиріччя в рамках самої суспільної форми (між прибутком і зарплатою, між монополістичною і державною владою, тощо).

3. Реалізація відносин власності. У рамках цієї функції вирішальна роль належить господарському механізму в економічній реалізації власності на засоби виробництва. Виконання цієї функції повинне бути спрямоване на те, щоб відносини власності сприяли розвитку всієї системи виробничих сил, насамперед основної продуктивної сили – людини.

4. Усебічний розвиток людини, його потреб (матеріальних і духовних) інтересів і стимулів.

Крім цих найважливіших функцій господарський механізм виконує і другорядні, наприклад, стимулювання НТП, раціональне використання ресурсів, тощо.

Вчені – економісти розглядають економічні системи суспільства як історичні етапи розвитку людства. Оскільки при дослідженні економічних систем вчені використовують неоднакові критерії класифікації, існує різноманіття підходів до визначення економічних систем.

Формаційний підхід характерний для марксистської теорії. В основі даного підходу лежить поняття «суспільно-економічна формація», яка заснована на визначеному способі виробництва.

Спосіб виробництва – сукупність продуктивних сил і виробничих відносин суспільства – це особливий спосіб присвоєння праці безпосередніх виробників і його результатів, обумовлений відносинами власності, що сформувалися.

Суспільний спосіб виробництва це один зі структуроутворюючих елементів економічної системи. У свою чергу, одним з основних елементів способу виробництва є характер з’єднання робочої сили з засобами виробництва, що виступає ядром економічного змісту відповідної форми власності. Спосіб виробництва є економічним базисом над яким розташовується надбудова.

Надбудова – с укупність національних, політичних, ідеологічних, культурних, релігійних, сімейних та інших відносин і інститутів, що реалізують ці відносини.

Визначальним є спосіб виробництва, але і надбудова може впливати на спосіб виробництва.

Сукупність способу виробництва і надбудови представляє суспільно-економічну формацію.

Поклавши в основу розподілу формацій критерій «рівень розвитку продуктивних сил» Маркс виділив 3 суспільно-економічні формації в основі яких лежать 5 способів виробництва:

1. Первинна (архаїчна) формація основу якої формує первіснообщинний спосіб виробництва;

2. Вторинна (економічна) формація в основі якої лежать рабовласницький, феодальний і капіталістичний спосіб виробництва;

3. Комуністична формація яку Маркс розглядав не як ідеальний спосіб виробництва, а як сукупність способів виробництва головною задачею яких була ліквідація приватної власності. Вищою крапкою комуністичної формації Маркс вважав становлення суспільства «позитивного гуманізму».

Отже, згідно с формаційним підходом економічні системи приймають образ п’яти способів виробництва: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний.

Зміна однієї формації на іншу починається з розвитку продуктивних сил, що на визначеному етапі вступають у протиріччя з виробничими відносинами, у рамках яких вони дотепер розвивалися. Це призводить до закономірної зміни виробничих відносин, оскільки вони перестають служити необхідною умовою процесу виробництва. Заміна ж одних виробничих відносин іншими означає заміну старого економічного базису новим, що приводить більш-менш швидко до зміни надбудови і всього суспільства. Таким чином, зміна способу виробництва відбувається не по сваволі людей, а в силу дії загального економічного закону відповідності виробничих відносин характеру продуктивних сил. Ця зміна додає розвитку всього суспільства характер природноісторичного процесу зміни суспільно-економічних формацій.

Даний підхід має переваги та недоліки. За допомогою формаційної теорії історія людства постає у вигляді логічної системи, а не хаосу фактів. Обмеженість ж цього підходу є у тому, що він може бути застосованим в основному до Західної Європи і тому не має загального значення.

Цивілізаційний підхід (Ф. Энгельс, А. Тойнбі, О. Шпенглер, Ю. Яковец) припускає вивчення світової історії як єдиного планетарного цілого з поступовою зміною цивілізацій.

На відміну від формаційної, цивілізаційна теорія основну увагу приділяє не відмінностям форм власності на засобі виробництва, а їх ефективності і спроможності еволюційного змінення відносно до розвитку матеріальних та особистих факторів. Перехід суспільства на більш високі ступені економічного розвитку не завжди потребує повної заміни попередніх форм власності, він може відбуватися на основі доповнюваності або добудовування більш складних рівнів при зберіганні старих (наприклад виникнення акціонерно-корпоративної власності при зберіганні традиційної індивідуальної приватної власності).

Друга відмінність цивілізаційної теорії – це примат загальнолюдських інтересів над класовими. Необхідність зміни пріоритету інтересів обумовлена об’єктивним процесом розмивання класоутворюючих факторів, особливо у промислово розвинутих країнах.

Третя відмінність – це усвідомлення людством цінності та взаємозалежності усіх країн, необхідності поступитися національним егоїзмом за для узгодження інтересів всіх членів світового співтовариства. Глобалізація проблем виживання людства, інтенсифікація економічних, політичних, культурних та інших зв’язків між народами сприяє відбору найбільш ефективних механізмів господарювання та формування єдиної планетарної цивілізації.

Згідно з цією теорією відокремлюють сім цивілізацій: неолітична (тривалість 30-35 ст.), східнорабовласницька - бронзовий вік (20-23 ст.), антична – залізний вік (12-13 ст.), ранньофеодальна (7 ст.), передіндустріальна (4,5 ст.), індустріальна (2,3 ст.), постіндустріальна (в промислово розвинутих країнах перехід триває до наступного часу).

Стадійний підхід. Розробником теорії «стадій» є американський вчений Уолтер Ростоу, який у 1961 р. опублікував книгу «Теорія стадій економічного росту. Некомуністичний маніфест». В основу класифікації вчений кладе три критерії: рівень розвитку техніки, рівень ділової активності, рівень споживання.

На його думку, суспільний розвиток складається із п’яти стадій:

1. Традиційне суспільство (примітивні знаряддя праці, переважне розвиток сільського господарства);

2. Перехідне суспільство (становлення централізованої держави, розвиток підприємництва);

3. Стадія зрушення (якісний розвиток, технічні революції);

4. Стадія зрілості (розвиток НТП, урбанізація);

5. Суспільство масового споживання (переважний розвиток одержує виробництво життєвих благ і сфера послуг).

Зміна однієї стадії економічного розвитку на іншу відбувається, з точки зору У. Ростоу, еволюційним, а не революційним шляхом як у К.Маркса. У роботах 70-х рр. він обґрунтував шосту стадію еволюційного розвитку суспільства - стадію «пошуку якості життя». На цій стадії провідним сектором економіки стає сфера послуг.

Американський економіст Дж. Гелбрейт і французький філософ Арон на основі критерію «рівень індустріального розвитку суспільства» виділяють 3 системи:

1. Доіндустріальна стадія розвитку суспільства;

2. Індустріальна стадія розвитку суспільства;

3. Постіндустріальна стадія.

Найбільш відомим з погляду практичного застосування є інституціональний підхід. Критеріями класифікації економічних систем відповідно до цього підходу є: форма власності на засоби виробництва, спосіб координації господарської діяльності.

Згідно з цим підходом виділяють:

1. Адміністративно-командну систему;

2. Ринкову економіку вільної конкуренції;

3. Змішану економіку;

4. Перехідну економіку.

Основні риси адміністративно-командної системи (АКС):

1. Монопольний стан однієї форми власності на засоби виробництва, що виникла не природним шляхом у результаті її пристосування до умов, що змінюються, а вольовим насильницьким образом. Формально ця власність виступала як загальнонародна, але тому що вона була неподільною, члени суспільства не мали реальних можливостей реалізувати на практиці свої права власника, матеріальні фактори були відчужені друг від друга.

2. Представником інтересів усіх членів суспільства як власників виступала держава, яка була головним суб’єктом господарювання. Рішення про те, що, як, і скільки виробляти, вона приймала у формі централізованого директивного планування, що передавалося по ланцюжку державних органів до безпосередніх виконавців. Було розподілено між виробниками устаткування, сировина, матеріали і фінансові ресурси. Вона визначала і ціни на продукти як споживчого так і виробничого значення.

3. Держава є монополістом – роботодавцем, а працюючі – державними найманими робітниками, що заважало їм вільно розпоряджатися навіть власною робочою силою. Розмір оплати праці, її диференціація по складності, умовам, чисельність виробничого персоналу – усе це знаходилося винятково в компетенції держави. Така система не врахувувала індивідуальні відмінності у праці і фактично представлена зрівняльним розподілом, що стримувало стимули до високопродуктивної праці.

Ринкова система є в даний час переважною формою організації суспільного виробництва у країнах з високим і середнім рівнем розвитку економіки. У чистому виді ринкова система має наступні риси:

1. Власність на фактори виробництва розподілена серед багатьох незалежних суб’єктів, кожний з який самостійно приймає рішення про те, що, як і скільки виробляти, щоб одержати максимум доходу;

2. Розрізнені рішення багатьох мільйонів людей, кожний з яких піклується лише про свою вигоду, не тільки не ведуть до хаосу, а стихійно формується механізм для неусвідомленої координації діяльності суб’єктів, що хазяюють, через систему цін і ринків. Виробники і споживачі, продавці і покупці виступають як рівноправні партнери, що роблять вплив один на одного внаслідок протилежності своїх інтересів. При обміні товарів вони змушені йти на взаємні поступки, врівноважуючи інтереси при визначенні рівня ціни. Конкурентна боротьба багатьох незалежних суб’єктів примушує більш повно враховувати потреби один одного, що забезпечує зв’язок приватних і суспільних інтересів;

3. Необхідну для прийняття рішень інформацію учасники ринкової економіки одержують через ціни, з якими виробники порівнюють свої витрати виробництва і визначають розміри прибутку, а споживачі, виходячи зі своїх доходів, вирішують, скільки вони куплять різних товарів.

Отже, ринковий механізм регулювання суспільного виробництва – це механізм вільного ціноутворення, точніше, це взаємозалежний безупинний рух обсягів попиту, пропозиції і цін.

Системи, у яких використовуються і взаємодіють ринково конкурентний і державний регулятори виробництва, називають змішаними. Ціль такого сполучення полягає в тому, щоб зберегти переваги ринкового саморегулювання економіки з одночасним усуненням його негативних ефектів. При цьому держава використовує непрямі методи, що змінюють поведінку автономних суб’єктів шляхом взаємозв’язку їх приватних інтересів із суспільно-національними пріоритетами. До числа таких методів відносяться: диференціація ставок оподатковування на прибуток, що інвестується у роздрібні галузі, зміна умов і процентних ставок по кредитах, корекція обсягу грошової маси, політика прискореної амортизації й н.. Для змішаних систем характерна також неоднорідність економіки, її багатоукладність чи існування різних форм власності і господарювання.

Перехідна економіка – економіка, що знаходиться в стані змін, переходу від одного стану до іншого, як у межах одного типу господарства, так і від одного типу господарства до іншого.

Розвиток суспільства здійснюється у відповідності з об'єктивними законами.

Економічний закон – це стійкий, типовий, внутрішньо необхідний зв’язок між економічними явищами. Пізнати економічний закон – це установити існування у певних умовах міцної залежності між економічними явищами.

Економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Поряд із цим, вони суттєво відрізняються від законів природи, тому що виникають, розвиваються й функціонують лише в процесі економічної діяльності людей – у виробництві, розподілі, обміні й споживанні. Крім того, економічні закони діють не вічно. Більшість із них має тимчасовий характер.

Кожен економічний закон не діє сам по собі, ізольовано від інших законів, а функціонує як їх сукупність, інакше кажучи, як система законів. На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізувалися через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу. На сучасному етапі розвитку, коли основною формою власності є колективна, стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через механізм державного регулювання економіки. Держава не може скасувати об’єктивні економічні закони, однак може створювати умови для їхнього розвитку.

Виділяють історичний та функціональний принципи класифікації економічних законів.

Поісторичному принципу розрізняють:

- загальноекономічні закони, якідіють на усіх етапах розвитку суспільного виробництва. До них відносяться закони, що регулюють взаємодію людини з природою, закони розвитку продуктивних сил; закони зростання продуктивності суспільної праці, закон усуспільнення виробництва, тощо;

- особливі закони, які діють на деяких етапах розвитку виробництва. Мова йде про закони, пов’язані с товарним виробництвом: закон вартості, закон попиту та пропозиції, закони грошового обігу, тощо;

- специфічні законі, які виражають сутність системи суспільно-економічних відносин, способу виробництва. Так, в історії суспільного виробництва діяли і зійшли зі сцени специфічні закони первісного, рабовласницького та феодального суспільства. Розвиток виробництва в ринковій економіці визначають специфічні закони ринку, конкуренції, накопичення капіталу, тощо.

По функціональному принципу виокремлюють:

- закони виробництва, що регулюють обсяг, структуру і номенклатуру виробництва предметів споживання і засобів виробництва;

- закони розподілу, що регулюють розподіл усіх видів ресурсів по галузям народного господарства, а також розподіл виробленого продукту між учасниками суспільного виробництва;

- закони обміну, які регулюють обмін результатами діяльності між людьми;

- закони споживання, що регулюють особисте та виробниче споживання.

У процесі розкриття кожного економічного закону використовують певну кількість економічних категорій, які виражають менш глибоку сутність окремих явищ і процесів.

«Товар», «гроші», «ціна», «капітал», «заробітна плата», «прибуток», тощо – це економічні категорії. Категорії становлять логічний «кістяк» економічної теорії. Кожна з категорій займає своє місце, перебуваючи у взаємозв’язку з іншими категоріями.

Економічні категорії – це теоретичне вираження, уявні форми виробничих відносин, економічних явищ і процесів, які реально існують.

Економічні категорії більш рухливі, мінливі, ніж економічні закони. Для економічних законів характерний більш високий ступінь пізнання людиною єдності зв’язків, явищ і процесів, вони відображають глибоко приховані зв’язки й відносини, охоплюють явища й процеси, які виражаються у взаємозв’язку категорій.

Дата добавления: 2014-11-20