Тема 5. Форми організації суспільного виробництва

Програмна анотація:

1. Форми організації суспільного виробництва.

2. Товар і його властивості.

3. Вартість і ціна: альтернативні теорії.

4. Гроші як розвинута форма товарних відносин. Сутність і функції.

5. Закон вартості і його функції.

Основні терміни та поняття: натуральне господарство, товарне виробництво, суспільний поділ праці, благо, товар, споживча вартість, вартість, абстрактний та конкретний труд, гроші, закони грошового обігу, ціна, закон вартості.

Критеріями розмежування форм господарства є:

1. ступінь розвитку суспільного поділу праці;

2. характер взаємозв’язку виробництва і споживання;

3. економічна форма результату господарської діяльності.

Історично першою формою організації виробництва було натуральне господарство. Натуральне господарство – такий тип організації виробництва, при якому вироблена продукція призначена для власного споживання. Економічною формою виробленого продукту був продукт, що володіє корисністю.

Питання, що? Як? Скільки виробляти? Вирішує власник засобів виробництва, керуючись внутрішньогосподарськими потребами рабовласницького, феодального будинку). Поділ праці існує усередині господарства, суспільний же поділ праці практично не розвинуто. Зв’язок між виробництвом і споживанням здійснюється за схемою: виробництво - розподіл – споживання. Як видно, стадія обміну відсутня, тобто зв’язок між виробництвом і споживанням прямий. Особливістю натурального господарства є замкнутість окремих господарств, переважне використання ручної праці.

Зв’язки між власниками і виробниками усередині господарства формувалися по вертикалі: власник – доглядач – виробник. У такий спосіб формувалися відносини підпорядкування нижчестоящих вищестоящим. Для натурального господарства характерно позаекономічний примус до праці, в основі якого лежить насильство. Такий характер включення виробників у господарську діяльність був обумовлений їхній особистою залежністю від власника.

Натуральне господарство – це принцип самозабезпеченості, що знімає питання про зовнішню залежність.

Натуральне господарство має також і серйозні недоліки.

Недоліки натурального господарства:

1. Натуральне господарство здатне задовольнити дуже вузьке коло потреб.

2. Натуральне господарство є перешкодою для удосконалення виробленої продукції, воно консервативне.

3. У ньому відсутен «зовнішній контроль якості» виробленої продукції.

По мірі розвитку натурального господарства усередині нього формувався товарний тип виробництва. У первісному суспільстві натуральне господарство було всеосяжним, у рабовласницькому і феодальному – переважним. Отже, в останніх двох способах виробництва вже проявляє себе товарне виробництво, але ще в нерозвиненій простій формі.

Становленню товарного виробництва сприяли наступні передумови:

1. Суспільний поділ праці. Проходить через три великих етапи: 1) відокремлення скотарства від землеробства; 2) відділення ремісничого виробництва; 3) виділення купецтва. У середині ХХ століття в розвинених країнах відбувся четвертий великий поділ праці - відділення нематеріального виробництва (науки, освіти) від матеріального. С 70-х років ХХ століття почався п'ятий великий поділ праці - відділення інформаційної діяльності.

У результаті того, що окремі виробники спеціалізуються на виробництві специфічних видів продуктів, вони вимушені вступати в обмін.

2. Відокремлення товаровиробників друг від друга як приватних власників. У цьому випадку досягнення результатів можливо лише шляхом еквівалентного (рівнозначного) обміну.

Товарне виробництво – це такий тип організації виробництва, при якому продукт виробляється не для власних потреб, а для задоволення потреб інших людей. Економічною формою результату господарської діяльності є товар.

Питання, що? Як? Для кого? Виробляти, вирішує власник, керуючись потребами ринку. Зв’язок між виробництвом і споживанням не прямий, а опосередковано обміном. Товарне господарство є відкритим, тому що вироблений продукт повинний залишити його межі. Поряд з ручною працею усе ширше застосовується машинна праця. Зв’язки між виробниками і власниками засобів виробництва складаються по горизонталі на основі господарських договорів.

Товарне виробництво у своєму розвитку проходить три етапи:

- просте товарне виробництво;

- товарне виробництво вільної конкуренції;

- товарне виробництво ринку, що регулюється.

Просте товарне виробництво. На цьому рівні розвитку господарства продукти виробляються для обміну самостійними дрібними товаровиробниками – селянами і ремісниками. Ця модель історично перебувала капіталізму.

Товарне господарство вільної конкуренції характеризується тим, що розвиток економіки не обмежено монополією (виключним правом виробництва, промислу, торгівлі та інших видів діяльності, що належить одному суб’єкту господарювання). Основні риси даної моделі: відособленість виробників, незалежність ринку, вільна конкуренція, дія законів обміну. Модель товарного ринку вільної конкуренції більш універсальна, вона охоплює риси не тільки дрібного, але і капіталістичного товарного виробництва.

Товарне виробництво регульованого ринку – це модель більш високого рівня. Вона передбачає наявність різних форм економічного монополізму, а також розвиток механізмів державного регулювання економіки.

Між простим і капіталістичним товарним виробництвом є загальні риси і суттєві відмінності.

Загальні риси:

- економічною формою господарства є товар;

- механізмом функціонування є конкуренція;

- основним економічним законом є закон вартості;

- вищою формою справедливості є еквівалентність в обміні.

Відмінності:

Просте: спосіб з’єднання виробника з засобами виробництва прямий;

Капіталістичне: опосередкований ринком праці;

Просте: власник – він же і виробник;

Капіталістичне: виробник і власник роз’єднані. Виробник – наймана робоча сила, власник – власник засобів виробництва;

Просте: ціль – задоволення власних потреб;

Капіталістичне: ціль – одержання прибутку;

Просте: є укладом різних способів виробництва.

Капіталістичне: є всеосяжним; з’явилося основою формування капіталістичного способу виробництва.

У визначенні сутності і властивостей продукту праці немає єдиної точки зору. Існують дві основні концепції:

- марксистська концепція продукту праці як товару, заснована на теорії трудової вартості класичної школи політичної економії;

- неокласична концепція продукту праці як економічного блага, заснована на теорії корисності австрійської школи політичної економії.

Згідно марксистської концепції, товар - це продукт праці, призначений для задоволення потреб людей який поступає у споживання через обмін.

Не всякий продукт праці є товаром. Щоб стати товаром, продукт праці повинен бути здатний:

- задовольнити певну потребу людини, тобто повинен бути потрібним, корисним;

- обмінюватися на інші товари або на гроші.

Отже, в марксистській концепції товар має дві властивості:
споживчу вартість і вартість.

Споживча вартість – властивість товару задовольняти людську потребу у чому-небудь.

Чи всяка споживча вартість є товаром? – Ні. Тільки та, яка призначена для задоволення потреб не самого виробника, а інших людей, суспільства в цілому. Іншими словами, товаром є тільки суспільна споживча вартість.

Споживча вартість характеризує факт відчуження товару від його виробника. Пропорції (кількісні співвідношення) у яких товари обмінюються один на одного, називаються міновою вартістю. Мінова вартість є формою прояву, виявлення другої властивості товару – вартості.

Вартість – це втілена у товарі людська праця. Вартість, як економічна категорія характеризує відносини між суб’єктами товарного виробництва з приводу еквівалентного обміну втіленої в товарах праці.

Якщо товари залишаються не проданими, то споживчі вартості не проявляють себе як вартості.

Дві властивості товару обумовлені двоїстим характером праці, що створює цей товар. Подвійність праці виявляється у тому, що вона одночасно є і конкретною й абстрактною працею.

Конкретна праця – це цілеспрямована праця, що пов’язана з визначеною професією, засобами виробництва, що використовуються, конкретним результатом.

Абстрактна праця – це витрати загальнолюдської праці взагалі поза залежності від ії спрямованості.

Результатом конкретної праці є споживча вартість, а абстрактної – вартість.

Споживча вартість і вартість – це єдність протилежностей: те й інше – це різні властивості товарів. Єдність – властивість того ж самого товару, протилежність – властивість з погляду праці, що їх створила.

Протилежність полягає у тому, що споживчі вартості якісно неоднорідні і кількісно непорівнянні. А вартості – якісно однорідні і кількісно порівнянні.

Неокласична концепція продукту праці не використовує поняття «товар», «споживча вартість» і «вартість», а опирається на поняття «економічне благо», «корисність», «цінність», «рідкість».

На відміну від марксистської концепції продукту праці як товару і його споживчої вартості, неокласична теорія розглядає продукт праці як економічне благо і характеризує його з точки зору корисності і цінності. Корисність речі розглядається як суб'єктивне поняття, індивідуальне для кожної людини.

Цінність - це оцінка людиною ступеня корисності речі. Вона також суб'єктивна, залежить від рідкості і є у неокласиків основою визначення вартості речей.

Рідкість - відображення обмеженості ресурсів для задоволення необмежених потреб.

На запитання, що є в основі обміну і визначає кількісну пропорцію в якій один товар обмінюється на інший, вчені-економісти відповідають по різному. На сучасному етапі існує декілька теорій вартості: теорія трудової вартості, теорія факторів виробництва, теорія попиту та пропозиції, теорія граничної корисності, неокласична теорія вартості.

Теорія трудової вартості в буржуазній економічній літературі була заснована представниками класичної школи (Вільям Петті, П'єр Буагільбер, Франсуа Кене, Адам Сміт, Давид Рікардо) і розвинена Карлом Марксом. На думку прихильників трудової теорії вартості, товари що обмінюються мають загальну основу у вигляді трудових витрат, яки визначають вартість. У К.Маркса не всякі витрати праці виступають як вартість, а лише суспільно-необхідні, під якими він розуміє середні витрати праці при середньому рівні розвитку продуктивних сил, при середній умілості виробника; витрати, при яких здійснюється переважна більшість даного продукту.

Теорія факторів виробництва сформувалася ще в 30-ті роки ХІХ ст. у Франції, і пов'язана з ім'ям Жана-Батіста Сея. Він стверджував, що у виробництві беруть участь три фактори - капітал, земля і праця. Кожний з факторів створює свій вид доходу - капітал створює прибуток, земля - ренту, а праця - заробітну плату. Сума цих доходів і становить вартість товарів.

Теорія попиту і пропозиції. Відповідно до цієї теорії, вартість - це результат взаємодії попиту і пропозиції. Вона встановлюється на ринку. Чим вище попит, тим більша вартість. Автори цієї теорії не бачать різниці між вартістю і ціною. Ціни (але не вартість), дійсно залежать від попиту та пропозиції. В залежності від ринкової ситуації (попиту і пропозиції) ціни можуть збігатися з вартістю, можуть бути вище вартості, а можуть бути і нижче вартості. Точка перетину кривої попиту і кривої пропозиції показує оптимальний обсяг виробництва і оптимальну (рівноважну) ціну.

Теорія граничної корисності (або маржиналістська теорія, від англ. мarginal - граничний). Основоположники - австрійські вчені Фрідріх Візер, Ейген фон Бем-Баверк, Карл Менгер. Вони вважають, що в основі вартості лежить корисність товару. Вартість визначається граничною корисністю - тобто корисністю останньої одиниці з даного набору блага. Таким чином, вартість і ціна залежать від рідкості блага і від ступеня насичення потреби в ньому. Таким чином ця теорія розглядає вартість як суб'єктивну категорію.

Неокласична теорія вартості сформульована в кінці ХІХ ст. англійським вченим Альфредом Маршаллом. Він спробував синтезувати теорію трудової вартості класичної школи та теорію граничної корисності австрійської школи.
Маршалл стверджував, що на ринку зіставляються корисність речі із суспільними витратами та попит і пропозиція. Представляється, що про це йшлося і у Маркса: 1) споживча вартість - це і є в принципі корисність речі;
2) суспільно-необхідна праця - це і є вартість;
3) співвідношення попиту і пропозиції впливає на коливання цін.

Вищою формою вартості товару є грошова. Але у процесі своєї еволюції вартість приймала різні форми.

Першою формою вартості була проста (випадкова), коли товар А випадково мінявся на товар В.

Товар А = Товар В

Відносна форма вартості Еквівалентна форма вартості

По мірі розвитку людського суспільства, розширення асортименту виробленої продукції усе більша кількість продуктів вступала в обмін. Товар А можна було обміняти на товари В,С,Д. Це повна (розгорнута) форма вартості.

В

А С

Д

Незручності в обміні, а також виділення на окремих територіях окремого товару, що грав роль еквівалента, підвели до появи нової форми вартості – загальної.

В

С А

Д

По мірі розвитку міжнародного обміну, розширення масштабів промислового виробництва, у якості еквіваленту починає використовуватися срібло, потім золото. Золото і срібло по своїй природі не гроші. Грошима вони стали в силу своїх специфічних природних властивостей: мають високий ступінь схоронності, портативні, володіють подільністю, високою вартістю. Гроші по своїй природі – це золото і срібло. З виділенням золота і срібла як загального еквівалента на зміну загальної форми вартості приходить грошова форма вартості.

В

С (1 унція золота = 31,1р.)

Д

Гроші – загальний еквівалент, що виражає вартість усіх товарів. З появою грошей увесь товарний світ розколовся на два полюси: на першому полюсі зосереджені споживчі вартості, на другому – вартості.

Сутність грошей виявляється у функціях, які вони виконують:

- функція грошей як міра вартості (грошова одиниця використовується як масштаб для зрівняння відносних вартостей різноманітних благ і ресурсів);

- гроші як засіб обертання (гроші виступають як засіб обігу, обслуговування товарообігу);

- гроші як засіб платежу (виявляється в обслуговування платежів поза сфери обігу, це податки, соціальні виплати, відсотки за кредит);

- гроші як засіб нагромадження (найбільш приємна форма зберігання багатства);

- функція світових грошей (гроші у системі міжнародних економічних відносин).

З появою грошей виникла необхідність їхнього регулювання, що припускає визначення кількості грошей необхідних для обертання.

Закон кількості грошей, необхідних для обертання, формалізований і характеризує відношення суми цін товарів, призначених до продажу, до швидкості обертання однойменної грошової одиниці.

КГ = Сц / ШО

З появою кредитних відносин формула здобуває інший вид.

КГ = (Сц – К + П – ВП): ШО

Де Сц – сума цін товарів у продажі;

К – сума цін товарів, проданих у кредит;

П – сума цін товарів, термін платежів по яким наступив;

ВП – взаємопогашающієся платежі;

ШО – швидкість обороту однойменної грошової одиниці.

Це – класичний підхід до визначення кількостей грошей (К.Маркс).

Відповідно до неокласичного підходу формула має інший вид

MV = PQ

де М – маса грошей, необхідних для звертання;

V – швидкість обороту однойменної грошової одиниці

Р – середня ціна одиниці товару;

Q – обсяг виробленої товарної продукції.

Тому що праця здійснюється в часі, її витрати обчислюються у годинах робочого часу. Однак, індивідуальні витрати робочого часу навіть на виробництво однорідної продукції не однакові. Це пов’язано з тим, що підприємства використовують різну техніку, устаткування, працівників з різною кваліфікацією. Тому при обміні товарів на ринку до уваги приймаються не індивідуальні витрати робочого часу, а суспільно необхідні.

Суспільно необхідні витрати робочого часу – це витрати на виробництво одиниці споживчої вартості при середніх нормальних умовах виробництва, при середній продуктивності праці і її інтенсивності.

На практиці як суспільно-необхідні витрати робочого часу приймаються витрати більшості виробників даного виду продукції, або витрати тих виробників, що виробляють основну масу продукції.

Об’єктивна необхідність визначати ринкову (суспільну) вартість одиниці товару суспільно-необхідними витратами робочого часу формує основу закону вартості.

Закон вартості виражає:

1. внутрішні необхідні, істотні та інші зв’язки між індивідуальним і суспільно-необхідним робочим часом;

2. обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості і якості витрачених суспільно необхідних робіт;

3. наявність істотних зв’язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію;

4. наявність істотного зв’язку між попитом та пропозицією.

Оскільки підприємства відособлені один від одного та їх багато, виражати витрати безпосередньо в годинах робочого часу не представляється можливим. З появою грошей вони стали використовуватися для виміру витрат виробників. Вартість, що виражена у грошовій формі, називається ціною, а сам закон вартості став називатися законом цін.

Закон вартості виконує наступні функції:

1. регулює товарне виробництво;

2. стимулює продуктивність праці;

3. викликає диференціацію (розшарування) товаровиробників.

Реалізуючи першу функцію, закон вартості сприяє розподілу праці і капіталу між різними сферами і галузями народного господарства.

Говорячи про другу функцію, варто розрізняти продуктивність і інтенсивність праці. Вартість товару обратно пропорційна продуктивності праці, тобто чим вище продуктивність праці, тим менше вартість однієї одиниці продукції. При росту інтенсивності праці росте кількість виробленої продукції, її загальна вартість. Вартість одиниці продукції залишається незмінної. Кожен виробник зацікавлений у підвищенні продуктивності праці. З підвищенням продуктивності праці індивідуальна вартість виробництва одиниці продукції стає менше, а суспільна – не змінюється. У результаті ці виробники постійно одержують додатковий доход. Ті виробники, у яких індивідуальні витрати дорівнюють або вище суспільно-необхідних, несуть втрати, у результаті чого розоряються. Відбувається диференціація, розшарування товаровиробників. Таким чином, закон вартості економічними методами звільняє економіку від слабких, неефективних, хитливих підприємств, підвищуючи тим самим її середній потенціал.

Дата добавления: 2014-11-20