Переяславська угода

Досліджуючи взаємовідносини між Україною і Росією, які склалися з 1654 року, історики завжди мали різні, часто діаметрально протилежні судження. Гострі дискусії тривають і зараз. В значній мірі така неоднозначність оцінок пояснюється надмірною політизацією даної проблеми, в результаті чого об’єктивний науковий підхід зникає. На протязі тривалого часу взагалі не було можливості висловити якісь критичні міркування щодо наслідків об’єднання двох держав, тому що офіційна ідеологія не допускала цього. Сьогодні є можливість позбутись однобічного підходу і проаналізувати перебіг подій на основі історичних фактів, після чого зробити аргументовані висновки.

Розпочавши боротьбу з Польщею за визволення України, Б. Хмельницький розумів, що своїми силами перемоги не здобути. Він намагався заручитися підтримкою інших держав, спочатку Кримського ханства і Туреччини, але міцного союзу не вийшло: ці держави мали свою мету та й відношення українського народу до такої угоди було негативним. Залишалась можливість отримати допомогу від московського царя, і Б. Хмельницький звернувся до нього. Але російський уряд,хоча був не проти скористатися вигідним становищем, яке давало можливість поширити свою владу на землі України, зволікав з прийняттям рішення і чекав, поки українці та поляки не виснажать одне одного.

Щодо планів Б. Хмельницького, то М. Грушевський вважає, що ми не знаємо, як він уявляв свої відносини з Москвою р майбутньому, але можна лише висловлювати сумнів щодо намірів гетьмана створити міцний союз, а тим більше приєднати назавжди Україну до Росії. Скоріше за все, це мало стати складовою частиною цілої системи союзів, яку Б. Хмельницький готував проти Польщі. Та коли Росія зважилась прийняти пропозицію, стало ясно, що в майбутньому будуть ускладнення.

Перші непорозуміння почались уже в січні 1654 р, на Переяславській раді, де було підписано двосторонню угоду. Суть її зводилась до того, що Україна визнає владу російського царя, зобов’язується платити йому данину, а Московська держава допомагає українцям в їх боротьбі з поляками. При цьому обумовлювалось, що на Україні зберігаються незалежні органи управління, законодавство і суд, право на обрання: гетьмана та інших посадових осіб, козацьке військо. Зберігалась і можливість проводити свою зовнішню політику. Московський уряд не мав права втручатись у внутрішні справи України.

Таким чином, Україна входила до складу Російської держави на правах широкої автономії.

Але російські посли відмовились скласти присягу від імені царя на вірність укладеній угоді, хоч українські представники це зробили. Виникла загроза розриву відносин, тому Б. Хмельницький, вважаючи присягу формальністю, погодився не вимагати її. Та дуже скоро за цією формальністю прийшла реальність, яка показала, що російський уряд не має наміру дотримуватись зобов’язань, а прагне до встановлення своєї влади над Україною. За висловом відомого українського історика М. Брайчевського, союз, що намічався як рівноправний, перетворився в союз коня і вершника. Щоправда, цей процес відбувся поступово, в усякому разі до смерті Б. Хмельницького (1657 р.) основні принципи угоди виконуй -

Та все ж значна частина козацької старшини і сам Богдан Хмельницький після Переяславської ради уяснили майбутню перспективу,, вона їм сподобалась. Щоб не розривати союз, у березні 1654 р. деякі статті Переяславського договору були уточнені. Козацька старшина прагнула обмежити втручання царя у внутрішні справи України, але в Москві не хотіли поступатись, а тільки трохи зменшили на деякий час свої прагнення. «Березневі статті» відігравали велику роль на протязі цілого століття, визначаючи основу суспільного устрою України. У відповідності з ними Україна визнавала право царя тримати у Києві свого воєводу з військом, повідомляла його про переговори з іноземними державами, а також про вибори нового гетьмана. На жаль, багато положень цього документа допускали двозначне трактування, в результаті чого між Україною і Московською державою були встановлені невизначені відносини, які пізніше Москва, як сильніша сторона, використала на свою користь.

Таким чином, 1654 рік став переломним в житті українського народу. Довгий час в радянській історіографії утверджувалась думка, що входження України до складу Московської держави принесло її народу лише одні блага, і зовсім мало говорилось про втрати. Дійсно, були певні здобутки. Перш за все стала можливою спільна боротьба проти самодержавства, а також проти зовнішньої агресії, як наприклад у Вітчизняній війні 1812 року і в роки Великої Вітчизняної війни. Але лиха завдала Україні політика русифікації, введення кріпосного права, ліквідація демократичних органів управління. Набуло поширення необґрунтоване твердження, що після 1654 р. припинились набіги татар і турків на українські землі, які нібито надійно захищала Росія. Ось чого якраз і не сталося: руйнівні напади з Півдня продовжувались.

36.Значення постаті Хмельницького.

Діяльність Хмельницького справила помітний вплив на шляху становлення українського суспільства. І не можна, як це інколи чинять окремі автори, ставити йому винуватити його за те, що українці не спромоглися її здобути.

Не вина гетьмана в тому, що традиційна українська еліта (князі, магнати, пани й шляхта) в умовах польського поневолення на середину XVII ст. втратила роль політичного провідника національних інтересів. Водночас Хмельницький несе пряму чи опосередковану відповідальність за допущені помилки, які негативно позначилися на перебігу й наслідках визвольної боротьби, економічному і політичному розвитку України, умовах життя населення окремих регіонів тощо. Але всі ці прорахунки, попри негативні наслідки, не визначають змісту діяльності Хмельницького та оцінки його ролі в українській історії.

Відчувши основну тенденцію політичного розвитку України, гетьман спрямував свої зусилля й енергію народних мас на розбудову держави. Саме в цьому напрямі найповніше розкрився його політичний геній. З існуючих зародків державності в козацькому регіоні впродовж 1648-1650 років розбудував державу, спроможну впродовж десятків років боротися за незалежність.

У внутрішній політиці гетьман визнав принципово нову модель соціально-економічних відносин. Не випадково у свідомості наступних поколінь українців ім'я Б. Хмельницького стало символом визволення не тільки від "ляської неволі", а й від кріпацтва й панщини.

У боротьбі за незалежність сповна виявився величезний полководницький талант гетьмана. Він зумів створити боєздатну, добре організовану армію. Вміло використовував досвід і вітчизняного бойового мистецтва, і закордонного, часто вдаючись саме до стратегії несподіваного наступу, а не до оборонної тактики. Чималою мірою саме завдяки особистим зусиллям гетьмана козацька Україна домоглася визнання Європою як суб'єкта міжнародних відносин.

"Хмельниччина, - писав М. Грушевський, - була все-таки великим етапом в поході Українського народу, українських мас до своїх соціяльних, політичних, культурних і національних ідеалів. Ся крівава, руїнна, облита слізми і потом, хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя, повним великого напруження і величних змагань... Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє, се я не раз говорив. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії".

Значення гетьмана полягає в тому, що він:

зумів об'єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного відродження;

спрямував енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності;

першим виробив принципи національної державної ідеї, яка стала визначальною у визвольних змаганнях націй впродовж наступних сторіч;

завдяки гнучкій соціально-економічній політиці провів державний корабель повз небезпечні "соціальні рифи"; запобіг вибухові громадянської війни, що неминуче призвела б державу до руйнації;

приборкав анархічну стихію охлократії й отаманства старшини; проводив курс на зміцнення централізації держави; запобігання сепаратизму; встановлення спадкоємного гетьманату;

виявив себе блискучим полководцем; створив боєздатну й добре організовану національну армію; ухвалив військовий статут "Статті про устрій Війська Запорозького"; збагатив українське військове мистецтво;

відіграв вирішальну роль у процесі становлення розвідки й контррозвідки Української держави;

створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб'єкта міжнародних відносин; виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

37. доба «Руїна»

«Руїна» – період в історії України, який розпочався після смерті Б.Хмельницького і характеризується боротьбою за владу між представниками козацької верхівки, поділом України та втручанням у її внутрішні справи іноземних держав (Московії, Речі Посполитої, Туреччини).

Гетьманщина – неофіційна назва козацької держави, яка набуває поширення наприкінці XVII – XVIII ст.

Причини Руїни:

Виникнення гострих соціальних конфліктів та охоплення значної частини народу бунтівними настроями

Загострення суперечок в середовищі української державної еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики

Відсутність загальнонаціонального лідера та боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами

Слабкі державницькі традиції, низький рівень політичної свідомості українців.

Соціальне розшарування (небажання селян та простих козаків коритися шляхті та козацькій еліті).

Несприятливе міжнародне становище. Іноземна інтервенція в Гетьманщину з боку Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

Інтервенція – втручання однієї чи декількох держав у внутрішні справи іншої держави шляхом застосування військових сил.

Під час «Руїни» відбувалася боротьба за владу між:

- козацькою старшиною Війська Запорозького;
- шляхтою;
- «черню» – нижчими прошарками суспільства (міщанами, селянами, простими козаками).

Смерть Хмельницького (1657 р.) стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада. визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовнішньої політики новообраний гетьман висловив під час переговорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий народ» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з’явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши валахів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 р.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати ЗО тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Після того, як навесні наступного року під Путивлем до нього приєдналися князі 0. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї пере-’ моги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Дата добавления: 2014-11-20