Данило Апостол

Павло Полуботок

Полуботок, Апостол

Після смерті І.Скоропадського Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722— 1724). Він походив із козацько-старшинського роду Сіверщини, навчався у Києво-Могилянській колегії, був одним із претендентів на гетьманство ще в 1708 p., але через недовіру Москви його кандидатура була відхилена. Ставши наказним гетьманом, П.Полуботок намагався чинити опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини розпочав реорганізацію суду, спрямовану на викорінення хабарництва та волокити, погрожував суворими карами старшині за утиски простого населення, вимагав нещадно розправлятися з ініціаторами різних заколотів. Одночасно відправляв до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію та відновити гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши її з контролюючої на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П.Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити у Петропавловській фортеці. Частина а них, у тому числі й сам Полуботок, померли від жорстоких катувань під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на початку 1725 р. померли підчас слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.

У народній пам'яті Павло Полуботок залишився зразком героя мученика, який у період загального занепаду національної гідності кинув звинувачення в обличчя російському самодержцеві Збереглася легенда про те, що перед смертю П.Полуботка Петро І прийшов до нього в тюрму і просив вибачення за кривди. Тоді гетьман сказав: "За невинне страждання моє і моїх земляків будемо судитися у спільного судді. Бога нашого, скоро станемо перед ним, і він розсудить Петра з Павлом".

Після смерті Петра І у 1725 р. було пригальмовано процес цілковитої ліквідації автономії України. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось втихомирити українців (у Туреччині тоді перебував і вів переговори з Францією й запорожцями П.Орлик), російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. її несподіваним тимчасовим спільником став князь О.Меншиков, фактичний регент малолітнього царя Петра II, власник величезних маєтків у Гетьманщині і запеклий ворог українського автономізму. Він виступив із критикою Малоросійської колегії, яка обклала податками його маєтності в Україні, й у 1727 р. імперська рада розпустила її, декретом дозволивши місцевому населенню обирати гетьмана. Ним став сімдесятирічний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Він походив з козацько-старшинського роду Полтавщини, соратник І.Мазепи, за участь в опозиційному русі був ув'язнений разом з П.Полуботком.

Д.Апостол після обрання його гетьманом подав петицію про відновлення державних прав України на основі "статей Б.Хмельницького". У відповідь російський уряд видав указ, яким визначалося правове становище Гетьманщини — т. з в. Рішительні пункти. Вони значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини з іноземними країнами, крім випадків, коли це стосувалося прикордонних проблем із Польщею і Кримським ханством. Під час війни він підпорядковувався російському фельдмаршалові, а не цареві як раніше; 2) кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар; 3) вищою судовою апеляційною інстанцією мав бути Генеральний суд, до складу якого поряд з трьома українцями входило стільки ж росіян; 4) усувалися обмеження в торгівлі з іноземними купцями, але мито за імпортовані товари йшло до царської скарбниці; 5) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, все-таки в цих умовах Данило Апостол шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, значно зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив до шести число російських полків в Україні. Значну увагу гетьман приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників, видавши указ про матеріальне сприяння тим, хто бажав виїхати з України. Успішними були заходи Д. Апостол а щодо повернення під гетьманську владу запорожців, я кіз 1709 р. змушені були проживати на території Кримського ханства, і затвердження дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя). Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.

45. Катерина ІІ. Скасування гетьманства.

У 1764 р. Катерина ІІ скасувала гетьманську посаду. К.Розумовський був відправлений у відставку. У 1764 р. була створена Друга Малоросійська Колегія, яка перебрала на себе управління Гетьманщиною. Очолив Другу Малоросійську Колегію П.Румянцев. Перед колегією російський уряд поставив завдання остаточно ліквідувати автономію Гетьманщини. У 1765 – 1767 р. П.Румянцев здійснив «Генеральний опис Малоросії» – перепис населення, детальний опис поземельної власності та майна кожного господаря тощо.

У 1775 р. (після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр.) царські війська зруйнували Запорозьку Січ (Нову Січ на р. Підпільній). Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був П.Калнишевський. Частина козаків пішла за р. Дунай, де у 1775 р. вони на території Туреччини організували нову Задунайську Січ. Згодом із частини козаків російський уряд у 1787 р. створив Чорноморське козацьке військо, яке переселили на Кубань.

У 1781 р. був знищений полковий адміністративний устрій, і Гетьманщина була реорганізована на російські намісництва. Запроваджувалось Малоросійське генерал-губернаторство у складі трьох намісництв: Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського.

У 1783 р. козацькі війська були реорганізовані в десять кавалерійських полків російської армії.

У 1783 р. на українських землях Лівобережжя було запроваджено кріпацтво.

У 1785 р. Катерини ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству» («Грамоту про вільність дворянства»), згідно з якою козацька старшина отримала статус російського дворянства.

Гетьманщина перестали існувати, а Україна перетворилася на звичайну російську провінцію.

46. ліквідація запорозької січі та доля запорозького козацтва

10 липня 1774р. було підписано Кучук – Кайнарджийський мир, внаслідок якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Тоді ж зменшилася небезпека турецько-татарських наскоків, а нові кордони пролягли далеко на південь від Запорізької Січі. А вже в травні 1775р. на засіданні Ради при Височайшому Дворі при участі Г.Потьомкіна, канцлера М.Паніна та президента Малоросійської колегії П.Румянцева було прийнято рішення про ліквідацію Війська Запорозького Низового.
Долю Запорозької Січі було вирішено, залишалося втілити план її ліквідації у життя. Для цього необхідно було знайти сумлінних та відповідальних виконавців. Ними мали стати вищі офіцери, які мали значний військовий досвід. Згідно з наказом, отриманим наприкінці травня 1775 р. зі столиці, це завдання покладалося на тимчасового (замість П.Румянцева) головнокомандувача російських військ на Півдні (1-ї та 2-ї армій) генерал - поручика О.Прозоровського та на генерал - поручика П.Текелію. Російські війська розпочали просуватись на північ та через землі Війська Запорозького захоплюючи запорозькі укріплення та паланкові центри.
4 червня 1775р. угрупування російських військ під командуванням П.Текелії в складі ескадрону Сербського гусарського полку та Інгерманландського піхотного полку підійшло до Січі. Ці війська блокували всі шляхи з Січі, її форштадт та навколишні зимівники. Запорозькій військовій старшині, яка під час останньої війни з Туреччиною отримала відповідні армійські чини, було запропоновано з'явитися на рапорт до генерал-поручика. П. Текелії. Відмову російське командування могло розглядати винятково як державну та військову зраду.

Вродовж кількох хвилин на січовому майдані зібралася загальна військова рада, яка проходила у надзвичайно бурхливий спосіб. Кількість козаків. яка пропонували чинити збройний опір була значною, але вистачало й таких, хто не вбачав біди у тому, щоб підкоритися волі уряду. Січовій старшині та духовенству вдалося вмовити козаків не чинити опору і через годину брами січової фортеці відкрилися й до П.Текелії з хлібом-сіллю вийшли кошовий отаман П.Калнишевський, суддя, писар, січові діди та курінні отамани разом із рештою січовиків.
Наступного дня - 5 червня 1775р.- січовиків було додатково приведено до присяги на вірність імператриці Катерині II. Згодом, 3 серпня, Катерина II видала маніфест, де проголошувала ліквідацію Запорізької Січі. Там же говорилося і про те, що саме тільки вживання назви «запорозькі козаки» буде розцінено, як образа її царської величності. Військо Запорозьке було розпущене, військові клейноди було одібрано, а січові укріплення зруйновано.

Керівників останньої Запорозької Січі було засуджено на заслання. Військового писаря Івана Глобу та військового суддю Павла Головатого було заслано на Сибір з конфіскацією майна, де вони й померли в монастирях Туруханська та Тобольська. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали на Соловки з конфіскацією майна. У Соловецькому монастирі його протримали в ямі 25 років і тільки в 1801 р. звільнили за наказом царя Олександра І. Помер П.Калнишевський на Соловках у 1803 р., коли йому було 113 років.

47. Антифеодальна боротьба селянства України: гайдамаччина, опришки, коліївщина

Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби – гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.
Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди і несподівані напади на панські служби чи євреїв-орендарів. Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло у 1734 р. Повстання охопило Київщину, Поділля і Волинь. очолив повстання сотник надвірних козаків Верлен, якого гайдамаки проголосили козацьким полковником. Одночасно діяли гайдамацькі загони М. Гриви, Г. Голого, Г. Медведя та ін. Лише у 1738 р. польські і російські війська придушили це повстання.
Подібні повстанські загони діяли і назахідноукраїнських землях. Вони називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом із братом Іваном у 1738–1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті. Опришківський рух тривав довго завдяки вмілій організації, тісним зв’язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо. 1744–1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено і 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими – В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук.
Опришківський рух був тісно пов’язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.
У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ’я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання, яке очолив Максим Залізняк. Він збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань – один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Гонту – полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень.
Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з’єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.
Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.
Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі.
У 1789–1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування – Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні райони України.
Проте, антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував ґрунт для подальших визвольних змагань.

Дата добавления: 2014-11-20